Боснійська Галичина

 

Коли обирали, в який колір помалювати нашу церкву, то я захотів блакитний – щоб була як Софійський собор у Києві.

 

У настоятелеві греко-католицького храму Пресвятої Євхаристії з містечка Козарац на півночі Боснії та Герцеговини одразу вгадується українець. Навіть не тому, що Михайло Стахник до приїзду гостей одягнув вишиванку, хоч вона і підсилює враження. Цей поважний літній вусатий чоловік має вигляд типового мешканця, скажімо, околиць Рави-Руської, звідки майже сто років тому переїхав у ці землі його прадід із родиною. А на галицьке походження передусім вказує його мова – несподівані наголоси, більш звичні для польської мови, характерна вимова окремих звуків.

 

Із кольором церкви настоятель помиляється: ідеалом для його храму став радше блакитний Михайлівський Золотоверхий собор, який Михайло Стахник уперше побачив 2014-го, коли приїхав до Києва. Прямокутна дзвіниця, та й самі обриси церкви, швидше притаманні таким будівлям середземноморського типу – звичних куполів там немає. Але всередині козарацький храм – типово український. Над хорами – сцена хрещення князем Володимиром Київської Русі, навколо – кириличні написи.

 

Тризуби на іконостасі в церкві містечка Козарац

 

Незвичний хіба образ замученого у радянських таборах єпископа Микити Будки: у 1912 році він був священиком у тутешній парафії. А ще в очі одразу впадають тризуби на іконостасі 1960 року. Між п’ятьма сценами із життя Ісуса Христа майстер помістив чотири вертикальні смуги із товстої бляхи з грубо вирізаними на них гербами. Коли його предки майже півстоліття перед тим залишали рідні землі, про тризуб там ще мало хто знав. Але вже в комуністичній Югославії для побожних нащадків галичан він був настільки важливий, що його зобразили у церкві.

 

отець Михайло Стахник

 

Ви мали товариша Сталіна, а у нас був Тіто. Він був трохи мудріший, бо ми не мали ні колгоспів, ні комсомолу. Але якби хтось чужий тоді дізнався про ці тризуби – були би проблеми, – каже священик.

 

Родина прадіда Михайла Стахника – це заключна хвиля переселенців із галицьких земель до Боснії, які прибули сюди у 1929 році. Наприкінці XIX століття Австро-Угорська імперія, яка саме перебрала від Туреччини контроль над цими гористими землями, заходилася переселяти сюди представників різних народів – для покращення демографічної ситуації. Підгайці, Збараж, Бучач, Зборів, Ходорів – на незнайомі Балкани зголошувалися люди з усієї Галичини. Українців привабили тим, що завжди було для них важливим, – землею.

 

 

Була така пропаганда, що можна було отримати землі, скільки захочеш. Але нам все довелося купувати за гроші хоча тим, хто раніше приїхав, виділяли по 10 гектарів лісу.

 

Галичина на межі століть була одним із найзаселеніших регіонів Європи. Польський дослідник-економіст Станіслав Щепановський у своїй роботі “Злидні Галичини в цифрах і програма енергійного розвитку її економіки” нарахував тут 80 осіб на квадратний кілометр – більше, ніж у тогочасній Угорщині чи Польщі. При цьому галичани в рази менше виробляли товарів та навіть їли менше, ніж мешканці розвинутіших країв. За Щепановським, одна людина тут споживала всього 10 кілограмів м’яса на рік. Англієць, для порівняння – 50 кг, француз – 34 кг. Не дивно, що у галицькому виданні “Діло” 1892 року автор так описав причини від’їзду українців: “Єсть се еміґрація за хлїбом. Головним же аґітатором єсть жолудок”.

 

Вулиця в Козараці

 

Скільки саме українців поїхало до Боснії за час переселення – точно невідомо. Але вже у 1910 році перепис тут показав більш ніж вісім тисяч греко-католиків. Перебиралися українці (чи русини, як вони себе тоді називали) на північний захід Боснії. Сьогодні це – Республіка Сербська: частина Боснії і Герцеговини, переважно заселена етнічними сербами. Утворилася вона 1995 року після Дейтонських угод, що поклали край Боснійській війні.

