Засновник фестивалю середньовічної культури «Ту Стань!» Василь Рожко. Фото Сергій Талочко
Василь Рожко не планував провадити культурний менеджмент, а тим більше організацію фестивалю, але вже 13 років саме під його проводом збирає численних друзів найбільше в Україні свято середньовічної культури «Ту Стань!».
На основі Державного історико-культурного заповідника неподалік курорту Східниці, у підніжжі давніх скель, забудованих у середньовіччі унікальною фортецею, щороку в серпні збираються понад 800 учасників – реконструкторів, митців, музикантів, театралів, істориків, «спадщанців» – та близько 10 тисяч відвідувачів.
Але «Ту Стань!» – це не просто розваги у декораціях. Автентику місця підтверджують і цілком видимі сліди на скелях, і якісно презентована наукова робота музею заповідника. Оновлена експозиція працює із аудиторією по-сучасному і зацікавить навіть непосидючих підлітків: наприклад, завдяки партнерству з ІТ-компанією SoftServe, у Тустані є свій безкоштовний AR-додаток, і кожен власник смартфону на власному екрані може побачити, як виглядала легендарна фортеця безпосередньо у ландшафті.
Впродовж року скелі приймають 100 тисяч туристів (і за останні 3 роки це число зросло у 2.5 рази). Село Урич, найближче до Тустані, завдяки послідовній і впертій роботі команди заповідника теж переживає відчутні зміни. На основі справжньої бойківської садиби у 2016 році відкрили культурно-громадський центр «Хата у Глубокім» – тут відбуваються події для місцевих, звіти адміністрації заповідника, самостійні виставки (наприклад, «Непотріб? Історія Урича в предметах і зображеннях» – результат багаторічних досліджень культурної спадщини села).
Завдяки фестивалю через села проклали нарешті нормальну дорогу – і, як каже сам Рожко, вже заради цього варто було усе це починати. А поза тим, зараз у розробці цілісний генплан Урича, який дасть змогу і мешканцям, і заповіднику працювати разом за спільними прозорими правилами, і заробляти, не нищачи унікальну природну та історичну спадщину навколо. У ідеальному майбутньому село-екомузей Урич мало би жити з «тихого туризму», відновлених ремесел та постійного потоку відвідувачів заповідника.
Наша з Василем Рожком вже зовсім не перша розмова про «Ту Стань!» відбулася напередодні 14-го фестивалю. Директор і водночас спадкоємець Тустані, Василь перейняв цю справу від свого батька Михайла Рожка, художника і кастеолога, який не тільки першим побачив та дослідив наскельні сліди, а й домігся створення заповідника та масштабного вивчення комплексу Тустані. Тоді для перших замірів знадобилися альпіністи, тепер уся територія є у 3d моделях завдяки аерофотозйомці, а на фестивалі у 2018 році вже кожен охочий міг вдягнути VR-шолом і пролетіти над давньою Тустанню майже навсправжки. Тому говорили ми з Василем не про найближчий фестиваль, як то зазвичай заведено, а про те, як не вигоріти за 13 років, над чим треба працювати десятиліттями, і від чого (та заради чого) у такій справі відкривається друге, третє і десяте дихання.
– Тож з якої потреби виник фестиваль «Ту Стань!»?
– Хотілося оживити фортецю, про яку знало лише вузьке коло осіб. На початку 2000-х я відвідав кілька німецьких тематичних фестивалів. Усі вони були дуже театралізовані – і не передбачали залучення учасників, хоч і мали достатньо красивого, містичного і продуманого навколо своєї історії. Така відстороненість і декоративність мені не сподобалася.
Я ж загалом не планував опікуватися Тустанню… А коли тато помер, я зрозумів, що ми можемо втратити казку, і прийняв рішення очолити Заповідник. Протягом 2005 року, завдяки Андрієві Парубію, що на той час був заступником голови Львівської обласної ради, був створений Державний історико-заповідник «Тустань» як окрема юридична особа, і я став директором. Навесні 2006-го я випадково зустрів одногрупника на вулиці, і він мені показав, що під светром має кольчугу – ходить на тренування. І ми так раз: робим фестиваль? Робим! Це було ранньою весною, а влітку вже відбулася перша «Ту Стань!». Це був Михайло Скалозубов із клубу «Чорна Галич», тоді ж доєднався і Ярема Іванців, який вже через два роки став незмінним координатором історичної реконструкції.
