Очікувана прем’єра «Timetravellers» у Львівському академічному драматичному театрі ім. Лесі Українки заінтригувала особистістю режисера із Британії, який протягом вже більше двох років живе і працює в Україні. Цікаво було довідатися, який погляд на розвиток театру він має, і хто насправді, на його думку, творить сучасний театр.
Британський драматург і режисер Джек Кловер (Jack Clover) закінчив Оксофорд, де керував експериментальним театральним клубом. У нашій країні він заповзявся «боротися» із п’єсами «шухлядного» типу, прагнучи, аби драматургія, особливо сучасна, знаходила своє втілення на сцені. Кілька останніх років працював у проектах «САД» (копродукція з Першою сценою сучасної драматургії «Drama.UA», Львів 2017), «Марс – чудовий place» («Запорізька нова драма», 2018), «Родіна-МАТЬ» (у рамках фестивалю «Театр за два тижні», Львів 2018), «Інститут національного забуття» (у рамках міні-фестивалю британської драми «Taking the Stage», PostPlayTheatre, Київ 2018). Окрім того виступив як драматург-викладач у проекті «Class Act: Восток-Запад-2018», а також є куратором київського фестивалю «Театр за два тижні».
Британський драматург і режисер Джек Кловер (Jack Clover)
– Джеку, як розпочалося захоплення театром як професією?
– Я завжди переймався театром. Написав свої перші п’єси іще школярем, і одна з них навіть потрапила до читань у національному театрі на конкурсній основі серед молодих драматургів. У нас можна вступати на бакалаврат режисури, але для того, аби практикувати режисуру в Британії, не має великої необхідності в спеціалізованій освіті саме режисера. Я дуже хотів вивчати іноземні мови і тому студіював російську і чеську мови й літератури в Оксфорді. Саме в університеті я багато займався театром у вільний час. Не тільки писав, а ще й грав, але переважно ставив власні твори.
– Власне, в цій постановці Ви працюєте над чужим матеріалом. Чи це вперше у Вашій практиці, і які у вас враження від такої роботи?
– Я дуже вдячний і радий перебуванню тут, в цій країні, та роботі з людьми, які мене зараз оточують. Так, це перший раз за довгий час, коли я ставлю матеріал, який не написав власноруч. П’єса Анастасії Косодій «Timetraveller's guide to Donbas» визнана найкращою серед українських п’єс за минулий (2018) рік на «Тижні актуальної п’єси». Ця п'єса була представлена на сцені берлінського «Maxim Gorki Theater» у рамках міжнародного проекту «Krieg im Frieden» як результат роботи з письменниками з Ізраїлю, Ірану, Туреччини та України. Це був проект про країни під час війни. Ця тема дуже важлива, і саме тому вона потребує осмислення.
«Timetravellers» у сценографії Олексія Хорошка в Театрі Лесі.
Коли ти їдеш закордон і пишеш про Україну, ти не можеш уникнути згадування про війну, оскільки люди мають бути повідомлені про те, що це відбувається. Є ще двоє чи троє людей, які розкривають цю тему, але на мою думку, Настя, мабуть, найкращий драматург в Україні на даний період і одна з найцікавіших письменниць. Цей проект в Німеччині обрав саме Настю два роки тому, коли вона ще навіть не написала цю п’єсу. Вони працювали з Настею і ще трьома письменниками в Запоріжжі. Це був довгий процес, тобто фактично вони спочатку обрали драматурга, з яким хотіли би працювати, і потім творили п’єсу.
– Що змусило Вас думати про роботу В Україні? Який імпульс став вирішальним?
– Це країна, де відбувається багато змін. У Британії є величезна кількість театрів, технік, людей, які займаються театром, грошей, які за цим всім стоять, але немає цікавого контенту, важливих історій. Тоді як тут, в Україні, неймовірна кількість нерозказаних історій, і країна міняється кожної хвилини. І ті історії, якими ви володієте, майже ніколи не розповідаються, оскільки ніхто не слухає і не дає слова письменникам.
Акторка Анастасія Лісовська у виставі «Timetravellers» режисера Джека Кловера.
– Як Ви дізналися про таку ситуацію в Україні? Ви мали тут друзів, чи це відбулось через новини по телебаченню та в Інтернеті?
