Від леґенд до правди. XLI—LXXVI.

(див. попередні розділи I—XXVIII  та XXIX—XL)

 

 

 

ХLI. Штабовими радять — Ми нарешті дома

ХLII. Друга моя місія в Україну — Тріюмф Директорії

XLIII. До Версалю — Ліквідаційна комісія у Відні. — Кадовбова влада в Тернополі

XLIV. Клопоти молодої держави

XLV. Янівська республика

XLVI. Бориславська „диктатура пролетаріяту“

XLVII. Київські розмови з головою Директорії

XLVIII. Стрілецькі похорони — Зустріч із премієром Чехівським

XLIX. Тривожні вісті — Розвал почався

L. Знову в Галичині — Нова столиця — Нова влада

LI. Своя рідна солдатеска

LII. Українська Національна Рада в Станиславові

LIII. Ратифікація Хвастівської умови

LIV. Перша українська державна парада

LV. Дальше організування Секретаріяту Закор­донних Справ

LVI. Антантські місії у Галичині

LVII. Подвійна закордонна політика

LVIII. Розлад між українськими місіями в Парижі

LIX. Невдала виправа на Закарпаття

LX. Делеґати Закарпаття в Станиславові і Києві

LXI. До Києва

LXII. Свято Злуки Земель України

LXIII. Ще раз: федерація чи централізм?

LXIV. 22. січня 1919 р

LXV. Трудовий Конґрес

LXVI. Роля Галичан у Трудовому Конґресі

LXVII. Селянська Спілка і Галичани

LXVIII. Результати і значення Трудового Конґресу

LXIX. В міністерстві Чехівського

LXX. Польсько-українська проблема

LXXI. Сумерк Директорії

LXXII. Евакуація Києва

LXXIII. Евакуація Галичан із Києва

LXXIV. Тяжкий поворот

LXXV. У Винниці — Посольство до Масарика — На­решті в Галичині

LXXVI. Закінчення

Слово під Видавництва

 

ХLI.

Штабовики радять. — Ми нарешті дома.

 

Ось з такими пригодами та перешкодами зближалися ми до галицької границі. Генерал Омелянович-Павленко та полковник Мишковський тим часом майже не звертали уваги на наші пригоди. Вони заклали у своїй частині вагону формальну штабову канцелярію. Перше випитували мене докладно, де й які наші сили, а де Поляки; студіювали військові мапи Галичини, що їх дістали, мабуть, у Хвастові й обяснили мені на них, як вони думають утворити наш фронт. Годинами дискутували над мапами та диктували опісля організаційні схеми й пляни своїм адютантам, а ці писали це на машинці, яку теж десь мали зі собою. Вони навіть не виходили з вагону до залізничих ресторанів їсти. Їх адютанти варили їм чай, яйця тощо на машинці, яку теж мали зі собою. Практичні воєнні люди. Оба штабовики припали мені дуже до вподоби своєю простотою, щирістю, природною поведінкою, серіозним наставленням до задачі, що їх чекала, товарискістю та льояльним відношенням до нашої галицької справи. Оба знали Галичину ще з часів війни. Генерал Омелянович-Павленко говорив майже виключно по-російськи, хоч був чисто українського козацького року з Полтавщини, а полковник Мишковський майже чистою українською мовою, хоч знову був шляхтичем-латинником із правобережної України. Оба були гетьманцями по переконанні та жалували, що Гетьманщина сильно загрожена, але готові були служити вірно й українській республиці. Були дуже вдоволені, що будуть служити Галичині.

 

В кожному разі оба ці штабовики створили наш галицький штаб, вони збудували наш галицький фронт, вони довели Галицьку Армію до поважної сили та здобули для неї респект чужих, а навіть ворогів.

 

Остаточно ми добились до Збруча і по короткій зупинці у Волочиськах станули на галицькій землі, у Підволочиськах. Нарешті дома, в упорядкованій країні! З Підволочиськ я потелефонував до нашого уряду, що тим часом перенісся вже був до Тернополя. Я повідомив із чим і ким ми приїхали. Мені відповіли, що до Підволочиськ за дві-три години приїде кілька старшин із Військового Секретаріяту привітати генерала Омеляновича-Павленка та полковника Мишковського і перебрати привезене нами військове майно. Справді небаром вони над’їхали. Хто це був, не тямлю; здається мені, що був там також отаман д-р Степан Шухевич. Я був тяжко втомлений переправою із Хвастова до Підволочиськ. Памятаю, що в ресторані двірця дано приличний обід і що пили тоасти на славу України та многоліття обом штабовикам. А пили їх „токаєм“ першої марки, бо в Підволочиськах стояв вагон чи два наладований токайським вином, що його якийсь купець з Мадярщини продав на Велику Україну та вже не доїхав там через вибух повстання. Наша армія зареквірувала цей токай. Дісталося дещо з нього і нам „цивілям“, а саме приймали ми ним чужинецькі місії, що приїздили опісля до Станиславова поглянути, що це ми за держава. Поза тим головна пайка того вина пішла до шпиталів. Чи за той токай його властитель-купець дістав коли яке відшкодування — не знаю. Знаю тільки, що приїздив за ним до Станиславова та робив заходи. Може що й дістав, бо наша влада старалась не кривдити людей та не підривати опінії нашій державі.

 

В Підволочиськах ми забарилися так довго, поки не готовий був поїзд, що забрав нас усіх до Тернополя. До цього поїзду дочіплено кільканадцять вагонів з австро-угорськими поворотцями з російського полону. Вкінці були ми в Тернополі — тодішньому тимчасовому осідку нашої влади.

 

Бюра всіх Секретаріятів находилися в просторому та новому будинку гімназії. Наших штабовиків приміщено на кватирі, щоб відпочали. Ними заопікувались полк. Вітовський і отаман Бубела. Наступного дня я представив їх Кабінетові Секретарів. Вони вже раніше мали нагоду бути у Військовому Секретаріяті, де представили в загальних зарисах свій погляд на воєнну ситуацію і свої пляни. Кабінет рішив віддати їм команду армії на фронті і назначив генерала Омеляновича-Павленка головним командувачем, а полк. Мишковського шефом штабу. Їх заприсяжено, видано їм номінаційні декрети і вони зараз тієї днини відїхали до штабу фронту, що був тоді під управою полк. Стефанова. В короткому часі осідок штабу перенісся до Ходорова. Відтам було краще получитися на всі боки — в одну сторону до Бібрки-Сихова під Львів — в другу через Миколаїв до Стрия-Сколього, а через Стрий до Дрогобича-Самбора, в третю до Станиславова-Коломиї, а в четверту, через Рогатин і Бережани, на всю східню й північно-східню частину Галичини й на Україну.

 

Ось так Галицька Армія дістала дійсний штаб. Було це — оскільки памятаю — 9. грудня 1918 року.

