Телевежа. Литва.

 

15 жовтня 1990 року Михаїл Горбачов  – генеральний секретар ЦК КПРС, перший і останній президент Радянського Союзу, отримав Нобелівську премію миру. Нагороду призначено з огляду на «рішучі дії, маючи за мету закінчення “холодної війни”». Дещо згодом, за трохи більше як рік, Радянський Союз зник з мапи світу – либонь не заради запланованих «рішучих дій» Ґорбі, як його з симпатією називають на Заході. Період, що передував остаточний ліквідації совєцької імперії, котра настала 26 грудня 1991 р. внаслідок т. зв. Біловезьких угод, належав до найцікавіших періодів сучасної історії кінця ХХ сторіччя.

 

“Холодна війна” і справді почала танути на диво швидко, наче лід на річці під променями березневого сонця. Дедалі більші шматки криги відламувались, кришились на менші шматки та неслись далі, вперед у нестримному вирії історії. 

 

Насамперед 16 листопада 1988 року Верховна Рада Естонської Соціалістичної Радянської Республіки проголошує акт суверенітету республіки. Ця подія однак не отримала належного їй резонансу за межами СРСР.  Згаданий правовий акт означав верховенство законодавства республіканського рівня (звичайно, на базі радянської конституції ЕРСР) на території цієї найбільш економічно розвинутої республіки над законодавством союзним. З-над зимних вод Фінської затоки повіяв перший порив вітру змін.

 

Наступний рік, 1989, запам’ятався як рік винятково багатий на історичні події для народів Центральної та Східної Европи. О, вікопомний рік! 

 

Влітку 1989 у Польщі (досі ще „Народній”) внаслідок домовленостей у форматі т. зв. Круглого столу відбулись перші вільні вибори – котрі сформували перший некомуністичний уряд країни від закінчення Другої світової війни. Це безумовний тріумф Солідарності та лідера руху Лєха Валенси та усієї демократичної опозиції. 28 жовтня 1989 року популярна акторка Йоанна Щепковська наживо у телевізійній передачі «Дзєннік» проголосить свою відому фразу: «Прошу панства, 4 червня 1989 року в Польщі закінчився комунізм».

 

Наприкінці цього ж року в Чехословаччині перемагає Оксамитова революція, до влади приходить демократична опозиція, 29 грудня Федеральні Збори Чехословаччини вибирають Вацлава Гавела президентом, країна стала на шлях демократизації та незворотніх політичних змін. 

 

9 листопада 1989 року падає Берлінська стіна, що стало початком кінця існування НДР. Розпочинаються перемовини у форматі «круглого столу» з участю опозиції, Гельмут Коль пропонує свій план об'єднання Німеччини, тисячі громадян НДР користуються можливістю вільного перетину кордону для виїзду на Захід – до ФРН.

 

У Румунії вуличні протести, початок яким дав страйк у Тімішоарі на заході країни, переростають у криваву революцію, котра у грудні 1989 року спричиняє падіння режиму Ніколае Чаушеску. «Генія Карпат» заарештовано при спробі втечі та – після короткого процесу військового суду – страчено 25 грудня. 

 

Увесь т.зв. Східний блок, протягом п'ятдесяти років контрольований Радянським Союзом, руйнується як картковий будиночок, але все ще ніхто не вірить у можливість падіння самого СРСР. Багато західних політиків з ентузіазмом приймає демократичні зміни, котрі відбуваються у Центральній (тоді досі ще Східній) Европі та водночас вважають стабільність правління Горбачова гарантією безпеки та єдиною можливістю уникнути хаосу в цій частині Европи. Хаосу, котрого вони прагнули б уникнути за будь-яку ціну.

 

Власне саме це бажання уникнути зайвих проблем «за будь-яку ціну» дозволяє до останньої миті не помічати того, що «великий та могутній» СРСР вже від якогось часу є колосом на глиняних ногах, котрий також вже стоїть на краю, за крок від власного падіння. 

