Спомин
Мій чічероне п. Марцюкова і я йдемо сходами на перший поверх. Ідемо, як каже пані, до п. Олекси Новаківського, щоб він мене прийняв до Школи. А ці слова "п. проф. Новаківський" дивно звучать в моїй уяві. Вони сповиті якоюсь лєгендарною славою. Я і моя пані (якій завдячую вступлення до Школи) приступаємо до дверей, де видніє візитівка з прізвищем "Олекса Новаківський". Двері видаються мені незвичайними дверима, а дверима святині. Пані ніжно тисне головку дзвінка при дверях. На голос дзвінка з'являється слуга. Кажемо, в якій ціли ми пpибули. Вона впускає нас до кімнати, де маємо ждати. Ми посідали на крісла, а я оглядав все великими очима. В кутику біля крісла бавилось двоє дітей, які мені видалися дівчатами. Це були сини Новaківського. Я пробував до них заговорити. Перші слова, які я почув від старшого, були: "Ах, яка в нього велика голова, а який широкий ніс". Це був болючий вислів для мене, (цього не сподівався); ще ніколи досі такими словами ніхто мене не схарактеризував. По тих словах я втратив гумор. За хвилину відчинилися двері й я побачив постать людини з величавою бородою, з винятковими рисами обличчя, що їх оглядав я тільки на малюнках королів та князів. Від нього також не сподівався я ласкавого слова. Ця фантастична людина на привітання моєї пані відклонилася їй, — почалася розмова, якої змісту собі не пригадую. Душа моя, як кажуть, була тоді в ногах. Весь час зip мій був звернений на стіни, де висіли малярські твори, якими я впивався до безтями. Змісту я не бачив. Перед моїми очима вібрували зелені й червоні, та жовті кольори, все те мені видавалося неосяжним. По короткій хвилині я зачув теплий і прихильний перебіг розмови професора з мoєю панею. Я очуняв і побачив, що професор держить в руках мої рисунки і пояснює їх добрі сторони. Заразом казав, що "в козака (на моїм рисунку) завеликі руки".
По цій розмові професор завів мене до залі, в якій було повно шталюґ, подіюм, пачки, а на стінах рисунки, переважмо акти. Ті рисунки на пакунковому папері, рисовані вуглем, видалися мені роботою славних малярії, а не учнів. В куті була етажерка, повна паперу. Професор сказав мені взяти дошку зпід стіни і натягнути на ній кусень паперу. За подіюмом на стіні висіла плоскорізьба, яка представляла жіночу голову. Професор велів мені нарисувати цю голову, а відходячи зазначив, що як нарисую добре, буду прийнятий до Школи. З трепетом душі я взявся до роботи. Рисував добрих три години. З запертим віддихом і перемучений, чекав я на професора, щоб довідатись про вислід моєї роботи. Я зробив вірну копію природної величини з найменшими подробицями, при помочі світлотіні. Гадаю, що не дуже професор захоплювався моєю роботою, але сказав: Добре! Приходь завтра в годині 8-мій до Школи!
На другий день я йшов вагаючись, наче до сповіди. Дорогою переживав цілу ґаму зворушень, повний непевности, що жде мене в Школі.
В Школі застав я вже учнів, які видались мені елєґантними, гордими паничами. Відразу подумав я собі, що не загрію між ними довго місця, через свою дивну окремішність і відрубність.
За роботою коло шталюґ запізнався я з кожним зокрема, а саме були це: Луцик, Маліоца, Марія Карпюк, Ольга Плешкан, Папара, Стефа Ґебус. Рисовано тоді півакт. Майже дна тижні рисували тоді вони цей півакт. Я був тої думки, що вони задовго рисують і сказав собі, що зроблю його за кілька годин. За півтори години я зробив рисунок. Прийшов професор, оглянув, сказав, що добрий, але занадто шабльоновий і поверховний. Рисунок треба випровадити, попрацювати над ним, вчутися в нього. Подивіться, як рисують ваші старші товариші.