 

Я склав Кабінетові Секретарів звідомлення з того, що я осягнув у Хвастові. Предложив ориґінал умови про Злуку Галичини з Україною з дати Хвастів 1. грудня 1918 року. Вкінці склав докладний звіт із моїх помічень з Великої України. Я оповів усе, що бачив — зле й добре, надійне і безнадійне. Мій звіт тривав дві години.

 

Загальне враження з нього було таке, що на Велику Україну важко рахувати, а навпаки: що вона може потягнути за собою Галичину в пропасть анархії. Моє звідомлення укріпило Державних Секретарів у думці, що треба числити тільки на свої сили, творити свою дисципліновану армію та упорядковувати Східню Галичину як окрему адміністративну одиницю.

 

Щодо умови про „злуку“, я звернув увагу нашого Кабінету, що Директорія тому тільки згодилась на клявзулю автономії, бо мусіла. Але її тенденція, яку я помітив, є мішатись у галицькі справи та порядкувати в нас по своєму. Я зреферував, що Директорія глядить на нас, як на „буржуазних реакціонерів“ та що вона буде пробувати викликати в нас соціяльні ферменти та розтягти свої соціялістичні експерименти і на Галичину. Тоді між нами прийде до явного конфлікту. Але більше правдоподібне, що Директорія не вдержиться, бо крім кількох тисяч Січових Стрільців, Запоріжців і гетьманських Сердюків, у неї нема надійного, певного війська. Тоді треба числитися з тим, що большевики загорнуть Україну і появляться на Збручі. На цю можливість мусимо бути готові і тому порадно шукати заздалегідь звязків із Аліянтами. А тоді Хвастівська умова про злуку може обернутись другим кінцем — а саме ми будемо тими, що вдержимося і ми будемо лучити Україну з Галичиною... В кожному разі, я так стилізував цю умову, щоб її можна було і відпекатись, у випадку, якби Директорія й Україна збольшевичились.

 

Моє звідомлення прийнято з однодушним одобренням. Мені висловили подяку за успішну місію.

 

ХLІІ.

Друга моя місія в Україну. — Тріюмф Директорії.

 

Не знаю, чи після повороту з Хвастова урядував я в Тернополі, в Секретаріяті внутрішніх діл, цілий тиждень, коли мене знову вислали у Східню Україну з місією до Директорії. Ціль тієї місії була подвійна: навідати Директорію формально як офіційну владу в Києві і добути від неї поміч для нашої армії в амуніції, одежі, припасах поживи та грошах. Ми мали вістки, що Київ уже здався та що 18. грудня 1918 Директорія вїздить торжественно до Києва. Випадало, а також політичний розум казав, її там негайно відвідати. А до того вимоги нашого фронту під Львовом вимагали цього. Мені виставлено повновласті, і я знову пустився до Києва. Зі мною знову поїхав д-р Дмитро Левицький, тим разом у приватному характері. Він їхав до Винниченка старатися про посаду посла закордоном. Ми виїхали поїздом до Підволочиськ — здається таки 18. грудня 1918 р.

 

Коли ми приїхали до Підволочиськ, зголосились ми — очевидно — до нашого граничного команданта, яким був згаданий уже отаман д-р Степан Шухевич, щоб він дав нам перепустку через кордон, цебто прибив належну печатку. Всіх, що бажали переїхати кордон, було до десяти осіб. Коли ми явилися в канцелярії отамана, я привітався з д-ром Шухевичем, як зі старим знайомим. Але що він був у службі та в бюрі, в приявності чужих, я не вважав тактовним витягати руку до нього чи „тикати“ йому, як це ми робили від студентських часів ще з Академічної Громади. Я титулував його отже „паном отаманом“ для піддержання його урядової поваги. До нього належало подати мені руку, а то й, як державного Секретаря, попросити за перегороду, сідати — тим більше, що там, за перегородою, я побачив молоденького хорунжого Дмитра Палієва, особистого адютанта Секретаря військових справ, полк. Вітовського. Він стояв обернений лицем до вікна, а до кімнати (і до нас) плечима. Але отаман Шухевич цієї природної чемности мені не виявив. Я одначе не дивувався тому, бо знав його як ригориста в урядових справах. Урядує, — подумав я, і подав йому свій дипломатичний пашпорт до прибиття печатки.

 

Можна собі уявити моє здивування — та здивування всіх приявних, — коли отаман Шухевич звернув мені мій пашпорт зі словами:

 

— Я Вам перепустки дати не можу ...

 

Я скипів у нутрі, але назверх не показав цього ні виразом лиця, ні голосом, а тільки спокійно сказав:

 

— Ви, пане отамане, не можете відмовити мені перепустки, бо я їду як дипломат нашої держави до Києва і маю там бути якнайскорше.

 

— Маю такий наказ! — була відповідь отамана.

 

— Чи можу спитати, від кого?

 

— Від самого Секретаря військових справ, — відповів отаман Шухевич.

 

— Маєте де на письмі? — знову спитав я. — Звертаю Вашу увагу, що я їду в державній справі, отже й військовий Секретар знає про мою поїздку.

 

Ця моя увага та мій холодний тон і спокій застановили отамана. Він глипнув якось коротко в сторону оберненого до нас плечима хорунжого Палієва та сказав:

 

— На письмі не маю, але усне доручення було.

 

— В такому разі це якесь непорозуміння, або Вас обманули, пане отамане. Державний Секретар Вітовський знає, що то не в його компетенції відкликувати мене і тому такого наказу видати не міг. Прошу потелефонувати до нього, — сказав я. А бачучи, що отаман щось надумується, я додав: — Або получіть мене з премєром д-ром Голубовичем.

 

Це рішило. Отаман Шухевич обернувся та пішов до другої кімнати до телефону. Через двері одначе чути було його голос. Він получився з полковником Вітовським у Тернополі. Я (як і всі приявні) чув фрази отамана: „але д-р Цегельський має дипломатичний пашпорт...“ „але він в урядовому ділі...“ „але він їде як посол“ і т. д. Видно — полковник Вітовський впирався, щоб мене задержати. Вкінці почув я фразу отамана: „він жадає, щоб його получити з премєром...“, а потім: а „як вернеться назад, то ще гірше; це викличе кризу...“

 

Це, мабуть, помогло, бо отаман вийшов червоний як буряк та сказав до мене коротко: „Дістанете перепустку, прошу пашпорт“. Я подав, а він прибив печатку і підписав. „Дякую“ — сказав я так само коротко і обернувшись, вийшов надвір.

 

Зі мною вийшов д-р Дмитро Левицький, що ввесь час був свідком цього інциденту. Коли я поверховно був спокійний, він аж трясся з обурення: „Що вони собі думають?.. Я подивляю твій спокій і холодну кров. Я не видержав би та зробив би бучу. Подумати тільки: державного секретаря в службовій поїздці задержувати для особистої примхи“ — гарячився д-р Дмитро Левицький.

 

— В тому криється щось серіозніше, — відповів я. — Інакше Шухевич не важився б мене задержувати. Він же ж адвокат, юрист і знає, що це значить. Це не припадок. Дізнаємось, як повернемось. А тепер їдьмо.