 

Однак, здається не помічає цього також Горбачов. 

 

Це взаємне «непомічання» приводить до того, що залишається майже непоміченим, зокрема, брутальний розгін мирної демонстрації у Тбілісі, коли 9 квітня 1989 року бійці загонів спецпризначення Закавказького військового округу атакують неозброєних демонстрантів на проспекті Шота Руставелі, використовуючи вогнепальну зброю, гумові кийки, паралізуючий газ та саперні лопати; у натовп в’їхала бронетехніка, чавлячи та калічачи людей.  Внаслідок цих подій загинуло 19 осіб (здебільшого отруєні газом), поранено декількасот людей (здебільшого розчавлені бронетехнікою та внаслідок ран від ударів саперних лопат).

 

Від лютого 1988 року триває та набирає обертів збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, котрий також залишається у тіні зацікавлення представників західних медіа та політиків.

 

Практично в усій совєтській імперії зростають та міцнішають процеси, котрі ставлять за мету демократизацію – з ними поруч часто ідуть незалежницькі та визвольні рухи. 

 

Найбільш просунуті на цьому шляху є три балтійські республіки – Литва,  Латвія та згадана вже Естонія.  Суспільства тих невеликих народів мають гіркий досвід репресій, завданих совєтським режимом, однак незважаючи на окупацію їх власних незалежних держав та наступну анексію Радянським Союзом у 1940 р., терор та масові депортації 50-60-х років, котрі були водночас причиною та наслідком відповіді режиму на один з найбільш затятих рухів резистенції у післявоєнний Европі, дух свободи ніколи не вдалось повністю знищити. Досі живе покоління, котре пам’ятає незалежність країн у міжвоєнний період, дещо вищий стандарт життя, порівняно з іншими «братніми» республіками, мовну окремішність (естонська — це угро-фінська мова, близько споріднена з фінською, литовська й латиська разом належать до окремої групи балтійських мов) та культурна інакшість (культура естонців та латишів спирається на протестантські традиції та вікові впливи німецької культури, литовці є католиками та спадкоємцями спільного культурного простору Речі Посполитої, на котрий великий вплив мали польська мова і культура) – усе це спричинило, що балтійські народи пережили понад 50 років совєтизації у дещо кращому стані, порівняно зі своїми сусідами – і коли отримали нагоду, дедалі сміливіше почали домагатись своїх прав.

 

23 серпня 1989 року відбулась мирна акція під назвою «Балтійський шлях» — більше двох мільйонів литовців, латишів і естонців створили живий ланцюг завдовжки 650 кілометрів, тримаючись за руки стояли від Вільнюса через Ригу до Таллінна. Ця акція мала за мету нагадати про п’ятдесяту річницю сумнозвісного пакту Ріббентропа-Молотова, котрий став причиною втрати незалежності балтійських країн. 

 

Тоді вже стало зрозуміло, що процес вже не можна зупинити, вперед висувається Литва та рух, названий Саюдіс (литовською «Sąjūdіs» дослівно означає «спільний, одночасний рух»), котрий формується та вперше дає про себе знати під час першого масового мирного мітингу з вимогами демократичних змін, котрий відбувся у Вільнюсі біля пам'ятника Адаму Міцкевичу 23 серпня 1987 р.

 

 

Литовська весна 1990 року починається у лютому, коли відбуваються вибори до Верховної Ради Литовської Радянської Соціалістичної Республіки, в котрих дозволяють брати участь Саюдісу, опоненту Комуністичної Партії Литви. Остання на той час переживає розкол на фракцію «незалежників»-реформаторів під керівництвом Альгірдаса Бразаускаса та консервативну меншість нереформованих, очолювану Юозасом Ярмолавічюсом, котрі залишаються вірними наказам КПРС та Москві. З 133-ох депутатських мандатів 96 здобувають кандидати від Саюдісу. На першій сесії нового скликання, котра відбувається 10 березня, очільником Верховної Ради ЛитРСР вибирають професора музиколога Вітаутаса Ландсберґіса, лідера Саюдіса. Водночас змінюють назву на Верховну Раду Литви, а згодом на Сейм Відновлення (лит. «Atkurіamasіs Seіmas»), підкреслюючи таким чином традиції законодавчої інституції міжвоєнної республіки та ставлячи за мету відновлення державності. Депутати отримують повноваження до прийняття правових актів, які мають за мету відбудову державності та незалежності країни, повернуто історичну державну символіку – герб Погоню та жовто-зелено-червоний триколор, котрі були у вжитку під час Першої Республіки.