Минула і теперішня команда є великою, тут згадаю лише частину. Першим продюсером фестивалю був Дмитро Кацал з хору «Дударик» (це неймовірне середовище було «братом» і ровесником Урицької Експедиції). Далі режисером була Уляна Мороз, біля неї «виросли» виконавчі директори Орест Кондратович, тепер Ігор Рудь. Серед перших були Павло Маначинський, Софія Огородник, Мирослава Рожко, Надія Василенька, Іван Шпакович, Мар’яна і Софія Данилихи, Роман Миська, В’ячеслав Вакула, Тетяна Бей, Наталя Петлевич, Ігор Лавришин, Марія Шарко, Ірина Петелько, Микола Величкович, Ігор Пунда, Роман Боровий, Юрій Максимів, Сашко Гнатів і Віталій Боднар, Дарія Альошкіна; ще Назар Міхалик, Тарас Бочуляк, Марія Антоняк, Богдана Соломійчук, Марія Іванців, Нестор Рибчинський, Уляна Кіт, Юстина Жуковська, Христина Кондратович, о. Дмитро Романко, Христина Опрісник, Василь Когут, Іванна Дронюк, Валентин Колонтай, Тарас Мороз, Марічка Чічкова, Ігор Кукурудзяк, Василь Козловський, Юрій Дячук, Олеся Пілат, Богдана Телюк, Юрій Кінаш, Василь Чайковський, Наталя Васильєва, Микола Макогін, Ірина Пілат, Ірина Білан, Оксана Мосійчук, Юлія Прус, Марта Шумковська, Роман Кривдик, Тарас Миська, Ганна Сидоренко, Катерина Гай, Сергій Яводчак, Марта Біль, Павло Грузецький, Олег Миська, Тарас Стогул, Роман Булка, Андрій Дедишин, Андрій Котлярчук, Чорна Тетяна, Світлана Павлишин, Марія Траулько, Наталя Керч, Жаннета Гриценко. Ще дякую мамі Ганні Рожко за молитву і присутність, Олександрові Ганущину за підтримку, і незмінно – Андрієві Парубію, без нього теперішня Тустань якщо і була б, то зовсім іншою.
Наша команда тримається роками. Просто я лиш недавно зрозумів: у нас не «зіркова», а дуже надійна команда. І коли в тебе лишається три тижні до фестивалю, ти розумієш: з ними ти не боїшся. Дуже це ціную.
Коли ми робили перше дійство реконструкторів, музик, танцівників задля відтворення «мікро-середньовіччя», то орієнтувалися на публіку з навколишніх сіл. А приїхало, як полічили правоохоронці, 12 000. Ми взагалі були не готові, – у нас був аж один охоронець! Тоді це тривало лише один день, нічний штурм мав усього десять учасників, а решту взяли на себе спадщанці. Але то була найдраматичніша битва за всі роки, тому що одні не хотіли пустити, а інші – здаватися. І це під звуки «Трої», жіночий плач, і виривання частоколу з вежі.
І багато-багато речей, які ми тоді просто собі задумали, вдалося здійснити тільки через 3-5 років. Ми стали спроможними здійснювати ці задуми і мрії. Бо ми й досі, на жаль, не маємо ресурсу, аби впродовж усього року тримати таку окрему команду-лабораторію спеціально для фестивалю, яка би вже на останньому етапі могла долучати всіх інших. Команда збирається вже під фестиваль (цього року це 34 людини!) після того, як є вольове рішення: робимо. І це рішення зазвичай мій особистий ризик.
– Яка була мета фестивалю на початку?
– Базова – це відтворити життя фортеці для відвідувачів. Щоб кожен міг перенестися у цю епоху, зрозуміти, чим вони жили, як вони жили. Фортеця – це просто оболонка; споруда – гарна, велична, але мертва. А ми хотіли наповнити її життям, де можна було побачити зброю, бої, побут в історичному таборі, потанцювати, заглибитися в ремесла.
Друга – згуртувати середовище. Перед фестивалем приїздять художники, скульптори, тиждень триває пленер, роботи лишаються на фестивалі. Залучаються, звісно, реконструктори, театрали (щороку окрема сцена), літератори, науковці, які читають лекції. Це об’єднання різних середовищ у коло друзів Тустані.
