Станиславів, 5. цвітня 1919.
Будапештенська і віденська преса з 26. марта принесла про нашу Західну Область УНР. сензаційні відомости. Радіодепеша з Москви з 25. марта сповіщала, що в нашій державі наступив большевицький переворот, що наша національна армія відмовилася битися за національне визволення, що установлений Національною Радою Державний Секретаріят з президентом Голубовичем арештований.
Сі сензаційні відомости пішли очевидно далі в світ, дійшли вони до Парижа, до Лондона, до Вашинґтона, викликуючи всюди відповідне політичне вражіння.
Здати собі справу з сього вражіння можна буде докладно аж тоді, коли дійде до нас тамошня преса. Але вже і з тих відомостей, які знаходяться про се в віденських дневниках, можна собі виробити ясне поняття, на чий млин гонять воду такі відомости.
Кождого разу, коли появиться в пресі Антанти відомість про поширення большевизму, виринають в політиці Антанти дві альтернативи: або взятися справді до енерґічної оружної акції й поставити таму дальшому ширенню большевизму, — або заключити мир з совітською Росією.
Спинімся над першою альтернативою. Коли в основу пляну енерґічної оружної акції проти большевизму ляже відомість, що большевизм захопив цілу нашу державу, то очевидно, що охоронним валом проти большевизму являються два наші сусіди, з яких один хотівби загарбати Східну Галичину і сумежні з нею области Холмщини, Волині й Поділя, а другий — українські области Буковини й Бесарабії: Поляки й Румуни.
Уявім собі, що державні мужі Антанти справді прийшлиби до переконання, що нашу державу треба зачислити до областей, обнятих большевизмом, та що далиб Польщі й Румунії не тільки вільну руку, але і всяку матеріяльну підмогу для "протибольшевицької" оружної акції на нашій державній території. Наслідки сього кождий громадянин Західної Области УНР. може собі сам уявити.
Тепер спинімся над другою альтернативою, що державні мужі Антанти рішилиб забезпечити ся перед дальшим поширюванням большевизму, заключаючи мир з совітською Росією.
Лєнін і Троцький до такого мира кождої хвилі готові. В одній з радіодепеш народнього комісаря закордонних справ Чічеріна означені також умови такого мира. Совітська Росія годиться і сплатити заграничні довги, і дати західним державам певні господарські користи, і допустити до власти инші соціялістичні партії. Але жадає, щоб Антанта зреклася "всяких анексійних плянів" і признала цілість і ненарушимість державної теріторії бувшої російської імперії з виїмком Польщі і Фінляндії, значить, щоб Антанта признала, що Україна є частю російської державної території і українське питання внутрішнім питанням російської держави.
Колиб Антанта рішилася заключити мир з совітською Росією і в основу сього мира ляглиб такі фактичні відносини, що Україна, як Наддніпрянська так і Наддністрянська, належить до областей, захоплених большевизмом, — тоді очевидно Антанті не булоби ніякої причини обстоювати українську державність. Тим більше, що в Антанті, особливо в Франції, ще не збанкротував плян відбудування "єдіної нєдєлімої" Росії. Большевизм — мовляв — мине, а Росія останеться. І тим більше, що такий плян підпирають з усіх сил у Франції Поляки, сподіючися, що тоді західні части української землі їм дістануться, — як не в межах польської держави з 1772 р., то бодай в межах актів австрійського й німецького цісаря з 1916 р.
Щоби спаралізувати сі російські і польські заходи, нам треба конче добитися в міжнародній політиці признання й забезпечення української держави, заки ще прийде хвиля, коли Антанта помириться з совітською Росією, щоб ми в тій хвилі виступали і супроти Польщі і супроти Росії як міжнародно признаний самостійний державний чинник.
Про се все нехай роздумають ті одиниці, що визискуючи важке положення нашого народу, кидали серед нього перед Селянсько-Робітничим З'їздом і на самім зїздї гасла, які — колиб почали здійснюватися — мусілиби викликати вражіння, що в нашій державі справді сповняються фантазії московської радіодепеші з 25. марта.
Як виходить зі статтей "Республіканця" і з ухвал з'їзду, сі одиниці мають дуже невірне поняття про відношення совітської Росії до України. Вони міркують так: "Коли Антанта звернеться проти нас, то ми собі заключимо союз з большевиками і так забезпечимо Україну". Йдучи по лінії сього міркування, ухвалили вони на з'їзді дві резолюції: одну з зазивом до російського совітського правительства припинити війну з Україною, а другу з заявою, що "зїзд бажає увійти в тісні зносини з українським радянським правительством і висилає задля сього своїх трьох представників до Київа".
Про зазив до російського совітського правительства й говорити не станемо. Лєнін і Троцький знають, чого вони шукають на Україні.
А про заяву треба сказати, що автори сеї заяви зовсім не знають — або не хотять знати! — що діється в Київї. Там править не українське радянське правительство, тільки російський совіт під проводом Румуна Раковського, — совіт, який веде найлютійшу репресійну війну власне проти тих українських партій, які стоять на радянській плятформі: проти незалежних соціяльних демократів і лівих соціялістів-революціонерів. Може бути, що автори згаданої резолюції зїзду такі певні себе, що вірять, що як тільки вони появляться в Київі, совіт Раковського зараз зникне і його місце займе "українське радянське правительство", та до такої самопевности нема ніяких підстав.
За те такі резолюції дають підставу до таких фантазій, як московська радіодепеша з 25. марта. І хто знає, чи гасла, кидані перед зїздом, не дали власне підстави до тої депеші.
Правда, відомости тої депеші заперечено і — на скільки се в теперішнім часі дуже утруднених звязків можливе — зроблено все, щоб те заперечення дійшло всюди. Але вже сам факт, що така відомість появилася, незвичайно шкідливий, бо по перше насуває тим, які наших відносин не знають, думку: "A може в тім справді щось є!" — а по друге дає нашим польським "приятелям" нагоду до цілої безлічи своїх власних видумок проти нас додати ще одну большевицьку.
Тому всі ми повинні уникати навіть тіни того, що далоби хочби найменшу підставу правдоподібности таким видумкам.
Република
06.04.1919