Що з середнім класом?

Ґі Сорман

Не на користь найбільш знедоленим членам суспільства, аби до їхньої економічної убогості додалася слабкість непоінформованого політичного дискурсу.

Наші західні суспільства тримаються на імпліцитному економічному пакті: через роботу ми піднімаємося соціальною драбиною, більшість вливається в масовий середній клас, діти житимуть краще, ніж батьки. Саме це загалом і відбувалося після Другої світової війни завдяки ринковій економіці і вільному обміну. Супроводжувала цю економічну еволюцію політична демократія, що стала нормою в нашому західному світі. Усі надмірності зникли: перебір бідності, перебір багатства і перебір небезсторонніх позицій. Що ж, ми мусимо серйозно ставити перед собою питання про те, що ця політична та економічна нормальність ось-ось зникне.

Це є очевидним в розподілі прибутків в США, а також в Європі. Повсюди ми є свідками появи класу супербагатіїв на вершині піраміди; повсюди пересвідчуємося, що є нова бідність, яка вражає майже 10% населення. І поміж цими двома крайнощами – середній клас, що виказує тенденцію до зменшення і дроблення. Найкваліфікованіші, з дипломом (це майже чверть населення), заробляють щораз більше, тоді як інші перебувають у застої. Ми знаходимо єдине пояснення, що його підтримують статистичні праці американського економіста Джеймса Гекмана і француза П’єра-Андре Чапоррі (серед інших). Ми можемо підсумувати ці роботи таким чином: в західних економіках робота в промисловості зникла майже повністю через автоматизацію виробництва, міжнародний обмін і китайське домінування. Залишилися лише робочі місця, що вимагають високої кваліфікації, чи праця в сфері малокваліфікованих послуг. Для дуже кваліфікованої роботи компанії шукають дипломованих спеціалістів, чоловіків і жінок, високого рівня; відповідно, є щораз менше кваліфікованих людей і більше наявних робочих місць, що веде до збільшення зарплат. Заробітки менеджерів найвищої ланки та дослідників різко зростають і залишають позаду себе масу некваліфікованих працівників. Високооплачувані, принаймні двомовні і глобалізовані, витягають користь з «плати за освіту», англійською мовою – college premium. Вища освіта стала для всіх найрентабельнішою інвестицією. Та ми спостерігаємо наявність тривожного явища: повсюди найосвіченішими є діти освічених батьків, тата і мами. Дитина має більше можливостей отримати блискучу освіту, якщо її батько і матір мають диплом про вищу освіту. Також спостерігають тенденцію, що підтверджується вже років двадцять: освічені батьки присвячують щораз більше часу заохоченню своїх дітей. Так утворюється «суперсередній» клас, кваліфікований і спадковий, тоді як в решті суспільства суспільна мобільність знижується.

Ця економічна еволюція значною мірою пояснює появу так званого популізму. Ті, хто в наших суспільствах нарікають на втрату суспільної мобільності, регрес своїх економічних сподівань, прірву між кваліфікованими і некваліфікованими працівниками, звертаються до політичних партій, що обіцяють миттєві рішення. Ці партії ставлять під сумнів інновації, обмін та еліти – звинувачення, що не є безпідставними, але вони не пропонують ні аналізу, ні рішень. Якщо існує якесь рішення, тобто сподівання відновити суспільну мобільність для усього загалу середнього класу, то воно обов’язково проходить через початкову освіту з якомога молодшого віку. Таким чином можна дещо скоротити відстань між дітьми, народженими в привілейованих родинах, і всіма решта. Мимохідь треба вказати на те, про що говорить Гекман: що нинішній реальний капітал вже не той, що був раніше, економічний, це людський капітал, диплом. Традиційне нагромадження економічного капіталу впливає лише на 0,1% населення, тоді як людський капітал, який гарантує прийнятні надходження впродовж усього життя, є справжнім сучасним багатством.

Тому інвестувати в початкову освіту є необхідно, виходячи з егалітарної логіки і задля суспільства у пошуках демократії. Повсюди про це невиразно говорять, але ніколи не пропонують як пріоритет; без сумніву, легше перекидати вину на когось, ніж пропонувати конкретні, але довгострокові рішення. У кожному разі, залишається зайнятися чимось короткостроковим, тобто новою бідністю. Тут стикаються дві моделі (чи антимоделі): в Сполучених Штатах, де соціальні виплати є скромними, бідні працюють і залишаються бідними, проте завдяки роботі є залученими в суспільство; в Європі навпаки – більшість бідних і далі не працюють, бо утримують себе завдяки соціальним виплатам. Не знаю, чи ця ситуація порівняно зі Сполученими Штатами є моральнішою, чи ні, та ясно, що в Європі безробіття сприяє репродукуванню бідності.

Тож ми не пропонуватимемо тут негайних рішень, а побажаємо, аби знання, набуті економічною наукою і соціологією, популяризувалися більше і стали основою для політичних дебатів. Не на користь найбільш знедоленим членам суспільства, аби до їхньої економічної убогості додалася слабкість непоінформованого політичного дискурсу.