Стояло лагідне весняне надвечір'я. Сонце прямувало до заходу, він – на вокзал. По Степана Бандери, попри корпуси політехніки – старий, центральний, і нові, що то сором'язливо ховалися в глибині, то підступали ближче, з респектом до старих будівель.
Щось із того нового спроектував львівський архітектор Роман Липка; і хоча корпусам по пів сторіччя і вони далеко не в ідеальному стані, та вони й сьогодні нові, нові в іншому сенсі, і в цьому іншому сенсі новіші, ніж найновіші – ті, яким рік, п'ять, десять, і навіть ті, на яких ще не досох тиньк: їх ще не здали в експлуатацію, а вони вже старі. Порівняно з ними Липка – молодий і задерикуватий.
Й ось вони сиділи і теревенили – про стару архітектуру однаковою мірою, як про найновіше українське письменство, і старий, а насправді молодий і задерикуватий Липка, який розміняв сімдесятку, мислив жваво, елегантно і легко. То було вчора.
Не пригадував, як вони познайомилися, якийсь час він приятелював чи не з усіма львівськими архітекторами і навіть скомпонував українську назву для гучного міжнародного архітектурного збіговиська «Архітектура як дійство», а з тим, з ким не заприятелював тоді, познайомився згодом, спізніло і випадково, коли архітектурний період його життя завершився, в напіввантажному мерседесі, що мчав жалюгідну жменьку пасажирів і в'юки транснаціональної пошти через Татри й Карпати, крізь листопадову ніч, в якої придорожні ліхтарі й автомобільні фари вихоплювали скупі острівці дійсності, а де уривалися ліхтарі, там – лише фари.
Щоразу, коли йому потрапляла на очі візитка його випадкового знайомого, перед ним зринав діалог:
– Може, обміняємося візитками? Ось моя.
– Моя візитка – мої тексти, – проте він не мав при собі жодної своєї книжки.
Він завжди так каже. Це не брехня. Його візитка – його тексти.
Тож ішов по Степана Бандери – вулицею, якою течуть у місто і з міста туристичні ріки (Львів відкритий до світу, а гаманці туристів – до Львова). Наплечником camel active (все тим самим) він також скидався на туриста. Якоюсь мірою всі ми на цій планеті туристи.
Перекупки допродували крам. Брама церкви святих Ольги і Єлизавети була відчинена. Він завернув за ріг, пройшов сотню метрів, відтак – через дорогу, тоді ще раз – ліворуч, праворуч, і він – на фінішній прямій. Та він нікому не радив би нею бігти, так як не радив йому свого часу, хоча й з інших міркувань, його – вже тоді сімейний – лікар-румун, якого він згадував щоразу, рвонувши, щоб встигнути заскочити в трамвай, який лаштувався від'їхати. «Не біжіть за трамваєм» – так би міг називатися детектив. Або кінокомедія. Або два в одному.
Цього разу нікуди не квапився. Він давно вже нікуди не поспішав – раптом збагнув, що час належить йому, нікуди від нього не втече, і в нього його неміряно. Вальсував, балансував, ступав, стрибав – спосіб його просування вперед чимось нагадував гру в класики. Стрибали назустріч йому львів'яни і гості міста. Колись він був критичнішим, тепер став поблажливішим, але й за найбільшої поблажливості йти цим відтинком, цією візиткою неможливо, так само, як і називати її тротуаром. Це – рух з перешкодами. Це – щоб не встигнути на потяг і ще на добу-дві, якщо не назавжди, залишитися в місті, так як одного дня тридцять років тому (йому здалося – триста) це сталося з ним. А поруч – трамвайна колія, викладена гладенькою плиткою, ідилія і спокуса. Згадав казку про лисичку та журавля. Українські казки чудово описують українську дійсність.
Ще в тунелі почув характерне деренчання. Так гуде лише реґіональний експрес. Щось заспокійливе, приємне було в тому. Кумпель з настінної реклами востаннє простягнув йому гальбу пива, та замість взяти цей дар, він допоміг витарабанити візок жінці похилого віку (хилив її не вік, а вантаж). Тільки-но стане начальником львівської залізниці, він відмовиться від підсвітки будинку управління і побудує ліфти – бодай по одному до кожного перону. А також скасує слово «начальник». Свого часу він захоплювався теорією Сепіра-Уорфа, згідно з якою слова кшталтують дійсність. І тиранять. Якщо вірити Сепіру-Уорфу, досить замінити одне слово на інше, і завтра ми прокинемося в новій країні. Та він не міг ні підтвердити її, ні спростувати – бо слова, хоч як їх змінювали і викреслювали, нікуди не зникали. А разом з ними – дійсність.
– Ви давно вже не їздили з нами, – тієї приємно-привітної провідниці, яка сказала йому це торік у серпні, вже не було. Вона пропрацювала найдовше – від самого початку. Вона читала його мініатюрки про реґіональний експрес.
– Напишете щось знову?
Швидше за номер вагону вгледів оте Chernovtsy. Не повірив своїм очам. Заплющив, розплющив. Чернівці. Знову заплющив-розплющив. Chernovtsy. Ще кілька разів так розплющував-заплющував. Чернівці. Chernovtsy. Чернівці. Chernovtsy. Більше не заплющував. Коли потяг пустили цим маршрутом, і торік у серпні, і ще навіть у грудні було Chernivtsi.
Коли вийшов з дому, фейсбуком саме тріумфально крокували повідомлення з Вільнюса і з Лондона, де відтепер (і нині і прісно і навіки віків) писатиметься Lviv та Kyiv. Українська дипломатія за сприяння діаспорних спільнот досягла неабияких успіхів. А тут маєш бабо радість! Не в окупованому Луганську. Не в окупованому Донецьку. Не у відкушеному Криму. А на реґіональному експресі «Львів – Чернівці». Велика перемога на одному фронті в парі з прикрою, дошкульною, тихою, підлою поразкою геть поруч, під боком. Синхронно з нею. Люди байдуже заходили у вагон.
Потяг мчав крізь села, поля і заліски. Сморід паленої трави і кущів проникав навіть крізь герметичні вікна. А ось і вогонь – при самій колії. Вздовж залізничного насипу розтеклася заграва. Червоні язики спрагло лизали темряву. Вдруге того вечора пом'янув фейсбук. Свого товариша університетських років, з яким мешкали в одному гуртожитку. Про ті часи він збирався написати роман «Життя гуртом». Він неодмінно напише його. Приятель поставив у себе на сторінці фото обвугленого зайця. Моторошна світлина. Звіря, яке живцем перетворилося на вуглину. Фейсбук не розпізнав зображення і не заблокував.
А може, то лише йому так.
Може, й справді:
Kakaya raznitsa?
15.03.2019