Моїм критикам

 

 

І. ЮРІЄВІ ВИННИЧУКУ

 

Дорогий пане Юрію,

 

Від самого початку признаю Вам рацію: я дійсно погана людина. Навіть набагато гірша, аніж Ви думаєте. Кому ж як не мені про це знати! Особливо коли молюся в церкві про спасіння грішників, «з яких перший я».

 

Але принаймні один з тих гріхів, які Ви мені приписуєте, мені не належиться. Я ніколи не був ані трубадуром, ані прапороносцем Януковича. Як докази можу привести свої тексти як до, так і під час Майдану. Російська (бо таки російська, а не просто російськомовна) газета «Вести» і взагалі пише про мене як «ідеолога акцій протестів на Майдані».

 

Не хочу цим хвалитися чи, боронь Боже, мірятися з Вами славою. Терпіти не можу фалометрію. Але коли Ви «висмикуєте» з одного з моїх інтерв’ю одну фразу, а потім приписуєте йому ще й неправильну дату (це інтерв’ю я дав не під час Майдану, а задовго до нього – тоді, коли Янукович ще хотів завести Україну в Європу), то такий вчинок не додає ані до Вашої краси, а ні до Вашої мудрості. Він смердить, як поганий запах з рота.

 

А тепер після «вияснюшок» переходжу до суті справи. Моя стаття не була проти української мови. Моя стаття була про інше: «націоналізація» країни може зіграти поганий жарт з Україною. Так само, як вона зіграла з міжвоєнною Польщею.

 

Це порівняння має тим більше сенсу, що сучасна Україна, як і міжвоєнна Польща, є одною з найбідніших (а від осені 2018 р. – найбіднішою) країн Європи.

 

Мені ж ця паралель прийшла до голови у момент, коли у Львові 14 жовтня минулого року переходив вул. князя Романа. Тоді там стояла бойова машина, котра очікувала своєї черги у військовому параді. І я собі подумав: чи розміщена на ній ракета – справжня? А чи просто виставлена, як кажуть поляки, na pokrzpenia ducha?

 

У міжвоєнній Польщі теж любили влаштовувати гучні військові паради на скріплення духа своїх громадян і для постраху ворогів. Але коли прийшло до катастрофи 1939 року, виявилося, що ці паради нагадували театр із декораціями з пап'є-маше.

 


Я не є експертом з воєнної галузі. Але покличуся на експертну думку одного з американських високопоставлених офіцерів, який добровільно взявся бути радником українського міністерства оборони. Виступаючи на міжнародному Форумі безпеки у Львові у 2017 році, він дивувався: чому Україна за весь час війни не побудувала жодної фабрики зброї?

 

Відповідь очевидна: високий рівень корупції. Комусь вигідніше «заробляти» на купівлі і перепродажі зброї, аніж вкладати у власне виробництво.

 

Оборонна здатність країни, у першу чергу, є похідною від її економіки. За оцінками експертів МВФ, корупція «з'їдає» близько 2% щорічно економічного приросту. Ще 1% з'їдає війна на Донбасі. Якби не війна й корупція, то замість скромних 3% ми мали би цілком пристойні 5-6%. Але як країні, котра розвивається і воює, Україні треба було мати 7-8%. Ті 2-3%, яких бракує, могли би дати земельна реформа та незалежні суди, які б захистили приватну власність від рейдерських атак і тим самим уможливили притік великих інвестицій. Так кажуть експерти.

 

Зверніть увагу: жоден експерт не назвав серед цих факторів мови.

 

Це не означає, що мова взагалі не має значення. Має. Але у випадку економічної модернізації значення має тільки одна: англійська. Є чітка і недвозначна кореляція: рівень життя у кожній країні залежить від того, наскільки у цій країні вільно володіють англійською мовою.

 

Це розумів Лі Кван Ю, коли зробив англійську мову офіційною у себе в Сінгапурі. Хоча як китаєць він міг зробити китайську. Ба більше: хоча Сінгапур був під загрозою інтервенції Малайзії й місцеві китайці вважали себе дискримінованими у порівнянні з малайською елітою, він не настоював на «китаїзації» малайців. Він вчинив обачніше: зробив малайську водночас з китайською та індійською другою офіційною мовою з вибору.

 

Зрозуміло, що кожне порівняння кульгає. І приклад Сінгапуру з його конфуціанським етосом безумовної лояльності до старшого не може механічно переноситися на Україну з її майданною культурою. Чого, однак, може навчити порівняння з реформами Лі Кван Ю: коли країна у небезпеці і перед нею стоїть виклик «модернізуватися або загинути», треба робити не те, що хочеться, – треба робити те, що необхідно.