 

У деяких місцевостях, як-от село Девятина, мігрантів з Галичини було більше, ніж місцевого люду.

 

У нас і серби (це слово боснійські українці вимовляють із наголосом на другий склад, – Z) говорили українською. Коли справляли весілля, то грали і співали українці, місцеві своїх музикантів не мали. Але такі заходи завжди закінчувалися бійкою. Серби, коли злосні були, то питали: нащо ми сюди приїхали, зайняли сербську землю, – каже козарацький настоятель.

 

Козарацька парафія – одна з найбільших у Боснії. Зараз тут майже три сотні прихожан. Колись українців тут було значно більше – приблизно тисяча. Але спочатку Друга світова, а потім Боснійська війна змушували нащадків мігрантів знову вирушати в дорогу – шукати краще і спокійніше життя.

 

***

 

Серби навчилися від наших білити хати, варити їсти, сіяти хліб. Вони ж тільки кукурудзу знали, – такі історії про перші роки життя в Боснії українських переселенців доводилося чути ледь не у всіх розмовах з їхніми нащадками.

 

Образ боснійського аборигена, що живе в курній хаті та харчується винятково кукурудзою, квасолею та спеченим у попелі хлібом, ніби передається тут з покоління в покоління. Взявся він, швидше за все, з оповіді Йосифа Гродського “Положенє русинів в Боснії”. Видана 1909 року у Львові, ця книга була добре відомою серед боснійських українців. Побут місцевого населення має в автора непривабливий вигляд.

 

– Цїла господарка серба ограничає ся на сїяню зоба (вівса), кукурудзи і граха, то значить фасолї. Будинків господарских у них нема жадних, лише одна куча, то значить хата, збудована з дилїв на чотирох стовпах (і то лихо), без стелї, а лиш накрита дрантивою крівлею із драниць. Посеред тої кучі горить огонь, і там варит ся грах (фасоля), а в попелї пече ся кукурудзяний хлїб, пригорнений з верху попілом мов бараболї, –

 писав Гродський

 

 

Тепер ця історія звучить від Михайлини Гнатек та її невістки Любки у селі Девятина. Одному із тих, куди українці переселялися на початку міграції.

 

– Тут куди б ви не зайшли і не заговорили українською – усі вас зрозуміють, – так описали село під час однієї з розмов.

 

До Девятини перебралися ті українці, яким австрійська адміністрація виділила обіцяну безкоштовну землю – так-звану “царовину”. На неї переселенці потім нарікали: погана, не така родюча, як вдома.

 

Інтер'єр будинку української громади в Козараці

 

Саме село розташоване вгорі, уздовж невисокого гірського хребта. По обидва його боки – подібний пейзаж: передгір’я, вкрите рідким лісом. Для багатьох переселенців ці краєвиди мали здатися ледь не рідними. Та й назви сіл, у яких чи поблизу яких селилися українці, звучать зовсім на галицький лад: Марічка, Хорвачани, Трнопольє, Дуброва, Лішня.

 

Поки шукаємо потрібний двір, проїжджаємо закинуту невелику хату. Обмазані глиною стіни досі побілені, а рами вікон пофарбовані в синій колір – ніби потрапив на українське Полісся, а не північ Боснії. Місцеві кажуть – це остання хата в цьому селі, зроблена методом, привезеним сюди майже сто років тому.

 

У Девятині звучить ще одна типова історія, яку можна почути від боснійських українців: якою раніше великою була родина і куди хто мусив мігрувати на початку 1990-х.

 

Зять, хорват, у Баня-Луці поліцаєм був, мусив за сербів воювати. Хату лишив, до Америки втік. Син – той взагалі без документів до Канади потрапив, через Сербію. У Белграді питали, чого не хотів іти до війська, але випустили, до Едмонтона пішов. Брат – до Америки, доньки – до Австралії. Кажуть, що добре їм. Не вертається ніхто, – журиться Любка Гнатек.

 

Міграція – проблема не лише боснійських українців. Молодь усе частіше шукає роботу в Євросоюзі, ніж погоджується жити на нижчу зарплату вдома.