– Чесно кажучи, більшість інформації – через новини, якими я цікавився ще від 2014-го року. У 2017 році я і моя подруга Дейзі (Daisy Hayes), яка працює в Театрі Переселенця (Theatre of Displaced People), мали пройти наш рік навчання закордоном. Для цього ми могли обрати будь-яке місце у світі, де розмовляють російською, і займатись там будь-якою діяльністю. Ми обоє вивчали російську в Оксфорді, там не було української – тільки російська або чеська, але ми приїхали саме в Україну, оскільки знали, що багато людей у Києві розмовляють російською. Дейзі поїхала до Києва, а я до Харкова. Менше ніж через місяць мене запросили працювати над виставою у Львові, таким чином я провів в Україні свій 2017 рік за університетською програмою закордоном, і вийшло так, що весь рік був пов'язаний із театром.
Вистава «Timetravellers» за драматургією Анастасії Косодій у Театрі Лесі.
– А хто саме запросив робити виставу у Львові в 2017-му?
– Настя Тарханова та Андрій Білик. У нас не було конкретного плану, це мало бути щось на кшталт майстерні з акторами. Але раптово ми скооперувались із «Драма.UA», отримали простір у театрі Леся Курбаса, і почали працювати над виставою «Сад» («The Orchard»).
– До речі, чому цей проект так скоро перестав існувати?
– Тому що не було досить грошей, аби показати його ще десь, повезти кудись. Та й взагалі – навіть ті два-три покази, які нам вдалося провести із тим проектом, були неочікуваними. І мені здається, проект і має жити орієнтовно таку кількість показів.
В Україні є вистави, які живуть роками, і як на мене це сміховинно і водночас сумно.
А крім того, важко і немає потреби показувати глядачам знову і знову один і той самий документальний текст. Це може спрацювати із сюжетним текстом, але не з документальним. Вважаю, що така мала кількість показів робить матеріал більш особливим. Я хотів повернутись до цього проекту, тому що він був досить популярним, але якщо ти втратив момент, то ти його втратив, на жаль. Або на щастя, я не знаю (сміється).
Актор Олег Стефан у виставі «Timetravellers».
– Чи є якісь особливі акторські або режисерські техніки, які Ви використовуєте під час роботи над виставами?
– У мене немає формальної освіти. Я набував практики під час написання і постановки власних проектів, і як актор я навчаюсь у процесі роботи з людьми мого віку, які є співтворцями. Можливо, колись я отримаю безпосередню освіту, але на даному етапі роботи з акторами я навпаки відчуваю оцю «боротьбу» з акторською освітою, яка наявна в самих акторах. Іноді це більше шкодить мені ніж допомагає, тому що я не хочу робити «декоративну» виставу.
Я завжди намагаюсь створити чесну розмову, бесіду через реалістичну сучасну драматургію, і половину репетиційного процесу я намагаюсь звільнити людей від акторського, зображального способу мислення. А потім постає складніше завдання – спонукати їх слухати один одного.
З рештою, це залежить від акторів – вони можуть робити найбільш складні та прекрасні речі, яких би я ніколи їх не навчив, але мені більше подобається, коли вони розповідають історії, слухають один одного і реагують один на одного як живі людські створіння.
Машина часу у виставі «Timetravellers»: із недалекого майбутнього у близке минуле
Сучасний театр в Україні, з того, що я бачив, досить зациклений на тому, чого акторів навчили в університетах. І я не кажу, що це погано, я тільки думаю, що це один з тисячі можливих способів працювати з театром.
Зазвичай у Британії режисуру робили люди, які отримали ступінь літературної освіти в Оксфорді – це класично, так було раніше. На щастя, тепер це не так. Зараз ти читаєш текст і прислухаєшся до нього: що він означає, що він може означати, як актори можуть промовляти ці слова, що вони означають для іншої людини. І мене відверто дуже злить, коли режисер впевнений у тому, що має повноцінну владу над текстом і може робити з ним все, що хоче. Тоді як письменник створив певну історію, яку хотів донести через свій текст.
Якби в Україні розвивалася письменницька структура і ринок – тобто відбувалася постановка п’єс сучасних українських драматургів і їхня робота була оплачена, – це був би шлях до успіху. Адже сучасні письменники пишуть про те, що відбувається тепер у цій країні.
Наприклад, «Тиждень актуальної п’єси» відбувається вже протягом дев’яти років, і дуже мало п’єс, відібраних на цьому конкурсі, ставилось на той момент, коли вони були обрані. І більшість із цих драматургів переважно ставлять самих себе, власні тексти. Мені дуже шкода, що режисери не виявляють зацікавленості до сучасної драматургії.
Акторський ансамбль у сцені з вистави «Timetravellers».
– На Вашу думку, що саме мають писати і як саме мають писати сучасні драматурги, аби зацікавити молоду аудиторію? Що виробите для цього як драматург?
