Соціологія
Підсумки – першого туру – виборів цілком прогнозовані. Якщо хтось скаже, мовляв, не сподівався, що так буде, тоді він неуважно стежив за соціологією. Соцопитування – лакмусовий папірець. Можна огульно звинувачувати соціологію в продажності, проте факт залишається фактом: цього разу, як і всі попередні, національний екзит-пол доволі близько віддзеркалиив те, що зараз поступово зʼявляється на табло ЦВК. Гадаю, ця тенденція назагал збережеться до оголошення офіційних результатів. Решта екзит-полів подають приблизно таку саму картину. Ця картина відповідає попереднім соцопитуванням, які здійснювалися під час і перед виборами. Якщо візьмемо часовий зріз у рік, можемо спостерігати динаміку спаду і наростання щодо тих чи тих кандидатів. Так що соціологію таки варто сприймати серйозно, за винятком однієї-двох замаскованих під соцопитування рекламних маніпуляцій, які мали місце. Те, що соціологія впливає на людину і її сприйняття кандидатів, не провина цієї науки, а неуникний супровідний ефект. Як цей вплив виявляється? Так, що якийсь відсоток людей (можливо, чималий), передусім тих, інтелектуальна резистентність яких слабка, звикають до «прохідних» прізвищ і в підсумку віддають голос за котресь із них. Водночас, ми побачили, що цього разу це вже не зовсім так.
Чинний
Що показують ці результати? Передусім ляпас чинному президентові, а водночас крихітний бонус у вигляді проходження в другий тур. Можна скільки завгодно кивати на «невдячність» українців, на улюблену національну забаву «обирання – скидання гетьмана» чи ще на тузінь різних обставин, проте краще спинитися і серйозно замислитися, адже часу між першим і другим туром, щоб змінити симпатії виборців, обмаль. Автоматичного перетікання голосів не буде – принаймні, не в такій кількості, яка потрібна, щоб надолужити відставання від актуального фаворита, і для перемоги в другому турі.
Проблеми Порошенка почалися від моменту його обрання. Суспільство, давши значний відсоток голосів, який забезпечив перемогу в один тур, уповноважило його, як свого часу Ющенка, на швидкі і рішучі дії. Тимчасом програма Порошенка була доволі розмитою (суттєво розмитішою, ніж програма його головної тодішньої конкурентки – Тимошенко), та на це заплющили очі. Так само наївно звучала обіцянка швидкої перемоги. Її міг дати лише той, хто не мав уявлення, що таке Росія загалом, а путінська Росія зокрема. Від першого дня президентства (і ще навіть до цього) почалася дискредитація Порошенка, а в його особі – інституту президентства й України як такої, шляхом застосування відповідного лексикону, не менш токсичного, ніж «новічок», хоча аж ніяк не нового (ключове слово: «барига»).
Перші зрушення, перша хвиля змін майже відразу пішли на спад. Почалося пробуксовування, а подекуди й відверте гальмування. Реформи не можуть відбутися лише на основі декларацій за одночасного саботування тим, хто їх декларує. Все те, що не зробив Порошенко, обернулося бумеранґом проти нього. Система в особах тих чи тих її представників почала мстити президентові – ще він не перестав ним бути. Це помста за страх, який системі (маю при цьому на увазі суму її представників-бенефіціарів) довелося, хай недовго, перетерпіти. Президент опинився перед властивою українською дилемою: зруйнувати систему – зруйнувати державу, зберегти систему – так само зруйнувати державу, продовживши агонію на невизначений (радше, однак, не такий аж тривалий) час. Але цей гордіїв вузол легко – якщо мати достатньо волі і заручитися підтримкою активної частини суспільства – розрубати: запустити ґрунтовну комплексну реформу системи. «Я вас зрозумів», «Вашу думку враховано» – це не той посил, який потрібен Порошенкові, щоб перемогти. Це – дежавю. Я це вже десь чув.
Водночас Порошенко зробив те найважливіше, що є стратегічним і здатне перетворити Україну на Україну (і вже перетворює), а не залишити уламком СССР чи оперетково-бутафорною малоросійською провінцією на її орбіті, а заодно й марґінесі історії.