В їх рисунках як я пізніше заввагами професора доглянув, були підчеркнуті психологічні ціхи, випроваджена рел'єфність брили тіла, рисунок був викінчений до подробиць. Все було переведено послідовно при помочі гнучкої лінії. Осягали вони це, рисуючи довго і систематично згідно з приповідкою професора "Поволи йдеш — дальше зайдеш". З часом і я вріс в те саме русло шкільного життя, зжився з вимогами і працював так, як вони.
Наука починалася точно в годині 8-ій рано і тягнулася до 1-шої, але часто затягалася до 2-гої навіть до 3-ої пополудні. Переважно щодня був акт або півакт — і коли інші старші малювали вже олійними фарбами, то я постійно рисував вуглем і щойно зчасом по році дозволено мені малювати олійною фарбою. Майже кожного дня відбував проф. Новаківський кopeкту. Спочатку коректа була спокійна. Професор навіть жартував і усміхався, кидаючи оком на і всi шталюґи. Коли бракувало котрого з учнів, питав, чому його нема. Коли котрийсь опускав більше днів науки, Новаківський гнівався і казав при всіх: "Що він собі думає". Так далі бути не може! Який буде з нього маляр, раз приходить другий раз ні?! Так само дуже гнівався, коли хто спізнявся і говорив: "Як я був в Академії, то вже в шостій годині поза програмою приходив малювати "Венеру Мілонську". Професор говорив, а притім свій зір спрямовував на рисунок на шталюдзі, підходив ближче до рисунку, сягав рукою по вуголь і питався: "Чий"? Звичайно всі покидали рисувати, збирались купкою і ждучи, що буде. При тому запиті котрийсь виступав вперед і казав: "Мій". Він звертав увагу, що рисунок треба підписати і давати дату, коли зачатий, дальше давати дату закінчення, а навіть зазначити всі дні праці. Підчас того його око далі спочивало на рисунку, звичайно він зараз доглянув якусь неправильність — зле нарисовані — завеликі уста, чи ніс не на місці і тоді брав вуголь і збоку на рисунку рисував якусь частину в поменшенні в правильних вимірах.
Якщо рисунок був взагалі лихий, рисував наново сам — все від початку до кінця.
Мене особливо цікавила коректа малюнків олійними красками. Пригадую собі, як одного разу Новаківський зачав у робітні коректу на малюнку М. Карпюк. Вимоги Новаківського були дуже великі. Треба було бути дуже заавансованим і багато вміти, щоб догодити вимогам професора. Зібравшись всі поставали півколом, а я зацікавлений рідкою оказією його коректи на олійнім образі з заінтересуванням почав слідкувати приготовання до неї. Професор заложив на руку палицю, з якою ніколи не розставався і яка була постійною темою до дотепів між учнями. Відтак сказав собі дати найбільшу палітру з надушеними фарбами, що вмент ми виконали.
Міряючи пронизливо своїм оком модель раз і другий раз, закинувши за вухо чуприну, яка йому постійно звисала на очі, що було його звичкою, почав класти перші мазки. Підчас малювання професор звичайно запалювався, червонів, стискав губи, а його очі світилися вогниками. З неймовірною скорістю кидав кольорові пляни і видобував плястику моделя.
(Далі буде).
[Львівські вісті, 07.04.1944]
(Продовження)
На наших очах виростав новий, свіжий малюнок, майже неподібний до попереднього. Новаківський ще більше гарячився; ми не вспіваємо настарчити йому наперу до обтирання пензлів, які зникали за кожним мазком з палітри. Пізніше нарікали, що одна тубка йшла на три мазки пензлем, але тоді учням ставало маркотно, ніхто нічого не говорив, а в думці жалував за фарбою. Професор вичував це і, заохочений малюванням, приговорював: "Мені треба повне ведро фарби, а тоді було б з чим розігнатися". Таке запальчиве малювання допровадило його дуже скоро до перемучення. Він відкладав пензлі на бік, обтирав пальці з фарб і казав: "Давайте лупня жовтодзюбкам, кладіть на лопатки всякі академії". "Заткніть за пояс ділєтантів, жадних слави. А я Вам кажу, присядьте фалдів! Працювати, працювати і ще раз працювати, тихо, постійно, без галасу". — "Мистецтво — це найглибша молитва, найвище ремесло".