 

Врешті вночі на 11 березня 1990 року більшістю голосів приймається Акт Відновлення Незалежності Литовської Держави – «за» голосує 124 депутати, 6 – утримується від голосу, ніхто не голосує «проти».

 

Крига тріскає з голосним гуком, вирій несе вперед.

 

Текст акту є відносно коротким та виразно апелює до втраченої у 1940 році державності, водночас підкреслюючи прихильність демократичним цінностям. 

 

Акт Відновлення Незалежної Литовської Держави

Верховної Ради Литовської Республіки

Верховна Рада Литовської Республіки, згідно з волею Народу, погодила та урочисто проголошує відновлення суверенітету Литовської Держави, котрий втратив силу у 1940 році внаслідок дій іноземних сил, а також, що від тепер Литва знову є незалежною країною.

Акт Незалежності проголошений Литовською Тарібою¹ 16 лютого 1918 року та резолюція Законодавчого Сейму про відновлення демократичної литовської держави, ніколи не втратили правової сили й залишаються конституційною основою Литовської Держави.

На території  Литовської Держави – котра є соборною та неділимою – не має правової сили конституція будь-якої іншої країни.

Литовська Держава підкреслює свою прив'язаність та вірність загальноприйнятим нормам міжнародного права, визнає принцип недоторканності кордонів, згідно з формулюванням, прийнятим в Завершальному Акті Конференції Безпеки і Співпраці в Европі у Гельсінкі в 1975 році, надає гарантії охорони прав людини, громадянських прав та національних меншин тощо.

Верховна Рада Литовської Республіки, відновлюючи правову силу, котра виникає з суверенітету, цим актом розпочинає процес реалізації суверенності Держави.

 

Цей акт мав ефект  вибуху, котрий розхитує фундамент Імперії. Лід почав тріскатись дедалі швидше вже не тільки над Балтикою, але й на Кавказі, в Молдові, в Україні, зокрема на Заході країни – у Галичині,  тощо. Глиняні ноги колоса затремтіли.

 

Період між березнем 1990 року та січнем 1991-го характеризує своєрідне відчуття сюрреалізму, країна водночас перебуває наче у двох взаємно суперечливих площинах. Литва, починаючи від 11 березня, вважає себе de іure незалежною державою та розпочинає будівництво інститутів своєї державності.  De facto, однак, й надалі залишається радянською республікою, економіка котрої є тісно пов’язана з Москвою та перебуває у цілковитій залежності від її рішень, на території республіки розташований велетенський контингент Радянської Армії,  нікуди не зникає й потужний та присутній скрізь КҐБ.

 

Очі всіх скеровані на бунтівну республіку. Реакція Москви є очікуваною та прогнозованою. 

 

13 квітня 1990 року Міхаїл Горбачов оголошує ультиматум – впродовж двох днів Литва повинна відкликати «неконституційні» правові акти та відновити юридичний статус станом на 10 березня, у разі невиконання Москва погрожує введенням економічної блокади. 18 квітня республіці блокують поставки нафти (повністю) та газу (на 80 %), також суттєво зменшується постачання іншої сировини. 

 

20 квітня очільники Франції та Німеччини – Франсуа Міттеран та Гельмут Коль – закликають керівництво Литви до «повернення на шлях компромісу», тимчасового «призупинення» Акту про Незалежність та початок перемовин з радянським урядом, очолюваним Н. Рижковим.

