Амвросій Нижанківський

Пам’яті ветерана української сцени в Галичині.

Один з глибоких знавців акторської душі так сказав про смерть актора: "Занавіса паде — і актора нема". Це правда. Бо жадна людина, яка працює для мистецтва і жіве ним, не вмирає так цілковито, як aктор. Він увесь свій життєвий і мистецький доробок забирає з собою в могилу, не залишаючи по собі нічого — хіба короткотривалий спомин, що з роками розвівається, як дим. Чи треба згадувати пpiзвищa, які відомі хіба лише малому гуртові людей? Та ж прізвищ, які тісно зв'язані з історією української сцени в Галичині, можна нарахувати кілька десятків. От хочби подружжя Т. і О. Бачинські (піоніри галицького театpy), І. Біберович та І. Гріневецький (актори, які в 1881 р. стали директорами театру "Р. Бесіди"). Ст. Стефурак, Кость Підвисоцький, В.К. Плошевський, І. Ляновська-Біберовичева, О. Підвисоцька, Тит Ґембіцький, А. Осиповичева, А. Мужик-Стечинський, Е. Cтeчинська, М. Ольшанський, далі в пізніших роках К. Рубчакова, В. Юрчак, В. Коссак, М. Бенцаль і б. і. Всі вони вже відійшли і про них можно довідались хіба в бібліотеках з газетних рецензій або від старих акторів, що прізвища своїх померших товаришів та їх історію пeредають один одному, наче родинну спадщину.

До цих заслужених наших акторів треба зарахувати й Амвросія Нижанківського, народженого 8 квітня 1873 р. в Коломиї. Хто ж не знав у Галичині старого Нижанківського, який 52 роки був у службі Мельпомени. Почавши від 1892 р., коли 29 квітня 19-літнім юнаком вступив до театру "Р. Бесіди" (за дирекції Біберовича і Гриневецького), аж до останніх часів жив для театру, не накидаючи його ні на один день. Нема в Галичині такого міста ні містечка, немa більшого села, де б Нижанківський з різними театральними трупами не був по кільканадцять, а то й кількадесять разів.

Любов до сцени мав Амвросій уже в крові. Батько його, Юліян, був актором-піоніром у трупі О. Бачинського і 29 березня 1864 р. брав участь (в ролі цирулика) у мелодрамі "Маруся", що дала початок застуванню українського театру в Галичині. Першою ролею, яка стала дебютом молодого Амвросія, була роля чури у п'єсі Огоновського "Павло Полуботок". Від цієї хвилини він працює в тeaтpі не лише як актор, але і як знаменитий танцюрист. Нижанківський учив народніх танків і акторів і українську молодь, так що в кожному місті, до якого приїздив теaтр, студенти й учні масово голосились до нього на науку танців. Дехто з тих колишніх ентузястів народнього танцю ще й сьогодні пригадує собі ці лекції з Нижанківським і говорить про них з признанням. Крім того Амвросій мав фундаментальний бас і, виступаючи дуже часто в хорах, знав напам'ять майже всі опери, що були в репертуарі театру.

Нижанківський був одним з перших галицьких акторів, що познайомилися з придніпрянським (українським і російським) репертуаром, бо коли 1896 р. Ю. Касиненко заангажував М. Фіцнерівну і Л. Стечинську на виступи в Україні, Нижанківський поїхав разом з ними та виступав у трупі І. Мороза, загостивши з нею навіть до Петербурга. Підчас побуту в Україні його, як патріота, прикро вразив факт, що всі актори за кулісами говорили по московськи. З цього приводу не один раз між Амвросієм і придніпрянськими акторами приходило до словної перепалки. Про це та про інші свої спостереження писав Амвросій у листах до Льва Лопатинського, який опублікував їх у "Буковині" за підписом А. М.