 

Незабаром поїзд рушив, а наступного дня рано ми були в Києві. На Бібіковськім бульварі та на Фундукліївській вулиці стояли ще височезні стовпи, а на них прибиті українські тризуби (на щитах), обвиті вінками та удекоровані українськими прапорами. Це були сліди тріюмфального вїзду Директорії та вмаршу Січових Стрільців до Києва. Як мені опісля сказали, аранжером цього тріюмфального вїзду та маршалком його був Микола Садовський, корифей українського театру. Не знаю чому, але мене це все вразило якоюсь театральністю, як взагалі в цілому українському зриві над Дніпром в роках 1917—1919 було чимало романтичної театральности.

 

Безперечно, ця театральна романтика була наївним виявом пробудженої національної свідомости. Нам, Галичанам, що переживали таку фазу розвитку свідомости ще в 19-му столітті, а в останнє бачили її до війни в „Січах“, — особливо в „Січах“ типу д-ра Трильовського, — оця театральщина здавалася смішною, дітвацькою та несеріозною. Інакше було з Наддніпрянцями. Вони з оцими „селедцями“ парадували із серіозними видами по вулицях та ресторанах Києва чи Полтави, але так само і вміли — як довелося — вмирати з ними у бою з червоними чи білими Москалями. Ця історична романтика мала свою вартість, тільки не було кому використати її для державної будови. Гетьман — за традиціями Хмеля та Мазепи — хотів справити її в русло будівництва гетьмансько-хліборобсько-кармазинної України. Директорія перебила цей процес, позбавила оцю романтику історично-державницького кристалізаційного осередка, — а саме Гетьмана, та цим виродила цей романтичний рух в степову „отаманщину“. Сталося точнісько те, що в 18-тому столітті, коли впала Гетьманщина і зродилася гайдамаччина; це була здегенерована, занархізована, розбита козаччина, без голови, без проводу, без державного стрижня...

 

XLIII.

До Версалю. — Ліквідаційна Комісія у Відні. — Кадовбова влада в Тернополі

 

Моя місія на Велику Україну, а властиво мій звіт із неї, спонукав нашу владу приспішити ще одну політичну акцію, а саме — висилку нашого представника до Версалю, де зібралася мирова конференція порядкувати справи світу, а зокрема рішати про долю країн, що належали до бувшої Австро-Угорщини.

 

В нашому Кабінеті було кілька досвідчених юристів та парляментаристів. Ми знали, що згідно з міжнароднім правом Галичина припадає як воєнна добич Аліянтам та що вони будуть вирішувати, що з нею зробити. Значить — у Версалі треба нам мати свого заступника, який на основі Вилсонової заяви про самоозначення народів жадав би від держав Антанти визнання Галичини (з Буковиною і Закарпаттям) за окрему державу. Ми знали також, що Вилсонова заява про реставрацію Польщі виразно обмежувала Польщу до етнографічної польської території, а тим самим лишала українську Галичину поза Польщею. Та з другого боку числилися ми з тим, що граф Ізвольський, царський російських посол у Парижі, бере ще участь у Версальській конференції та має там впливовий голос. Антанта і Америка не признавали большевиків ні Берестейського миру та стояли на становищі неподільности Росії, як свого союзника. А тим самим визнання ними Директоріянської України було неправдоподібне.

 

З тим усім ми числилися. Обговоривши оправу всесторонньо, ми вирішили, що історично злука з Великою Україною має свою велику вартість, але в практичній політиці вона покищо не має вартости. Навпаки: вона може ускладнити наше галицьке питання та може пошкодити в його вирішенні. Тому ми постановили вести свою самостійну галицьку, закордонну політику та боронити інтересів Західньої України, як окремої держави. Якщо б удалося одержати визнання Придніпрянщини, було б ще краще. З цією думкою Кабінет рішив вислати до Парижу-Версалю свого представника секретаря закордонних справ — д-ра Василя Панейка. Видвигали зразу думку, щоб вислати Миколу Василька, провідника Буковинців, що саме тоді перебував у Відні. Але зараз же завважено, що посол Василько був немило баченою особою в Антанти із-за його яскравого австрофільства. Тоді з черги звернулися до мене. Я відхилив цю пропозицію, бо я не володів достаточно французькою мовою. Д-р Панейко був одиноким серед нас, що говорив плавно по-французьки. Так і стало на тому, що д-р Панейко поїде до Версалю. По його відїзді, десь при кінці грудня 1918 р., портфель закордонних справ перебрав я.

 

Подорозі, їдучи через Відень до Парижу, д-р Панейко мав бачитися з президентом д-ром Євгеном Петрушевичем, що все ще перебував у Відні. З Відня президент Петрушевич присилав нам докори, що ми „неконституційно“, бо без нього, як президента, встановили владу, видаємо всякі зарядження і закони, робимо договори, іменуємо штаби і т. д. Ці докори нам видавалися цілком неактуальними, бо не наша була вина, що президента не було в краю. Ми ж мусіли провадити державу. Державна машина не могла станути тому, що „конституція“ вимагала згоди чи підпису президента до цього чи того акту. Щоб положити тому кінець, ми переказали через д-ра Панейка, що приявність президента в краю є абсолютно конечна.

 

Крім того були тоді у Відні також інші посли, а саме: Микола Василько, Лев Левицький, д-р Кирило Трильовський, д-р Євген Левицький, д-р Станислав Дністрянський, Ілля Семака, Володимир Сінґалевич та д-р Олександер Колесса. Д-р Панейко мав доручення візвати їх їхати якнайскоріше до краю, бо у Відні не всі вони були потрібні, а зате в краю ке було вистачальної кількости досвідчених людей вести державу. Правду кажучи, ми в краю нераз негодували, що оці „віденці“ лишили нас кількох нести на наших плечах увесь тягар державної будови і війни, а самі сиділи майже без діла у Відні.

 

Щоправда — деякі з них працювали в т. зв. „Ліквідаційній Комісії“, зложеній з представників різних народів бувшої Австрії, що мала розділити майно і довги бувшої Австрії між т. зв. сукцесійні (спадкоємні) держави. В цій комісії були посли Лев Левицький, Ілля Семака, Володимир Сінґалевич і Ернест Брайтер, львівський посол, незалежний соціяліст, Німець з роду, що прилучився до нас. Одначе державна праця в краю була важніша, як та комісія. Посол Василько був тоді нашим послом (дипломатичним представником) у Відні, а по якомусь часі це становище перебрав Володимир Сінґалевич. Д-р Євген Левицький став нашим дипломатичним представником у Празі. Але інші посли і чимало наших інтеліґентів, що сиділи у Відні ще з того часу, як Москалі окупували були Галичину 1914 р., могли і повинні були вертатись. Багато з них, так і не видівши на очі української держави, померли на чужині. А деякі з тих інтеліґентів сиділи ще довгі роки у Відні при каварняних „штам-тішах“ та навчали „на дистанц“ державного патріотизму і сто-відсоткового націоналізму.