– Вони все роблять правильно, просто на мою думку, система державних театрів багато в чому скалічена і не працює, вона не спонукає до творчості та самовіддачі. Люди не мають отримувати гроші кожен місяць без доведення того факту, що вони заслужили на це, що вони зробили щось гідне. Театр Лесі, я вважаю, робить гарну справу: вони змінюють погляд на те, що має бути на сцені державних театрів. Вони просувають на неї сучасну драматургію.
Я не хочу виглядати невдячним – я неймовірно вдячний долі за те, що перебуваю в цій країні, – але процес розвитку сучасного театру не має бути таким складним, яким він тут є. Я бачу багато молодих творців, акторів, письменників, які мають дуже відкритий розум і сприйняття, і вважаю, що їхня робота і прагнення не мають страждати через застарілий устрій театрів в Україні.
– Ваш проект «Театр за два тижні» певною мірою створює опозицію до такого устрою…
– Робота над «швидкими» документальними виставами – це те, чому я присвячую більшість свого часу останні два роки. Саме в проекті «Театр за два тижні» ми звернулися до трьох авторів: Максима Курочкіна, Анастасії Косодій, Наталі Блок, і до трьох режисерів: Пьотра Армяновського, Діми Захоженка і Дейзі Хейз (Daisy Hayes), щоб поставити три вистави за два тижні.
Це було дуже складно (бо інакше і не могло бути) і водночас дуже легко, оскільки ми мали кожен вечір протягом двох тижнів, що насправді є купою часу. І в нас вийшло досить добре, – ми поставили три вистави, показали кожну двічі. Одна з них досі «жива», продовжує існувати в Києві в театрі «PostPlay». Інші дві складніше демонструвати через специфіку потрібного простору.
Але все одно ця робота показує, що можна створити швидкий гарний продукт із одними з найкращих сучасних письменників, які говорять про новини, що трапились буквально тиждень тому. Для мене це і є справжній театр – коли є цікава історія, а не тоді, коли є гарні декорації чи ще щось. Важливо перебувати в сучасному просторі та його проблемах, і не тільки в розрізі політичному.
Сцена з вистави «Timetravellers» у Театрі Лесі.
– Поділіться, будь ласка, враженнями від роботи з дітьми на проекті «Сlass act: Схід-Захід».
– Це було прекрасно. З дітьми працювати певною мірою набагато легше і простіше, ніж з акторами. Із більшістю акторів дуже круто працювати, вони вельми професійні та освічені і дають мені багато нових знань, тому я зовсім не жаліюся на роботу з ними. Та з дітьми кайфово комунікувати, і до того ж із ними ми вправлялися у письменництві, а я дуже люблю писати. Два роки тому я ангажувався до цієї роботи волонтером, а цього року (2018) я вже був у ролі драматурга, і це була прекрасна робота з класними драматургами і дітьми. Діти часто мають ліпші ідеї, ніж будь-хто з нас. За цим проектом ішов проект читання п’єс «Тиждень young». На мою думку, це прекрасно – мати можливість писати п’єси з дітьми із різних частин країни і святкувати разом народження нових творів.
Щодо роботи професійних драматургів зазначу лише, що, звісно, неможливо заробляти тільки написанням п’єс, так тепер є будь-де у світі. Але, як на мене, завжди важливіше заплатити письменнику, ніж вкласти величезні гроші, наприклад, у сценографію, адже письменник створив історію, на якій базується вся вистава.
Робота над львівською прем’єрою «Timetravellers».
– У порівнянні з процесом роботи над виставою «Родіна-мать», де була співпраця з актрисами і Анастасією Косодій, чи передбачає новий продукт у Театрі Лесі також цю командну роботу?
– Цього разу п’єса вже написана, але над виставою ми працюємо так само всі разом, проте цього разу працювати складніше. Я звик прислухатися до чужих думок, але в театрі дуже багато людей, і кожен має свою думку та свій досвід, так само, як і команда з восьми людей, із якими я зараз працюю. Я не надто авторитарний, дуже відкритий до ідей і пропозицій, тому часом мені важко не загубити саме те, чого хочу я, і я постійно намагаюсь повертатись до цього. Коли ти написав п’єсу сам, цієї лінії легше дотримуватись, але цього разу, коли п’єса написана кимось іншим, зробити це набагато важче. Ми також додали трохи документального матеріалу в цю роботу – історії від самих акторів.
Актори за канвою п’єси розповідають свої власні історії.
– Чи є у вас плани на майбутнє, над чим збираєтесь працювати далі?
