Сумніви, певності та суперечності

Кармен Посадас

Вже певний час я багато читаю про умерлий Радянський Союз. Після доволі страхітливих книжок, як, наприклад, біографії Сталіна і Берії чи «Шепотунів» Орландо Фіджіза, в яких розповідається про повсякденне життя в часи Сталіна, я трохи змінила курс. Тепер мене цікавлять європейці, серед яких багато знаменитостей, котрі дозволили собі спокуситися цим модним проектом земного раю і врешті-решт опинилися в ньому, аби виявити, що добрими намірам забрукована дорога до пекла. Серед усіх жертв тієї збанкрутілої мрії варто виділити Кіма Філбі. Він був справжнім Третім, найвідомішим учасником «Кембриджської п’ятірки» – отих напрочуд елегантних шпигунів, які отримали освіту в найкращих британських школах та університетах, та, як виявилося – на сором секретним службам, – працювали на росіян. Впродовж кількох п’ятиріч він ходив по лезі ножа і не був викритий, але одного нещасливого дня його доля змінилася і йому не залишалося нічого іншого, як утекти і сховатися в Москві, де він прожив до смерті. Там його чекали двадцять п’ять років затворництва на «моєму острові на шостому поверсі» (як він це називав) – у скромному помешканні в Трьохпрудному провулку, в якому він, разом зі своєю четвертою дружиною Руфіною Пуховою (якій, звісно, не раз доводилося рятувати його із лап депресії і самогубства), вів відлюдницьке життя. Попри те, що добре говорив кількома мовами, він так і не оволодів російською, якою белькотів із жахливим акцентом і дуже британським та елітарним заникуванням. Щоранку, заки снідав чаєм і тостами з апельсиновим джемом, він слухав новини Бі-Бі-Сі; потім надягав добре свою шапку і прямував до найближчої пошти, де забирав свою кореспонденцію і примірники газети «Таймс», що їх присилала йому з Лондона його родина. Близько п’ятої, після ще одного британського чаю, він падав в обійми свого старого приятеля Джонні Вокера, і це дозволяло йому забути про те, що колеги з КҐБ, спершу зустрівши його як національного героя, потім забули його «за дверима, як забувають старий і вже непотрібний віник», як сказав один з його біографів. Та навіть при цьому щороку 23 січня він організовував невеличку вечірку, аби відсвяткувати річницю прибуття в Росію, яку він називав своєю «справжньою батьківщиною», і ніколи, ані в своїх спогадах, ані перед своїми найближчими людьми, включно з Руфіною Пуховою, не дозволив собі ні слова докору через цю ситуацію, ні слова критики стосовно того, що бачив довкола себе: більш ніж очевидного краху радянського раю. Я розповідаю вам усе це через одну сцену, яку змальовує в своїх спогадах Руфіна Філбі. Зустріч Кіма з одним зі своїх найдавніших і найдорожчих друзів, письменником і колишнім шпигуном Ґремом Ґріном. Як відомо, уся творчість Ґріна позначена релігійністю, яка аж ніяк не була легкою, мучила його і сповнювала сумнівами – сумнівами, які він намагався розвіяти писанням своїх романів. Зустріч Ґріна з Філбі у вісімдесяті роки у розпал перебудови дуже нагадує сцену з «Третьої людини», в якій Джозеф Коттен та Орсон Веллс, піднявшись на колесо огляду, розмірковують про свою віру і межі моральної дії. От тільки в цьому випадку розмірковують не два молодики – безкорисний Коттен і цинічний Веллс, – а два старигані, пригнічені тисячами сумнівів, тисячами розчарувань. Філбі – через справу комунізму, якій він присвятив своє життя; Ґрін – через свої вічні пошуки Бога, який, за його власним висловом, завжди прослизав йому крізь пальці. Зустрівшись знову через тридцять п’ять років, Філбі попросив Ґріна: «Будь ласка, нічого не питай». «Звісно, що не буду. Я тільки хотів поцікавитись, як твоя російська мова», – дуже по-британському відповів Ґрін. Далі вони стали говорити про міцність горілки та інші приємні речі, доки Ґрін не попрощався наступною фразою: «Знаєш, Філбі, розділене почуття сумніву зближує людей більше, ніж розділена віра». Більше вони ніколи не бачились, і кожен залишився вірний своїм сумнівам, про які більше ні з ким не говорив. Може, для того, аби стала правдивою фраза, згідно з якою прості люди завжди сповнені певності, тоді як найцікавіші вчаться жити зі своїми суперечностями. Хоча й знають, що вирішити їх не можна.