Інші
Число виборців, які проголосували за Бойка і Вілкула, хоч не вирішальне, однак тривожне. Що воно показало? Скільки б грошей не впомповували в Південний Схід України, хоч яку безпеку і мир ґарантували, хай би ще було запущено десяток ідеальних нічних і денних експресів і – уявімо – підвищено зарплату до середнього європейського рівня, цього було би явно не досить. Сотні тисяч колишніх громадян СССР, сидячи на західному добробуті, марять радянським минулим і Путіним, живуть і доживають життя в цій ломці і передають її у спадок дітям. Це – надто глибока травма. Тож не поділяю оптимізму тих, хто каже: як тільки Україна почне процвітати, Крим і Донбас самі повернуться. Це гарна, солодка, шляхетна, але, схоже, ілюзія. Проблема – в ментальності. Триста років не проминають безслідно. Також наслідки тоталітаризму не зникають за один день. Це кропітка делікатна праця на тривалий час, яку треба було почати ще передучора. При цьому реальні реформи, чесний дискурс влади, якого зараз бракує (це добре вловив Гриценко), не так боротьба з вітряками корупції, як закладення механізмів для її поступового і максимального витіснення з нашого життя, будуть дієвішими. Це розчистило б шлях до добробуту.
Феномен Зеленського
Зеленський – телекартинка. Передусім, але не тільки. Зеленський – не лише «прикол», а й протест. Протест проти брехні й облудної риторики. Смію припустити, що саме Зеленський, усвідомлює він те чи ні, як і ті, хто за ним стоять, унеможливив реванш. Той реванш, який навряд чи зміг би зупинити обраний Україною шлях, але міг би призвести до нових протистоянь і кровопролиття. Зеленський «відібрав» голоси не тільки в Порошенка і Тимошенко, а – передусім – у Бойка з Вілкулом. Парадоксальним чином, фігура Зеленського стала обʼєднавчою для різних частин України. Комік, який утілює ту «єдність», «злагоду», яку ми повторюємо як мантру, щоразу її втрачаючи. Зеленський «свій», «інакший», «нескомпрометований». Він – продукт українського прислівʼя: «Де двоє чубляться, там третій користає». Марно лаяти його виборців «ідіотами» і так далі. Це не додасть голосів його конкурентові, хіба узапеклить електорат у такій формі протесту. В цьому образі поєдналися відрух і надія на диво: вже не таке диво, як то покладали на Ющенка, а диво геть сучасне – доби ґаджетів, уже навіть не матричне і не матрично-перезавантажене, а постматричне. Памʼятаймо, однак, що Зеленський – картинка, яка, якщо переможе, перетвориться на дійсність, і ми не знаємо, яку. Гадаю, достеменно цього не знає і сам Зеленський. Памʼятаймо також, що подібним чином телекартинка не так давно, в попередньому тисячолітті, зробила президентом того, який затіяв проти України (на моє глибоке переконання – безвиграшну) війну. То була недоброчесна ідея одного олігарха, який хутко став опальним, а невдовзі кепсько закінчив. Звісно, Зеленський – не Путін, Україна – не Росія.
Перспективи
Маємо перші по-справжньому конкурентні і максимально вільні вибори – не без того, що кількість кандидатів, більшість яких технічні, підважує демократію, і не без того, що кожний зацікавлений в силу своїх можливостей задіював, який міг, ресурс і як міг брехав. Але ж ми – молода демократія. Одна з наймолодших у світі.
Жодні прізвища, жодні обіцянки не замінять нашої активності і свідомого ставлення до своїх прав та обовʼязків, починаючи від вкидання бюлетеня у виборчу урну. Починаючи, але цим не закінчуючи. Памʼятаймо: Україна міцною буде лише тоді, коли міцним буде її хребет – бюрократія від найнижчого до найвищого рівня, а також і, можливо, насамперед ми, її громадяни. Коли існування країни не буде завʼязане на одному прізвищі, воно вже зараз залежить від кожного з нас. Мрію про Україну з міцною демократією, максимальними свободами і повагою до людини та її прав. Але й дитина знає, що мрії, якщо не докладати зусиль, не здійснюються, а так і залишаються мріями.
01.04.2019