Бондар А. Церебро: Мала проза. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.
Збірка Андрія Бондаря «Церебро». Фото: Видавництво Старого Лева
«Церебро» – це формула співвідношення енергії і матерії, мозку (лат. “cerebrum” – мозок) і ребра, людського й тваринного, шиншилового і машинного. Шістнадцять треків, у яких, окрім, звичайно, музики (без неї Бондар не жив би), є гумор, тремор, фізика, метафізика, інтелігенція, ґрантоїдство, техніка в руках гуманітарія, кіно, футбол, зоопарк, релігія, безсилля, ну і Андрій Бондар із його внутрішнім асенізатором та відстороненим спостерігачем. Є сюжетні треки, що, як пісні, легко лягають у мозок («Via Dolorosa», «Перше Різдво на віллі «С.О.В.А.»), є складніші психоделічні композиції, що важче піддаються осмисленню, потребують повторів, є і зовсім безсюжетні.
А починається все, як і кожна добра справа, із молитви. «Господи, зроби так, як слід, або не роби нічого, просто нічого, але навіть коли Ти не робиш нічого, Господи, Ти не сидиш склавши руки». «Про дельфінів і шиншил» – це розмова з Богом, метафізичний крик про недосконалість світобудови, автор якого свідомий того, що Він його не почує. «…Звертаючись до Тебе, Господи, я насправді промовляю до себе. Так мені легше. Тоді мені здається, що я – не самотній, що є ще хтось, окрім мене, що нас насправді двоє».
У наступних творах апеляція до релігійного дискурсу заявлена у заголовках (згадувані «Via Dolorosa», «Перше Різдво…»), та події у творах мають побутовий характер, а подано їх з гумором і самоіронією. Після такого чтива, як можна сподіватися, читачеві захочеться сьорбнути ще трохи подібного драйву. Тож четверте у книжці оповідання, що має назву «Ахмад», певною мірою нагадує сюжет попереднього, «Першого Різдва…». Нагадує, та лише до половини. Зауваження на початку твору про те, що робота асенізатора включає імпровізацію і перформанс, якоюсь мірою стосується і тексту: розповідь про побутову проблему (між іншим, цього разу, на відміну від «Першого Різдва…», успішно і доволі швидко вирішену) трансформується у психоаналітичний сеанс, під час котрого пацієнтові заціпило. Виявляється, що асенізатор не гірше, ніж на системі очищення септиків, розуміється на психології інтелігента, тож чищення вигрібної ями перетворюється на промивання мізків оповідача, дуже схожого на автора. Містерія сумніву, в якій дійові особи не випадково мають однакові імена… Струс свідомости, який прагнеться забути, після такого хочеться переключитися на щось інше, подалі від себе.
Таким переключенням уваги є наступне оповідання «Менель». Про якогось пияка, і то навіть не українського, а польського – так безпечніше. Мотив сумніву, роздвоєння і тут присутній, але, слава Богу, українського інтелектуала він стосується дуже опосередковано. «Менель» – це шкіц, із якого починається низка польських текстів у книжці. У наступних текстах тема інтелігенції та її ролі знову вийде на передній план. Асенізатор, між іншим, попереджав, що ніде вона не подінеться. Стривайте, невже я ще й досі його не цитував? Ну добре, цитата тут зайняла б надто багато місця, йдемо далі.
«Сонце нового дня» і «Професор логістики» – дві розмови про мистецтво. У першій – нагадування про те, що письменник може не лише відображати існуючий стан справ, а й проєктувати майбутнє. У другій – дискусія про унікальність та універсальність національного мистецтва. Мабуть, не найяскравіші у книжці тексти, та саме ілюстрація до «Професора логістики» прикрашає обкладинку видання, і про неї варто сказати. Сюжет нагадує відому картину Караваджо «Невіра святого Томи», але це, очевидно, не єдине візуальне джерело інспірації художниці. Бо є ще фотографія, на якій Айнштайн, Стівен Вайс і Томас Манн. Художниця Олена Грозовська вирішила, що в цій тріаді інтелектуалів Стівена Вайса можна поміняти на Андрія Бондара, і правильно зробила, бо й справді – що нам той Вайс, а от Бондар вписується у композицію дуже доречно. Вийшло, що Айнштайн демонструє свою формулу на животі чи підребер’ї (це ребро…), до якої пильно приглядається короткозорий Томас Манн (Томас, ТоМа, Тома…), а тим часом хтось, дуже схожий на Андрія Бондара, упіймав Томаса Манна за руку…
Професор логістики в однойменному творі апелює до формули «Де я, там і німецька культура», яку приписують Томасові Манну (а її можна витлумачити як похідну від айнштайнової формули еквівалентности маси та енергії). Оповідач не приймає такого аргументу, не вірить в те, що культуру можна носити по світі, “як грудочку рідної землі”, але він не сперечається із співрозмовником, а натомість підкидає йому фейкову інфу, на котру той ведеться. Завтра, можливо, професор дізнається правду, піймає оповідача на брехні, але хай там що буде завтра, а нинішня мить настільки прекрасна (головний герой взув самого професора логістики!) і крихка, що не зупинити її автор не міг. Цей відкритий фінал – єдиний переможний фінал у книжці.