 

Іншими словами: треба мислити і поступати стратегічно.

 

На відміну від китайської, українська культура виростала в інших, жорсткіших, часто жорстокіших обставинах. Через накинену на неї зверху соціальну і культурну неповноту, головним символом українства була мова, й в Україні націю будували не фахові політики чи підприємці, а поети (Шевченко, Франко, Леся Українка), письменники (Винниченко) і літературні критики (Петлюра, Єфремов, Донцов, Дзюба). Їм належиться першорядна заслуга у тому, що Україна вижила.

 

Але це виживання мало свою зворотну, і то велику, ціну. Ціною було застосування для аналізу української ситуації літературних критеріїв – у першу чергу, мовного.

 

Липинський називав це явище «літературною Україною». І вважав, що воно несе одну з головних відповідальностей за поразку українських визвольних змагань.

 

Липинський настоював, що головна різниця між Україною і Росією є не в мові і не в релігії, а у різних політичних традиціях, різних типах стосунків між владою і суспільством. Це те, що історично робить нас ближчими до Європи й унеможливлює у нас появу Миколи І, Сталіна чи Путіна.

 

Цей тип стосунків є головним політичним капіталом України. Зокрема, чи у першу чергу, він дає шанси на її економічний успіх. Біда України в тому, що, як сказав український дипломат, вона ніколи не тратить шансу втратити шанс.

 

Я не буду, пане Юрію, оскаржувати Вас у цьому особисто. Але згодімося, що як представники української еліти ми несемо за це відповідальність колективну. Ви – за те, що далі бачите світ у категоріях «літературної України», я – за те, що не можу Вас і подібних до Вас переконати.

 

P.S. Через брак місця і часу не вдаюся до розгляду арґументів про Мазепу і ВВП України як до арґументів другорядних. Але якщо Ви на цьому будете настоювати, охоче це зроблю.

 

 

ІІ. МИКОЛОВІ РЯБЧУКУ

 

Дорогий друже Миколо,

 

Від років ми ведемо про «Дві України». Я вдячний Тобі за те, що багато від Тебе учуся. А також за те, що наша дискусія дозволяє мені відточувати мої арґументи. Надіюся, що Тобі також. Тому наша суперечка не є безнадійною. Вона далі розвивається, від останнього часу вона переросла у дискусію «ідентичності vs цінності».

 

Переходжу до її суті. Ти, Миколо, звинувачуєш мене у спрощенні:

 

«Зв’язок між цінностями та ідентичностями має насправді значно складніший, діалектичний характер. Адже цінності набувають практичного сенсу лише тою мірою, якою інтерналізуються суспільством чи індивідом, тобто стають частиною їхньої ідентичності. А з іншого боку, будь-яка ідентичність має виразний ціннісний вимір, бо ж передбачає ототожнення індивіда з речами, які мають для нього не тільки (і навіть не конче) практичну, а й символічну цінність. Це стосується не лише мови, історії чи культури, а й державних та правових інституцій, політичних і економічних інтересів тощо. Кожен акт самоототожнення з усіма цими речами має певну ціннісну мотивацію (якщо, звісно, не вважати таке самоототожнення вродженим, себто примордіальним); кожен акт є свідомим (чи несвідомим) ціннісним вибором.»

 

Вибач, що висловлюся тут прямолінійно: тут Твоя «діалектична» критика є нічим іншим, як набором банальностей.

 

Так, усе, що пов’язане з людською діяльністю, має аксіологічний (ціннісний) вимір. Це так само, як би Ти стверджував, що всі люди – смертні. І хто би з тим сперечався?

 

Сперечатися треба з Твоєю тезою, що «будь-яка ідентичність має виразний ціннісний характер». Або Ти невдало висловився, або Ти допустився логічної помилки. Факт, «що всі люди – смертні», не означає, що «всі смертні – люди». Бо існують ще тварини і рослини. Вони також смертні.

 

Подібним чином, сказати, що «кожен акт самоототожнення має певну ціннісну мотивацію», не означає то саме, що «будь-яка ідентичність має виразний ціннісний вимір». Правильно сказати: «будь-яка ідентичність має виразно різні ціннісні виміри».

 

Й Стус, й Медведчук є українцями. Чи можемо говорити, що їхня ідентичність «має виразно ціннісний вимір»? Навпаки: виразно ні. У них набір цінностей докорінно інший. Та й, припускаю, для Медведчука його українська ідентичність не є цінністю.

