Роман Ващук – посол Канади в Україні.
Предки дипломата походять із Львівщини та Тернопілля.
Народився в Торонто. Має 57 років.
Посол Канади в Україні Роман Ващук дивується з українців: вони дійсно багато нарікають на життя і дійсно схильні не помічати позитиву довкола себе. Виступ пана Романа в університеті «Львівська політехніка» був відвертим настільки, наскільки це може собі дозволити дипломат – пан Ващук злегка тролить «південного сусіда» (тобто США), перебирає недоліки національних рис українця, схвально відгукується про теперішню українську владу і стримано коментує команду Володимира Зеленського.
Відповідаючи на питання Z про слабкі сторони Зеленського та враження від зустрічі з кандидатом (а таку оказію мали посли «Великої сімки»), Ващук каже: «Саме безпековий блок – це те, де команді слід було б іще попрацювати». Пан Ващук стримано коментує ідею Зеленського з двосторонніми військовими угодами між Україною і країнами-членами, підкреслюючи, що Канада націлена на багатосторонні угоди. «Але ми мусимо бути готові на всі випадки, – зазначає він. – Ми готові сприяти кожному, хто діє в інтересах України і в інтересах євроатлантичної безпеки».
"УКРАЇНЦІ – ТО СПЕЦІАЛІСТИ ЗІ СТВОРЕННЯ СКЛАДНИХ СИСТЕМ"
— Я – гордий син Канади. Але я є також, мабуть, не менш гордим внуком Яворівщини і Бучаччини, звідки походять мої предки. Це все могло би змішатися в дуже незрозумілий спосіб, але змалку мені багато що [українського] почало відкладатися: спершу садочок – український і загальноканадський, суботня школа, університетські курси українознавства. Так що про всі форми і функції українські (і дисфункції) я трошки вчився і міг їх собі уявляти.
Напередодні цієї зустрічі я відвідав у Львові виставку «Імпульс» про Івана Левинського, про його величезну роль у побудові Львова в кінці XIX – на початку XX століття. Дуже люблю сецесію як стиль – часто бував у Відні, вишукував зразки того стилю в Німеччині. Оглядаючи цю виставку, я собі ставив запитання: чому мене ніколи про нього не вчили? Чому мене вчили переважно історії безконечних поразок і страждань, а люди, які були успішними, які залишали після себе конструктив, якось випадали із тієї історії?
Думаю, що вміння бачити позитив, вміння оцінити конструктив – то є, мабуть, елемент, якого найбільше бракує в українському світогляді. Це, можливо, зумовлене тією часто трагічною історією, яку переживали в різних формах і в різні часи різні українські землі. Але в сьогоднішніх обставинах ця прогалина є проблемною. І вона, очевидно, впливає на настрої населення, вона впливає на виборчі наміри населення, вона створює вперте небажання бачити те добре, що є навколо.
Читаю часто, що українці страшенно бідні, нещасні, найбідніші в Європі... Політики переконують, що Південний Судан є мало що не Сингапуром на тлі України. Як це корелюється з тим, що можна побачити, коли вийти на вулицю? Так, є проблеми. Але важливо бачити, відчувати і розуміти здобутки свої та своєї родини. Вміти складати категорії, розташовувати пріоритети, вміти зрозуміти, що не завжди треба збурювати весь фундамент і починати знову.
Канада є країною еволюції. Наші південні сусіди – то країна, яка почалася з революції. Тому там ви маєте гасло: «Life, liberty and the pursuit of happiness» – «Життя, свобода, прагнення щастя». Канада створена як конфедерація через кілька років після кривавої американської громадянської війни, яка мала сотні тисяч жертв. У канадській конституції виписано значно менш, я би сказав, динамічні слова: «Peace, order and good government» – «Мир, порядок, добре врядування». Це є boring (з англійської – «нудне», – Z). Але, я думаю, багато людей насправді бажають собі відносно спокійного передбачуваного життя.
Україні, яка переживає постійні зміни і катаклізми, потрібно мати більше спокійного, нудного, передбачуваного майбутнього. Щоби всі люди могли побачити тут перспективу для свого особистого розвитку і життя, а не обов’язково шукати їх за кордоном. Важливо створити таке політичне середовище, в якому ви би бачили вибір, бачили свою перспективу тут.
Канада була країною, яка відразу після Майдану, після Революції гідності заанґажувалася до багатьох додаткових програм підтримки України: підтримка ЗМІ країни, реформа нової патрульної поліції, реформування війська, підтримка неурядових організацій – широкий спектр різних засобів для того, щоби підтримувати щось нове, що змінює життя України на краще.
З моїх спостережень, в Україні багато здійснилося. Але якоїсь загальносуспільної радості чи задоволення я не бачу. Спитайте у пересічного українця, чи він вважаєте, що досягнуто хоча би чогось після 2014 року – він відмахнеться: «Нічого нема. Поки X не сидить, поки X не висить з гілляки, я жодних змін не бачу і чути про них не збираюся».
