Під Новий Рік

Малий фейлетон

 

До докторів насходилося гостей багато. Прийшлося розсунути великий стіл ще й малі доставити. Сьогодні ж Василя іменини, господаря дому. Прийшли всі його найкращі приятелі і всі приятельки дружини, — ті найближчі, най щиріші...

 

— Вибачте, панство, що цього року в нас така скромна гостина! — сказала пані дому, подаючи торти.

 

— Що ж, не ми тому винні... — докинув солінізант, наливаючи в чарки вина — це ж п'ятий рік війни, не жарти...

 

— Говоріть, ті нещасні втікачі зі Сходу були б щасливі, коли б і це мали — заопонувала одна з пань.

 

— Ні, ні, ні, рішуче ні! — скрикнула панна Леся, ховаючи під крісло свій тарільчик від солодкого.

 

— Але ж, панно Лесю, ви зовсім не кушали ще цього крухого торта! — настоювала пані дому.

 

Нічого не помагало, прийшлося силоміць накласти аж три кусники (за кару!). До речі — панна Леся з'їла все те майже в одну хвилину.

 

— Але ж то я й не знала, що ви така господиня! — сказала півголосом нібито тільки до сусідки, пані професорова.

 

— Но, но, пані добродійко, далеко мені ще до того, щоб вам дорівняти! — мило всміхаючись, відгукнулась з другого кінця кімнати пані дому.

 

— Дуже тут мило і приємно — звірилась своєму сусідові Ромкові панна Дарця, — але все ж, коли пригадаю собі, що сьогодні Маланчин вечір... Боже, колись, давнішими роками, чоловік у цій порі ніг під собою не чув!

 

— Нічого, панно Дарцю, зараз встанемо від стола, накрутимо патефон...

 

— Тaк, але це не те. Тут кожний мусить бути собою, увесь час бути собою. А там, бувало, прийдеш у масці та пів ночі безжурно, свобідно граєшся з маскою. І щойно як виб'є дванадцята, показуєш своє справжнє обличчя...

 

_________

 

Пізно в ночі розходились домів іменинові гості. Кому дальше, того відвозило службове авто господаря, а ті, що їм було ближче, та що мали нічні перепустки, розходились пішком, гуртами.

 

— Але ж бо поставилися: понаварювали, понапікали, як на весілля!..

 

— А їм що! Хіба ж важко приходиться? Хто вже такі інтереси робить, як доктор...

 

— Нібито нарікає на війну, а радий був би, щоб вона ніколи й покінчилася.

 

— Але я не помінялася б з ним, хоч яка бідна. Та його жінка — то якесь таке опудало... З нею витримати, Боже!...

 

_________

 

— Но, Васильку, Богу дякувати, що ми вже збулися того прийняття, — сказала жінка до чоловіка. — Ті всі твої гості...

 

— Якби так інші часи, то я і не дивився б на ту голоту — відповів чоловік — але тепер... Чеши дідька зрідка! — каже приповідка.

 

_________

 

Бам-бам-бам... — вибивав на ратуші годинник дванадцяту.

 

— Саме в цій хвилині колись перед війною ми здіймали на Маланці свої маски! — сказала панна Дарця до Ромка, що її відпроваджував до хати.

 

— Тебе й у маску не треба вбирати! — подумав Ромко, лютий, що мусів через неї триндатись у ночі аж на другий кінець міста.

 

Краківські вісті

14.01.1944