І прикладна мета – хотілося через фестиваль активувати життя місцевої громади. Це, насправді, найскладніше і найменш райдужно з погляду 13 років виглядає. Але десь латалася дорога, десь відкрилися 1-2 агрооселі, десь – їдальня... І це теж було нашою мрією-метою. Наскільки нам вдалося? Готель стали будувати у підніжжі скель саме через фестиваль. І саме фестиваль допоміг не тільки зупинити несанкціоновене будівництво, а й врешті решт перетворити стосунки з його власником з протистояння на повноцінне взаємовигідне партнерство. Дорога, що зараз проведена – заради неї, напевно, варто жити – просто, щоб через ці села коли-небудь провели сполучення, бо простіше було сім кілометрів зі Східницею з’єднати. І це речі, які вже залишаться далі.
– Розкажи більше про роботу з громадою,– цей аспект часто слабує у наших інституціях, а ви таки пройшли чималий шлях у цій царині.
– Робота з громадою дуже багатогранна. Її можна розглядати як роботу зі стейкхолдерами, які приймають рішення і могли би сприяти розвитку заповідника. А насправді, так не відбувається. Тобто скільки ти би не робив – тобі ніхто нічого не допоможе. Як зі стейкхолдерами ти працюєш з кількома людьми щодо узгодження інтересів. Непідприємливі місцеві громади; підприємців буквально двоє-троє, що практикують вуличну торгівлю. Напевно, тут треба готові моделі запускати.
Робота з громадою – це як місія; як просвітництво, намагання зберегти традиції, яких вже нема; і це глобальна місія культурної інституції. Робота з громадою як комунікація – також, напевно, не мета, а атрибут прозорої інституції: ми маємо розказувати, що ми робимо, маємо говорити це незалежно від зустрічної реакції. Це відбувалося чи через вісник «Тустань», який розносився по хатах, чи через громадські обговорення детального плану, чи через публічний звіт про діяльність заповідника.
Ну і, звичайно, наша мрія – це Урич як екомузей, який буде не мертвим скансеном, а повним мешканців в хатах, що пильнують хати поруч, де можна переночувати, подоїти корову, випити молока, назбирати трав, подивитися, як кози чи вівці живуть, піти до пекарні чи до кузні...
Тож насправді, робота з громадою – це, напевно, найвищий пріоритет зараз роботи «Тустані Великої», яка об’єднує і заповідник, і друзів, і команду фестивалю, і всіх причетних. Це сталий розвиток: зробити «win-win» систему стосунків з громадою, з підприємцями, з власниками, щоб це було зручно всім, і щоб не можна було політичним рішенням чи адміністративною зміною розвернути це в іншу сторону.
Власне, ця система мала би бути збудована на heritage-туризмі. Спадщина є пріоритетом, вона створює потік. Все інше її доповнює: туристична інфраструктура, розважальна індустрія тощо підпорядковані спадщині Тустані.
«Тустань» ми зараз розширили і до села, і до культурного ландшафту. Для нас це не просто буферна зона; це середовище не можна відділити. Напевно, це працює: Урич зберігся порівняно з іншими селами, тут менше «вагонки» і більше автентики. Але, щоб не було вирубування лісів і люди заробляли не руйнівними для нащадків речами, – це найбільша мрія, і, власне, мета роботи. Фестиваль у цій системі «Великої Тустані», як серце, об’єднує всіх. Тут ми домовляємся із людьми, з підприємцями, щоб на їхніх ділянках ставити машини, і запрошуємо громаду, щось з ними намагаємося спільно робити, а заповідник, команда фестивалю організовують усе.
– Як змінювалася за цей час ваша цільова аудиторія? І наскільки фестиваль залежний від побажань аудиторії?
