«Написати “реальне” – означає потрапити у пастку символічного, примножуючи сенси».
Тиберій Сільваші
Її ажурні сюжети провокують на префікс «пра-»: пра-ліси, пра-риби, пра-квіти, пра-люди… Вони навіюють міфи про зниклі світи дріад і друїдів, де рослина була Богом. Скидаються на сторінки реліктової енциклопедії, вкриті скам’янілими згадками про щезлу флору і фауну. А подекуди нагадують витертий часом дагеротип, коли зображення вже на грані щезання, але в залишених плямах око все ще встигає виловити зафіксовану мить реальності… У ці ледь відбруючі, наповнені складнопідрядними ритмами і мерехтливим світлом композиції, де минуле відчутне як паралельний часовий вимір, можна вдивлятись годинами, як в хитроплетений східний килим, фантасмагорії інею на склі чи вигадливі сецесійні арабески….
Людмилі Давиденко вдається переконливо і елегантно зафіксувати стан крихкої рівноваги щоденної магії життя, оцей унікальний медитативний стан «між»: між рухом і завмиранням, між реальністю і уявою, між натяком і називанням, між ностальгією і замилуванням, між тепер і завжди. Вона зосереджено перетворює безмежну варіатівність наших земних макро і мікросвітів на універсальні пластичні формули, коли споглядання стає рівноцінним співтворенню.
Виставку живопису Людмили Давиденко можна оглядати у галереї Гері Боумена (Львів) до 17 березня. На відкритті Роман Яців зазначив, що «Людмила Давиденко надзвичайно впевнено себе інтегрує в мистецьке середовище. І дуже активно розвивається. Вона розкошує, тішиться можливостями малярства поза будь-якою академічною школою. Оця комбінація внутрішньої свободи і власного голосу дає унікальну можливість формулювати незалежно те, що підсвідомість їй промовляє. Цей її спосіб організації образу я б міг назвати певною міфологізацією не тільки на рівні якихось впізнаваних тем і мотивів, а на рівні міфологізації методології живопису. Захоплюючись формальними чинниками, цей образ з’являється спонтанно, несподівано, але в такій конфігурації, що потім вже дозволяє нам тішитись і радіти з того образу. При відгадках ми повинні знаходити оцей методологічний ключ і потім робити для себе відкриття. Ця виставка засвідчує, що Людмила надзвичайно вибаглива до якості того, з чим вона виходить до глядача».
В галереї Гері Боумена
Zbruč мав нагоду поговорити з авторкою про життя і мистецтво.
– Отже, чергова виставка? Задоволені?
– Мені цікаво спостерігати за своїми роботами в різних просторах. В майстерні, коли вони там стоять по куточках – це одне, а тут, в галереї, для них нове життя, новий подих. Дивишся і дивуєшся – це мої роботи?
В майстерні
– А як все починалось? Звідки оце бажання стати художником?
– Я родом з Білгород-Дністровська, але виїхала звідти зовсім малесенькою і виростала в Летичеві і Хмельницькому, потім мої батьки опинились в Казахстані, підняття цілини…
– Тато – військовий?
– Шахтар. Потім знову повернулись до Хмельницького, і школу я там закінчувала. А після вступила до Керамічного технікуму в Миргороді.
– Звідки раптом з’явилась кераміка у вашому житті? Щось пов’язувало?
– Поїхала поступати за компанію. Дівчата з нашого інтернату їхали і я з ними. В Миргороді навчали технологів, кераміків і теплотехніків – повний професійний спектр для порцеляново-фаянсового виробництва. У мене хімія була добра, і я вступила на технологію кераміки.
– Тоді в Україні працювало багато відомих заводів. На жаль зараз всі позакривались. На Хмельниччині, в Полонному працював порцеляновий завод… 2008 року був ліквідований. Так само не працює Коростенський порцеляновий завод, Дружківський порцеляновий завод у Донецькій області...
– Мене саме туди, в Дружківку, відправили після технікуму на практику. Звідти я потрапила в Казахстан, там тоді був самий молодий порцеляновий завод в Радянському Союзі. Але домовилась, що не буду технологом, буду учнем живописця. Ось з цього і почався мій творчий шлях: так званий мазковий розпис вивчала. Мені трапилась хороша майстриня, навчила мене тонкощам підглазурного і кобальтового розпису. Але була дуже вимоглива. Я одна в неї дотерпіла до кінця навчання і могла розписувати кобальтом: бо там йде розтяжка від голубого до темно-синього, тому важливо відчути баланс фарби, товщину мазка, треба знати, як цей пензлик приготувати, як фарбу розтирати… Так я почала свої перші квіточки малювати. А разом з художниками робили ще якісь начерки, натюрмортики, тому що нам було нудно і ми пробували в такий спосіб якось розвиватись.
– А до Львова ви потрапили вже слідом за коханням, Олегом Давиденком, який вступив до Львівської академії мистецтв?
– Ми знайомі були ще з училища, потім Олег вирішив вчитись далі, так ми опинились у Львові. Олег вступив на кераміку. Поки він вчився, я сиділа вдома і почала малювати все, що бачила. За рік підготувалась до вступу, теж на кераміку. Тоді перший рік можна було здавати по вибору – живопис чи скульптуру, а скульптура у мене якраз добре йшла. 27 років мені було, коли вступила. Це був 1992 рік. Після академії спершу ліпила – маленьку пластику, таке всяке сувенірне. І бісером займалась, робила прикраси.
В майстерні
– 1990-ті – то дуже складний період для художників, всі виживали, як могли.