Професор вічно повторяв: "6 років рисуйте, а сьомий малюйте!" Згідно з цією засадою дуже часто завертав він всіх рисувати гіпсову фігуру: Мілонську Венеру. Цілими тижнями ми мучили себе, часом останні поти виступали нам, при цій гіпсовій фігурі, яка на перший погляд здавалася такою легкою до рисування, бо була нерухома. Та Новаківський був впертий, казав: "Помучтеся і переконайтеся; що легше, чи ця мертва фігура, чи живий рухливий модель"? Найкраще вив'язувався з цього завдання Гординський. Він збудував її при помочі чистої лінії і придержуючись правила, яке повторяв Новаківський, що людська фігура є тоді величава, коли голова міститься около 9 разів в цілій постаті. Завдяки цьому правилу, яке примінювали також і візантійські малярі в своїх творах, їхні постаті Христа і Мадонни є маєстатичні і монументальні. В дійсності та гіпсова Венера була собі погана і дешева, навіть зле відлита, а Гординський зміг видобути з неї велич. Це так розніжнило Новаківського, що він розцілував Гординського при всіх учнях.
Новаківськкй до кожного з своїх учнів старався підходити індивідуально. В кожного з учнів вбачав нахил і здібність в деякому напрямі.
В Луцика твердість рисунку при ніжній лінії, в Ольги Плешкан ніжність рисунку і гармонійність в кольористиці. В Марійки Карпюк сильні кольорові зіставлення. Лінійну конструкцію уняту в геометричну форму розв'язував найкраще Гординський. Плоскість модуляції і нахил до графіки зраджувала Стефа Ґебус. В Чорнія, Козака і Друченка добачував нахил до карикатури. При малюванню я любив уживати жовто-синьої краски, а це було для Новаківського підсвідомим виявом мого українського патріотизму.
Про старших учнів небагато можу сказати тому, що вони покінчили науку скоріше і хоч були в постійному зв'язку зі школою, то в Школі тоді не рисували. Деякі, як Дядинюк, Ольга Козакевич, Iвaнюх, Дунаєвський, науку передчасно перервали. Мороз виїхав був до Парижа і вернувся в 1930 р. Ми подивляли його. Смольський, який був першим з учнів, що помагав школу організувати, ще в 1922 році, тоді вже її покінчив.
Малюцу ученики називали теоретиком, тому, що він навіть при малюванні читав книжки з ділянки мистецтва.
Число учнів в Школі доходило нераз до 20, а навіть більше, але ті, що ходили постійно, було около 12. Кожний з учнів з початком своєї науки платив в професора означену суму, — місячну таксу 70 зл. Більшість платила пів ставки 35 зл. А зчасом, коли учень виявляв свої здібності, професор не вимагав плати. Так само було зі мною. Спочатку за мене платив якийсь час пів ставки по 35 зл. Ексц. Митрополит, відтак п. Булик та п. Калитяк, а пізніше я вчився даром. Звичайно учні використовували Новаківського. Спочатку платили, а потім переставали. Це відбивалось не так на шкільній науці, як на його особистій творчості.
Протягом року відбувалися звичайно раз або два "Чайні вечори", з яких дохід йшов на Школу. Тим займався постійний Комітет Школи, складений з чільних громадян Львова. В склад комітету входили довший час, як я затямив: п. Голубовська, п. Вергановська, п. Білецька, п. Роздольська і інші пані і панове, яких собі добре не пригадую, бо я тоді був новик. Коли всі учні брали діяльну участь в підготовці "Чайного вечора", я вів себе досить пасивно. Місяць перед чайним вечором поза шкільними годинами ішли приготування до "Чайного вечора". Писали запрошення і розносили їх по адресах. Малювали афіші, програмки. Кожний учень мусів намалювати около 5 штук відповідно до своїх здібностей. Найкращі програмки малювали Гординський і Козак. Козакові були з гумором, повні карикатур, а Гординського виконані графічно. Мушу признатись, що я на чайних вечорах не бував, бо не мав убрання, зате ми з Друченком заїдали торти, які залишилися з Чайного вечора.