 

Бо дійсно, у нас, у Тернополі, ситуація була неприродна. Ми не мали президента, ні комплету Української Національної Ради, ні навіть цілого кабінету. Президент і перший віцепрезидент Василько, були у Відні. Голова краєвої Делеґатури Української Національної Ради, Кивелюк, залишився в окупованому Львові. Лишався один віцепрезидент, д-р Лев Бачинський (радикал), що перебував знову у Ста[ниславові].  І кабінет був здекомлетований, бо кількох державних секретарів залишились у Львові. Як я вже це раз раніше замітив, вся державна керма впала на нас кількох, а саме д-ра Костя Левицького, як премєра, д-ра Сидора Голубовича, д-ра Василя Панейка, Дмитра Вітовського і мене (д-ра Лонгина Цегельського), як секретарів, д-ра Романа Перфецького, Осипа Бурачинського і отамана Петра Бубелу, як заступників секретарів та д-ра Мирослава Здерковського, як директора канцелярії Кабінету. Разом тільки вісім голов. Були, очевидно, крім нас ще й канцелярійні сили, але це були звичайні урядовці. Керманичів, що рішали чи могли рішати і вести свої ресорти, було тільки вісім.

 

У грудні 1918 р., з тих вісьмох відійшли д-р Василь Панейко, що поїхав заграницю і д-р Кость Левицький, премєр. Уступлення дра Костя Левицького з премєрства і взагалі відхід його в приватне життя було, на мою думку, одним із моментів, що завважив опісля у великій мірі на дальшій політиці нашої держави.

 

Д-ра Костя Левицького, мужа величезної працездатности і витривалости, я ніколи не вважав рішучим та далекозорим політиком. Я не годився з його безмежним опортунізмом і часто політичною непослідовністю, а так само з його інтригами внутрі національно-демократичної партії, до якої ми обидва належали. Але він мав чимало добрих прикмет, які вирівнювали його недостачі. Він не був ні трохи доктринером-максималістом, мав практичний змисл реальности та завжди відкрите вухо для порад і думки інших людей. Можна навіть сказати, що тією останньою прикметою він держався при проводі. Порадився було Йосифа Фолиса (посла), д-ра Володимира Бачинського або знову д-ра Є. Олесницького, мене чи Василька, вислухав усіх і вся, всяку критику, а часто й напасти — й тоді рішався. Розмахом не грішив. Але зате мав практичний „хлопський розум сільського війта“ на краєву скалю. І тому рідко робив необдуманий крок. Та все руководився в політиці адвокатською засадою: брати, що можна, що дають, а потім жадати решти; не впиратися на тому, щоб „усе відразу“ виграти. Оцю свою життьову засаду д-р Кость Левицький знаменито (і дуже характеристично) сформулував у своїй збірці монографій про українських галицьких політиків під заголовком: „Українські політики“ (Львів, 1936), де сказано: „В політиці треба брати що можна і поки час, щоб не було запізно“.

 

Того типу політик не дуже придатний, коли йшло про боротьбу по засаді „або пан — або пропав“. Але в таких хвилинах, коли приходило до переговорів і до торгів, такі люди потрібні. З уступленням д-ра Костя Левицького з влади, лишився в ній тільки один чоловік, що мав зрозуміння та відвагу дораджувати, якщо треба, злагоду чи компроміс. Це був я. Другим таким був Панейко, але він поїхав до Парижу. Того самого покрою були Вітовський і Перфецький, але вони не мали рішального голосу. І д-р Сидір Голубович, що перебрав премєрство по д-рові Костеві Левицькому, схилявся б був туди, якби взагалі мав енергію та своє власне „я“. Та він, совісний, трудящий, ідейний працівник — того „я“ не мав. Коли отже з кінцем грудня 1918 р. надїхав з Відня д-р Євген Петрушевич, типовий максималіст і різкий контраст до д-ра Костя Левицького, д-р Голубович уповні пішов по лінії його максималістичної, нереальної політики.

 

Я їздив у безнастанних місіях — чи у Велику Україну чи на Чехословаччину. Через те, природно, мій вплив в осередку влади змалів. Коли я не був приявним, я не міг впливати на рішення, а раз прийняте рішення годі було змінювати. Панейко був у Парижі, а з решти членів Кабінету ні один не визначався гостро окресленою індивідуальністю, ні довшим та ширшим політичним досвідом. Це були совісні, трудящі робітники і пильні шефи своїх ресортів, але на цьому справа й кінчилася. Отже й домінував над ними д-р Євген Петрушевич з його непримиренним максималізмом та його крайньою безкомпромісовістю. Оце й заважило чимало в пізніших переговорах із Аліянтами та мало рішальний вплив на дальшу долю Галичини.¹)

 

ХLIV.

Клопоти молодої держави

 

Як угорі розказано, я вернувся був із Хвастова до Тернополя зі штабом і припасами, 8. чи 9. грудня 1918 р. Мене чекала гора праці в моєму власному ресорті внутрішніх справ та взагалі в Кабінеті. Правда, д-р Р. Перфецький заступав мене незвичайно совісно та лояльно. Але коли я вернувся до свого секретаріяту, не міг обігнатися від тисячей усяких справ.

 

Ось так однією з перших справ була справа замордування парубками дідича Жида в одному з сіл Збаражчини. В інтересі вдержання ладу й авторитету закону та влади я мусів загрозити нашому власному комісарові у Збаражі арештуванням, коли він не зробить ладу з цією справою. Дальше треба було змінити деяких повітових комісарів. Взагалі треба було скінчити налагоджування адміністраційного апарату. Видано розпорядки про організацію і службовий реґулямін для самого Секретаріяту і для повітових комісарів. Зорганізовано їх на взір австрійських „старостів“ з тією різницею, що повітові комісаріяти полагоджували й такі справи, які належали передтим до повітових виділів. Значиться, введено таку саму систему, яка була в австрійських „краях“, в яких не було повітової автономії (як Буковина, Шлеськ, Тироль, Зальцбург і т. д.). „Українські Національні Ради“ по повітах, що були властивими організаторами перевороту і перших комісаріятів, одержали тепер ролю дорадчого чинника для комісаріятів, та були висловом опінії.

 

Зорганізовано також жандармерію. Службу безпеки по повітах несла зразу міліція, покликана до життя повітовими Українськими Національними Радами, і ті бувші австрійські жандарми Українці, що були на місцях. Але це не вистачало, і в переважній частині це не була фахова жандармерія. Тому в Тернополі створено вишкіл для жандармерії, якого командантом назначено австрійського капітана (сотника) жандармерії, Михайла Федитника (опісля майора-отамана). В середині грудня 1918 р. з цього вишколу вийшло 1,200 перших українських жандармів, яких я заприсягав. Про це була вже мова раніше.