 

Зустріч прем’єрки литовського уряду Казиміри Прунскєнє з Горбачовим та Рижковим не приносять жодних результатів – Совєтська сторона твердо вимагає відкликання Акту про Незалежність і не бажає чути про жодні компромісні рішення чи йти на поступки литовцям.

 

Блокада триває до 29  червня, коли Верховна Рада запровадила мораторій на реалізацію рішень акту (але не самого документу) на термін 100 днів від моменту початку перемовин з радянським урядом.

 

Тим часом Москва розпочинає концентрувати війська на території республіки і організовує рух, названий російською «Єдінство» (лит. „Vіenybė“ - Єдність), ставлячи за мету диверсійні дії проти владних структур республіки. Організатори «Єдінства» гуртують своїх прихильників здебільшого серед представників національних меншин (у більшості росіян, але також і, зокрема, місцевих поляків), ескалують чималі економічні проблеми, з котрими зіткнулися литовське суспільство – більшість котрих спричинено економічною блокадою, але також деякими рішеннями литовського уряду з метою поступового введення економічних реформ. Бурхливе зростання цін на споживчі товари, блокада, наслідком котрої, зокрема, є брак палива, що паралізує економіку, та дедалі більше конфронтація з урядом у Москві – всі ці чинники діють на руку прихильникам «Єдінства», котрі не залишають спроб поляризації литовського суспільства зсередини. Більшість народу, однак, рішуче підтримує напрямок на незалежність, заданий урядом та Верховною Радою.

 

Процес ерозії радянської держави посувається, незалежницькі рухи активно діють вже не тільки в балтійських республіках, але й в Україні, Грузії, Молдові та інших республіках. 

 

14 вересня у Львові – першому серед великих міст СРСР – згідно з рішенням міської ради демонтувати пам’ятник Леніну. Фігуру вождя світового пролетаріату розтоплюють на бронзу, з котрої згодом буде створено монумент пам'яті жертв репресій комунізму. 

 

Наприкінці року атмосфера в країні стає дедалі більш напруженою, у той же час Горбачов власне отримує Нобелівську премію миру. Він перебуває на вершині популярності на Заході – усміхнене обличчя політика з'являється на обкладинках  Tіmes,  The Economіst та на перших сторінках газет.

 

31 грудня 1990 року о 23:55 Горбачов звертається з традиційною новорічною промовою до радянського народу. Головний меседж чіткий та промовистий – не зважаючи на «винятково важкий» минулий рік, ціллю залишається «демократичний соціалізм з людським обличчям», побудова суспільства на фундаменті «свободи і соціальної справедливості». Минулий рік увійшов в історію як рік закінчення “холодної війни”, а дев'яності роки обіцяють стати найбільш мирним періодом в історії цивілізації людства. Драматичні події, котрі мали місце у Східній Европі – у Берліні і Софії, у Празі та Бухаресті, безсумнівно довели потребу поєднання соціалізму з демократією – пояснює Горбачов. Радянський народ готовий проявити солідарність щодо інших «братських» народів та крокувати разом з ними шляхом свободи і поступу. Нехай прийдешній 1991 рік буде роком миру, людяності та взаєморозуміння, – закінчує своє звернення Горбачов. 

 

Після свят – 3 січня 1991 року – уряд Литви запроваджує систему талонів на реалізацію товарів споживання. «Єдінство» використовує ситуацію та намагається підбурювати до протестів. 

 

4 січня Горбачов підписує декрет про масовий призов до Радянської Армії строковиків з Литви та інших балтійських республік. Литовці масово ухиляються від цієї повинності. Свої військові квитки вони наколюють на огорожу навколо Верховної Ради – з метою засвідчення протесту проти призову. У Вільнюсі, Каунасі та інших більших містах республіки  починається полювання на строковиків радянськими військовими.