 

Зі своєю колегою і фаховим соціологом др. Оксаною Маланчук ми аналізували масив соціологічних опитувань 2015 р. про цінності у найбільших українських містах. На основі цього аналізу можемо впевненно сказати: українська ідентичність має різні ціннісні виміри не лише у Львові та Одесі – навіть у Львові україномовні українці різняться щодо своїх цінностей.

 

Ти пишеш:

«А тим часом і цінності, і ідентичності є всього лиш абстрактними категоріями, тобто нашими вигадками, «уявленнями», продуктами певної спільної згоди («конвенції») щодо їхнього значення та аналітичного використання для пояснення суспільних процесів та особливостей людської поведінки».

 

Якщо цінності є всього лише абстрактними категоріями й конвенціями, то дозволь Тебе спитати: за стільки у Тебе можна купити Твою дочку?

 

Отож-бо, що ні за скільки. Бо життя і безпека наших дітей є цінністю, якої ми не вступимо за жодні багатства світу.

 

У структурі нашого «я» цінності, як ті підводні течії, течуть глибше. Вони мотивують нашу поведінку, навіть коли ми їх, на відміну від ідентичностей, не відчуваємо і не називаємо.

 

Цінності є тим, заради чого ми готові не спати дві-три ночі, реґулярно і добровільно віддавати частину своєї зарплати, жертвувати своїм здоров’ям а навіть, у разі потреби, життям.

 

Ідентичності можуть стати цінністю за умови, якщо вони є загроженими. Але тільки для тих, хто готовий стояти за них до кінця.

 

Тому, коли Ти вслід за харківським соціологом Олексієм Мусієздовим звинувачуєш у протиставленні цінностей ідентичностям, то Ви, вибачте на слові, робите з мене дурня.

 

Я охоче признаюся, що часом веду себе по-дурному. Але, повірте мені, навіть моя дурість має межі. Принаймні, я не говорю про цінності й ідентичності мовою «або-або» – або цінності, або ідентичності. Я просто говорю, що для пояснення конкретного явища, котрим був Євромайдан, цінності як аналітична категорія працює краще.

 

Ти пишеш: «Інґлгарт опублікував на основі цих матеріалів низку статей (а також дві книги)».

 

Чому тільки дві? Насправді десять. Остання, Cultural Evolution, вийшла рік тому.

 

Ти пишеш: «Побудовані [Інґлгартом] таким чином двовимірні графіки досить добре ілюструють гантінґтонівські цивілізаційні поділи».

 

Ні, Миколо, не ілюструють. Книжка Гантінґтона не про цивілізаційні поділи, а про конфлікт цивілізацій як про сценарій майбутнього. Відчуваєш різницю?

 

Це так само, як про кожну чи кожного, хто пише про середній клас, казати, що вона чи він ілюструють марксистські класові поділи. Бо Маркс і марксизм – це не просто про класи. А про те, що боротьба класів лежить в основі історії.

 

Далі, Ти, Миколо, пишеш про обмежену застосовність «Всесвітнього дослідження цінностей». Як аргумент Ти приводиш висновок польських соціологів, що «людям властивий компенсаторний механізм – схильність надавати надмірного (ціннісного) значення тим речам, яких їм відчутно не вистачало у формативному віці». І далі цитуєш: «Система цінностей, сформована в дитячому/юнацькому віці, дуже мало змінюється протягом решти життя». Фактично цінності у суспільстві можуть змінитися лише зі зміною поколінь (що, власне, й розпочалось у двотисячних і проявилось у Революції гідності)».

 

Чи Ти, Миколо, справді читав Інґлгарта? Чи просто прочитав його на скору руку? Бо все те, що Ти приводиш як контрагумент проти Інґларта, є рівно тим, про що він пише: про те, що цінності формуються у підлітковому віці і з плином часу вони не міняються – тому головна зміна цінностей у суспільстві відбувається через зміну поколінь.

 

Сумніваюся, що Ти навіть мене прочитав добре, коли пишеш: «Редукуючи категорію ідентичності до «мови й історії», ми не лише її есенціалізуємо, перетворюючи в метафору «всього поганого» (реакційного, ретроградного, партикулярного, екслюзивного, – приналежного до «парохіальної національної парадигми», у термінах колеги-історика [тобто мене – Я.Г.] ). Ми ще й витворюємо на противагу їй так само спрощену метафору «всього хорошого» – прогресу, модернізації, європейськості, інклюзивності, уособлених у подібно есенціалізованій категорії «цінностей».