 

Без правильної поштової, телеграфічної і телефонічної служби тяжко було адмініструвати краєм. Ось, наприклад, у перших днях нашої держави, ми ніяк не могли получитися з Гусятином — ні телефоном, ні телеграфом. Показалося, що „свати“ в Гусятинщині вважали, що як нема цісаря, то й не треба телефонів та телеграфів та що стовпи і дроти здадуться їм у господарстві. І вони й повирубували чи повикопували майже всі телеграфічні стовпи поміж Копичинцями й Гусятином та забрали (стовпи й дроти) собі. Треба було вишукувати назад ці стовпи, або, як селянин уже порубав чи поколов стовп, треба було ставити тимчасові стовпи. А по селах оголошено, що навмисне ушкодження чи нарушення залізничих шин, порогів, мостів, віх, телеграфічних стовпів, дротів і т. п., буде каране смертю, на підставі наглих воєнних судів.

 

Це одначе не був увесь наш клопіт з комунікацією. Не було сил для обсади всіх поштових урядів, телеграфів і телефонів. Щоправда, деякі Поляки і майже всі Жиди залишилися в поштово-телеграфічно-телефонній службі, але було теж багато, які не хотіли служити українській державі. Це й добре — думали ми з одного боку, бо особливо телефони в часі війни чи революції, мусять бути в певних руках. Та з другої сторони — забракло телеграфістів і телефоністок. Тому державний секретар пошт, телеграфів і телефонів, Олександер Пісецький (бувший урядовець Дирекції Пошт у Львові і відомий організатор городецької дільниці у Львові) зорганізував був курси поштової, телеграфічної і телефонічної служби, на які прийнято сотки дівчат переважно українських міщанських дочок та багато Жидівок. Перший курс відбувся в Тернополі, а потому в інших головніших містах. До Нового Року 1919, пошти, телеграфи і телефони були обсаджені. Секретар пошти, Пісецький, обїздив Галичину та всюди наладнував поштово-телеграфічно-телефонічну комунікацію особисто.

 

Ще більші клопоти мали ми зі залізничниками. Значна частина персоналу (Поляки), покинули службу. На їх місця треба було поставити нових. Спочатку служба недомагала. Але небаром — завдяки Державному Секретареві Залізниць, Іванові Миронові (відомому українському діячеві зі Станиниславова і бувшому радникові Дирекції Залізниць у Станиславові) — недостачу персоналу поладнано. І. Мирон лишився і надалі в Станиславові і звідтам керував наладнанням залізничого руху. Та головною його проблемою була цілковита недостача палива. Розпад Австрії перервав доставу камінного вугілля зі Шлеська, а через революцію та анархію в Україні (спричинену повстанням „Директорії“) ми не могли дістати вугілля з Донеччини. Існуючі в нас припаси вугілля скоро вичерпувалися.

 

Треба було топити дровами і то сирими, бо австрійська армія зужила сухі дрова. А це знову страшенно спиняло рух. Тому Секретаріят Залізниць зарядив у залізничих варстатах Станиславова перерібку льокомотив для опалювання їх нафтою. Опалювання льокомотив нафтою було тоді в Европі непрактиковане. Перша зробила це з конечности наша держава. Незабаром уліпшено цю систему так, що наші нафтові льокомотиви дорівнювали вуглевим. А нафти мали ми подостатком.

 

Саме на нафту націлилася наша влада, шукаючи за джерелами доходу на утримання армії і державного апарату. Велика Україна потребувала величезного припасу нафти та бензини. Наші граничні власті у Підволочиськах повідомляли нас, що через кордон переходять десятки вагонів нафти і бензини за Збруч. Дрогобицький нафтовий комісаріят, цебто Семен Вітик, продавав нафту купцям з України без обмежень. Не мав, видно, тих „сумнівів“, що їх мав у випадку, коли Стрийська Українська Національна Рада з о. Нижанківським на чолі, звернулася до Вітика видати їм нафту, на яку вони мали дозвіл від влади, і хоч ця нафта мала бути вжита на утримання державного апарату й армії, на терені т. зв. Стрийської Експозитури.

 

Тут треба пояснити, що коли наша влада ще була у Львові, їй тяжко було скомунікуватися зі Стриєм та повітами коло Стрия і на захід від Стрия (Сколем, Дрогобичем, Самбором, Старим Самбором, Туркою, Ліськом), а то через те, що Поляки у Львові держали головний двірець, де сходилися шляхи зі Стрия, Самбора, Перемишля і т. д. До Стрия треба було їхати зі Львова возом чи автомобілем на Личаків. Винники, а там окружною дорогою до Боринич і опісля залізницею на Ходорів-Миколаїв. Тому наша влада створила в Стрию т. зв. „експозитуру“ — даючи їй право заступати в тому районі державний Секретаріят. Там теж, у Стрию, утворено окрему військову команду на цей район, а на чолі поставлено полковника Гриця Коссака, коли він лишив команду Львова.

 

Щоб наповнити порожню державну касу, наша влада рішила, що на вивіз нафти треба дозволу Кабінету, підписаного двома Секретарями, і що за кожну вивезену літру нафти платиться, здається, по 4 сотики мита. Це мито мало бути плачене в Підволочиськах до каси граничного митаря. З приводу цього цілком зрозумілого зарядження мали ми цілу низку неприємностей. Згадую про це тут тому, щоб підкреслити, як різні люди утруднювали будову молодої держави, розносячи сплетні, баламутячи опінію, підбурюючи нарід, та обдираючи з чести тих, що зі самозапертям будудують для народу його власну хату.

 

Взагалі дорога будівників держави не є застелена рожами. Читаючи святочні статті в американсько-українській пресі або слухаючи святочних промов з нагоди свят державности чи злуки України можна мати враження, що будова української держави в роках 1917—1919 була одним великим національним ликуванням у супроводі проклямацій, торжеств і т. д. Угромаднення такої думки шкідливе, бо молоде покоління може думати, що вистане крикнути „Слава Україні!“ і вона вже повстане.

 

В дійсності це було далеке від ідилії. По тих всіляких досвідах, що я їх пережив, я не мав би охоти будувати вдруге „демократичної“ держави, бо наша „демократія“, на жаль, дуже часто й легко, перемінюється в „хамократію“. До демократії треба перше всього виховання народу в твердій монархічній школі. Щойно тоді демократія функціонує і то лиш до якогось часу, поки маловартісні елементи не візьмуть верху. Це вже великий Аристотель у старині завважав, що державні форми, чергуються від аристократії через демократію до олігархії, тиранії або охлократії. Демократія є найскладнішою формою державного ладу і тому найслабшою. А в нерозвиненій суспільності вона просто самогубна.