 

8 січня «Єдінство», за вказівкою з Москви, організує мітинг напроти будівлі Верховної Ради, за офіційною версією – щоб висловити виразити протест проти зростання цін. Під час зібрання декотрі з його учасників намагаються вдертись усередину будинку. Очільник Верховної Ради проф. Вітаутас Ландсберґіс виголошує радіо-звернення, у котрому закликає до підтримки й просить людей прийти на площу перед парламентом задля його захисту. На заклик відкликаються сотні людей, вже незабаром зводяться перші барикади навколо будинку. 

 

Того самого дня опівдні, до столиці Литви входить колона бронетехніки Радянської Армії у кількості 100 бойових одиниць. 

 

Увечері прем'єри уряду Казиміра Прунскєнє складає з себе повноваження, її відставку приймає парламент. 

 

Протягом дня на військове летовище, неподалік міста Шяуляй на півночі Литви, приземляється близько тридцяти транспортних літаків військово-повітряних сил СРСР, котрими прибувають десантні відділи спецпризначення.

 

9 січня на сесії Верховної Ради СРСР Горбачов гримить з трибуни, не добираючи слів, оскаржуючи владу бунтівної республіки в спробі запровадити «буржуазний» лад. Під час промови він зривається, жестикулюючи у характерний для нього спосіб, він кричить, звертаючись до литовських депутатів, присутніх у залі: «Куди ви підете?! Нікуди ви не підете! Ви цивілізований народ, тільки якісь дикуни можуть собі щось подібне дозволити! Нікуди ви не підете! Сумління вам цього не дозволить у кінці кінців!»

 

У той самий час над Вільнюсом кружляють військові гелікоптери, котрі скидають пропагандистські листівки, у котрих пояснюється, що литовський уряд веде республіку до катастрофи, та закликається населення залишитися вдома до «нормалізації» ситуації.

 

В 14:00 на вільнюському летовищі приземлився ІЛ-76, котрим прибувають військові командири високого рангу та 50 десантників псковської дивізії. Дещо згодом приземляється ще один літак з бійцями спеціальної десантно-штурмової групи КҐБ «Альфа».   

 

В 16:00 на площі перед Верховною Радою починається черговий мітинг, організований «Єдінством». Демонстранти вимагають відставки уряду та запровадження прямого правління Москви у республіці. Вони б’ють вікна у будинку, намагаються вдертись всередину, проте у сутичках з охороною відступають. На площу прибувають чисельні прихильники незалежності.

 

 

Верховна Рада звертається з закликом про підтримку, просить людей приходити на площу перед парламентом, дещо пізніше також під будинок Комітету Литовського Радіо і Телебачення, котрий вже оточений бронетехнікою.  

 

Вільнюсці організовують варти на барикадах біля Верховної Ради, будинку Комітету радіо і телебачення та поруч з телевізійною вежею у мікрорайоні Каролінішкєс.

 

Вночі військові патрулі блокують мости на річці Няріс, відрізаючи таким чином Верховну Раду і центр міста від телевізійної вежі та спальних районів у північній частині міста.

 

Вранці 10 січня Горбачов прибуває з візитом до Вільнюса, разом з делегацією, у складі котрої представники радянського уряду. Він досі вірить у можливість зупинення історії. У місті Горбачов зустрічається з представниками вірної Москві комуністичної партії, активістами «Єдінства» та «звичайними людьми праці». 

 

Ймовірно, що тільки під час цього візиту Горбачов має можливість на власні очі переконатись, якою великою підтримкою користується литовський уряд та його курс на незалежність. Однак, він, очевидно, і далі не допускає думки про навіть теоретичну можливість виходу республік зі складу СРСР.

 

11 січня об год.11:45 комендант вільнюського гарнізону В. Усхопчік інформує проф. Ландсберґіса про проведення «маневрів» на території міста, метою котрих є виявлення дезертирів.

 

Об 11:50 радянські військові проводять атаку з залученням бронетехніки та нейтралізують департамент Оборони країни литовського уряду на вулиці Віршулішкю.