– Останнє опитування показує, що дуже багато людей повертаються до нас. Можливо, це найцінніше, що ми маємо. І це люди 21 – 45 років, молодь, яка чогось досягнула в житті, працюючі, молоді сім’ї, часто з багатьма дітьми, які приїжджають із року в рік, і від них дуже важливо нам бачити добрі відгуки. Бо, коли хтось до тебе постійно приїжджає, є великий ризик… Ми постійно освоюємо нові території, відшліфовуємо кожну справу від задуму до реалізації, щоби це було живе і потрібне. Я маю велику відповідальність перед друзями Тустані, які виростали разом з нашим фестивалем. Але я також знаю, що фортеця і місце – дуже важливі, і більші ніж будь-хто з нас. Тому помилятися не так страшно. Ну і насправді – ми на доброму рівні. У 2018 році до нас привозили своїх волонтерів на навчання організатори дуже доброго литовського фестивалю, спеціалізованого на давніх ремеслах. Реконструктори вважають нас якісними у своїй галузі, хоча ми завжди йдемо на зустріч комфорту відвідувачів, а не тільки самих учасників дійства.
Два чи три роки тому я йшов з фестивалю, втомлений, в понеділок, коли вже згорнули все, з відчуттям, що можна їхати додому. Сонце палюче, трави вже пожовклі. Іду до села, і чую, як малі хлопці рубають будяки і кричать: «Ту Стань!». І це, напевно, найбільший кайф: відвідувачі кричать «Ту Стань!» від першого штурму фортеці і досі. І діти вже на тому виростають.
– Наскільки формат фестивалю обмежується тим, що ви його робите на реальній локації, в заповіднику, на справжній історичній території, а не просто серед лісу? Що вам це дає і що забороняє?
– Зараз я думаю, що це не обмеження, а гарна рамка для творчості. Саме тому ми не станемо фестивалем повітряних куль чи квадроциклів. Це можливість, зобов’язання глибше занурюватися і слухати, яким це має бути, скільки там має бути голосу, а скільки – тиші, щоб не пропала природа довкола.
Є фізичні обмеження: пам’ятка, яка зношується. Коли ми почали робити заповідник, людей вже було так багато, що скелі зі слідами просто вичовгували. До порівняння, Бубнище у багатьох моментах вже просто знищене. Отож ми одразу почали робити трапи, щоб вберегти самі скелі. Тому і фестиваль відбувається у підніжжі, а не на дитинці. Ще наприклад, така річ, як квадроцикли, на нашу думку, ані впродовж фестивалю, ані протягом року, є недобра, – коли він їде, то гуркіт від мотору просто розриває всю цю долину від початку до кінця.
Більша проблема – інфраструктурна. Затратна невидима частина фестивалю, де треба розгортати сцену, електрику тягнути від генератора, встановлювати душ, наметове містечко і так далі, а потім це все згортати… Але цього року ми були в Словаччині, де фестиваль відбувається раз на рік на 20-25 тисяч людей, і там величезна територія заасфальтована під стоянки, величезна вежа збудована, дерев’яна сцена десятиметрова, триповерхова споруда, де є місця для переодягання… Однак воно гниє цілий рік.
І власне, цим ми відрізняємося і від «Парку Київська Русь». Там відтворено частину середньовічного Києва, але немає автентичних об’єктів культурної спадщини. А у нас за тим, що ми робимо – ціла епоха Тустані. Поруч є музей, де ти можеш усе перевірити, спробувати. Мені видається, що в цьому ми особливі, навіть порівняно з іншими фестивалями.
Ми не музичний фестиваль, і ми не змагаємося з ними. Напевно, з нами також не багато можуть позмагатися. У поєднанні історії, досліджень і технологій ми несемо Тустань у майбутнє. І ці додатки чи лазерні шоу дозволяють не будувати, не робити Діснейленд. Технології насправді дуже спрощують роботу. У нас немає стільки ресурсів, щоб робити неправильно чи нетехнологічно. Зробили якісну 3D-модель, і вона нам допомагає не тільки відтворити фортецю, а й відстежувати руйнування. Зробили аерофотозйомку, і маємо дуже добрі підоснови для управління пам’яткою. Сила, коли це все накладається, і ти оперуєш цілісно, і маєш унікальні синергії.
Зараз ми вийшли за межі території заповідника. Якщо раніше ми наче намагалися оборонитися, то зараз думаємо над тим, як розвинути туристичну інфраструктуру як єдине ціле в співпраці з власниками ділянок за межами заповідника. Ми почали цілісне осмислення, влізши в генплан села, і навіть знайшли фінансування для цього.