Після таких двобоїв – час на інтерлюдію. Інших коментарів до тексту «Ґеї – найкращі друзі дівчат» у мене немає.
Відомо, що у текстах Бондара чимало автобіографічного. І не лише про себе самого, а й про рідних, друзів, знайомих Андрій писати любить. Оповідання «Адольф, або Закони гостинності» – якраз із таких. Імени головного героя не зазначено (сказано, що не Іван), але хто ж би то міг бути – український письменник у Польщі, ґрантоїд? Після перших п’яти сторінок чистої води репортажу інших варіантів у мене немає.
Український письменник Андрій Бондар
А потім починається кіно. Трилер. Українського письменника, який продався полякам за двісті долярів, чекає справедлива кара, він змушений здатися в руки своєму катові. Сокира, котра майже від початку була в руках господаря маєтку, мусила піти в хід у момент близькости дружини з гостем. Глядачі (чи то пак читачі) із нетерпінням чекають розв’язки… Та, на жаль, сюжет забраковано: мовляв, не виписано психологічних нюансів, не використано накопичених історією красного письменства мотивів, а найгірше – бракує документальної точности. І тому доля українського письменника, готового продатися за 200 долярів (чого ж не повторити цю суму – у творі вона згадується принаймні тричі), несподівано повернулася таким чином, що замість справедливого покарання на нього, як ви вже знаєте з-поза книжки, звалилася премія Книга року ВВС у номінації «Есеїстика».
Есеїстика? Якщо судити по перших сторінках, то мабуть так, якщо ж придивитися до останніх (а без них неможливо наблизитися до сприйняття цілісного твору), то навряд чи. По-моєму, у цій “есеїстиці” більше художнього мислення, ніж у багатьох наших романах. Але менше з тим. В інтерв’ю українській службі ВВС Бондар так коментує приналежність цієї книжки до есеїстики: «Світ гібридний, люди гібридні, війни гібридні. Не бачу причин, чому літературні жанри мусять залишатися чистими».
Повернімось до текстів. Якісь вони зовсім не есеїстичні, ті, що залишилися. Виняток – «Синички люблять сало», передостанній. Інші ж позбавлені автобіографізму, документальности, раціональности і тягнуть читача, налаштованого до добрий гумор і чужі святвечірні пригоди («Перше Різдво на віллі «С.О.В.А.»), кудись подалі від обжитого світу, від курйозних бувальщин, споглядаючи які читач почувався б розумнішим за оповідача, від зрозумілих реалій, тягнуть кудись за горизонт сподівань, у сон, у морок, у пітьму, у смерть. А щоб завадити читачеві легко вирватися із цієї пастки, щоб не дати йому залишити книжку недочитаною, Бондар начіпляв деяких знаків, котрі відсилають до попередніх текстів.
Вас напрягає цей «Клофелін», ви не хочете його читати? Але ж то коментар до попереднього тексту «Адольф, або Закони гостинності», який ви з таким зацікавленням прочитали. Ось вам спільні мотиви: сон, чай, додана в нього речовина, вирізання життєво важливого органа, спостерігання себе збоку…
Інші прикінцеві тексти пов’язані світом тварин, з якого все почалося: почалося з дельфінів і шиншил, а тепер пішли синички, панди і всі решта. Про синичок я згадував – передостанній текст, як хвилина перед відходом, коли попускає… А от про всіх решта, тобто про зоопарк, чи то пак про «Особливу породу людей» варто дещо сказати. Із перших оповідань книжки нам знайомі ці фрази: «я не самотній», «зроби хоч щось». В «Особливій породі людей» вони знову з’являються, бо йдеться про потребу дії і потребу солідарности. А зворотний бік цих потреб – відчай: людина робить щось, аби заповнити порожнечу в собі, не піддатися розпачеві зараз. І «Церебро» – теж про це.
Це останній сюжетний твір. Про демона сюжету і як його позбуваються. Або не позбуваються, якщо він стає родовим прокляттям і вертається із потойбіччя. Я не знаю, як це пояснити. Я не знаю, чого вона вернулася. Та з церебром. Церебро там взагалі ні до чого. Такого не мало бути. Це все не вкладається в голові. Те шурхотіння пакетом в коридорі. Горнятко без дна. Телефонні дзвінки з порожнечею на другому кінці. Двері, котрі ніяк не відкриваються, – хіба вони насправді є? Сосновий ліс. Розмазаний шрифт.
«Я зараз вимкну музику», – сказав я. Сказав і подумав: а чому, власне кажучи, я мушу вимикати музику?»
18.01.2019