 

Чи Ти, Миколо, розумієш, що написав нісенітницю, коли прирівняв «парохіальну національну парадигму» до «всього поганого (реакційного, ретроградного, партикулярного, ексклюзивного)?! Ба більше: цю нісенітницю приписав мені?!

 

Для тих, хто не орієнтується, спробую пояснити, про що йдеться: національна парадигма означає спосіб думання і писання, який в основу ставить націю як підставову категорію аналізу. Коли говоримо про парохіальність національної парадигми, то маємо на увазі, що вона обмежує об’єкт дослідження до певної національної території («парохії»). Це обмеження не має відношення до приписування національній парадигмі означень реакційної і ретроградної. Як і національна парадигма може бути й цілком протилежною до того, що приписав їй Микола, – вона може бути модерною і модернізуючою. І не лише може бути, а й нерідко такою і є.

 

Ти пишеш: «Суть «цивілізаційного стрибка» загалом зрозуміла: із «другого» світу у «перший», з індустріального суспільства у постіндустріальне…».

 

Звідки Ти взяв, Миколо, що перехід з «другого» світу у «перший» рівнозначний з стрибку «з індустріального у постіндустріальне»? Чи Ти «загалом розумієш», про що тут пишеш?

 

Насправді перехід західних країн на траєкторію сталого розвитку (те, що ми називаємо метафорою «першого світу») почався двісті років тому, а завершився щойно після Другої світової війни, тобто у рамках індустріального суспільства. До світу постіндустріального цей «стрибок» не має відношення.

 

Та й у постіндустріальне суспільство не «стрибають» – вона само приходить. До слова, в Україну воно прийшло у 2000-і, коли більшість валового продукту почало вироблятися у сервісних галузях.

 

Стрибок – це метафора з «іншої пісні». Вона стосується лише економічно бідних країн. Таких, як, на жаль, наша Україна.

 

Тепер перейду від цитат до фактів. Ти, Миколо, піддаєш сумніву мою тезу, що протягом останніх десятиліть Україна рухалася у напрямку до цінностей самовираження, обганяючи при цьому Росію. І як арґумент приводиш як нову версію цивілізаційної карти Інґлгарта-Вельцеля за 2010-2014.

 

Признаюся до гріха: раніше я розумів цю карту спрощено. Я припускав, що зміни положення тої чи іншої країни на карті відображають реальні зміни, які сталися у цій країні. Коли ми робили українське опитування за методикою Інґлгарта у 2015 р., мої колеги-соціологи пояснили мені: виділяти кожну окрему країну з цієї карти досить небезпечно, бо її позиція на цій карті залежить від сумарної середньої точки усіх разом взятих країн у тому чи іншому році. Тому надійніше дивитися не на карту, а на конкретні показники.

 

Оксана Маланчук (до слова, колега Інґлгарта і належить до тої самої мічіганської школи соціології, що й він) уклала таблицю на основі останніх хвиль World Values Survey для Росії й України. До уваги брали лише цінності виживання і самовираження (у цій таблиці вони називаються, відповідно, матеріалістичними і пост-матеріалістичними; таблиця подає відсоток людей, які їх поділяють). Ось ця таблиця:

 

 

Ці дані показують, що Росія й Україна таки рухаються у різних напрямках. Вони спростовують Тебе, але й корегують мене: Україна таки проґресує, але механізм цього проґресу полягає у зростанні числа людей не з цінностями самовираження (від 2% до 4%), а зі змішаним набором (від 40% до 50%).

 

У грудні 2018 р. ми дістали дані найновішого українського опитування за методикою WVS. У порівнянні з 2015 р., вони показують, що Україна і далі рухається у напрямку цінностей самовираження. І що цей проґрес є досить значним. Ми не відкидаємо, однак, що ці дані треба ще раз перевірити, а може навіть провести ще одне, контрольне опитування – бо дані останнього звучать too good to be true.

 

Наприкінці хочу підкреслити, що все те, що я пишу і говорю, це всього-навсього робочі гіпотези. Свою статтю, на яку покликаєшся Ти, Миколо, я починаю словами: «Сумнів є моєю природною батьківщиною. Не люблю писати на теми, де відчуваю 100% своєї правоти. Як казав старий галицький єврей, слова якого Чеслав Мілош вибрав епіграфом «Поневоленого розуму», навіть 75% рації є уже підозрілим». Шкода, що Ти на ці слова не звернув уваги.