– Як взагалі почалася робота з Уричем? Звідки постала ідея скансену?
– Ще за життя тата була інвентаризація архітектури села. 1985 року зробили зарисовки хат, цінне сфотографували. В 1989 був проект (навіть оформлений «Укрзахідпроектреставрацією») музею під відкритим небом між скелями і селом. Але не між дорогою і річкою, а за річкою вся територія мала би бути скансеном. І були інвентаризовані хати Сколівщини (найперше, Турківщини), які можна було б привезти.
Коли ми створювали заповідник по смерті тата, то зрозуміли, що ми не можемо зробити його на 400 га. По-перше, ніхто землю не дасть; по-друге, у лісі обґрунтувати можна хіба кілька криївок, а відповідати будеш за все. І тоді в розробці пам’якоохоронної документації взяли на територію лише пам’ятки, які мають стати заповідником, а все решта винесли в охоронні зони. Тобто з 400 га ми скочили до 45 га. Але ми тоді ж зрозуміли, що ці всі ділянки, які вділяли під скансен, уже приватні. Плюс ресурси на довезення хат – держава на реставрацію ні копійки не дає, вже третій рік немає грошей на дослідження; ми не можем захистити навіть те, що вже є.
Ну і третє (а за пріоритетністю, напевно, перше) – я дуже боявся мертвоти. Набудуєш, а воно потім гнитиме. Відвідувачі приходитимуть до шнурочка – а далі не можна. І тому так приваблювала ідея, щоб село стало екомузеєм, який мав би не просто культурні функції, а й соціальні, економічні. Аби місцеві з того жили, і це була би жива традиція. Загалом, я був два роки тому в Мілані на конференції ICOM «Музеї в культурному ландшафті», і екомузей – це тренд, який у світі розвивається. Це дуже круто.
– Але як уникнути музеєфікації, яка вижене автохтонних мешканців, як то сталося, наприклад, у селі Влколинець в Словаччині? Зарахували село до спадщини ЮНЕСКО – і тим самими знищили в ньому живе життя.
– Так, це крайнощі. Тому 2016 року Андрій, директор нашого заповідника, залучився в проект «Дерев’яна архітектура в культурному ландшафті» Європи. Коротко – це дослідження дерев’яної архітектури, розроблення певних типових речей чи рішень, чи каталогу цих елементів з виходом на регламенти, формулювання правил забудови, які архітектор міг би використовувати при новому будівництві. І результатом мали стати типові проекти, які отримають люди.
Тоді ми також домоглися коштів на генплан, який мав би інтегрувати охоронні зони заповідника вже на містобудівному рівні. А потім ми зрозуміли, що це річ, яка задає розвиток території на багато років, і не можна робити її з обмеженнями. Наприклад, у центрі є нафтова вишка, і радіус заборони будівництва навколо неї накриває і скелі, і центральну частину села – законно там нічого не мало би робитися. І ти якщо законсервуєш таку умову, то ані музею не буде, ані нормального законного будівництва. І з такими речами ми почали працювати.
Але тут бракувало економічної моделі і розуміння – за що село буде жити? Як? Заводи будувати? Чи виїжджати? Чи можна схили забудовувати? Зараз жива лише третина села...
Упродовж останніх двох років роботи ми вийшли на сучасне бачення: ідеально – це село-екомузей. Акцентуємо на збереженні традиційного характеру забудови, де можна будуватися, але не вилазити на схили, які цінні культурним агроландшафтом. Село мало би мати функцію ночівлі, але тихої, тому що там живуть мешканці – це не місце для гучних корпоративів. Можливо відкривати пекарні, кузні тощо. Гамірну щоденну інфраструктуру на кшталт паркування і харчування (бо наше стабільне зростання відвідуваності таке, що за кілька років ми очікуємо до півмільйона гостей річно, а отже одночасно 500 осіб захочуть, наприклад, пообідати, і їх не нагодуєш в одній сільській хаті) будемо облаштовувати у співпраці з місцевими підприємцями за єдиним спільним проектом. Вони хочуть бізнес, «Тустань» хоче дотримання регламентів – отакий win-win.
Насправді, про цю частину я можу говорити дуже довго! Я за два роки мусив перебудувати своє мислення. Люди, від яких не знав чого і чекати, зараз стали партнерами – ми тепер сидимо, говоримо про інтереси. І вони набагато активніше помагають і підтримують, ніж мешканці села.