 

***

 

То що – дадуть Томос Україні?

 

Настоятель греко-католицької церкви Царя Христа у Баня-Луці Мирослав Крнешин з першої хвилини зустрічі показує, що стежить за новинами з України.

 

Каже, у його предків прізвище було Керничний, але в певний момент його почали писати на балканський, швидше навіть хорватський лад. У своїй чорній сутані цей кремезний чоловік віком за сорок років мало чим відрізняється на вигляд від місцевих православних священиків.

 

Отець Мирослав Крнешин

 

Починає екскурсію головним містом Республіки Сербської. Передусім показує місце будівництва майбутнього собору РПЦ та російського культурного центру – кілька тижнів перед цим його приїздив відкривати російський міністр закордонних справ Сергій Лавров. А за мить звертає увагу на іншу локацію – місцеве представництво російського байкерського клубу “Ночниє волкі”, відомого своєю слабкістю до теми православ'я.

 

– Щоб ви зрозуміли, в яких умовах нам доводиться тут жити, – коментує побачене священик.

 

Республіка Сербська вражає величезною кількістю триколорів. Боснія і Герцеговина – країна з однією з найзаплутаніших політичних систем – готується до виборів. На виборах, зокрема, обирають трьох співпрезидентів із числа найбільших народностей – серба, босняка та хорвата. Якщо спочатку дорога від Сараєво до Баня-Луки всипана агітщитами синьо-жовтого кольору – як національний прапор Боснії і Герцеговини, – то від кордону Республіки Сербської вони різко змінюються біло-червоно-синіми полотнищами – копіями національного прапора сусідньої Сербії.

 

 

Церква, в якій править Мирослав Крнешин, для Україні мала би нетиповий вигляд: кути будівлі виконані в стилі своєрідних заокруглених башт – зовсім як невелика фортеця. Біля входу – оголошення з трьома написами: українською, а також латинським і кириличним варіантом сербо-хорватської: “Оці свічки можна палити у храмі”. Поруч – скринька з тими самими дозволеними для використання свічками: по 15 боснійських пфенінгів за одну.

 

 

– Я тут уже 18 років і ніколи ще не зустрічався із православним владикою, – Мирослав Крнешин відповідає на питання, чи контактують українські священики із Сербською Православною Церквою, яка має найпотужніший вплив на цій частині Боснії й Герцеговини.

 

***

 

Українська діаспора зосереджена сама на собі. І на спробах хоч якось уповільнити розчинення серед місцевого населення. Мирослав Крнешин каже, що більшість шлюбів українців мішані, а в такій родині вже спілкуються сербською.

 

Підтвердження цих слів отримуємо на українському цвинтарі у Прняворі.

 

Мирослав Крнешин показує найстаріші могили. На зруйнованому часом кам’яному хресті напис: “Тут спочиває раб божий Ілько Хречаник”. І цифри: 1862–1934.

 

 

Більшість надгробків уже нові, витесані з обробленого каменю. До однієї з могил прийшла родина – хлопець із дівчиною та старша жінка. “Слава Ісусу Христу!” старшої, сказане до священика, молодші підтримали лише сербським “Добер дан”.

 

Священик розповідає, що раніше була інша ситуація: сербські жінки, які йшли до українських родин, вчили українську мову.

 

Коли мій стрий взяв за жінку польку, то вона за два тижні мала вивчити «Отче наш», «Богородице», – згадує Любка Гнатек із Девятини.

 

Сьогодні гуртують боснійських українців та вчать їх мови у літніх таборах, які для молоді організовують священики у Прняворі – місті з найбільшим відсотком українського населення. З усієї Боснії і Герцеговини на 21 день збирають близько 70 дітей.

 

Якби сказали священикові з України, які ми іноді функції тут виконуємо, то він би здивувався. Але в діаспорі то інакше, – розповідає 31-річний настоятель прняворської церкви Орел Закалюк.

 

Його храм – один із найновіших українських. Збудований на місці такої ж споруди, підірваної сербами у 1992 році.

