Весняний роман

Новеля

Бризки сонця розсипаються алмазами на снігах, що тають. А радісний хлюп мокрого березневого снігу знову збуджує ще не пережиті до кінця хвилювання кохання. Іде весна.

Ось уже третій день, як я сиджу на стації і ніяк не можу виїхати поїздом. Цивільним кажуть нема куди поспішати. Нудьгуючись, я почав приглядатися до подорожних. Чекають — і жують. В дорозі, ви самі це чудово знаєте, апетит неймовірний. Цілу свиню в доброму товаристві можна за один раз з'їсти.

Приглядаюсь до подорожних і міцно тримаю свої речі: дві валізи і наплечник. А загальна вага мого подорожнього багажу аж 150 кілограмів. Отже, коли все це на себе навантажиш, єй же Богу стаєш схожий на двогорбого берблюда.

А на дворі, благодать! На даху сусіднього будинку голуби туркотять. До калюжі, що створилась від таючого снігу, щохвилини цвірінькаючи горобці прилітають. Вітерець такий теплий і ласкавий. Господи, як чудесно на Божому світі! Згадав про свої валізи і наплечник і занепав духом. Викинути їх під три чорти, а самому податися в парк, поле — ближче до природи, що прокидалася до життя.

Вийшов я на східці стації і... від здивування остовпів. Молоденька, міцно збудована, інтересна бльондинка з блакитними очима пильно дивиться на мене і не посміхнеться. А я гадаю: як би з нею познайомитися. І справді, чому в дорозі не познайомитись? Почав наспівувати давно забутий романс про кохання. Нарешті набрався смілости і запитав, куди вона їде. Куди вона їде, я пропустив мимо вуха, але добре запам'ятав ім'я. Звали її — Марися. Вона припала мені до серця і я почав цікавитись її сімейним становищем. Марися з жалем повідомила, що в неї є чоловік, який тепер стереже речі на стації. Вона зітхнула і виразно запропонувала мені йти з нею на прогулянку до місцевого парку, недалеко стації. Все одно треба чекати поїзду довгий час, а весна не чекала, крокувала по мокрому березневому снігу і вже припікала яскравим сонячним промінням.

— Добре вам, — відповідаю — ви маєте чоловіка, який цербером стереже ваші речі, а в мене нема жінки, схожої на Пенелопу, яка турбувалася б про моє добро.

Я швидко переконався, що коли жінка захоче, вона знайде вихід зі становища. Марися запропонувала мої валізи й наплечник доручити стерегти її чоловікові. Адже йому все одно, чи одна валіза буде, чи десять.

В одну мить я навантажився і пішов слідом за нею. Серед натовпу подорожних, багатьох вузлів і пакунків знайшли її чоловіка. Це був чолов'яга досить похмурого вигляду і невиразний на зріст. Познайомилися. Валізи сторожити згодився, а Марисю відпустив на прогулянку з неохотою. Поклав я прокляті свої валізи на підлогу біля Марисиного цербера і відчув себе вільним птахом. Єй же Богу, говорю правду! А попереду прогулянка з чудесною бльондинкою, сонце, свіже повітря, парк.

Дорогою ми швидко зійшлися характерами. Я взяв її під руку, допомагаючи переходити калюжі, притискувався до неї.

Ось і парк. А в парку сосни, з на вітках ще нерозталий сніг. Обрали безлюдну алею, а там — забуту лавочку. Отже сидимо, спостерігаємо божественну природу. В цей час я вже цілував її руки і все цікавився, чи кохає свого чоловіка. Вона відповіла, що кохання давно вже нема. В цей мент я не розгубився і навально поцілував Марисю з губи.

А на дворі цілком виразно крокувала весна. Вітерець так мило куйовдив білокуре марисине волосся. Я поцілував її вдруге — вона ніжно дивилася мені в очі і горіла весняним вогнем.

Після десятого цілком свідомого поцілунку я виразно очманів і мріяв вже присвятити цій чудовій жінці решту свого життя.

Раптом Марися згадала про свого цербера, про подорож і ми мали негайно покинути парк. На зворотному шляху мені все-ж таки пощастило зірвати ще один поцілунок з кармінових марисиних губ.

Близько стації Марися пішла до крамниці купити якусь дурничку, а я попрямував на стацію. Порадила мені: "Ти будь ласкавий до мого чоловіка!"

Тільки тепер я згадав про свої валізи і швидко покрокував. Бігцем по сходах я вскочив у стацію і відразу в знайомий куток до своїх речей. Шукаю похмуру постать марисиного чоловіка і — не знаходжуся туди, я сюди і все даремно. Як у воду впав. А сусіди говорять: поїхав у невідомому напрямку!

А де ж Марися? Я все чекав перед стацією. Ось-ось вона мала прийти і все тоді роз'ясниться. Та вона все не йшла.

Де мої валізи і наплечник вагою в 150 кілограмів? Я потрохи почав усвідомлювати, що я просто залишився в дурнях.

А весняний вітерець обпікав мої губи спогадами марисиних поцілунків.

Львівські вісті