– Такий формат, який ви обрали, ускладнює позиціонування. Для того, щоб пояснити, що таке «Ту Стань!» треба значно більше часу, ніж для того, щоб пояснити, що таке «Zaxidfest» або «Парк Київська Русь». Як ви розширюєте свою аудиторію? Як ти бачиш кроки «Ту Стані!» у майбутнє? Які вже були зроблені, наприклад, за останні роки?
– Найперше, я вважаю, що ми недопрацьовуємо з комунікацією загалом. І я навіть не знаю, чи можна назвати те, що ми робимо, фінансуванням промоції – ми швидше фінансуємо фото-відеозвіти, а не просування. І тому, якщо були ідеї маркетологів: «А давайте запросимо ще якусь зірку!», то я не впевнений, чи не варто нам просто для початку зробити нормальну промоцію того, що ми робим вже. Бо я бачу навіть львів’ян, які за 13 років роботи нашого фестивалю, не знають про нього. Ми робимо набагато більше, ніж показуємо. Тож для початку вартує показати належно і технологічність, і сучасний музей, який є в селі, і власне, чим є «Ту Стань!».
Тустань сама по собі – це, найперше, фортеця, яка була в Середньовіччі. Геніальне використання людьми скель, природні речі, дуже вдало, гармонійно і масштабно доповнені. Це була дуже висока технологія. Історики малюють, що ми жили тоді мало не в напівземлянках, а тут – споруда, де лише п'ять поверхів у Внутрішньому Дворику сягали висоти 25 метрів (це як дев'ятиповерховий будинок сьогодні), а загалом дерев'яна забудова від підніжжя до вершини скель мала 9 рівнів і 90 метрів заввишки. Унікально, що ми можемо це відтворити завдяки каменям, тому що в світі немає можливості такого достовірного відтворення дерев’яних споруд такого давнього часу. Але є ще речі, які наповнюють Тустань як сенси.
Фортеця – це не агресія. Це укріплений пункт, постійна залога, яка забезпечує захист певного простору, де ти відчував себе безпечним, і де могли шукати прихисток усі, хто жив довкола. Це символічно, бо і тоді, і зараз – це ніби певний простір безпеки. А безпека – це в піраміді потреб людини первинна цінність.
Фортеця мусить мати лицарство. Без оборонців – це ніщо, пустка, яка перетворюється на руїну. І тому це друга важлива для нас річ. Лицарство не як закуте в обладунки, а швидше як кодекс честі, поняття відваги, коли лідер попереду і сам. Наш Ярко не лише все робить – і на коні рубається, і так далі. Лицар як розвинута особистість. Коли ти вмієш не тільки рубатися, а й знаєшся на мистецтві, музиці, ремеслах.
І дуже важливий момент – ця фортеця постала в часи, коли тут була велика і сильна держава. По-перше, військово сильна, яка диктувала свою волю. По-друге (чи можливо, навіть по-перше!), висока культурно. Тож якщо обирати, на чому варто виховувати дітей, то це якраз ті цінності і світовідчуття, які нам близькі концептуально. Тому після Майдану ми не скасували фестиваль, бо він не забава, а навпаки – підкреслює звитягу. Ми забрали концерт, від сцени відмовилися, з’явилася духовна територія, університет, літературна сцена. «Ту Стань!» – це явище, а не фестиваль.
– Наскільки оновлення музею було зумовлене діяльністю фестивалю? Чи взагалі можливо зараз розподілити існування фестивалю і заповідника?
– На фестивалі 2018 року чимало речей ми брали з музею – дуже важливо було почати пов’язувати їх. Була окрема локація Заповідника: розповідь про інституцію, а поруч «Віртуальна Тустань» як такий портал середньовіччя. Ти пояснюєш наукою, що і чому, і тут же, надягнувши окуляри, немов переносишся і потрапляєш у справжнє середньовіччя. LED-екран, відеоролики про дослідження, стенди з музею. Ми ж розуміємо, що влітку на фестивалі у сам музей ніхто не піде. Але вони можуть приїхати туди потім, впродовж року. Фестиваль неможливий без заповідника, тому що це його продовження. Мета фестивалю – це показати життя Тустані.