Згаданий Шкільний Комітет опікувався Школою і дбав про фонди на удержання Школи, переважно про вугілля, про оплату моделя, та часами про оплату професора. Крім того інших видатків не було, навіть не було прислуги, бо учні всі роботи виконували самі. Порядкування робітні належало до нас самих. Був список учнів, прибитий на дверях, і попорядку кожний з нас, старший чи молодший був обов'язаний до дижуру. Завданням дижурного було прийти годину скоріше, принести вугілля, розпалити, огріти робітню і ввесь час рисування пильнувати печі, докладати вугілля, і накінець науки позамітати.
Крім того до нас належало збирати місячні вкладки, декляровані симпатиками Школи, які зобов’язувалися платити щомісячно по 1, 2, З і 5 зл.
Коли заснувалося Товариство Прихильників Мистецтва в 1931 р., збирав вкладки окремий курзор.
Під кінець року кожний мріяв виїхати на село, але спільною мрією учнів було виїхати до Космача, в Карпати, як це було попередніх років. Найбільшою перешкодою був брак грошей. Тоді ми клали надію на Юр. Оскільки собі пригадую, було багато балачок в тій справі, які покінчились тим, що рішено піти втертим шляхом. Зроблено список учнів і в порозумінні з Новаківським Малюца і Луцик вибралися до Ексц. Митрополита. На ту ціль принесли 100 долярів. Всіх опанувала небуденна радість.
Я також радів, але сказав собі, що поїду додому і дихну повітрям рідного загумінку і по змозі буду малювати і помагати батькам коло жнив. З такою думкою я звірився свому професорові. Хоч він не згоджувався спочатку з моєю пропозицією, мовляв — в артистичнім круженню краще формується сила учня, але я переконав його, що мушу їхати додому. Він повчив, як мені дома рисувати і дозволив їхати. Дома обходилися зі мною як зі збитим яйцем. Я забрався до роботи.
А незабаром і не зчувся, як скінчились вакації і я опинився знову у Львові, зі своїми акварелями. Товариші вернулися з Карпат і привезли масу образів.
Йшли приготування до шкільної вистави, на якій мало показатися, що хто вмів.
Оціночна Комісія, складена з професорів: Новаківського, Куриласа, Лошнева і Володимира Сениці, як секретара, розглядає образи, оцінює та рішає про те, які мають іти на виставу, а які мають бути відкинені.
На другий день було відкриття виставки. Було це в 1929 р.
(Далі буде)
[Львівські вісті, 08.04.1944]
(Докінчення)
Коло години 10-ої перед полуднем зійшлася публіка, а між ними Їx Ексцелєнція Митрополит Шептицький. Він відкрив виставу короткою промовою. По цій промові п. Сениця відчитав нагороджених: Признали першу нагороду мені, другу п. Ользі Плешкан, третю Луцикові, четверту Марії Карпюк. Ці нагороди не були грошеві, але для мене таке признання мало більше вартости, як би я дістав не знати як багато грошей. При роздачі нагород, Комісія брала на увагу лише праці тих учнів, які ходили до Школи в попереднім році 1928 і в 1929 р. Тому поза конкурсом лишилися праці Мороза, Гординського, Смольського і Чорнія.
Для мене була це найкраща хвилина в життю. Підчас вистави ми мало працювали в Школі, бо відбували дижури на виставці.
Та виставка скінчилась фатально, бо її знищили польські корпоранти, нападаючи на Академічний Дім.
По виставці праця знову набирала темпа; йшли змагання, витворені благородною конкуренцією за першенство доброго рисунку.
Ми рисували ввесь час, опановували техніку, без якої нема мистецтва. Коли школа була відділом Української Техніки, були виклади професорів Балея — "Анатомія", Нагірного — "Перспектива", Пещанського — "Хемічний склад фарб", та "Різні роди малярських технік", Раковського — "Історія культури".
