В "Дѣлї" з середи минувшого тиждня, пишучи про дебату шкільну, звернули ми між иншим увагу на сі три річи: на нещасливий виступ посла д-ра Антоневича в справі рускої правописи, — на відповідь д-ра Бобжиньского, о скілько він діткнув справи книжок руских, і — на заявленє референта ґр. Войтїха Дїдушицкого "най буде як бувало" у відповідь на піднесені рускими послами кривди Русинів в шкільництві народнім. До тих справ мусимо нинї ще повернути.
В бесїдї д-ра Антоневича, надрукованій уже в повній основі в орґані москвофільскім, знаходять ся уступи, котрі свідчать о грубій недобросовістности стрийского посла. До таких уступів належить і той, де д-р Антоневич уважав за потрібне заговорити в соймі о секретарю товариства имени Шевченка яко стороннику правописи фонетичної. Се очевидно ще нїчо злого, але-ж д-р Антоневич — в ненависти своїй до "фонетики" — уважав за потрібне ще й неправдивою видумкою понизити секретаря товариства имени Шевченка в опінії сойму і краю. І так посол стрийскій сказав в соймі, а "Галичанин" рознїс се по краю, що нїби-то "секретаръ товариства имени Шевченка не окончилъ даже цѣлой гимназіи". Се неправда. Секретар товариства имени Шевченка не тілько скінчив цїлу ґімназію і зложив в Перемишли испит зрілости перед комісією екзамінаційною дня 30 червня 1877 р. але й скінчив школу висшу, а именно Hoсhschule fur Bodencultur у Відни, до котрої так само як на універсітет приймають лише з свідоцтвом испиту зрілости. Недобросовістність стрийского посла в сїм випадку єсть тим тяжша, що секретар товариства имени Шевченка був в ґімназії перемискій учеником д-ра Антоневича... Кривду учинену д-ром Антоневичем "фонетикови", повинен би в соймі котрийсь з послів клюбу руского бодай при нагодї направити.
Що-до промови д-ра Бобжиньского, віце-презідента краєвої ради шкільної — ми зазначили були той уступ, де він говорив про аґітації, які будь в політичних, будь в "особистих" цїлях ведуть ся против ново-виданої граматики д-рів Стоцкого і Ґартнера і о "шовіністичній" рецензії тої-ж граматики написаній одним професором семинарії учительскої [очевидно алюзія до проф. Партицкого]. Ми сей цїкавий уступ промови д-ра Бобжиньского назвали були несподїваною новиною і висказали надїю, що хтось з интересованих схоче може забрати слово і пояснити єї. Коли-ж се не стало ся, то ми представимо справу після наших информацій.
В сїчни минувшого року візвав п. Бобжиньскій проф. Партицкого щоби він давну свою методичну граматику, котра була в уживаню в учительских семинаріях, зладив для нового виданя. Проф. Партицкій вимовляв ся від тої працї за-для слабого здоровля, однак на поновне візванє п. Бобжиньского взяв ся за дїло і, одвітно до умови, предложив радї шкільній рукопись нової граматики ще перед маєм минувшого року. Рада шкільна поручила рецензію тої граматики д-ру Ом. Огоновскому, а він з повним признанєм висказав ся о цїлій праци. Анкета з рамени ради шкільної, зложена з инспекторів шкільних, ухвалила на підставі тої рецензії друкувати граматику і ввести єї яко учебник в учительских семинаріях. Тимчасом п. Бобжиньскій не згодив ся нї з рецензією д-ра Огоновского нї з ухвалами анкети, заложив против граматики п. Партицкого [котру сам був замовив] своє veto і не допускає єї до шкільного ужитку. Мотиви тої исторії мають бути добре знані в кругах учительских, а ми навели тілько знані нам факти, щоби пояснити ті загадочні "аґітації в особистих цїлях", про котрі так шовіністично говорило ся в соймі.
Дальше довідуємось, що не п. Партицкій, але совітник шкільний п. Иван Левицкій був рецензентом виданої тепер граматики д-рів Стоцкого і Ґартнера. Тут годї зрозуміти: чому в соймі промовчано рецензію п. Левицкого, а видвигнено на єї місце "шовіністичну" [sic!] рецензію одного професора учительскої семинарії...
Нам насуває ся тут одна засаднича увага. Від року 1868 истнувала при боцї краєвої ради шкільної через двацять лїт окрема автономна, в справі руских книжок независима "комісія шкільна" під проводом тогдїшного директора рускої ґімназії о. сов. В. Ильницкого. Тогдї видано дуже богато учебників як для ґімназії так і для людових шкіл, а у всїх виданях слїдно було якусь провідну гадку, гармонію в язицї, правописи і акцентованю, наука язика руского ишла в школї з видимим успіхом, з хісном для молодежи. По двацяти роках знесено тоту руску комісію шкільну і от — почав ся крайний нелад в науцї руского язика. Від трех лїт не мають наші школи читанок для ІV-ої кляси шкіл народних; новий теперішний буквар, виданий перед вакаціями після нової правописи, вже по вакаціях підляг новим змінам, бо найдено ще новійшу правопись; книжки шкільні укладають ся нинї авторами, що не стоять з собою в нїякій звязи, отже й не переводить ся одностайність нї щодо язика нї що-до акценту; деякі рускі книжки шкільні друковані двома правописями [иншою з початку, иншою при кінци книжки]; суперрецензентами руских книжок бувають Поляки, як д-р Kalina або д-р Tretiak в Кракові, а також так звані gente Ratheni, natione Poloni, — про котрих працї на поли руского язика доси не чував нїхто на світї. Додаймо до того і провідну гадку нинїшного керманича шкільництва — не дбати про акцент в руских книжках [нехай собі Русин читає по свому а Поляк по свому], а можемо ясно зрозуміти, до чого веде цїла така робота...
Вкінци що-до бесїди референта ґр. Войтїха Дїдушицкого наведемо отсе письмо з краю написане до нас на темат "католицкої морали" ґрафа-референта. Автор письма каже:
"Зі свадою правдиво танцюючою [п. ґраф мусить мати певно дуже легкій хід!] діткнув ся він кількома словами замітів послів руских в дїлї шкільництва, пустив кілька ярких фаєрверків, відновив в памяти кілька фраз. Ну, се сальоновість — річ сама собою хоч морально й рівнодушна, але таки легко плоха, зовсїм не лицююча з повагою замітів піднесених рускими послами. Кажемо "річ сама собою", бо годї допускати, щоби п. ґраф все те, що наторочив на темат рускости і польскости в школах і в краю, сказав в добрій вірі. Ще до якоїсь границї можна би неодно взяти на карб необузданої фантазії ґрафа, [уявляючої собі нїби дїйстностію те, що має ся на мисли], але референтови, відповідаючому на заміти представителїв другого народу, котрі жалують ся на покривдженє, не вільно фантазувати, именно сли сей референт такій натиск кладе на свій католицизм, бо яко чоловік наражуєсь на смішність, а яко католик на блуд афектованого невіжества, єсли просто не допускає ся неправди. Будь-що-будь закиди Русинів на кривди в шкільництві народнім анї не нинїшні, анї не оправдані, анї не доказані наглядно яко фальшиві. Кривди ті досягають, як се було виказувано, і церков руску. Все те чоловікови, що хоче знати, мусить бути дуже добре знане. А мимо того п. ґраф-католик на жалоби руских послів відповідає: "Прикро менї тебе слухати... та най буде як бувало... з тими кривдами". Чи се, пане ґрафе, східне з моралію католицкою?
Дѣло
13.02.1894