З Київа.

Отсе вже третій раз довелось мені побувати в столичному городі України і за кожнім разом инші почування будили ся в душі під впливом баченого й почутого. Як попередніми, так і сим разом мішали ся в сих почуваннях мінорний з мажорним тоном, та проте за цей останній раз пережило ся чимало піднеслого й радісного так, що неґативне було заслонене позитивним почуваннєм.

Перш усього цей, хто вже знав Україну, мило буде заскочений одною несподіванкою: це сильна українізація, яка виявляєть ся українським розговором і українською політичною орієнтацією, чого ранійш не було зовсім. Коли давнійше зі свічкою в білий день треба було глядати таких смільчаків з поміж сільського чи інтеліґентського загалу, що зважили сяб заговорити по українськи, то тепер, після повалення гетьманщини, українську мову почує трохи чи не частійш як російську, ніде не зустріне ся з провокацією, що проявляла сяб глузуваннєм над українським словом, урядовці погодили ся вже з цею думкою, що треба урядувати по українськи, чужинці відносять ся до українства з респектом, а українська державність вважаєть ся чимось природнім і раціональним. А вже найцікавійше представляєть ся недавній московський (скажім: жидівський) Київ. Вивіски в російській мові замазані, а на їх місце появили ся скрізь вивіски виключно українські, або зукраїнізовані.

Кияне відчули, що не переливки, бо залогою в Київі станули твердо Січовики (Галичане). Хоч-не-хоч треба погодити ся з долею, бо з Галичанами нема шутки. І те, що досі було комедією, тепер є вже конкретним — Україна стала ся Україною. Командантом осадного корпусу є отаман Коновалець, людина мовчазна, та серіозна і рішуча, а його прикази переводить залога Київа, С.С., з повною точністю і з ними ніхто не має охоти жартувати. Січовики, що з незвичайно малими початково силами доконали переворот і враз з "петлюрівцями" визволили Україну від сатрапа Скоропади, піддержуваного масою німецьких штиків, і від німецької окупації, виросли в очах українського обивателя на якихось мітичних великанів і Україною правлять фактично галицькі "січаки". І тому не дивниця, що в сучасному хаосі, який приходить після кожнього перевороту, очі всієї України звернені на галичан, як на таких, що мають Україну вивести на шлях сильного державного істнування. Це може бути для нас причиною певної гордости, та з другого боку це накладає на нас незвичайно важкий обовязок по всім нашим силам допомогти Україні вийти на певний шлях державности, тимпаче, що сьогодня ми щось єдине й неподільне, одна кров і одно тіло. Та й взагалі якось непомітно Наддніпрянщина, чи може тільки Київ, стає щораз більше корити ся нашій політичній перевазі, бо ніде правди діти, ми більш зрілі будівничі державної будівлі, хочби тому, що конституційне життя в давній Австрії давало нам змогу вишколювати ся і виробляти ся на практичних політиків, що виросла з піря зеленого політичного утопізму й теоретизму.

[Український голос, 30.01.1919]

ІІІ.

Україна родить ся до нового життя. Тим самим вона переживає спазми родин і її обличче під сю пору викривлене і спотворене больом. Це річ зовсім природна і инакше не може бути; з сим треба помиритись. З одного боку зусилля жити, з другого непевність і нерішучість, а вкінці страх за будуче. А кругом заїла ненависть до воскресаючої України, маскована з конечности уданою байдужністю, а то й прихильністю. І серед сих протилежніх почувань і змагань чути найголоснійше рефрен епікурейського клича: "Evoe Bacche!" Київ це справжня вакхантка, що божевіліє у спазмах орґіястичних вибухів і для творчої праці там під сю пору місця немає. І тому кожний галичанин, що приїде в Київ, відчує по кількох днях безмежню втому, депресію і пустку в душі та затужить за спокоєм, якого бодай малу пайку зберігла нам доля в галицькому селі.

А одначе в Київі, в сій робітні української державности, йде велика праця; там виковуєть ся наша доля. Як зівялі листки обсипають ся з душі української інтеліґенції пелюстки весняних, молодечих мрій про нездійснимі ідеали ультра-проґресивного анархізму, що водили сю інтеліґенцію манівцями і шумна ріка бурхливих змагань щораз більше входить в русло зрівноваження і реального думання та позитивної праці.

Мабуть не помилю ся, якщо скажу, що живчиком України є Семен Петлюра, індівідуальність будь що будь замітна й небуденна. Коли дивив ся я на нього, то чогось дуже хотіло ся мені поставити його поруч Ґарібальді, щирі, вдумчиві очи і якась риса своєріднього романтизму, котра велить нам відчитувати на обличчі сього загадочного чоловіка певні фаталістичні знаки. Чогось жаль мені було сього героя, котрого імя одні вимовляють з пієтизмом, а другі з заїлою ненавистю. Жаль тому, що добачував в ньому свічник, що спалюєть ся на жертівнику великої ідеї. Семен Петлюра слабкий бесідник, та зате великий робітник. Замість фрази віддасть він за Україну все, що людина може пожертвувати для добра рідньої країни.

Поруч Петлюри стоїть сьогодня на пєдесталі кремезна постать В. Винниченка такою, якою ми її можемо собі уявити, не бачивши її, а пізнавши з його творів. Зоря Винниченка кане вже з небозводу України в пропасть неістніння. Утопії чи літературної концепції не перевести в дійсність та й ще до сього в таку пору, про яку можемо сказати як про сю жінку: "donna е mobile". А одначе я вірю, що з Винниченком ми ще зустрінем ся і то в найблищій будуччині. Надто це вульканічна вдача, щоб змогла вона зберігти пасивність під сучасний момент.

Коли я виїздив з Київа, Трудовий Конґрес вступив у фазу позитивної праці. Та чогось конкретного з його роботи не надіяв ся майже ніхто. Причиною сього була обставина, що він був зле комплєтований, позбавлений представництва третини ґуберній, і це, що члени його були зовсім розбиті і мало було надії на те, щоби можливий був якийнебудь компроміс. Найбільш зрівноваженним чинником являла ся група галичан і зате у скрайної лівиці добула вона епітет реакцийної. Чи цей епітет оправданий, викаже найблища будуччина. Наші наддніпрянські брати мабуть швидко пересвідчать ся, що політичне жонґлєрство і демаґоґія не все поплачують і не все мають місце. Центральна Рада о сім пересвідчила ся болючо, на жаль її епіґони забули швидко про прикру лєкцію. Значить наша політичня школа ще не скінчена.

Директорія свою роль дограє до кінця. Швидко почуємо про нову форму правительства. Та коли прийдеть ся Директорії зійти зі сцени, то вона вийде з неї з одною заслугою, з фактом навязання зносин з коаліцією. Цей факт мабуть заважить на вазі нашої цілої будучини і виратує нас від катастрофи, яка нам загрожувала. І тому хоч і як багато дісонансів шарпає душу щирого й розважного Українця, який глядить на сучасний момент життя України, одначе зпоміж сих дісонансів вибиваєть ся на перший плян нотка віри, що наша будуччина запевнена. А щоби скорійш розвіяти сумерки, потреба світильника, який внесуть наші руки, руки галичан. І ми цей світильник позитивної праці мусимо внести між наших братів, без огляду на це, чи вони нас о це проситимуть чи ні.

Це наш обовязок, подиктований нам рацією істнування. Тимпаче, що значна частина інтеліґенції нас дожидає.

[Український голос, 01.02.1919]