Імператив щастя

 

Нещодавно я прочитала цікаву статтю Гелени Бехар, професора соціології й автора книжки «Щастя, сучасне спасіння». Як я колись вже пояснювала вам, щастя і його невтомний пошук  мене дратують, бо вважаю, що це те, чим переймаються багаті й пересичені. У менш самодогідливі часи, ніж наші, а також у місцях світу, підхльостуваних війнами і нуждою, ніхто не запитує себе, щасливий він чи ні: всі надто зайняті тим, як вижити, як захистити і нагодувати своїх дітей. Парадоксально, та позаяк вони не споглядають цілий день свого пупа і не порівнюють себе із сусідом (я маю більше, ніж такий-то? Я гарніший/ успішніший/ поважніший, ніж ім’ярек?), то знаходять задоволення в цих маленьких речах, які всі ми решта сприймаємо як щось належне: любов наших ближніх, задоволення від добре виконаної роботи, радість від несподіваної знахідки. Не знаю, скільки підручників із самодопомоги публікують на рік про те, як, коли і де знайти те щастя, що його всі так вихваляють, але знаю одне: що, як вказує Гелена Бехар, «сучасність створює два взаємопов’язані феномени, які вказують у протилежні напрями: з одного боку – культурний імператив щастя, а з іншого – зростання самотності, а також самогубств». Самогубство є одним із небагатьох суспільних табу, що існують. Про них не говорять у засобах масової інформації, та навіть так статистика показує, що в Іспанії щодня стається десять самогубств, а це означає, що так щороку вмирає більше людей, ніж у дорожньо-транспортних пригодах за той самий період (3979 супроти 1180). У Сполучених Штатах цифри помножилися серед наймолодших, особливо після успіху серіалу «Тринадцять причин чому», в якому дівчинка-підліток записує на відео тринадцять причин, через які вирішує позбавити себе життя. Оцінюють, що після його прем’єри самогубства у віковому сегменті від десяти до сімнадцяти років зросли на 28,9%. Крім того, треба зазначити, що самогубство є долею не лише пригнічених, незрілих чи невдах. Серед успішних людей є випадки, що дуже кидаються в очі. Гранди моди Александер Макквін чи наречена Міка Джаґґера, Л’Рен Скотт нещодавно вибрали цей шлях. Як це зробили кілька місяців тому відомий шеф-кухар Ентоні Бурден або мільйонер і ультрататуйована модель Зомбі-бой. Серед так званих influencers цифри є вражаючими, особливо через незначний вік жертв. Наприклад, Селія Фуентес, яку батько знайшов повішеною на сходах, чи шістнадцятирічна блогерка і співачка Ганна Стоун. Експерти вказують на те, що ті, хто, як і вони, перебувають під постійним ретельним розглядом і тиранічним тиском необхідності перебувати на висоті очікувань їхніх прихильників, живуть у пеклі. Більшою чи меншою мірою це є щораз поширенішим. Ми живемо в оточенні (я би сказала – облозі) інших людей і водночас самотні як ніколи. Якщо до цього ми додамо отой «імператив щастя», про який говорить Гелена Бехар (той, що змушує нас бути найвродливішими, найпереможнішими, найщасливішими), то вже маємо всі складники, які формують найдосконаліше нещастя. І до того ж у світі, де всі ми повинні вдавати, що є неймовірно щасливими, бо це новий і тиранічний суспільний наказ. Тому не дивно, що множаться ці дурнуваті книжки про самодопомогу, які пропонують магічні рішення. Проблема в тому, що всі ці підручники засновані на тому, аби змусити нас повірити у ще одну сучасну фікцію. Що бути щасливим – це лише чин волі: я хочу бути щасливим і є щасливим, я все можу тощо. Утім, те, що досягається цією вірою, є лише новим джерелом нещастя. Оскільки брехнею є те, що бути щасливим – це акт волі, а дійсність є впертою, 80% людей не тільки не досягають своєї мети, але ще й мусять вдавати, що таки досягли; і через це більше прикидання, більше поразки. Чи справді вартує чогось цей самообман? Чи не краще було б облишити шукати щастя там, де, як ми чудово знаємо, його нема?

 


Carmen Posadas
El imperativo de la felicidad

XLSemanal,  03.06.2019
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

13.06.2019