 

Коли тепліше, ми двері навіть не закриваємо. За ті роки, що я тут, ще нічого не сталося, – сміється настоятель.

 

Священики також намагаються поширювати інформацію про далеку Батьківщину і в самій країні. Утім, підтримки серед влади Республіки Сербської така ініціатива не знайшла.

 

Ми пробували просувати тему Голодомору, але вони одразу – ні-ні, це вплине на наші стосунки з Росією, – каже Мирослав Крнешин.

 

І розказує, що українські дипломати із сусідньої Хорватії зазирають до них лише на великі свята. У Боснії та Герцеговині посольства України немає, його функції виконує амбасада в Загребі.

 

Священик нарікає, що хоч українська діаспора живе на Балканах уже більше сотні років, на її представників іноді дивляться з підозрою.

 

Комусь не подобається сучасна політика України стосовно дружньої сербам Росії. Хтось може згадати часи Другої світової, коли місцеві українці воювали на боці союзників Німеччини. Утім, серед загонів Тіто теж.

 

У часи Другої світової війни тут навіть організувався загін, чоловік із 800 українців. І вони готові були йти на схід, щоб воювати з “червоними”. Але після проголошення вільної України у Львові німці наказали хорватам, які тоді володіли цими землями, не допустити цього. І хлопців розподілили по хорватському війську. Таким [чином] вони опинилися на боці ворога сербів.

 

***

 

– У Прієдорі, коли я там ріс, було 12 національностей. Чехи, поляки, русини, українці…

 

Мар’янові Біляку із Баня-Луки уже за 60, але якщо порівнювати з іншими його однолітками, українська йому дається нелегко. В часи школи чоловік мав лише одну годину української мови, то трохи навчився. Його діти таких уроків уже не відвідували.

 

Паспорт і фото переселенця Стефана Біляка

 

Мішанкою із українських та сербських слів розповідає про доньку, яка виїхала звідси у 1994-му до Швеції – тікала від війни. Хвалиться, що та володіє англійською, французькою та німецькою. І, спохопившись, одразу додає – українську теж розуміє.

 

– А що робити – така наша доля, – в якийсь момент зітхає він і відразу стає подібним на типового українського дядька, який журиться своїм життям.

 

Розмовляючи із боснійськими українцями, іноді вчуваєш у їхніх словах якийсь жаль, коли вони згадують про часи колишньої Югославії – своєрідного варіанта СРСР, де в одній країні об’єднали різні народи із різним віросповіданням. Можливо, це туга за молодими роками, як це часто буває і в оказії з ностальгією за Союзом у багатьох українців. Але зі старших людей ніхто не лає югославського “соціалістичного раю”. Швидше, подібно до Мар’яна Біляка, пожуриться над обставинами розпаду цієї країни. І над тим, як мирне співжиття між різними народами враз перетворилося у ненависть.

 

– У нас мусульман серед сусідів не було. Були серби, дуже добрі сусіди. Не мали проблем із ними, добре сусідили, – згадує часи, прожиті у селі Марічка, мати Мар’яна Біляка, 90-річна Павлина Теліга.

 

За лічені кілометри від Марічки, у Козараці, на початку 90-х мусульмани вже були більшістю. Майже 90% під час перепису тоді назвалися босняками. Цих нащадків балканців, які прийняли іслам під час панування Османської імперії, боснійські серби зневажливо називали турками.

 

На початку 1990-х саме мусульмани потрапили до розташованих неподалік Козараца концтаборів у Трнопольї, Кератермі та Омарській як бранці. Українці у цій боснійсько-сербсько-хорватській війні не хотіли брати участь, каже Михайло Стахник. Але хто вчасно не втік – того вона зачепила. Когось мобілізували до війська, хтось від нього постраждав.

 

Розповідає про одного українця, який просидів деякий час в одному з концтаборів. А далі – про іншого, водія автобуса, якого змусили вивозити в’язнів. На смерть, як виявилося: багато бранців стали жертвами етнічних чисток Боснійської війни.

 

Зачепила війна і Козарац: тут серби спробували знищити все, що нагадувало про мусульман.

