Джон Стайнбек. В сумнівній битві. З англійської переклала Ольга Смольницька. – Київ: КМ-Букс, 2017. – 352 с.
Добре писати про те, що знаєш. Це не ґарантує доброго письма, проте без цього можуть виникнути труднощі з переконливістю написаного. Можна, звісно, переконати себе, не конче переконавши при цьому читача. Достовірність виростає з чогось, на перший погляд, непомітного, що, однак, творить ту неповторність і достеменність, якій довіряє читач. «Саме так і було», – скаже він, дочитавши книжку, дарма що фігури і сюжет у ній – вигадка, і не все і не конче закінчується так, як волілося б.
Художник не візьметься за те, чого не знає. Втім, це твердження, прикладене до мистецтва, потребує пояснення. Митець по-різному здобуває знання. Хтось занурюється разом із шахтарями у штольню, разом з розвідниками – вглиб окупованої ворогом території, хтось читає новини, спілкується з учасниками тих чи тих подій, бере інтервʼю, мінімально опрацьовуючи і максимально залишаючись при джерелі, як Світлана Алексієвич, або ж переосмислює, вмикаючи уяву, і, повністю не пориваючи з фактажністю, створює «вигаданий» текст.
Художника вирізняє здатність співпереживати, ототожнюватися, перевтілюватися, подібно до актора, який вбирається в шати сценічних персонажів – буквальні однаковою мірою, як і поведінкові. Сучасні сценічні тлумачення, в яких відкинуто роль сценічних костюмів, зосереджують таким чином увагу на характерах (на відміну від традиційного уявлення про костюми як частину характерів). Письменник всотує всіма фібрами – тими самими, що відомі з анатомії, і ще одним, для писання визначальним. За бажання це можна назвати телепатією, та воно буде формалістичним спрощенням.
Письменник – усі його фігури, позитивні і неґативні, харизматичні і безхарактерні, жіночі і чоловічі, чорні, білі та кольорові. Промовляючи вустами того чи того персонажа, письменник перетворюється на святого однаковою мірою, як на останнього покидька. Незрідка же покидьки – переконливіші і звабливіші, понадто митці охоче романтизують й ідеалізують їх. У мить писання автор є тим чи тим героєм, і благо, що все залишається на сторінках романів. Навіть не намагаюся уявити собі Стівена Кінґа не літератором. А ось Фолкнер, який ніколи не був на війні, дебютував ненайгіршим романом про неї, точніше – про поверненця звідти. В американській романістиці поверненці охоплюють широку шкалу – від головних героїв до епізодичних, від індивідуалізованих до масовізованих, коли утворюють стихію – іраціональну, загрозливу, руйнівну, яку легко зінструменталізувати.
Що потужніше письмо, то більша його суґестивна сила. Замість катарсису «Страждання молодого Вертера» спровокували серед читачів серію самогубств: Німеччина кінця вісімнадцятого сторіччя – не Греція четвертого сторіччя до Різдва Христового. Ґьоте припустився фатальної помилки, замкнувши концепцію Аристотеля на творі й естетиці і відсікши глядачів (читачів): сила художника виявилася його слабкістю, ахілесовою пʼятою. Ґьоте розірвав Аристотелеву угоду, але від цього не скасувався закон перетікання естетики в етику. Німеччина довго йшла до рецептивної естетики – аж до другої половини двадцятого сторіччя.
Стайнбек тямив, про що пише. «У сумнівній битві» – гнітючий і гнітюче переконливий, правдивий роман. Писати на політичні теми, задіювати ідеології і не зіслизнути в плакативність – неабиякий виклик для автора. Якщо при читанні роману й виникає відчуття плакативності, то причина цьому – композиція і спосіб бачення; це – картинність кіномистецтва доби, коли жив і писав Стайнбек, плакативність кінострічки, яку можна розбити на кадри і роздрукувати у вигляді постерів. Романи Стайнбека – правдивіші, ніж неромани, переконливіші і достовірніші, ніж описи його візитів до СССР. У романах Стайнбек перебуває на своїй території – і як митець (уява), і як громаданин (Сполучених Штатів), тож спроможний, описуючи поверхневе, зазирнути глибше.
Роман «В сумнівній битві» присвячений одному з найдражливіших соціальних моментів в історії США. Письменник звертається до свого часу і його проблем, тематизує те, що важливе тут і зараз, і від чого безпосередньо залежить найближче, а можливо, й віддаленіше майбутнє. Чоловіче товариство – улюблене середовище Стайнбека. На відміну від «Грон гніву», в яких жінка – в постаті матері – відіграє, хоча й не головна героїня, ключову роль, зіставну з матріархальною моделлю, а через фігуру однієї з героїнь, представниці сімʼї, що перебуває в центрі уваги автора, виконує роль рятівниці, то в романі «В сумнівній битві» жінки відсунуті на другий план. Вони – переважно деперсоніфіковані постаті і голоси, сумарно-узагальнені, за одним-єдиним винятком – Ліси, юної матері, постаті рахманної і нейтральної до всього, що діється. Причому невідомо, чи з байдужості, чи з мужності, чи, ймовірно, приреченості, чи, врешті-решт, людини зайвої і зведеної до репродуктивної функції (плюс дрібка любові) в патріархальному світі. Стайнбек значною мірою знеличує, щоб не сказати – дегуманізує цю постать, хоча ставиться до неї з симпатією, як і головний герой – Джим. Зрештою, Джим чимось подібний до неї. І, хоча його образ виписаний з особливою яскравістю, однак складається враження, що ця яскравість покликана завуалювати внутрішньо-життєву невиразність. Джим, хай обнадійливий, лише матеріал. На такий матеріал він і перетворюється наприкінці, точніше, його труп з розтрощеним дробовиком обличчям. Обличчя – виразник характеру, дзеркало «я».