В 1898 р. Нижанківський вернувся до Галичини і вступив знову до театру "Р. Бесіди", де працював аж до 1914 р. під такими дирекціями: Л. Лопатинського, І. Гриневецького, М. Заячківського, Т. Ґембіцького, М. Губчака, М. Садовського, Й. Стадника та Р. Сірецького. Цей період праці Нижанківського — період дальших сценічних успіхів, які з’єднали йому славу вдумливого актора, що на сцені дає живий образ, який на довго залишається в пам'яті глядачів.

Скаля його роль була немала, бо ж ніяка народня п'єса не йшла без його участи. Спершу створював типи парубчаків, потім старших сватків (зокрема незрівняні типи п'яниць), далі інтриганські типи (притемнені характери), а часом навіть високо-драматичні, напр. тип Лейби в "Жидівці вихристці" Тогобочного. До найкращих його креацій належать: городничий у "Ревізорі" (тут його ніхто не міг заступити, дублював зі Caдовським), актор в "На дні" Ґоркого, де Амвросій так переймався грою, що плакав правдивими сльозами, намісник у "Вільгельмі Телі", Арпаш у "Хаті за селом", салдат у "Нещасному коханні", шкільний радник у "Педагогах", швець у "Трійці гiльтаїв" та ін. Клясичні російські типи творив у "Міщанах" Ґоркого та в "Дітях Baнюшина" Найденова.

В 1906 р. одружився Амвросій з Євгенією Костик, яка опісля разом з ним, аж до вибуху першої світової війни, працювала також, як акторка, в театрі.

В 1914 р. Нижанківського покликали до австрійської армії і він пішов на фронт, де був до останніх днів світової завірюхи. В 1916 р. наші "приятелі" постаралися про те, що йому неслушно закинено, ніби то він належав до москвофільського табору; його поставлено перед воєнний суд у Відні. Лише завдяки свідкам: послові д-рові Є. Олесницькому, редакторові "Діла" Я. Весоловському та проф. д-рові Вергановському, які доказали, що Амвросій працював для української справи і на сцені і пером, удалось йому оминути смерти. Підчас листопадових днів у Львові Амвросій не відмовився від служби з крісом у руках.

Від 1920 р. почалася йoгo важка, повна самопосвяти праця в piзниx театрах, спершу в трупі Овчарського, далі y Й. Стадника, В. Коссака, І. Когутяка та інших. Від міста до міста, від села що села, в дощ і погоду, літом і зимою, їздив Амвросій з різними тeатpaми більше як двадцять років, міряючи всі шляхи Галичини, від сходу на захід, від півночі на полудне. В неодному селі Амвромій поміг заложити аматорський театральний гурток і неодну перевів аматорську виставу, передаючи аматорам своє акторське знання і досвід. Ці роки — це час акторських злиднів, це не лише завзята і нерівна боротьба за українську сцену в Галичині, але й уперта боротьба за життя, за акторську честь. Та Амвросій ніколи, навіть у найбільш безнадійних ситуаціях, не падав духом, не кидав рідної сцени.

В 1939 р., коли Галичину зайняли большевики, старий Амвросій на сцені вже не виступав, літа важкої акторської праці, зокрема скитання за польських часів підірвали його здоров'я. Після приходу німецької армії та наладнання українського життя в краю він якийсь час працював у станиславівському театрі, а потім переїхав до Коломиї.

В своєму житті Нижанківський ніколи не скривив душею, був завсіди добрий патріот. У своїй акторській праці відзначався обов'язковістю і солідністю. Був добрим товаришем, солідарно обстоював акторські справи, за що всі актори його поважали. Характеристикою прикметою вдачі Амвросія був гумор, який не покидав його ніколи. Багато акторських анекдот і веселих історій зв’язані з особою Нижанківського, популярного "Бронця", який неодному приятелеві, жартуючи, вмів причепити латку, що держалась його опісля усе життя.

Помер Амвросій Нижанківський у Коломиї, в містi свого народження, 7 лютого 1944 р. 3 ним відійшов у могилу найстарший ветеран української сцени в Галичині на завсіди.

[Краківські вісті, 08.03.1944]