 

– Перед війною тут було 12 мечетей із мінаретами. Жодна не залишилася цілою, все браття сербські зрівняли з землею, – розповідає отець Стахник.

 

Сьогодні Козарац знову дивиться у небо десятками мінаретів, які відбудували на західні кошти. Поки розмовляємо біля церкви, із різних сторін починає звучати азан – мусульманський заклик до молитви. Але священик каже, що мусульман тепер у Козараці не так багато, як раніше. Відбудувавши зруйновані будинки, утікачі не поспішають повертатися до боснійської Республіки Сербської – навіть попри всі гарантії безпеки.

 

 

Інтер'єр церкви в Козараці

 

Не планують повертатися й українці з козарацької парафії, які від війни теж розбрелися по світу – до США, Канади. На відміну від інших мігрантів до Нового світу, які вирушили по кращу долю в першій половині XX століття, їхній шлях до Північної Америки виявився довшим.

 

***

 

–  Їчте, їчте, бо буде зимне, несмачне.

 

Розалія Реліч – один із небагатьох прикладів повернення після багатьох років життя у Західній Європі. Донька німкені та українця, якого привезли до Боснії 1904-го в дворічному віці, має вже 88 років. Розповідає про батька, який не хотів іти до сербського війська у часи Другої світової війни і вирушив до Німеччини. Там потрапив до рук Червоної армії.

 

– Повернувся 1957 року, був у Сибіру. Прийшов додому, два роки був вільний, а далі серби його зловили і сказали, що він російський шпигун. То ще у сербській в'язниці побув, потім лише випустили. Про Сибір нам нічого не розказував, навіть жодного листа не написав звідти, – згадує жінка.

 

Гостей частує курячим супом – “зупкою”, варениками із сиром та картоплею – “пирогами”.

 

– Якби була вода така добра, то би була жаба велика, як кінь, – жартома змушує їсти гостей більше, коли помічає, що хтось частіше прикладається до горнятка з чаєм, ніж до тарілки.

 

Розалія Леліч з донькою

 

У Німеччині довелося попрацювати і самій Розалії, але вже за часів Югославії. Каже, коли віддала доньку заміж, то вирішила їхати туди – на 35 років, як виявилося. Будинок, у якому нас приймає, – на зароблені там гроші. Попередній дім, у місті Дервента, майже на кордоні з Хорватією – зруйнували під час війни. До Боснії жінка повернулася лише в 2004 році.

 

За якусь годину вона в деталях встигає розповісти не лише про свою родину, а й про німецьке життя. І раптом починає співати, пісню за піснею:

 

На чужині тяжко жити

як той камінь підносити

камінь здійму, відпочину

на чужині марно гину.

 

– Дуже багато пісень знаю, може, і зі сто. А ніхто не хоче вчитись. То я колись сербів вчила, – каже Розалія.

 

За своє життя вона ще жодного разу не була в Україні, на землі батьків. І не потрапить, швидше за все. Як і більшість тутешніх українців. Молодші заклопотані виживанням, їх більше цікавить Захід. Старші хоч і сильніше відчувають зв'язок із далекою Україною, однак надто звикли до цих боснійських міст і сіл. З усіма їхніми проблемами.

 

– Я відчував себе боснійським українцем. Але тут я чужий, коли зле чи є біда. Якщо хочеш дістати працю, то буде та, що найменше оплачена. Не дай Боже тут прийти до суду (проти серба)  то вже ясно, хто виграє. Таке відчуття, що ми тут другорядні, – каже Михайло Стахник.

 

І лише від настоятеля церкви в Козараці вдалося почути бодай натяк на ідею повернутися до України – хай вже і неактуальну, ще з 1990-х.

 

Коли тут з’явилися концтабори, то ми були щасливі хоч кудись виїхати. Навіть босоніж готові були піти до України. Казали, нехай дадуть одне село, щоб трохи далі від Чорнобиля, – там би жили.

 

Допомогти в переїзді просили тодішніх українських політиків. Але в Україні тоді вистачало своїх власних проблем, щоби перейматися ще й цими. Врешті, як і зараз.

 

 

Фото Наталії Патрікєєвої

 

22.03.2019