«Будь-яке добре мистецтво резонує»

Друга національна бієнале молодого сучасного мистецтва, заснована Міністерством культури, відбудеться в Харкові восени 2019 року. Проте організатори (харківська Муніципальна галерея й партнери) вже готуються до масштабної події. Нещодавно в Харкові стартувала освітня програма бієнале, під час якої ми поспілкувалися з Малґожатою Людвисяк. Вона очолює один із найпомітніших і найважливіших центрів сучасного мистецтва Польщі та Східної Європи – «Замок Уяздовський» у Варшаві. Ми розпитали Малґожату, чим, на її думку, є критичне мистецтво сьогодні, як на нього впливають суспільні політичні трансформації та чи може Польща стати містком в Європу для українських митців?

Освітню програму бієнале було реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.

– Малґожато, давайте спочатку дамо визначення: чим є критичне мистецтво?

– Я думаю, що критичне мистецтво – це будь-яке сучасне мистецтво, в якому митець може дистанціюватися від певної проблеми або реальності, проаналізувати її, і потім синтетичним шляхом створити певне судження, яке ми будемо вважати критичним. Можна сказати, що мистецтво останнім часом втратило свою функцію показувати красу. Цю функцію перебрали на себе дизайн, фотографія, медіа. Сучасне мистецтво, в першу чергу, займається інтерпретацією подій і того стану, в якому ми знаходимося.

– Який, на вашу думку, спосіб комунікації з глядачем є більш дієвим: коли художник провокує і шокує своїм мистецтвом чи навпаки подає його ненав’язливо і спокійно?

– Перш за все, митець має бути чесним із собою і має бути вірним своїм переконанням. Я не є фанаткою стратегії шокувати чи створити скандал, тому що це буде неглибоко, на одному рівні сприйняття, як це робиться в журналістиці, медіа чи рекламі. А мистецтво має бути багатошаровим, працювати на багатьох рівнях і таким чином інтерпретувати ті проблеми чи питання, які є в сучасності. Але інколи митець може шокувати, особливо коли він зацікавлений у тих подіях і реаліях, які ми самі не хочемо побачити. Тобто, щоб привернути увагу до певних соціальних чи економічних проблем, які для нас є невидимими. І коли художник нам показує таку реальність – це може шокувати.

– Наскільки «Замок Уяздовський» є відкритим місцем? Ви успішно працюєте з митцями і міжнародними колегами, а якою є співпраця з суспільством – грубо кажучи, з людьми з вулиці?

– Це великий виклик для нас – як залучити до себе глядачів. Ми хочемо, щоб наш замок був відкритим. Тут, можливо, є певне протиріччя, бо за своїм задумом замок є замкненим, закритим, і навіть архітектура спланована для оборони, для захисту від сторонніх. Але ми хочемо бути максимально відкритими та інклюзивними. Намагаємося залучити якомога більше глядачів через освіту. Проте я критично ставлюся до традиційного поняття освіти, коли хтось каже «я знаю і я вас навчу». Ми своїх глядачів запрошуємо для того, щоб вони пережили разом із нами певний досвід на виставках чи на перформансах. Ми не обмежуємо глядача віковими категоріями. Головне, щоб він прийшов до нас і отримав певний досвід, а вже потім, можливо, і знання, тому ми багато уваги приділяємо освітнім заходам. Сподіваємося, що коли людина один раз прийшла, вона прийде і вдруге, і втретє… Для того, щоб залучити більше глядачів, ми використовуємо і простір парку навколо нашого замку. У теплу пору року проводимо там багато подій, щоб мешканці Варшави приходили в цей парк, а згодом – і в наш замок.

– На лекції у Харкові ви не раз повторювали, що Польща знаходиться в стані кризи/трансформації. Про яку саме трансформацію йдеться і як це позначається на мистецькому середовищі?

– Я мала на увазі ті трансформації та зміни, які почалися в 1989 році зі зміною політичного курсу. Це призвело до багатьох змін і в економіці, і в культурній сфері. Ми пережили важкі дев’яності роки, коли була змінена система, це породило напругу та певні емоції в соціальній сфері. Значна частина населення збідніла, і це призвело до економічної, соціальної бідності. Ситуація покращилася на початку двохтисячних, коли ми приєдналися до Євросоюзу, втім багато проблем залишаються невирішеними досі. Наш центр – «Замок Уяздовський» – було засновано в тому ж 1989 році, і ми розвивалися паралельно з цими трансформаціями і змінами, можна сказати, супроводжували їх художніми засобами. Художники займалися тим, що інтерпретували ті трансформації через мистецтво, а ми давали їм простір для того.

Останнім часом у польському суспільстві теж зросла напруга  через те, що суспільство розділене. Частина підтримує консервативний напрям розвитку країни, в тому числі і в культурних питаннях. А інша частина є в опозиції до такого курсу, і тому в нас відбувається багато маніфестацій та демонстрацій. І це не найкращий час для сучасного мистецтва.