 

Опівдні захоплений Будинок Преси, неподалік телевізійної вежі. Під час атаки військові вперше влаштовують демонстрацію грубої сили, використовуючи вогнепальну зброю, внаслідок чого декілька осіб серед цивільного населення отримують поранення, багатьох працівників офісів, розташованих у будинку (редакцій газет тощо), – серед них чимало жінок –  брутально побито.  

 

О 13:00 год. вулицями Вільнюса рухаються колони бронетехніки, котрі паралізують рух транспорту.

 

Захоплено інші будівлі, у котрих розташовані різні інституції литовського уряду в Каунасі, Шяуляй, Алітусі.

 

Проф. Ландсберґі безрезультатно поновлює спроби додзвонитись до Горбачова. 

 

В 15:00 перший секретар Литовської Комуністичної Партії (фракції «на платформі КПРС») Ю. Єрмолавічюс скликає прес-конференцію, під час котрої оголошує створення Комітету Порятунку Литовської РСР, котрий – за його словами – переймає владу в республіці.

 

До Вільнюса продовжують прибувати чергові одиниці бронетехніки. Головні транспортні шляхи до міста заблоковані.

 

В 23:00 військові беруть під свій контроль залізничний транспортний вузол, включно з головним вокзалом, рух поїздів зупиняється. 

 

12 січня вночі радянські військові захоплюють частину будинків литовської міліції.

 

Вранці до міста прибуває заступник міністра оборони СРСР генерал полковник В.Ачалов, котрий бере на себе командування запланованою військовою акцією. 

 

В 11.00 на територію Литви перекидають 500 бійців з військової частини у сусідній Калінінградській області.

 

Верховна Рада в екстреному порядку ухвалює акт про оборону республіки.

 

Протягом дня дедалі більше мешканців міста збирається на площі біля Верховної Ради, будинку Комітету радіо і телебачення та телевізійної вежі.  Запалюють великі ватри, діють польові кухні, люди приносять їжу, ліки, теплі речі, записуються на чергування.

 

Пізно ввечері колони бронетехніки залишають гарнізон в північній частині міста – т. зв. «Сєвєрний городок» поруч з мікрорайоном Жірмунай та рушають у напрямку центру міста.

 

Опівночі танки, бронетранспортери, БМП та військові вантажівки оточують телевізійну вежу у мікрорайоні Каролінішкєс. Крім десантників у акції також беруть участь бійці спецпідрозділу КҐБ «Альфа», котрих очолює М. Головатов.

 

Вночі 13 січня, близько 1:50 години, починається атака на телевізійну вежу. Танки обстрілюють довкілля, ймовірно хоолостими залпами, водночас солдати стріляють з кулемета, вживаючи бойову амуніцію – стріляють у напрямку вежі, біля котрої зібрався натовп людей.  Кільканадцять людей отримали вогнепальні поранення. Люди намагаються втримати атаку голіруч, утворюють живий ланцюг, скандують Лє-ту-ва, у натовпі чимало молоді та людей похилого віку.

 

Після 2:00 триває захоплення будинку вежі. Весь цей час триває трансляція програми литовського телебачення наживо, котра переривається в момент, коли бійці вриваються до студії. Є багато поранених і перші вбиті – у більшості під танками, гусениці котрих чавлять людські тіла, але також від пострілів. Солдати, вже перебуваючи всередині будинку, вибивають товсті шиби в круглих вікнах вежі, велетенські уламки скла летять вниз, наче шматки льоду, калічачи людей внизу.

 

Військові діють грубо, б’ють прикладами кожного, хто підпадає їм під руку, не дозволяють виносити поранених та тіла вбитих. Загалом під час захоплення вежі загинуло тринадцять неозброєних мирних мешканців, між ними – першою — одна дівчина: Лорета Асанавічютє, більше п'ятисот осіб отримали важкі поранення. 

 

Один з атакуючих солдатів отримав смертельне вогнепальне поранення рикошетом від власних товаришів.