– А заповідник без фестивалю можливий?
– Для мене ні. Що зараз «Тустань» без 3D? Це не та «Тустань». І «Тустань» без фестивалю – це не та «Тустань», як на мене. Це не просто ярмарок, демонстрації, сцена – це насичене, добре життя.
Музей би мав існувати: дослідження, збереження, інтерпретація. Якщо ти не показуєш свої фонди, то «вариш» сам для себе. Для чого взагалі ти живеш тоді? Мені видається, що це біда більшості інституцій в Україні – закритість. Тому фестиваль певною мірою навіть стимулює замовлення досліджень. Ти можеш собі досліджувати все, що хочеш, але на фестивалі нам добре було би знати, яким був одяг, чи яка саме піч гончарна була.
Зараз, розуміючи, що в нас обмежені ресурси і не вічне життя, і маючи 100 дослідників у досяжності, ми запитуємо себе: що ми хочемо зробити? Щоб територія жила на основі культурної спадщини. Спадщина працює, коли є спадкоємці. Спадкоємець – це не просто «на тобі, бери!». Жити і продовжуватися це буде лише тоді, коли воно потрібне. Що ми тут можемо зробити? Дати фахову оцінку спадщини. Але не факт, що люди це сприймуть.
І тому фестиваль – це не лише тестування якихось атракцій, це й своєрідне тестування спадщини. Чи ці поняття, територія, природа, скелі – вони потрібні людям? Ми тестуємо, чи може це бути цікавим. Здається, що може. Фестиваль – це найпростіший спосіб перевірити свої припущення на великій кількості людей.
– Ти мрієш, щоб фестиваль працював як лабораторія при заповіднику. Ти й справді бачиш економічні можливості для такого існування?
– Наразі фестиваль на етапі виживання. Але ми мусимо знайти спосіб, як накопичити мінімальний буфер – або через залучення спонсорів, або через зміну правил чи ціни квитків, чи умов торгівлі на території, щоб наростити м’язи. Фестиваль просто так зробити неможливо. А щоб зробити його якісно, і не вмирати в останній момент, вартувало би, щоб хоча би пару людей про це думали весь рік. Це оптимізує і прибирає багато помилок. Коли робиш в останній момент, через несинхронізацію починаються переплати, втрати, бо просто хтось не домовився. І ти не можеш потім за ці помилки брати штрафи, бо чудо, що він взагалі це зробив.
Кожного року (включно з 2018) ми до останнього не знаємо, чи ми влаштуємо фестиваль. 2008 року у нас з’явився Віталій Дем’янюк, який впродовж 9 років був меценатом «Ту Стані!», і саме його підтримка вивела фестиваль на певний масштаб – багатьох локацій, охорони, техніки, безпеки і так далі. І нижче ми вже не можемо опуститися.
Це неприбутковий захід. Ми тішимося, якщо виходимо в нуль. Але ми відчуваємо це як серце, яке б’ється. Якщо воно зупиниться, будуть дуже великі втрати. Реанімувати буде набагато складніше.
Конкретного плану, як зорганізувати цю R&D лабораторію немає, але ідея така: на фестивалі ми можемо впроваджувати і випробовувати цілісні досвіди (наприклад, дитячі екскурсії, нічні екскурсії), які протягом року будуть працювати у заповіднику (чи на корпоративи, чи спеціально для курортників).
– Зараз багато говорять про побудову так званих культурних індустрій навколо об’єктів культурної спадщини. Оскільки у вашій моделі фестиваль зараз не є прибутковою ланкою, то заповідник натомість нею став, правильно?
– Прибутковою у значенні, що доходів ми маємо більше, ніж дає держава. Прибуток означає розподіл між власниками – і в цьому сенсі заповідник не є прибутковим. Але фестиваль найбільше привертає до себе уваги, він і промоція, і демонстрація заповідника. Найбільший інформаційний викид протягом року. Це можливість показати роботу, звіт заповідника, зробити заявку про себе.
Ми не розділяємо фестиваль і заповідник. Це – Тустань, «Велика Тустань». Для людей ззовні нема різниці між громадською організацією і дослідницькою інституцією; це все – одна Тустань. Що я зараз намагаюся зробити – це об’єднати все так, аби взаємодіяти різними інструментами, оптимізовуючи ресурси, і водночас назовні транслювати цілісний бренд «Тустань».