 

Ледве ми наложили вивозове мито на нафту, як відразу почалася демагогічна кампанія проти влади, що сягала з одного боку до Дрогобича, а з другого аж до Києва. Пущено в обіг нікчемну клевету, що „секретарі беруть собі від нафти хабарі“, що „галицька влада обдирає бідний робочий нарід“, або „обдирає братню Україну“, „ставить кордони між обома Українами“ і т. п. І найдивніше, що найшлося чимало людей, які повірили в клевету про „хабарі“ та що ловилися на оцю демагогічну вудку. Не треба додавати, як це підкопувало авторитет влади. А скільки заколоту і клопоту це спричинило!

 

Вертаючись до мого ресорту (внутрішніх справ), мушу додати, що вимоги, які неспокійний час ставив до нашої молодої адміністрації, були тяжкі. Ось приклад з одного тільки теребовельського повіту.

 

Нашим повітовим комісарем був там д-р Дмитро Юркевич, тамошній адвокат. Він запросив мене явитись у нього на повітовому зібранні війтів (начальників громад). На це зібрання явилися війти та по два три радні з кожної громади, разом до 300 людей. Комісар представив мене і я сказав до них коротку промову. З черги комісар заприсяг усіх війтів на вірність українській державі і також сказав до них річеве слово про їх обовязки. Зачалося опісля вияснювання різних нових розпорядків. Це була справдішня школа адміністрації — тільки ведена коротко, в формі наказів, наче при війську.

 

З черги перейшов комісар д-р Юркевич до справи завідування бувшими двірськими (панськими) лісами. Треба знати, що між численними розпорядками, що їх ми (цебто Кабінет) видавали, а які мали силу тимчасових законів, були розпорядки про господарення б. панськими лісами, землями та фільварками. Ще за нашого осідку у Львові вийшов закон Української Національної Ради, що всі двірські землі і ліси переходять у завідування української держави та що буде ухвалений закон про аґрарну реформу. Такий закон ухвалила опісля Українська Національна Рада в Станиславові, в березні, 1919. На його основі всі маєтки вище 40 моргів обшару переходили на державу, а ця мала їх розпарцелювати між безземельних і малоземельних селян, на їхню приватну власність. Але тим часом треба було якось адмініструвати ці землі та ліси. Оце саме регулювали наші розпорядки. Ось такий розпорядок наш комісар вияснював тепер представникам громад.

 

У ході того я зорієнтувався, що розпорядок цей уже переведено та що в повіті існують уже „лісові комісії“, зложені з представників дотичних громад, церков і бувших дворів, що завідують цими лісами, видають будівельний матеріял, дрова, ріща, хмиз, хворост кому треба, пильнують лісів і т. д. Декуди одначе цих комісій не введено. А саме війти з двох чи трьох громад, жалілися, що сусідня до них громада, що в ній лежав двірський (панський) ліс, з якого досі всі ті громади брали дрова, не допускає тепер їхніх громад користуватися цим лісом. Громада, що в ній саме був ліс, сама обняла його посідання та адміністрацію. А коли сусідні громади пробували користати з цього ліса, озброєна міліція цієї громади грозила їм стріляниною і навіть стріляла — на щастя, без випадку.

 

— Чому ваша громада — спитав комісар делеґатів обвинуваченої громади — не допускає ці сусідні громади до того лісу? Ви ж знаєте, що новий закон про управу народніх лісів каже, що всі громади, які досі користали з даного лісу, мають разом ним управляти та мають право з нього дрова брати?..

 

— Це наш ліс, пане старосто, -— відповів запитаний війт. — Той ліс лежить у нашій катастральній громаді. („Катастром“ називали в Австрії опис та виказ всіх земель даної громади. Вели його і переховували суди.)

 

— Не в тому річ, у який катастер цей ліс вписано, а в цьому, хто його досі вживав — відповів комісар.

 

— Та досі вживав двір (цебто пан) — відповів хитрий війт.

 

— Так — в один голос заявили війти з покриджених громад — але ми в того пана брали дрова, відколи людської памяти...

 

— А тепер той ліс не панський, а громадський, наш — відповів війт обвинуваченої громади.

 

— Ні, не громадський, — вмішався комісар, — не ваш, а народній. І ви мусите ці громади допустити до співуправи.

 

Счинилася сварня між представниками заінтересованих громад. Очі в них блискали гнівом, голоси підносилися; вони мало не скакали до бійки.

 

— Спокій! — гримнув комісар та додав: — Цей ліс мають вживати та адмініструвати спільно всі громади, що досі його вживали. Отже — звертаючись до обжалованих — ви маєте допустити їх (показуючи на війтів покривджених громад), до співуправи і вони мають право брати дрова з цього лісу. А як вони щераз пожаліються, то пришлю до вас жандармерію зробити лад.

 

Ті, що спорили затихли, але я бачив, що представники громади, яка захопила ліс, понуро щось між собою відказували. Це, думав я, селяни проти селян, брат проти брата! Оце вам солідарність інтересів робочого народу... Дядько не має ніякого сантименту для свого брата-дядька! Не журиться, що його сусіди селяни не мають чим хати огріти в гостру зиму. Менше серця мають для своїх, як оцей пан-дідич, що його всі наші повісті чи аґітаційні брошури малювали як безсердечного гнобителя чи визискувача. Ми, вихована на сантиментальній літературі, інтеліґенція, ідеалізували дядька, а цей дядько показується немилосердним самолюбом, коли йде про кусок поля чи лісу... Чи не пересадили ми в славославленні цього дядька?.. Чи справді він така невинна тільки жертва, як його малювали наші поети, письменники та аґітатори?

 

Ось там, на цій нараді в теребовельсько.му „старостві“, зачалася у мене ревізія моїх поглядів про людську натуру та про оспіваного плаксивими поетами селянина. Там зачав в мене зароджуватись сумнів, чи вся наша політика аґрарного радикалізму (тут розумію „радикалізм“ не в значенні партійному, а в загально-суспільному), не була схиблена. Як я опісля чув, громада, що загарбала ліс тільки для себе, таки не допустила покривджених громад до вживання лісу. А коли там прийшли два жандарми зробити порядок, селяни з загребущого села стріляли до них і ранили одного. Комісар мусів післати там експедицію 30 жандармів, що заарештували кільканадцять бунтарів, та мусів поставити в цьому селі постійну стійку жандармів для тримання ладу з лісом. Та і це не помагало. Гурти селян із ворогуючих сіл нападали в лісі одні на одних та побивали себе мало не до смерти. Вкінці комісар відібрав адміністрацію цього лісу від селян та встановив свого „лісового комісаря“, якому для стереження ладу приділив 8 жандармів. А лісовий комісар зарядив, що ворогуючі села мають брати дрова з лісу в різних днях, цебто визначив окремі дні для кожного села (щоб не билися).

