Демократія в небезпеці?

«Демократія, попри славу мякої, яку вона має, не є ані блаженним краєм, ні гулянкою. Це, як вже було сказано, відповідальність, дотримання закону, і той, хто його порушує, за це розплачується. У цьому сенсі вона є значно жорсткішою, ніж праві чи ліві диктатури, де можновладці та їхні поплічники не несуть відповідальності, що дає їхнім підданим моральне право не дотримуватися правил завжди, коли тільки можна, – це те, що пояснює їхню бідність».

 

 

Звідусіль я чую недобрі передвістя для демократії. Найчастіше згадують тридцяті роки минулого століття, і треба визнати, що аналогії є такими ж численними, як і загрозливими. Мала місце економічна криза світового масштабу, наслідки якої досі даються взнаки на значній частині планети; лівий і правий екстремізми просуваються вперед на шкоду центрові; втрата політичним класом авторитету через корупцію і некомпетентність б’є всі рекорди; з’являються популістські лідери, що пропонують прості рішення для складних проблем, лише поглиблюючи їх. За всім цим стоїть прискорення історії, зумовлене ривком комунікацій, що, в свою чергу, є наслідком інформаційного вибуху, який можна порівняти хіба що з появою друкарства, однак піднесеного до енного степеня, що дозволяє наживо побачити, що діється на решті планети – згадайте обвалення веж-близнюків. У цьому відношенні світ вже є глобальним селом. Хоча не лише в цьому, бо поза тим нерівність і конфлікти лише збільшилися. Наразі того кінця історії, про який нас сповістив Фукуяма, з «демократією як політичною системою і вільним ринком як економічною формулою», ніде не видно. Натомість ми маємо авторитаризми, націоналізми, міграції і торговельні війни. Чи справді демократії надходить кінець?

 

Перед тим, як відповісти, варто було б визначити, що таке демократія, бо навіть найменш демократичні режими видають себе за них. Народилася вона в античній Греції, етимологічно – це «правління народу». Але в тих Афінах були раби, Платон ним був частину свого життя, Сократа було засуджено до смерті, а коли виникала загроза анархії, «батьки нації» шукали «тирана», який відновив би порядок. Іншими словами, була то дуже своєрідна демократія. Щось схоже можна сказати про Римську республіку з її дуумвіратами і тріумвіратами, що зробилася імперією, з імператорами, яких обирали над трупом попереднього. В Середньовіччі не було навіть цього: вестготська правонаступність зазвичай відбувалася внаслідок батьковбивства, а решта населення жила у феодалізмі і кріпацтві. Треба було чекати перших конституцій, які, в свою чергу, з’явилися в результаті революцій, аби буржуазія встановила таку-сяку демократію, позаяк права голосу був позбавлений простолюд, а жінки у більшій частині Європи не матимуть його аж до ХХ ст. – в Іспанії вони здобудуть його при Другій республіці, а в багатьох країнах ще пізніше.    

 

Такою самою чи навіть важливішою є демократична «якість», бо право голосу мало чим може прислужитися пролетаріатові, якщо він мусить продати його, аби отримати змогу поїсти, чи може голосувати лише за правлячий режим, як це ще донедавна відбувалося в країнах радянського блоку, які називали себе «народними демократіями», тобто подвійними демократіями. Отож не можна говорити про справжню демократію, доки не буде досягнуто «правління народу згідно з нормами, які він сам для себе встановив». Яке згодом буде поліпшене «правлінням більшості, що поважає меншини», бо за відсутності поваги до останніх порушується один з основоположних принципів демократії: рівність усіх громадян. Хоча треба було додати «якщо тільки меншини приймають правила, схвалені всіма», аби не впасти в протилежну дискримінацію, тобто дискримінацію більшості меншістю. З чим ми можемо прийти до нинішньої складної ситуації, де коаліція меншин, які мають між собою мало спільного, може нав’язати свою волю більшості населення.    

 

Ортега якраз у згадуваних вже тридцятих роках назвав її «гіпердемократією», роздутою демократією, «де кількість перемагає категорію», оскільки меншини керуються інтересом частини суспільства, а не його сукупності – а саме це має бути орієнтиром кожного доброго уряду. В іншому випадку матимемо протилежне: анархію, коли фізично неможливо задовольнити потреби всіх, і той, хто намагається це зробити, рано чи пізно зазнає провалу. Його обов’язком є шукати «спільне благо» зі співчутливістю, обачністю і твердістю, не дозволяючи, аби щось із цього взяло гору – згадайте Меркель, яка настіж відкрила кордони перед мігрантами, і Рахоя, який дозволив хуліганові надавати собі ляпасів. Це возвеличило їх як людей, та не як урядовців. Підсумовуючи: нині загроза для демократії йде зсередини. Йдеться про те, аби замінити її не закамуфльованою диктатурою, а справжньою демократією – «найменш поганою з усіх форм правління», як ми знаємо. Не досить лише виборів, палат парламенту, партій тощо, важливим є «зрілий вік народу», як повноліття перетворює індивіда на громадянина з усіма правами й обов’язками, відповідального за свої дії. Від одного з батьків  основного закону Німеччини, що постала після нацистської катастрофи, я почув: «Демократія – це відповідальність. Особиста і колективна».

 

Права й обов’язки громадян та інституцій є підвалинами демократії, яка – попри те, що на своїх початках і впродовж значної частини свого розвитку надавала перевагу обов’язкам перед правами, тобто була гіподемократією – останнім часом зробилася гіпердемократією, де права задавили обов’язки. «Держава добробуту» нині є «державою благодійності», готовою забезпечувати всі потреби своїх громадян – без сумніву, велика і шляхетна річ, якби не наштовхувалася на стіну цифр: не можна витрачати більше, ніж отримуєш. І той, хто наполягає на цьому, йде прямо до банкрутства, а це, замість щасливого світу, веде до загального лиха. Прикладом цього була Греція Ципраса, що серед тисячі інших заходів надала перукарям ранг «небезпечної професії» – з достроковим виходом на пенсію та іншими пільгами. Через що? Через ризик порізатися ножицями чи отримати розряд струму від фена? Ні, через щось дивовижніше: бо вони працюють з фарбами, хімічними елементами, які можуть зашкодити різним органам. Чим усе це скінчилося, ви вже знаєте: банкрутством, інтервенцією і прострацією, які й досі тривають.

 

Цікавим і значущим фактом є те, що найбільший опір пермісивній демократії виник у Східній Європі, яка впродовж десятиліть була під залізною комуністичною диктатурою. Можна було сподіватися, що вони з великою радістю приймуть буенізм, в який впали соціал-демократи, як жодна інша партія. Та ніхто краще за них не знає, що задарма нічого не буває. У них є щеплення проти утопій та інших благодатей, які існують лише для ієрархів. Демократія, попри славу м’якої, яку вона має, не є ані блаженним краєм, ні гулянкою. Це, як вже було сказано, відповідальність, дотримання закону, і той, хто його порушує, за це розплачується. У цьому сенсі вона є значно жорсткішою, ніж праві чи ліві диктатури, де можновладці та їхні поплічники не несуть відповідальності, що дає їхнім підданим моральне право не дотримуватися правил завжди, коли тільки можна, – це те, що пояснює їхню бідність. При демократії всі громадяни мають дотримуватися закону, яким завідує правосуддя, а не політики, бо це однаково, що приставити лиса пильнувати курей. На щастя, це не є випадок Іспанії. Наразі. Але їй це загрожує.      

 

  


José María Carrascal
¿Peligra la democracia?
АВС, 08.01.2019
Зреферувала Галина Грабовська

 

25.01.2019