Одна з недооцінених трансформацій в Україні – це Міністерство закордонних справ. Починаючи від візуальної ідентичності МЗС, яка має сучасне лого, і до надзвичайної, я би сказав, бойової активності українських дипломатів у соцмержах, чого абсолютно не було раніше. Українське МЗС тепер швидше реагує на різні події, ніж наше. Ми знаємо, що якщо я чи канадський міністр кудись підемо, то українська сторона швидше про це виставить фотографію і твіт, ніж ми. Поки ми перекладемо це французькою мовою, перейдемо якісь корпоративні комунікаційні департаменти – українці про це давно розповіли.
Через кілька днів ми побачимо, якими будуть результати вимірювання суспільного клімату. Втім, життя обов’язково буде тривати – воно буде тривати суспільно, політично, мистецько. І від вас залежить, яким це майбутнє буде на макро-, але також і на мікрорівні.
Я, як, можливо, трохи наївний канадець бачу в Україні дуже багато позитиву, багато креативу, дуже багато нових ідей. Потрібне вміння, щоби синергія цих всіх талантів, цих всіх можливостей горизонтального рівня (а Майдан – це був приклад горизонтальної організації) якось перетворилася у вертикаль. Без того, щоби щоразу, коли хтось йде у вертикаль, відразу називали його зрадником цінностей горизонтального мережевого світу.
Україна потребує людей, які вміють концептуалізувати проекти і плавно їх впорядковувати й упроваджувати.
Про право і правила
Я мав колегу, яка попрацювала в Україні у період до Майдану і перші роки після Майдану. Від’їжджаючи, вона сказала мені: «Романе, є три речі, яких потребує ця країна: верховенство права, верховенство права і верховенство права».
Всі інвестори, які заклали фірму, хочуть знати, що за рік їхня фірма буде в їхніх руках, а не в чиїхось інших, бо десь так у районному суді поставили штемпель. Люди, які підписують контракти по всьому світі, хочуть знати, що підписаний контракт не є початком дискусії, а є кінцем дискусії: так, як записано в контракті, так і має бути.
Українці – то спеціалісти зі створення складних систем, які потім пробують обходити, розв’язувати і так далі. Засадничий принцип: не ускладнюйте життя ні собі, ні іншим.
Чим погодився б піти у владу
Цікавим є досвід моєї доброї приятельки пані доктора Уляни Супрун. Якби я мав велике бажання, щоби мене називали «містером Смерть», який прийшов не знати звідки вбивати бідних, нещасних, «зубожілих» українців, то я б залюбки погодився.
Існує двояке ставлення до людей з діаспори. З одного боку, є цей солов’їний момент: «Ви такі наші. Як ви цікаво комічно говорите українською мовою». І другий момент – коли людина мусить щось зробити, але її уявлення входить у конфлікт з українськими формальними і часто неформальними реаліями. Тоді та людина стає іншим, стає ворогом. І тоді ту людину треба випхати. Тоді мобілізується чинне українське законодавство, судівництво та всякі інші засоби.
Тож чи я відразу би спалив свій канадський паспорт і кинувся на якесь міністерство? Ні.
Але мені здається, що потрібно виробити кращий спосіб взаємодії, щоби люди [з-за кордону] – а це не тільки ті, чиї нащадки емігрували, а й також українці, які виїхали 10–15–20 років тому – могли свої знання, здобуті в інших країнах, вкладати в Україну без того «іншування», яке виникає зараз. Наприклад, пан Клімкін говорив про інститут подвійного громадянства, щоби не ставити людей перед вибором, який є дуже складним. Майте на увазі, багато хто переживає, щоб не потрапити в пастку і потім не думати, як ти туди потрапив і як мусиш собі дати раду.
Про досвід канадських військовиків
Наш навчальний контингент починав з того, що бігав на полігоні, вчився стріляти, ховався в кущиках і так далі на тактичному рівні. Ми далеко пішли поза цей рівень. Тепер ідеться про запозичення навчальних програм для ЗСУ – але переписування, знову ж таки, не копіпейстом. Я завжди кажу нашим військовим: приїжджаєш в Україну – протри очі і прочисть вуха. Замість щось радити, треба спершу побачити, вислухати і зрозуміти, бо просто приїжджати з чужими рецептами і щось насаджувати дасть тобі короткотривалий результат. Так, можна поставити зірочку, що зроблено, але воно не буде довготривалим. Це означає, що часом треба продиратися крізь стіни непорозуміння. Але воно того варте.
Чи сміється світ з українських виборів
Наші міждержавні відносини налагоджено з державою Україна і зі всіма вами, населенням України, отож якогось погляду мериторичного на результати першого туру ми не маємо.
Україна не є унікальною у феномені нестандартних кампаній чи свого роду бунту проти традиційних політиків і традиційного їхнього наративу та підходу до життя. Ми це бачили в одній із сусідських країн, яка межує на півдні з Канадою, де виявився нетрадиційний кандидат. Але, наприклад, ми з ним і його адміністрацією – тут важливу роль грала наша міністр закордонних справ Христя Фріланд – змогли домовитися, незважаючи на десятки різних твітів про нову угоду про торгівлю.
Так що в такому світі треба всім – і громадянам, і дипломатам – мати терплячість і витримку, й розуміти так трохи по-тичинівськи: «Нам своє робить».
Ми готові до всіх варіантів. Про світ не мусите журитися, бо він сам став настільки смішним, що вже нема з кого сміятися.
В Україні, можливо, проявилися технології, поки що унікальні в світі, але феномен далеко не новий.