– Поки діти були маленькі, то я з ними вдома нічого великого робити не мала можливості. Потім, як вже пішли в садок, то почала в майстерню бігати. Але не стало де випалювати і поступово перейшла на живопис. Він у мене відразу був фактурний, бо то від кераміки прийоми залишились. Інтернету тоді не було, і я нічого не бачила, крім дому і майстерні. А ще Олег вважав, що не треба дивитись роботи інших художників, бо втратиш індивідуальність. І я якось зовсім не знала, в який бік рухатись. Допоміг бісер, оця дрібнота, якою я займалась. Брала якийсь маленький форматик, таке-собі «віконечко», і вкладала якісь фактурки, дивишся – о, щось виходить... Тоді більше впевненості з’являлось. А потім, в 2008 році, ми з Олегом потрапили в Київ, в Український дім, на мистецький ярмарок. І я там вперше мала можливість подивитись на себе на тлі інших. І то на мене дуже позитивно подіяло. Повернулась і відразу взяла півтораметрове полотно. Великий формат мені подобається. Якщо ти з ним справляєшся, то 1.60 на 1.10 – для мене ідеально. Тоді ж з’явились перші колекціонери, які почали купувати наші з Олегом роботи. Він, звичайно, був на першому місці.
– То класична ситуація, коли і чоловік, і дружина художники. Дружина завжди в тіні, бо на ній ще діти (а у вас їх троє), господарка. А чоловік має більше умов для творчості. Олег і працював активніше, і виставки весь час робив, і він атракційний, комунікабельний, його всюди багато… І коли на виставках з’явились ваші перші роботи, всі їх розглядали, відповідно, в контексті живопису Олега. Формати подібні, прийоми. Але ви дуже швидко вийшли з його «тіні» зі своїм впізнаваним почерком, естетикою, ідеями, оцим рафінованим виконанням.
– Це ж моя фішка – робота має бути пророблена. Я коли живопис Філонова побачила, була просто в захваті – там же кожен сантиметр зроблений! Для мене це дуже важливо, коли окрім концепції робота ще на рівні найдрібніших деталей професійна і охайна.
– А потім вам стало мало площини і ви пішли в об’єм…
– Люблю скульптуру. Колись навіть хотіла з лози плести. І вирішила – спробую я з шамотом попрацювати, щось середнє між ліпленням і плетінням. Ті самі ідеї, що в живописі – голови, тільки об’ємно. Спробувала, вийшло.
– Чому голови? Звідки цей сюжет – від бажання діалогу? Коли вони ось так стоять рядочком і на нас дивляться, ми в колі співбесідників.
– Коло спілкування у мене маленьке – не маєш права дітям щось зайве сказати, а те, що в душі кипить, треба ж якось озвучити. Емоції ж переповнюють. Десь спокій, десь радість, десь внутрішня задумливість… Скульптура – це моя розмова з собою. Мої перші роботи «Не бачити, не чути» – я ще не знала, як це намалювати, а от як зліпити вже бачила. Накладаєш лінії-шнурочки, і так виходить, ніби – питання-відповідь, питання-відповідь… А ще в мене був цикл «Кричати-Мовчати-Думати» – теж суцільний вихлюп емоцій в моменти, коли ну дуже вже складно було в житті. Але який би ти філософ не був, тебе можуть захопити непотрібні емоції. Мені особисто розібратись в собі допомагає релігія. Перше, чого прошу у Бога, щоби дав правильне розуміння речей. Бо у кожного своя картинка, кожен свою «книжку життєву» пише. Не осуджувати, не ображатись, не заздрити – цього досягаєш через релігію. Коли якась ідея приходить, і коли який фрагмент раптом вийшов, все склалося і класно, я часом не вірю, що це я. Думаю, от Бог допоміг зробити! Я думаю, що через Бога має бути вдячність усьому, що відбувається з тобою: з якими людьми зустрічаєшся, як складається ситуація…
На виставці «Голова», галерея «Зелена канапа», Львів, 2017 р.
– А абстракція?
– Це для мене відпочинок. Бавишся цими лініями, плямами… Але раптом – раз, і знову якийсь образ вийде.
В галереї Гері Боумена
– Але ж якийсь імпульс все одно зазвичай є? Чи вас захоплює суто «життя фактури»?
– Коли був проект у галереї «Велес», я там виставляла абстракції і назвала проект «Ризома». Тому що і сенс передає, і назва для оцієї моєї техніки знайшлась. Палітра у мене обмежена, я все одно більше бавлюсь лініями, а не кольоровими сполученнями. Бо ризома в природі – це кореневище. Або, якщо звернутись до філософії – нелінійне розповсюдження зв’язків. І я собі подумала – ось воно, мої роботи – це ж ті самі ризоми. Цей проект без кінця, його можна продовжувати, скільки захочеться.
В галереї Гері Боумена
– А є ще ворони, риби, голови, дерева, а з останніх – серія «Стигмати»…
– Риби – мої улюблені. Щодо «Стигматів» – це дещо невластиві мені роботи. Але хотілось виявити криваві точки, рани, які у кожного кривавлять по своєму. Я в житті ніколи не думала, що буду художником. Коли війна почалась, розгубилась. Бо не розумієш, кому це все, для чого, якщо поряд ось таке відбувається. Але почався благодійний аукціон, дала свою роботу, її продали, на гроші з аукціону купили авто для військових. І я подумала, що я можу своїм малюванням допомогти. І що треба своєю справою займатись, бо скільки часу і зусиль пішло на те, щоби навчитись.
Фото Олександри і Софії Давиденко