Головний заводіяка в романі – Мак: червоний, який їде, щоб збурити збирачів яблук, яким власники садів майже нічого не платять, за безцінь використовуючи їхню працю, на страйк. Для Мака – що гірше, то краще. Стайнбек чудово описав дивгун більшовизму. Та Мак ризикує й своїм життям. До Джима, парубка, якого взяв із собою, в Мака зʼявляються почуття щонайменше опікунства, але щойно Джима вбивають, як він конвертує його тіло в політичні дивіденди – не для себе, звісно, а в імʼя справи, яку обстоює. Це поле, на якому нечинне сумління – принаймні, воно перетворюється і (з великою ймовірністю) спотворюється. «Ти – покидьок», – на свою адресу Мак почує це не раз і не два від тих, до яких приїхав, щоб допомогти їм і навчити чинити опір та домагатися прав.
Профспілковий рух у США досягнув чимало, при цьому дещо сьорбнувши. Це – не пострадянські профспілки. Історія цього руху червона не так, не лише і не виключно за ідеологією, як за кровʼю. Тітушки, яких наймали власники, вбивали профспілкових лідерів, калічили і залякували людей, задіювали штрейкберехів і мафію, а також тих самих, уже згаданих поверненців, яких війна здеіндивідуалізувала, перетворивши на стихію, що прекрасно зобразив Фітцджеральд в оповіданні «Перше травня», де юрба йде громити редакцію червоної преси. У той же час большевицька «фабрика-кухня» (Іван Багряний) конвеєрним способом нищила в СССР сотні тисяч людей, довиконуючи і перевиконуючи до різних нагод і без них розстрільний план.
Попри яскравість сцен і характерів, найвартісніше досягнення Стайнбека в цьому романі – зображення, як діє машина ескалації. Наприкінці роману Мак через особу Лондона, формального лідера, ладний згорнути страйк, знайшовши формулу гідного відступу, як «пильні», контраґенти червоних і страйкарів, підступно виманюють і застрелюють Джима.
Стайнбек незле прочув характери, проте йому далеко до того, що зумів прозирнути і висловити англієць Орвелл: суть, еволюцію і наслідки тоталітаризму. Орвелл опинився між двох стільців: свій поміж чужих і чужий поміж – зовсім не конче – своїх. Спецслужби пильно стежили за ним, вважаючи його лівим (яким він, зрештою, і був), большевики ж не могли подарувати, як він розкусив їх – у «1984» і в «Колгоспі» (саме так доречно перекладати Animal farm). Українські інтерпретації цього памфлету («Ферма «Рай для тварин»», «Колгосп тварин») – чудова ілюстрація тікання від істини. Тим часом animal farm – перегране collective farm, як англійською перекладалося «колективне господарство» (скорочено: колгосп). Ми вже третє десятиріччя бігаємо по колу і бігатимемо доти, доки не почнемо називати речі їхніми іменами, здолавши прірву лукавства між річчю / явищем і назвою. Колгосп – не для тварин, він – для людей. Таким його створили большевики і зберегли, прийшовши, нацисти. Для тих і тих та форма новітнього рабства була оптимальною.
Позиція Стайнбека – посередині між двох вогнів. З одного боку «пильні» лінчувальники, з іншого – ліві радикали. Стайнбек – на боці уряду, для нього ця позиція – линва, на якій він балансує. Водночас, вустами Мака письменник критикує мовчазне потурання представників урядових інститутів «пильним», а також – непокарані – злочини самих тих представників, передусім «копів»: ставлення до чорних, ґвалтування єврейки, кидання до вʼязниці «за бродяжництво». Симпатії Стайнбека – однозначно на боці справедливості. Та справедливості немає ні там, ні там, а з функціонуванням урядових чинників – особливо на місцях – проблеми. Щоб досягти її, доводиться ставати таким «покидьком», як Мак. Мʼякі методи не годяться, решта – сумнівні.
«В сумінівній битві» і «Грона гніву» – своєрідна дилогія, дві розгортки тієї самої теми. Хоча імена протагоністів різні (Джим у романі «В сумнівній битві», Том у «Гронах гніву»), по суті це – той самий образ. Ймовірно, Стайнбек відчував невдоволення кінцівкою, яку бачимо «В сумнівній битві», і невдовзі повернувся до матеріалу. Мовби зробив це лише задля того, аби врятувати Джима, давши йому шанс (під іншим імʼям, але з вельми подібними рисами). Три роки по тому, як Джим гине в «Сумнівній битві», «Грона гніву» завершуються нічиєю. Том – продовжувач боротьби найманих працівників і водночас правонаступник християнського проповідника Джима Кейсі (ця спадковість задекларована імʼям проповідника і способом, як він гине на сторінках «Грон гніву»). На Тома полюють, однак – попри все і всупереч – він на свободі.
««В сумнівній битві» і «Грона гніву» – найпотужніші твори Джона Стайнбека», – ці слова, винесені на обкладинку українського видання, належать Альферду Казіну, американському письменнику і літературному критикові. Тому самому, який свого часу у The New Republic відгукнувся на Lost Shadows, американське видання «Поза межами болю» українця Осипа Турянського, і якому належить також дослідження про життя і творчість Френсиса Скотта Фітцджеральда.
26.03.2019