Усі під кріс!

 

Світова війна богатьох з наших людей мало чого навчила. Не навчила їх дивитись на явища і події у причиновому звязку, не навчила їх опановувати хвилеві настрої і що найгірше — не відівчила з хвилевих настроїв витягати далеко йдучі консеквенцї. Мимо зразкових лєкцій довбнею вкладаних в мозок!...

 

Останні дні пригадують в богато дечому памятне літо з 1914 р. Ріжниця хиба та, що тоді паніка була на велику скалю, а тепер вона невеличку горстку людей огорнула — і то з поміж нашої інтеліґенції.

 

Люде без ніяких оправданих причин зібрали манатки і почвалали на сxід. І ходять і скиглять: зіставлено нас без опіки, не дано вказівок, що робити і т. д. — і розказують ріжні страхіття.

 

Ах, дитинко ніжна і безпомічна! Сеж ясне, як сонце, що коли не дано тобі тепер вказівок, що робити — так важні всі попередні вказівки і прикази: сидіти на місці і сповняти як слід свої горожанські обовязки. Щож торкається страхіть — май відвагу глянути їм відважно у вічі: ти сповняв свої обовязки як горожанин Української Народньої Републики. Її горожанином ти мусиш остатися серед яких-би то не було обставин, бо обовязок супроти Вітчини не накинений тобі, а в тобі!

 

На сторожі прав Української Народньої Републики мусиш стояти серед яких би то не було обставин на раз призначеному становищі і зі свойого місця не смієш зійти під грозою тавра зрадника.

 

На сьому становищі мають тебе бачити ті, яким ти повинен світити приміром: ті наші широкі маси, які дали мимо важких умовин стільки доказів зрозуміння хвилі і героїзму.

 

***

 

Глибоко зворушив мене вчера побут в домі залізничників.

 

Залізничі робітники не пішли сновидатися по вулицях з квилінням. Вони, бачучи, що Рідний Край у небезпеці, вхопили кріс у свої мозолисті руки, зорґанізувалися у боєві сотні і йдуть на фронт, щоби на полі бою дати доказ, що Україна для них — не празнична одежина, а свята справа їх життя і смерти.

 

Дух росте, дивлячись на сі осмалені лиця. Між ними старі й хлопята, між ними їх жінки і діти. І не трівога на їх лицях, а радість сповненого найвисшого і найкращого обовязку в сторону Рідного Краю.

 

Доземний поклін Вам, українські залізничники. Вашим жінкам і донькам!

 

Се вже в друге віддаєте, Ви, рідній Україні доказ великої посвяти! Ваших непереспаних ночей в памятні листопадові дні і Ваших жертв на полі бою тепер Україна не забуде!

 

***

 

А всім тим, які вертяться без діла і мучать себе трівожними питаннями: що чувати? — нехай українські залізничники будуть у примір.

 

Україна — се також великий і тяжкий обовязок. І буде вона такою, на яку заслужили, якої ми вартні.

 

Република

24.05.1919