– Я збираюсь поїхати до Сум, аби працювати там на малій сцені академічного театру. Планується створення музичної вистави, яка знову буде заснована на особистому досвіді акторів. Її маємо намір створити менше, ніж за місяць часу. Також найближчім часом мені треба відвідати Бахмут, де в «Просторі ідей «МайстернЯ» вже раніше був створений проект «Потяг історій» з Іриної Гарець і Анастасією Косодій. А після цього, я ще не знаю, мабуть, мені треба буде вернутись до Великобританії. Мені дуже хочеться підтримувати зв’язок з Україною – тут дуже багато цікавих історій. І мені дуже хочеться знову почати писати. Останнім часом я більше працюю над режисурою. Я не писав вже близько двох місяців, але скоро збираюсь повернутись до цього.
– Ви переважно пишете з конкретною ідеєю, що попередньо витворюється в думках, чи відштовхуючись від того, що бачите і переживаєте тут-і-тепер?
– Завжди пишу з певною ціллю і задумом, і це завжди пов’язано з досвідом інших людей. Зараз я пишу щось за два тижні і одразу це ставлю – все дуже швидко і про тих, з ким я працюю. Так я працюю зараз в Україні, і мені це подобається, але я хотів би написати справжню, повноцінну п’єсу. Окрім «швидких» проектів я написав дев’ять самостійних п’єс, які нікому не надсилав, бо вважаю, що вони ще не досить досконалі. Я би хотів написати кращу, чистішу п’єсу.
Вистава «Timetravellers» у сценографії Олексія Хорошка в Театрі Лесі.
– Назвіть свого улюбленого драматурга, якщо такий є?
– На даний момент це, мабуть, Анастасія Косодій. Не тільки тому, що я зараз працюю над її п’єсою, – мені розповідали про її роботи ще в Оксфорді, коли вона співпрацювала з міжнародними проектами. А коли я приїхав до України, то побачив, що тут про неї майже ніхто не знає, її не ставлять, її п’єси вважають надто дивними, політичними. П’єси Наталі Ворожбит і Максима Курочкіна не такі дивні, але їх теж мало хто ставить. Та саме цим, мені здається, і є цінні п’єси Насті – вона створює іншу, цікаву, дивовижну атмосферу, інший світ, де класична логіка розвитку сюжету не важлива. Моя структура чимось схожа на її, але маю зовсім інші діалоги – вони в неї більш експресивні та експериментальні, на мою думку.
Українська драматургиня Анастасія Косодій
– Для когось театр – це більше про «незручні» питання, для когось – про віднаходження спільної ниточки всього людства. Що ви вкладаєте у свою театральну діяльність як основне завдання?
– Часто звучить думка про те, що театр має бути політично свідомим і про «незручне». На мою думку, це тенденція 1990-х років. Я згоден із тим, що театр має бути політичним – він має бути про те, що відбувається у твоєму світі. Але я не вважаю, що театр має бути місцем, куди ти йдеш під тиском обов’язку вислухати, як все погано, або що потрібно змінити. Я великий «капіталіст» у питанні театру, тому для мене театр має бути політичним і розважальним одночасно, таким, куди глядач захоче піти і заплатити гроші за побачене. І «розважальність» може означати не суто комедію – це щось, що матиме ефект на глядача, щось, що він запам’ятає. Своєрідна емоційна зачіпка, яка супроводжує важливий для суспільства політичний, інтелектуальний зміст.
Не треба ставити нову версію Шекспіра або Лесі Українки – саме по собі це теж прекрасне мистецтво, вони теж мають існувати, але, якщо хочете створити критичний сучасний театр, тоді створіть для цього нову п’єсу.
Британський драматург і режисер Джек Кловер (Jack Clover).
У жодному разі не стверджую, що немає простору для легких комедій або класичного репертуару – вони прекрасні і вони мають бути, але сучасна сцена і сучасні теми потребують сучасного літературного твору. Письменникам потрібно дати спільний творчий простір, де вони можуть спілкуватись і обмінюватись ідеями. Дайте їм час і матеріальне заохочення – тоді вони винайдуть чудову зовсім нову історію. У Британії це теж не відбувається одразу, нова література не виникає нізвідки, – це і величезні часові, енергетичні та матеріальні затрати. Але в результаті ви створюєте нову сучасну культуру. І якщо цей внесок у неї не відбувається, свіжі ідеї ніколи не досягнуть сцени, вони не будуть показані людям, і все, що лишиться – мальовничі картини славетного історичного минулого України.
Розмовляла Маргарита Підлужна.
Фото: сторінки у соцмережах Олексія Хорошка та Театру Лесі.
16.03.2019