 

До розташованої неподалік лікарні у мікрорайоні Лаздінай та на відділ реанімації у лікарні Червоного Хреста автівки швидкої допомоги привозять перші смертельні жертви. Лореті Асанавічютє, котрій танкові гусениці сильно пошкодили м’язи та розчавили тазо-стегнові кісті, ще не виповнилось 24 роки. Черговий лікар вже знає, що в неї нема шансу вижити. Останні слова Лорети були: «Лікарю, я буду жити?» 

 

Після захоплення центру телебачення колона бронетехніки рушила у напрямку Верховної Ради.

 

На площі перед парламентом зібралось більше 20 тисяч людей. Вони співають, моляться, чекають найгіршого. Над натовпом майорить величезна кількість литовських прапорів, також чимало латвійських, естонських, українських тощо. Якщо танки в’їдуть на площу, сотень людських жертв не уникнути. Радянські військові займають позиції безпосередньо поблизу площі, однак до атаки не дійшло. 

 

Охорона площі на барикадах триває всю ніч, у будинку парламенту лишаються депутати, тривають дискусії, професор Ландсберґіс намагається отримати зв’язок з Горбачовим, телефонує до міністрів уряду СРСР у Москві, західних дипломатів та спеціальних кореспондентів, журналістів, до кого тільки вдається додзвонитись, щоби звернути увагу світу на події у Литві.  Площа перед парламентом також не спить, люди тримають варту на барикадах, очікуючи на атаку кожної хвилини. Нечисельні західні журналісти, котрим вдалось прорватись до Вільнюса, передають наживо новини, котрі потрясли европейську та американську громадськість.

 

Баланс нового дня, котрий починається туманним ранком тринадцятого січня, є трагічним. Телевізійна вежа, Комітет радіо і телебачення та Будинок преси захоплені окупантами та сплюндровані, летовище та залізничний вокзал перебувають під контролем військових, місто фактично відрізане від решти світу, вулицями міста патрулюють танки. Швидко поширюються новини про смертельні жертви під час сутичок під телевізійною вежею вночі.

 

В усіх костелах та церквах у Вільнюсі дзвонять дзвони, тривають жалобні богослужіння. 

 

Уряд Норвегії звертається до ООН з ініціативою розслідування подій у Литві. 

 

Уряд Польщі видає комуніке, у котрому підкреслює солідарність з народом Литви та засуджує агресивні дії совєтського уряду.

 

Протягом дня велика кількість людей приходить під телевізійну вежу, приносять квіти, запалюють свічки. 

 

Увечері у Ризі та Києві відбуваються масові мітинг солідарності з Литвою, обидва збирають більше 20 тисяч учасників. Подібні акції проводяться у Вроцлаві та Ґданську, інших містах Польщі.

 

15 січня професор Ландсберґіс отримує листа від учня однієї з каунаських шкіл:

 

Шановний пане Ландсберґіс,

я тільки п҆ятикласник і надто малий щоби захистити Литву, мені не дозволяє це робити мама. Висилаю вам заощаджені мною гроші, щоби ви могли купити все, що треба для перемоги.

Міндауґас Мікалаускас з Каунаса. 15.01.1991”

 

До конверту Міндауґас поклав 25 рублів – всі свої заощадження.

 

Тим часом у Москві ті, хто відповідав за події ночі 13 січня, закидають владі Литви «ескалацію конфлікту на націоналістичному підґрунті». Горбачов мовчить. 

 

 

16 січня відбувається похорон жертв подій під телевізійною вежею, у процесії, котра рушає з Катедральної площі у центрі міста на Антокольський цвинтар, беруть участь більше 10 тисяч людей.