Питання: чи може пам’ятка бути брендом? Що він мав би нести? Для мене зараз «Тустань» - це коли в одному слові і фортеця, і музей, і місце, і заповідник, і фестиваль, і 3D, і сувеніри, і збережене середовище села – цілий ряд понять.
– Де беруться сили запускати це фестивальне серце кожного року і підтримувати його ритм?
– Ми переосмислили свою роботу з командою – постійно нарощувати потужності в рамках відсутності коштів дуже важко. Важко не тільки тому, що багато років робиш і стає нецікаво. Важко, що ти не можеш вирватися і зробити щось цікаве, бо не знаєш взагалі, що ти маєш, щоб провести цей фестиваль. І це дуже виснажує. Команда фестивалю сукупно – 800 чоловік: 35 організаторів, плюс театрали, охорона, реконструктори, і всі решта. Самі учасники – це вже фестиваль.
Нарахували цього року 7 програмних локацій (з розписаною програмою), ще 8 постійних і ще 8 цікавих точок (типу метавка чи інші). Загалом 23 локації. Тому викликом цього року для мене (я почитав мудру книжку!) було усвідомлення: важливо не лише досягнути очікувань, а й оптимізувати ресурси, зберегти і підсилити моральний дух команди. І це стало внутрішнім пріоритетом. Тому 80 пунктів «на карті пам’яті»: ми перенесли їх у майбутнє, щоб не вмерти і не надірватися зараз.
І команда відчула кайф. Бо я вже бачив, як всередині напружено: коштів не надто багато, люди виснажені, і нема як вирватися з того… Тому це справді досягнення, коли свої можуть сказати: «Так, класно!».
Ми зумисне більше часу вділили, щоб зосередитися на внутрішньому. У четвер є ватра, де ми починаємо фестиваль, молимося, сидимо біля ватри, співаємо пісень, а вже наступного ранку зриваємося, біжимо, і гаруємо. Ото зорганізували невелику ватру з реконструкторами в урочищі Церківному. Я коли зайшов на цю закриту затишну галявину, завмер... Мріяли-мріяли, але коли вже туди потрапив, то неабияк проймає: люди в історичному одязі, смолоскипи горять, свічники з лоєм, вогнище. Стоять столи такі товстезні, і на столах у макітрах м'ясо, хліб, якісь овочі. І це все таке атмосферне. І от ти не маєш ніколи на фестивалі часу ні з ким поговорити. А тут – нагода розповісти нарешті, для чого ти це робиш, чому це важливо, почути від них відгук. Коли ти безпосередньо передаєш свою енергію, то відчуваєш: це добре, це правильно, і дуже важливо для команди мати такі внутрішні речі.
– Чи намагалися ви сформулювати ось ці внутрішні цінності вашої спільноти, щоб краще формулювати їх назовні, для відвідувачів? Чим ділиться Тустань зі своїми гостями? Про що вона розповідає?
– Коли вперше ми почали думати над стратегію, у 2012 році, я прийшов до Зеновія Мазурика. Говорив про гордість, – що чудово мати відчуття гордості, що це твої предки, вони таке вміли, і так далі. Мазурик сказав влучно: гордість може бути небезпечною, треба думати і про відповідальність.
Напевно, хотілось би «говорити» через те, що ми робимо – впорядкування території, поліпшення сервісу, прозорість, якісний підхід в усьому – від туалетів до музейної експозиції, акуратне ставлення до спадщини і відповідальність за все, що ти маєш.
Тематично хочеться говорити про пам’ять, про щось велике: якими ми могли би бути, і якими ми були колись, робили великі речі, були сильними, культурними. Дуже важливо (хоч це напевно менше видно), що ми будуємо таку маленьку модель держави. І фестиваль – це нагода пожити у сильній і величній культурі хоча би кілька днів, і можливо, понести дещицю цієї гордості й відповідальності з собою, у повсякдення, якому їх так часто бракує.
Розмовляла Євгенія Нестерович
Фото: Сергій Талочко, Віталій Воробйов, LUFA/Ярослав Станчак, Віталій Грабар, надані командою фестивалю «Ту Стань!»
14.06.2019