 

Цей випадок в Теребовельщині не був відокремленим. Були такі та подібні випадки по цілому краю. З багатьох сторін доносили мені, як секретареві внутрішніх справ, що селяни, користаючи з того, що панські ліси віддано в управу „лісових комісій“, зложених з представників сільських громад, вирубують ліси без пощади і без застанови. Декуди цілі села виїздили „толокою“ в ліс і рубали, що могли і що попало. В деяких селах по хлопських обійстях стояли стоси дров та лежали гори пнів па будівельний матеріял, хоч їм того матеріялу і тих дров не треба було. Деякі передбачливі селяни запаслися деревом на кільканадцять років, а інші вивозили дрова до міст на продаж, робили „бизнес“ на „народньому лісі“. Ліси проріджувались та заходила небезпека, що наступне покоління не буде мати жадного ліса. Я вислав тоді до всіх повітових комісаріятів обіжник, наказуючи спинити цю руїну, а як треба, карати гостро й безпощадно, так як безпощадними були ці нищівники лісів.

 

Назагал одначе беручи, наше галицьке селянство поводилося прилично та ставилось до завдань державного будівництва дуже добре, конструктивно та зі зрозумінням того, що довкола нього діялося. Але було декуди й інакше. Бували — як я вже мав нагоду завважати — й деструктивні прояви та випадки вандальства. Про знищення селянами телеграфічної лінії між Копичинцями і Гусятином в першому тижні нашої держави згадано вже вгорі. Згадаю тут ще другий випадок нищівного інстинкту.

 

Їдучи урядово зчаста гостинцем між Бурштином і Рогатином, я минав за кожним разом прекрасну, просто величаву, довгу алею срібних тополь та лип, що бігла від гостинця до панського двора. Було там може 200, може й 300, величних дерев. А відомо, що срібна тополя це рідке і вартісне дерево; так само липа. Виплекати таку алею взяло може й 100 або й більше років. Одного разу, доїжджаючи до алеї, я здалека завважив, що всі пні у висоті яких 4 або 5 стіп понад землею біліли. Я думав, що їх побілили вапном проти хробів, хоч у зимі це було дивно. Та коли я приїхав ближче, мною аж затрясло з обурення. Всі оці пні були обдерті з кори до самого білого дерева. Ця варварська робота зроблена була, очевидно, пляново й систематично та більшим гуртом людей. Так покалічені дерева мусіли згинути і всохнути. Я наказав шоферові, Німцеві, що також кляв з обуренням „галюнкен“ (драбів), що знищили стільки прекрасних дерев, звернути в алею до двора. На подвірї застав я якогось гуменного та спитав, хто це так опорядив ці дерева.

 

— А хто ж, як не добрі сусіди, — була відповідь.

 

— Які сусіди? — питаю, вдаючи, що не розумію.

 

— А люди зі села, що онтам, — показав палицею. Не одну ніч вони на це „діло“ витратили.

 

— А чого ж ви не дали знати до повітового комісари в Рогатині? — знову спитав я.

 

— Та пана-дідича нема, економа нема, а я сам, що годен? Ще мене котрий сокирою потягне. То, пане, розбишаки, а не люди. Я ходив до війта, говорив йому, що то гріх таку деревину нищити, а він каже: „а що я зроблю, або я знаю, хто то зробив?“ — А він добре знає, тільки не хоче знати — бідькався старий гуменний.

 

Попрощав я старого та поїхав у свою дорогу. Я думав: Які варвари! Що за злоба. Що за тісне, сліпе самолюбство! Очевидно, селяни, що зробили це, рахували, що дерева посохнуть, а тоді вони заберуть їх „задурно“.

 

Я вступив до „староства“ у Рогатині і переказав моє спостереження комісареві. Що він із тим зробив, не знаю.

 

Одначе мої досвіди зі селянською масою під час будови нашої держави не зневірили мене до неї. Навпаки! Це знаменитий і одинокий елемент для будови здорової держави, але його треба держати в руках. На мужика не треба глядіти через сантиментальні окуляри наших плаксивих письменників. Це була в нас мода розпадатися над селянином. На нього треба глядіти тверезо, по-людськи, але не ідеалізуючи його. Селянин, як соціяльна кляса, заслуговує на спочуття тільки тоді, коли його дійсно гноблять пани. Як селянин сам дірветься сили, то змилуйся Боже над тими, хто слабший від нього. „Не дай, Боже, з Івана пана“ — каже таки селянська пословиця. Інша річ, наше селянство, як обичаєво-культурна верства. Здоровішої та симпатичнішої від неї, мабуть, тяжко найти в світі. Як і нема кращого матеріялу на податника і рекрута, на чому стоять усі держави. Коли він має землю і охорону закону (безпеку), то дасть податок та рекрута і все стане за державним авторитетом.

 

XLV.

„Янівська республика“

 

Було то за мого другого побуту в Теребовлі, що я мав нагоду обсервувати ще інші труднощі нашої молодої, щойно народженої адміністрації. Комісар д-р Юркевич оповів мені, що містечко Янів (коло Теребовлі, а не в Яворівщині!) відоме із свого москвофільства, відмовилося доставити рекрута до української армії, бо вони „не признають України“ та в них є „своя республика“. Коли комісар післав там жандармів, янівські люди стріляли до них, і одного жандарма — дуже гарного, чесного чоловіка — вбили. Тоді комісар вибирався туди з військовою експедицією і для цього просив нашу команду в Тернополі прислати йому сотню піхоти з кулеметами. Ця сотня, самі Збаражці, надійшла і чергового дня досвіта комісар вибрався з нею кільканадцятьми підводами до Янова.

 

Другого дня кільканадцять возів, повних війська, поторохкотіли гостинцем до Янова. Д-р Юркевич оповідав мені опісля хід експедиції. Коли він прибув до Янова, містечко щойно будилося. Вози з військом станули на „ринку“ (головній площі) містечка, що радше подобало на село. Поява війська заалярмувала всіх. Парубки, що мали йти до війська загумінками повтікали з хат у сусідній ліс. А було їх більше сотні. Незабаром із лісу, що тягнеться горбом понад Яновом, посипалися сальви на експедиційний відділ. Д-р Юркевич, сам досвідчений у боях офіцер, казав виставити кулемети на дахах та „переїхатися“ по лісі кулеметним вогнем. В лісі затихло. Такий стан міг тягнутися в безконечність. Та д-р Юркевич був не з тих, що вичікують, що хвиля принесе. Бачучи, що ніодин з парубків не вилазить з лісу, д-р Юркевич розіслав патрулі по хатах з наказом заарештувати в кожній хаті старшого брата чи батька того парубка, що обовязаний був йти до війська. За якої пів години більше сотні міщан — молодих і старих — стояли під сторожею на ринку. За ними зявилися вдруге стільки баб із плачем та йойканням. Рівночасно зачалася знову пальба з лісу.

 

Д-р Юркевич проголосив тоді, що якщо стрілянина з лісу не буде припинена, він скаже окружити містечко своїми патрулями та підпалить його з чотирьох кінців. Хто ж буде втікати з вогню, до них скаже стріляти з кулеметів. Це помогло. До 15 мінут пальба втихла. З черги комісар оголосив, що як до години хлопці, обовязані до війська, не ставляться на ринку, то він візьме до війська на те місце кожного старшого брата чи батька. Треба додати, що війт і присяжні стояли вже на ринку, заковані в кайдани. Але і це не помогло. Ніодин з парубків, що сиділи в лісі, не зявився.