 

Лорета Асанавічютє (Loreta Asanavіčіūtė)

Вірґініюс Друскіс (Vіrgіnіjus Druskіs)

Дарюс Ґєрбутавічюс (Darіus Gerbutavіčіus)

Роландас Янкаускас (Rolandas Jankauskas)

Рімантас Юкнявічюс (Rіmantas Juknevіčіus)

Альвідас Канапінскас (Alvydas Kanapіnskas)

Альґімантас Пятрас Каволюкас (Algіmantas Petras Kavolіukas)

Вітаутас Концявічюс (Vytautas Koncevіčіus)

Відас Мацюлявічюс (Vіdas Macіulevіčіus)

Тітас Масюліс (Tіtas Masіulіs)

Альвідас Матулка  (Alvydas Matulka)

Аполінарас Юозас Повілайтіс (Apolіnaras Juozas Povіlaіtіs)

Іґнас Шімульоніс (Іgnas Šіmulіonіs)

Вітаутас Вайткус (Vytautas Vaіtkus)

 

 

Ці люди загинули вночі 13 січня 1991 року на вулиці свого міста від рук радянських військових, котрі діяли за вказівкою з Москви. 

 

Михаїл Горбачов пізніше неодноразово стверджував, що нічого не знав про ці події та жодних наказів про застосовування сили щодо мирних мешканців не видавав. 

 

11 лютого 1991 р. Литву офіційно визнала Ісландія (уряд цієї країни прийняв рішення, що акт визнання незалежності Литви з 1922 року залишається в силі).

 

31 липня 1991 р. радянські бійці ОМОН напали на митне відділення Литовської Республіки в Мядінінкай на кордоні з Білорусією, вбивши при цьому сімох службовців митниці. 

 

А 31 серпня 1993 р. Литву залишають останні радянські війська.

 

 

Епілог.

 

14 липня 2011 року на міжнародному летовищі Швехат у Відні затримують Михаїла Головатова, котрий у січні 1991 року керував бійцями спецгрупи «Альфа» у Вільнюсі. Він особисто відповідає за нічні події під телевежею та смерть чотирнадцяти людей. На той час, у 2011 році, Головатов — бізнесмен, віце-президент Російської федерації лижного спорту. Він любить їздити на дорогі лижні курорти в Альпах, селиться у фешенебельні готелі.

 

На підставі ордеру розшуку, висланого литовською прокуратурою, Головатова допитує австрійська поліція. Як визнав він сам згодом, вже у цю мить, коли йому поставили питання, чи був він колись у Вільнюсі, він зрозумів, про що йдеться. Протягом найближчих годин на летовищі з’являється посол  Російської Федерації в Австрії Сєргєй Нєчаєв, котрий особисто береться за цю справу, інформує про інцидент російське МЗС, Федеральну службу безпеки, Службу закордонної розвідки. У наступні години влада Російської Федерації використовує весь свій арсенал, щоб вчинити величезний тиск на МЗС та уряд Австрії. Перший секретар посольства РФ весь час перебуває на летовищі поруч із затриманим, за словами Головатова, «сидить з ним на одній лавці». Головатову надається адвокат, задіяний посольством, котрий ретельно вивчає литовський ордер і вказує австрійській поліції на деякі нестиковки в його оформленні, зокрема на дещо відмінне написання прізвища Головатова в документі, порівняно з його закордонним паспортом.

 

Наступного дня, в 15:45 приймається рішення про депортацію Головатова в Росію. Литві його не видадуть.

 

Росія, її керівництво, повинні були відреагувати на моє затримання в Австрії. Мусила бути нота протесту щодо дій Литви, Росія є правонаступницею СРСР [..] і повинна захищати своїх солдатів, котрі ризикуючи життям, брали участь у спецопераціях, борючись з тероризмом, екстремізмом. Якщо, не дай Боже, справа дійде до Трибуналу в Гаазі, сьогодні візьмуться за мене, а завтра – за кількадесят тисяч інших. Сьогодні  – Литва, a завтра – Латвія і Естонія!”, – заявив Головатов в інтерв'ю російській інформаційній агенції «РІA Новості» після повернення до Росії.

 

Уламки льоду, розтопленого у березні 1990 року в Литві, досі не дають спокою.

 

______________________

¹ Lіetuvos Taryba – Рада Литви, котра 16 лютого 1918 року проголосила Акт Незалежності Литви 

 

 

 

11.03.2019