 

У кожному разі, мої судження не варто видавати за «грицаківщину», як пише один з коментаторів до нашої дискусії. А тим більше, перетворювати їх у «муравйовщину», як це робить Юрій Винничук. Принаймні, до Твого вміння укладати тези у теорію (як-от у випадку «двох Україн») мені, Миколо, дуже далеко.

 

Мої судження, повторюю, є гіпотезами. Не більше. Але й не менше. Бо, як справжні гіпотези, вони спираються на емпіричні дані й конкретні дослідження. Зокрема на ті, які я організовую разом зі своїми колегами. Причина, чому при цьому надаю перевагу Інґлгарту, проста й очевидна. Серед усіх доступних досліджень його World Values Survey має найбагатшу емпіричну базу як територіально (цілий світ, за винятком декількох країн, де проводити соціологічні дослідження недозволено або небезпечно), так і хронологічно (ціле століття, якщо брати до уваги найстарших людей, які були опитані у перших хвилях цього дослідження). Що мене, як історика, додатково приваблює у його теоріях, то це його висновок, що «історія має значення». І нарешті, мене підкуповує той факт, що серед наявних модерністських теорій теорія Інґлгарта, як виглядає, найкраще пояснює сучасні зміни. Це не мій висновок. Але я його поділяю.

 

Модернізація – це те, чого найбільше потребує Україна. Про це голосило, зокрема, велике полотно при вході на Євромайдан з цитатою Юрія Шевельова.

 

 

Не маю сумніву, що наша з Тобою дискусія, Миколо, виходить саме з того самого засновку. Ми робимо різні висновки, бо працюємо у різних парадигмах.

 

Надіюся, що Ти не образишся, коли скажу, що Ти, Миколо, працюєш у парадигмі «Літературної України». На мою дуже суб’єктивну думку, серед усієї нашої інтелігенції Ти цю парадигму найбільше змодернізував і просунув найдальше. За це Тобі честь і хвала. Але Ти з цієї парадигми таки не вийшов.

 

Я визнаю вартість цієї парадигми як таку, що може змодернізувати українську культуру. Я маю, однак, великий сумнів, що з її допомогою можна краще пояснити сучасну Україну. А тим більше, зрозуміти, як її змодернізувати.

 

 

ІІІ. МИХАЙЛОВІ ЗАРІЧНОМУ:

 

Дорогий Пане Михайле,

 

У коментарі до моєї статті про «Білий альбом» Ви написали:

 

«З чим хочется подискутувати, так це передусім з авторською оцінкою Пола Макартні: "... як музикант, він на голову перевершував трьох інших «Бітлз»." Звичайно, як автор гітів, Пол успішніший від Джона, тут Дж. Мартін мав рацію. Однак пісень такого рівня, як "Because" чи "Bless You", на мою дилетантську думку, Пол не написав.»

 

Боюся, що Ви спутали фах музиканта з талантом композитора. Леннон не був добрим музикантом і сам й охоче признавався до цього. Інша справа – Леннон-поет і Леннон-композитор. Як композитор, він був щонайменше не гіршим за Пола. Чи кращим – не беруся судити. Про смаки не сперечаються.

 

У коментарі до другої частини цієї статті Ви подаєте іншу версію гармонії пісні Джорджа Гаррісона "Long, Long, Long", аніж ту, яку подав я. Я написав: D-Eb-A-D. Ви виправили: D-Em-A-D.

 

Я перевірив за книжкою “The Beatles Complete Scores” (London, 1993). Хоча у ній ця пісня подається в іншій тональності (B/Gm) і з набагато складнішою гармонійною послідовністю (Gm-B-Gm-F-C-B-Am-Em-G-Em-D-A-G-F#m-Gm-F-Gm/B-F-C і так далі), принципово визнаю за Вами рацію: Джордж Гаррісон свідомо наслідував гармонію пісні Боба Діллана "Sad Eyed Lady Of The Lowlands№, котра була D-Em-A-D.

 

Дякую за виправлення цієї помилки. Приємно мати справу з розумною людиною.

 

 

IV. ДО УСІХ МОЇХ КРИТИКІВ (І НЕКРИТИКІВ)

 

Користаючи з нагоди, хочу усіх поздоровити з Новим роком і Різдвом та запросити на свою лекцію, котра відбудеться у Центрі Шептицького УКУ 17 січня о 18.30 (попередній запис на лекцію обов'язковий).

 

 

 

 

 

14.01.2019