Я мав щастя попасти на кінцеві виклади Ексц. Митрополита Шептицького з Історії всесвітнього мистецтва. Крім того користав я з бібліотеки Промислового Музею, читав там різні мистецькі книжки. Також користав з дискусій і рефератів, які відбувалися вечорами у Новаківського.
Одного разу завдав Новаківський вправу: весна. Кожний з учнів виконав то завдання інакше, але шаблоново. Я не шукав теми в ніяких підручниках, тільки взяв її з природи. Взяв таку картину, яку часто бачив у життю: На тлі подвіря — корову, яку вивів селянин зі стайні на весну і яка виривалася йому з рук.
Професор похвалив мою композицію за оригінальний задум. Це мене піднесло на дусі.
Мені пощастило також бути на вакаціях з товаришами в Космачі і малювати гірські краєвиди. Ми жили в гуцульській хаті.
Рано десь коло 8-мої години, брали касети на плечі і йшли на "Гук". Там обсідали його, як бджоли і малювали. Найпильнішим з-поміж учнів був Мороз, бо він вставав зі сходом сонця і йшов малювати, а вертався сумерком. І ніхто не дав стільки праць з Кocмача і не малював його так всесторонньо, як Мороз.
Не тільки я, але кожний з учнів зачинав малювати примітивно при помочі малої колористичної гами. А щойно згодом вглиблювався в краєвид, став добачувати різні відтіні колорів, у ріці, на дереві і т. д. Професор приходив до такого примітивного малюнку і казав "Прошу порівнати зелень вільхи, берези і трави! Чи є між ними яка різниця?" Я відповідав: "Є" — "То так і малюйте. А у вас зелень однакова"! Те саме з водою Гука, в якій треба було додивлятися всяких рефлєксів сонця, неба, трави, скали, берега і т. п.
Поза Гуком ми малювали гори: Лисину і Ґреґіт. Компонували ці гори так, що вони займали більше, як три четвертини цілого образу, а на небо лишався малий кусник площі.
Учні Новаківського не тільки змальовували в своїх образах Космач, але і організували літників, давали вистави, а в церкві співав мішаний хор, складений з літників, а Мороз мав нагоду пописуватися своїм тенором.
Дуже пам'ятними були іменини Новаківського 30 березня на Теплого Олекси. Два тижні перед іменинами ми змовлялися, що купити професорові. Рішено купити моноґрафію Рембрандта квіти і торт.
Рано в день іменин сходилися, щоб побажати професорові. На це свято, збиралися всі учні, старші і молодші. Від усіх складав побажання Григ. Смольський. Він підкреслив значення школи в українському життю і підніс значення проф. Новаківського, як провідника і учителя Школи. Підкреслив, що таку Школу до того часу ніхто не піднімався заснувати, й що школа сповнить своє завдання навіть тоді, коли з неї вийде один або два добрі малярі. Новаківський розцілувався зі всіма, звільняв того дня від науки і запрошував на вечір до себе.
Вечором всі збиралися у Новаківського. Крім нас, учнів, було багато гостей, прихильників Школи і Новаківського, як п. Голубоський, п. Морачевський, п. Москвичів й інші пані та панове. При цій нагоді порушували багато тем з мистецького життя — до пізньої ночі. Ми — молоді бавилися, співали і жартували.
Мороз і Гординський в тому часі вернулися з Парижа і показували нам свої праці. Вони часто навідувалися до професора, передусім вечорами; з ними Новаківський залюбки розмовляв на різні мистецькі теми, про найновіші напрямки. Як молодий, я дуже жадібно слухав цих дискусій, але не завжди їх розумів.
В школі довго я не побув. Мусів вертати на село.
Сама згадка про Школу Новаківського гріє моє серце.
Хвилини пережиті в цій Школі — це моя гордість і надбання, яке збережу, як найбільший скарб.
Там вщепили в мене ідеал, якому залишуся вірний ціле життя.
Зі школою проф. Новаківського почуваю зв'язок. В ній царив дух величі, як дух янголів царив над головами християн.
[Львівські вісті, 09-10.04.1944]
09.04.1944