Антисоціальний секрет успіху

Незважаючи на всі розмови про "епідемію самотності', товариства може бути забагато

 

 

У 2017 році сумарно чотири вечори я був сам на сам зі собою. Кілька з решти 361 я займався професійними справами, але інші були цілком соціальними. Я, природньо, списав це на гравітаційне тяжіння моєї харизми – настільки ж неминуче, як горизонт подій будь-якої чорної діри, але нейтральний свідок міг би признати тут певну частку сліпої удачі. Я жив у великому місті. У мене була робота, яка природнім чином дозволяла мені спілкуватися з людьми подібних поглядів. Я не був прикутим до будинку старістю чи тягарем виховання дітей.

 

Так чи інакше, я перебував на краю, скажемо так, жахливо нерівномірного розподілу суспільства. Я знаю людей на іншому кінці розподілу – достатньо знаю, щоби мати певне уявлення про їхній стан. Річ не тільки в тому, що самотність пригнічує сама по собі. Вона може призвести і до інших нещасть. Найгірші з відомих мені шлюбів були укладені людьми, які втомилися – чи боялися – бути самі. Неясно, чи дійсно факти підтверджують ідею "епідемії самотності". Але люди, які наважуються взятися за цю тему, такі як Ґейл Ганімен в своєму романі "Елеонора Оліфант цілком прекрасна", знаходять спраглу аудиторію.

 

Кажу це не з черствості: протилежність самотності, для якої в мові немає відповідного іменника, теж має своє прокляття. Можна мати занадто багато товариства.

 

Це не має нічого спільного з "рольовою напруженістю" – ще однією патологізацією нормального життя. Так, це правда, що група друзів має здебільшого свої окремі "посади": організатора, приколіста, романтичного порадника, Когось Успішного. І ми часто міняємо ці ролі в різних соціальних колах. Але необхідний рівень "акторства" не аж так напружує: інакше важко би це було назвати дружбою.

 

Ні, те, що реально компрометує товариськість – то це робота. Бути самотнім і відчувати себе самотнім – це не те саме, але й одне, й інше може бути стимулом до високих досягнень.

 

У багатьох сферах майже неможливо досягти успіху без тривалого усамітнення. Пишучи ці рядки, дивлюся на свої книжкові полиці й дивуюся, як багато великих американців відмовилися від участі в суспільному нуртуванні. Згадайте Філіпа Рота в лісах Коннектикуту, Кормака Маккарті в чагарниках Нью-Мексико, Дона Делілло з його забороною на візитівці: "Я не хочу про це говорити". А стосовно Томаса Пінчона, то його фотографії взагалі майже невідомі. Не дивно, що ці письменники затьмарили британців, які так веселилися один з одним. Американці наслідували Монтеня, який буквально жив у вежі зі слонової кістки (ну добре, з каменю).

 

Писання за визначенням самітницьке. Але такі ж моделі стосують і в праці за іншими напрямами – з тієї простої причини, що натхнення не завше і не скрізь є "співпрацею". Для нього часто теж потрібна концентрована ізоляція – як і інші речі, що визначають успіх, такі як стратегічне планування та відпочинок. Навіть найбільш соціальна робота, спортивне тренування, часто є відлюдницьким заняттям. Після мало не століть керівництва "Арсеналом" Арсен Венгер сказав, що не знає в Лондоні нічого, крім стадіону, тренувального комплексу і свого дому. Те, чим колись майже пишалися, останнім часом набуло значення каяття в принесених жертвах.

 

Старе феміністське непорозуміння – ти справді можеш поєднати це все? – в адаптованому сенсі застосовується як до чоловіків, так і до жінок. Чи можна мати максимальне соціальне життя і кар'єру своєї мрії? Питання не марне. Колись мені доведеться вирішити: чи повністю використати ту дрібку таланту, що маю (а це потребує відійти від суспільного життя) – чи продовжувати відгукуватися на поклики нічних міст.

 

Не сам факт самотності може призвести до успіху. Це має бути справжнє почуття самотності. Оскільки, здається, багато з тих, що досягли високих результатів, натхнені були бажанням втекти від юнацького ярлика "нецікавого в товаристві" або навіть, наважусь сказати, помститися за нього. З усіх високопоставлених політиків, яких я зустрічав, тільки Девід Кемерон здавався повністю вільним від цієї невпевненості. Цей пошук соціального статусу іншими засобами практично настільки ж поширений і у фінансах. Соціальний статус, звичайно, не зовсім те ж саме, що товариськість, але він може бути чарівним сурогатом.

 

Вражені прокляттям компанійства не в силі конкурувати з цими людьми. Зрештою, якщо ти добре вписуєшся у світ, то нащо його завойовувати?

 


Janan Ganesh
The anti-social secret of success

Financial Times, 24.05.2019
Зреферував О.Д.

 

28.05.2019