В трамваї:
— Добродію, звільніть мою ногу!..
— Що ж я вдію, ласкава пані, коли людей, мов оселедців напхалось...
— Але ж, це нахабство!
— Нахабство? Подякуйте, що це я станув вам на пальці, а не отой грубий Паскаренко: ви й хвилинки не видержали б...
— Йой! Та стійте ж, хоч спокійно, бо в очах мені темніє...
— Тільки не хвилюйтесь! Бачите, що я вже висідаю... Але чого ви копаєтесь, п.
— Чого? Що ж ви думали — задармо їхали на моїй нозі?!
— Дивіться, люди! Яка найшлася. Ще й у капелюсі!...
В театрі:
— Тихше! Що ви крутитесь, мов на кілок сіли!
— Бо через фризуру вашої дами нічого не бачу.
— Юрку, ти преспокійно сидиш, як мене ображають?
— Не звертай уваги. Бачиш, людина стара, лиса, то й бурчить....
— То я — старий? Ах ви ж, смаркачу один!
З усіх боків:
— С-с-с! Тс-тс-тс! Це ж не вулиця!...
Після короткої павзи вона до Юрка:
— І ти стерпиш?
— Ні, я лише до перерви!
На залі світло. Вона обурено звертається до неспокійного добродія і раптом червоніє:
— Ах, це ти, татусю?...
— Так, Зонцю! Це такі в тебе вечірні санітарні курси?...
От і клієнтеля:
— Я хотів би знати про своє майбутнє, — каже гість, прийшовши до ворожбита.
— Хвилинку, пане, — каже ворожбит, — лиш знайду свої окуляри? Ага, є! Ну, починаємо. Сідайте, будь ласка. Але... де я подів карти? Ганно!... Що до біди, ніяк тієї дівки не докличешся. Ганно! Де мої карти?
Ворожбит виходить за картами, пацієнт вмить ховає в кишеню годинник, що стояв на столі і втікає.
Ворожбит з картами в руці:
— Де ж він? Щез... І годинника нема на столі! Це вже третій годинник! Ну й кілєнтеля тепер...
В студентській харчівні:
— Знаєш, Романе, ми вчора трупик краяли. Кажу тобі: не труп, а мрія! Свіжісінький...
Сусід:
— Будь ласка, залишіть того роду розмову підчас обіду!
— А ви не підслухуйте. Я ж, наприклад, нічого це маю проти того, що вам відгикується.
— Гикавка природна річ. А ви оповідаєте всякі бридоти. І ще цямкаєте, як їсте.
— Ну, це вже нахабство! Романе, ходімо на другий стіл!...
[Краківські вісті, 29.01.1944]
29.01.1944