Добродій.

В одному числі новойорської газети відомий американській міліонер проголосив таке:

"Хочу уфундувати стипендію для молодої людини, яка щонайменше десять років працювала в копальні вугілля. За мої гроші відбуде вона подорож довкола земної кулі. Виїде цей щасливець з моїм секретарем з Ню-Йорку через Японію, Маляйські острови, Індію та Червоне море до Европи. З Европи поїде він через Крим до Рогу Доброї Надії. Якщо забажає, може теж поїхати до Австралії. Вся подорож триватиме три роки. Для підготови до неї (для вивчення мов і т. д.) призначую однорічний побут у Ню-Йорку. Про цю стипендію можуть старатися робітники, що мають бодай 30 років життя.

Умови такі:

1) Кандидат мусить виказатись, що десять років працював у копальні вугілля;

2) Мусить він виказати вроджену інтелігенцію, обсерваційний хист, бистроту та темперамент;

3) Мусить він зобов'язатись після подорожі знову десять років працювати в тій же копальні.

Протекція виключена. Кандидата вибере колєгія, зложена з шести поважних громадян, яких визначать найкращі американські письменники.

На кошти даю стільки грошей, скільки вимагатиме найбільш вибаглива та вигідна подорож.

Перед подорожжю не хочу бачити кандидата; пізнаю його щойно після подорожі".

Цілу справу виконано з великою сумлінністю, без найменшої протекції. З-поміж шести тисяч прохань, комісія вибрала двісті сорок. Потому рішив жереб. Так зовсім припадково гірник Василь Блавацький мав щастя, що його прізвище витягнули в урни.

Блавацький був нежонатий і, хоч прожив лише тридцять два роки, виглядав, якби йому давно минула сороківка. Довголітня праця в копальні залишила на ньому свій слід. Лице, заросле бородою, було поважне й худорляве; очі вогнисті з легкою тінню мелянхолії. Довгий тулуб був дещо нахилений уперед. Юнаком написав він кілька віршів до якоїсь знайомої дівчини; ці вірші залучив він до прохання, хоч від давна не мав ніякого сантименту до поетичних мрій своєї молодости. Та й своє прохання написав він більше для жарту, ніж з поважною думкою; навіть не думав про прихильну відповідь. Та коли одного дня прикликали його до канцелярії, щоб донести йому, що він — Василь Блавацький є той щасливець, який на кошт міліонера може три роки подорожувати по світі — він у першій хвилині навіть не відчув цього великого щастя. Чув слова та не розумів їх значення.

Впродовж одного року перебував він у Ню-Йорку, вчився чужих мов, елегантно вбиратись, їсти, бавити дам. Ходив до театру та опери; навчився плавати та веслувати. Мешкав у віллі над морем. Товаришем його був один маляр, який говорив йому про красу моря, про чудо заходячого сонця, про багатство зимового краєвиду. З кузинкою цього маляра цілими днями волочився по побережжі або возився моторовим човном; так звик до товариських манір.

Не можна описати, що Василь Блавацький пережив за ці три роки. Чудеса Індії, краса Рівієри, морські подорожі, приязнь з малярем, повні туги листи від маляревої кузинки, нічне життя в Парижі, суворість скандинавської природи, ніч у пустині, знайомство з европейськими красунями, твори Михайла Ангела в Римі, чудовий карнавал у Ніцці, старовинні руїни в Малій Азії. З кожним днем ставався молодший. Його товариш і секретар мав поручаючі листи до визначних особистостей. Блавацький пізнав найніжніших европейських постів, що більше найвизначніших людей; найкращі жінки. Та не дав він себе звести. Відвідував він теж уселі, повні нужди, темноти і бруду, що б їх згодом скоро покидати; втікав від них.

Коли після трьох років повернувся, здавалось йому, що пережив дивний сон.

Хотів відвідати свойого добродія — міліонера та зложити йому подяку, але маляр сказав йому:

— Зажди, аж закличе тебе сам.

За кілька днів дістав він наказ зголоситися наново до праці в копальні, в VІІ-му шибі, в 3-ій штольні. Пригадав собі услів'я умови, подумав про фабричну сторожу і — пішов.

Був знову глибоко під землею, напів голий, самотній; по плечах стікав піт. Побіч стояла маленька лямпочка. Тут мусів працювати одинадцять годин. Чув у далині стукіт молотів. З’їв хліб, витер під з чола і раптом в півтемній самоті шибу побачив океан у ранковому світлі, безмежну блакить краєвиду, снігові краєвиди Скандинавії, карнавал у Ніцці. Почув раптом звуки всіх оркестр у Парижі.

Кував у скалі, кував... Минуло одинадцять годин.

Блавацький був сам, не мав охоти з ніким говорити; називали його зарозумілим.

Третього дня закликали його до бюра. Міліонер ожидав його в сальоні директора копальні.

— Чи маю перебратись?

— Ні!

— Тим краще. Прийду за хвилину. Візьму з моєго помешкання маленький дарунок для свойого добродія.

Блавацький уперше побачив міліонера. Це був тяжкий, блідий і товстий панок. Сидів вигідно у м'якому фотелі.

— Сідайте, пане Блавацький, і розкажіть, як почуваєтесь.

— Дякую, волію стояти. Чи маю все докладно розказати, чи теж загально? Почати від хвилини входу на корабель?

Міліонер усміхнувся ліниво:

— Але ж ні, ні! Розкажіть, як тепер почуваєтесь.

Блавацький, ідучи до свойого мешкання, прочував, що міліонер не буде розпитувати про подорожні переживання. Тому то сховав до кишені свій невеличкий дарунок. Але для певности спитав іще раз:

— Чи маю вам розказувати про чар індій, про північні ночі, про полювання на тигри в Бенгалії?

Бліде, м'ясисте лице міліонера ще більше ліниво скривилось до усміху; рука його важко опала до долу.

— Ні, мій дорогий, не про це. Як ви тепер... після цього всього... почуваєтесь там... в долині... у шибі, в якому перебудете десять років.

В сальоні стало тихо.

Блавацький всунув руку в кишеню, вийняв звідтам скоро револьвер і трьома цільними вистрілами поклав свого добродія трупом. Один виміряв у чого, два в живіт.

Коли присяглим суддям розказав про свою подорож по світі та про розмову з міліонером-добродієм — вони одноголосно його звільнили.

Рідна земля