– Чи відчуваєте ви або ваша інституція тиск з боку цієї консервативної частини суспільства? Якщо так, то як це відбувається?

– Можна сказати, що невдоволення транслюються в медіа, що належать до ультраправого руху. Там інколи з’являються тексти, в яких наші виставки називають скандальними чи порнографічними. І я завжди дивуюся, коли бачу подібні тексти, бо виникає підозра, що люди, які це пишуть, не бачили самої виставки, в якій немає нічого порнографічного чи скандального. І я навіть починаю сумніватися, чи пишуть вони про саме ту виставку, яка була у нас? Але в мене не було досвіду з брутальним тиском чи інтервенцією до нашого закладу.

– З якими темами працювати найважче? Чи є табуйовані теми для митців, для суспільства?

– Я думаю, для художників вже немає табу. Якщо вони були, то їх  зламали в попередні десятиліття. Що стосується резонансних тем – то будь-яке добре мистецтво резонує. Тому ми намагаємося працювати з хорошими і дуже хорошими художниками. І ви наперед не можете знати, що саме викличе резонанс, це може бути якась невелика виставка, можливо, сучасний театр, перформанс. Думаю, політичні питання, світові економічні та соціальні процеси – те, що впливає на реальність широких верств населення, те і резонує.

«Як мислити критично?» Лекція Малґожати Людвисяк в рамках освітньої програми другої національної Бієнале молодого сучасного мистецтва

– Чи може художник, який продукує критичне мистецтво, бути аполітичним?

– Так, митець може бути аполітичним. Справа в тому, що у мистецтва є своя власна політика. І це важлива функція мистецтва – бути критичним. Цим мистецтво відрізняється від партій. Саме критичне мистецтво має функцію – подати критичний погляд на аспекти реальності, на ті образи реальності, які в нас є. Тому в цьому сенсі можемо говорити, що мистецтво є політичним і важливим. Мистецтво може підривати, підважувати певні основи, ставити питання до нашої уяви – що є реальністю?

– У нас часто говорять про ізольованість і законсервованість мистецтва в межах своєї країни. Як нам вирватися з цього і інтеѓруватися в світовий контекст?

– Що стосується ізольованості українського мистецтва, в мене була цікава розмова з колишнім переможцем премії Малевича. Він сказав «так, ми тут в Україні почуваємося покинутими, ніхто про нас не знає, і все залежить від особистих бійцівських якостей. Якщо будеш боротися — то знаходь сам гроші, знаходь можливості, щоб поїхати за кордон, знаходь кураторів. І якщо тобі пощастить і тебе помітять, то потім ти повернешся в Україну в іншій якості». Я думаю, що дуже важливо, щоб було середовище, яке підтримує митців – і критики, і куратори, і інституції. І я вважаю, що тут дуже важлива роль державних та місцевих установ. І місцеві куратори повинні допомагати митцям, й іноземні куратори повинні приїжджати в Україну, знаходити таланти і запрошувати їх до себе. Я знаю, що є PinchukArtCentre, і це приклад приватної ініціативи, але важливо, щоб і на державному рівні була підтримка.    

Можу навести приклад, як «Замок Уяздовський» допомагає українським митцям: ми з самого початку беремо активну участь у конкурсі Малевича, і переможець цього конкурсу завжди отримує запрошення приїхати до нас і пожити два-три місяці у нашій резиденції. Важливу роль відіграють приватні художні галереї. Але нам знадобилося багато років, щоб в Польщі з’явилася мережа таких приватних галерей. Вони також просувають митців і допомагають їм стати відомими. Що стосується приватних спонсорів, то прекрасно, коли вони є, і в азійських країнах, наприклад, саме так приватне мистецтво отримує допомогу.

– Якщо говорити про літературу, то є така думка, що для українських авторів Польща є містком у великий світ. Тобто коли твою книгу переклали польскою, то зростають шанси, що будуть і наступні переклади. Як ви думаєте, чи може бути щось подібне і в сучасному мистецтві?

– Думаю, що потрохи це вже відбувається. У Польщі є українські художники, і замок неодноразово їх запрошував брати участь в наших заходах. Я згодна з тим, що Польща може бути містком до Європи, але чим більше ви рухаєтеся на Захід, тим закритішим стає простір. Для польських митців є проблема — як дістатися до Берліна. Тобто, щоб стати відомим, треба потрапити в Берлін.

Як на мене, в Україні є багато прекрасного мистецтва, чесного, щирого, свіжого, і тому я триматиму за нього кулаки. Я переконана, що українське мистецтво заслуговує на більш широке визнання та популярність, ніж має зараз.

Розмовляв Павло Стех