Ні, таки довше не видержу! Як колись вхопить мене "шевська пасія", то їй-Богу, не ручу за себе.
Бо чи мої нерви з заліза?...
Вийшов я учора ранком з дому а тут (я ще не зробив й десяти криків) біжить за мною знайомий радник й кричить на весь голос:
— Каролине, чекайте, що нового?
— Не знаю — відповідаю, пристаючи на хвилину.
— Не знаєте? Дивно... А може ви знаєте, й не хочете мні сказати. Не бійтеся, вмію тримати язик за зубами.
— Не знаю — впевняю співрозмовця — Щойно перед годиною встав я з ліжка, поснідав і тепер біжу до праці.
— А ви не чули вночі... — не пускає мене радник, держачи міцно за гудзик від плаща. — Та ж були.. Напевно були...
— Та хто був?... Я нічого не чув... Спав, як камінь... — намагаюся відв’язатися від настирливого пана радника.
— Е, нічого не знаєте!... Шкода з вами говорити!... — бурмоче він під носом й... врешті залишає мене у спокою.
Переходжу через ринок, а тут знову сіпає мене хтось за рукав.
— Друже, яке щастя, що я тебе зустрів — тішиться товариш, якого я вже давним-давно не бачив.
— О, здоров був! — витаюся.
— Що нового? — цікавиться товариш.
— Коло мене нічого особливого... Дружина виїхала...
— Та я не про тебе — перериває нетерпеливо. — А так, знаєш з політики... і зі стратегії...
— Нічого не знаю. Ще не читав сьогодні газети — відповідаю споглядаючи на годинник.
— Е, що там газета!... Але так з інших джерел...
— Нічого не знаю... — й простягаю руку на прощання.
— Ти нічого не знаєш?... То або брешеш або ти вже такий... Ти не чув? Говорила мені вчора сусідка, що десь тут, з півдня має щось бути...
— Ні, не чув нічого...
— То взагалі з тобою нема що говорити... Прощай... — і мій друг побіг дальше.
Після полудня, коли я йшов на обід, перейшла мені дорогу панна Ромця й, усміхаючись до мене своєю романтично-цукерковою усмішкою, спитала:
— Степане, ти мені певно скажеш, що нового?
— Ні, Ромцю, нічого не маю...
— Як це — ти і нічого не знаєш?
— Їй-Богу, не знаю.
— Навіть не чув про те, що Міцька вийшла заміж на еміґрації, що Пунцьо заручився з Сянею, що вчора були якісь там... — щебетала дівчина.
— Ні, не чув... Бачиш, я такими справами не займаюся.
— То, бачу, з тобою не маю що дальше говорити... А я мала про тебе краще поняття... — і не подавши руки подріботіла Ромця дальше.
Після праці вертався я додому. Мав ще вступити до крамниці за хлібом. Вже от-от був я під дверима крамниці, коли це нечайно хтось схватив мене за плечі:
— Сервус, що нового?
Оглядаюся, а це один знайомий молодець, який кілька тижнів плентався десь там, граючи ролю політичного еміґранта, а ось, перед декількома днями вернувся в столицю нашої тіснішої батьківщини й... намагається нав’язати давні спекулятивно-торговельні взаємини.
— В газеті було сьогодні... — хотів я заспокоїти цікавість знайомого...
— Залиши газету!... Я ніколи її не читаю і більше знаю, як ви з газети... Ось в Р. були якісь підозрілі типи, в М. знайшли трупа жінки, в С. вдерлися якісь банди... Ага, знаєш, наше місто може зовсім спокійно спати. Я знаю з достовірних джерел, що — одна держава запротестувала перед другою державою, а ця послухала й обіцяла... — клекотів знайомий. Мені здавалося, що це галицький вітряк, порушений травневим вітром, заколибав своїми крилами.
— Ах, ошаліти можна... — шептали мої уста, коли застав я двері крамниці вже зачинені.
І, повірте, читачі, я справді мало не ошалів. Не досить того, що я не мав що їсти на вечерю, але й ще на добавок всього снилися мені дивні сни... Перед очима (так мені снилося) миготіли якісь червоні, жовті, сині, й чорт зна які ще світла, а з-посеред них виглядала величезна голова потвори, що, простягнувши свої лапи, реготалася диким реготом:
— Що нового?...
[Львівські вісті, 03.06.1944]