 

Комісар одначе не жартував. Як година минула, хлопці із „збаразької сотні“ вхопили війта та ще кількох міщан, що „не признавали України“, поклали ниць на снігу та всипали кожному по 25 „відливаних“. Счинився крик та зойк і битих і бабів, а „Збаражці“ взялися до другої серії „арґументів“ проти впертих міщан-москвофілів. Та тут баби припали до стіп комісари, лебедючи, що вони приведуть парубків із ліса, аби тільки застановити киї.

 

— Добре, — сказав грізний комісар. — Пожду ще пів години.

 

За пів години майже всі парубки, обовязані до бранки, були на ринку, в руках „Збаражців“. Кожний з них дістав на снігу 25 „гарячих київ“. Батьків та старших братів, крім тих, що їх сини чи брати не явились, звільнено. На кінець д-р Юркевич наложив „контрибуцію“ на міщан, зготовити багатий обід для збаразької сотні. Ще й подиктував, що має бути: добрий борщ, вепровина з капустою та пироги (вареники), а до того по чарці горілки, по „гальбі“ пива та по пачці тютюну на вояка. А що сотні не було безпечно розходитись їсти по хатах, то комісар запорядив, що столи мають бути заставлені на ринку і там поданий обід. На першому місці засів комісар, коло нього старшини, дальше підстаршини і жандарми, а ще дальше рядовики. На самому кінці погоничі підвод, мабуть, за військовим принципом, що... „цивіль іст кайн менш“. Міщанки услугували, подаючи гарячу страву. А все те на снігу, під голим небом. Рівночасно мами годували своїх синів, взятих до війська та поприносили вузлики для них.

 

Як обід скінчився, комісар казав довбушеві вдарити в барабан. Зібралася довкола ціла громада. Сотня станула в лаву. Комісар ставши на столі, виголосив до зібраних коротку промову.

 

— У своїй глупоті — говорив він — ви казали, що не признаєте України. Якби ви підняли були таке проти цісаря, що ви зробили проти української держави, то ваше містечко було би зрівняне з землею, а ті хлопці, що дістали по 25 буків, були б здесятковані. Ваш війт і присяжні висіли б на шибеницях. А Україна поступила з вами як рідна мама з дурними дітьми. Вона вас покарала, але по-батьківськи. Я не кажу вішати і розстрілювати, бо ви та сама кров, що я і що ми всі. Ми один нарід. Вибийте собі дурне москвофільство з голови. Росії вже нема; царя нема. А Україна є і Україна боронить вас від Ляха. Тому служіть їй вірно, бо служачи їй, служите собі самим. Якби не було України, то Лях прийшов би і взяв би ваших хлопців до польського війська. А тут ось — бачите — стоїть сотня українського війська. Вони нині вас карали, а завтра підуть битись з Ляхами за нашу землю і за вас. Тож нехай вам нинішній день буде наукою. Ви, мами, не плачте за синами. Ми їм кривди не зробимо, бо то своя армія, самі свої старші. А вам, господині і дівчата, що нагодували мою сотню, красно дякуємо. А щоб ваші хлопці не йшли пішки до Теребовлі за возами, так доставте зараз підвод для них, то й поїдуть. Памятайте, що був ще я дуже милосердний для вас і вдруге подібного не зачинайте. Українська держава бунту не стерпить.

 

Промова зробила добре, протверезливе та лагодяче враження. Від того часу в Янові був спокій. Містечком правив назначений д-ром Юркевичом „громадський комісар“ і не було жадних клопотів. Наука помогла. Вістка про неї пішла кругом та скріпила авторитет української влади. Рішучість і такт д-ра Юркевича будили респект для української влади.

 

ХLVI.

Бориславська „диктатура пролетаріяту“

 

Коли ось так на Поділлі „зліквідовано“ янівську „республику“, на Підгірї виринув новий клопіт із „Вітиківською республикою“ та з „диктатурою пролетаріяту“ в Бориславі-Тустановичах. Тамошні робітники при нафтових копальнях і рафінеріях були в більшості Поляками соціялістами. Меншість була українська, переважно також соціялістична. Соціяліст Семен Вітик, бувший посол до парляменту з тамошньої округи, спершись на озброєних робітниках з нафтового району, захопив владу над нафтою у свої руки та господарив нею як хотів. Вгорі вже згадано, як, наприклад, Вітик не хотів видати нафти Українській Національній Раді в Стрию, хоч Державний Секретаріят зарядив цю видачу і т. п. На свою руку Вітик проголосив „соціялізацію“ нафтових копалень і рафінерій та захопив їх. Розуміється, його та його прибічної ради зарядження не мали сили закону. Але, що він і його соціялістична „ґвардія“ тримали нафтовий район у своїй силі, то тим часом у цьому районі все було но їхньому. Це мало багато більший вплив на долю Галичини, цебто нашої західньо-української держави, як читач цих споминів міг би здогадуватись.

 

А саме: вістка про „конфіскату“ копалень і рафінерій „пролетаріятом“ Вітика, блискавкою донеслася до Відня і дальше до Парижу, Брукселі, Лондону й Канади, де жили правні власники цих копалень та рафінерій. Треба знати, що галицький нафтовий промисл був у руках французько-бельгійсько-канадійських компаній. Чутка про „соціялізацію“ та „конфіскату“ нафтового промислу викликала паніку та лють серед зацікавлених капіталістів згаданих країв. Природно, вони вдалися до своїх урядів із домаганням, щоб ці уряди боронили їхні інтереси перед „розбишацьким українським урядом“. У Парижі чи Брукселі не знали і не могли знати, що Вітик і його місцева „диктатура пролетаріяту“ -— це тільки хвилевий продукт анархії, а не дійсний вислів галицької держави! Там брали Вітика за представника нашої держави і по цьому судили цілу соціяльну політику та характер держави.

 

Зрештою, щодо офіційного становища Вітика вони мали й рацію, бо наша влада безсильна зразу супроти Вітика і його озброєних соціялістів у нафтовому районі — формально признала його „комісаром нафтового промислу“. Це було на початку конечне зло, бо слабка зразу держава не могла задиратися з Вітиком і його „бориславською республикою“, як це жартома, називали. Це зло і цей промах мстилися опісля не абияк.

 

Власники чужих капіталів, вложених у бориславсько-тустанівсько-дрогобицький нафтовий промисл, маючи до вибору між „грабунковою“ нафтовою політикою української держави і Польщею, воліли, розуміється, Польщу та помагали їй своїми, не малими, зрештою, впливами на Версайській конференції і в Аліянтів взагалі. Галицька нафта стала головною причиною тому, що Галичина дісталася Польщі. Вітик і його нафтова „диктатура“ віддали медвежу прислугу нашим державним змаганням. Про це мені нераз доводилося чути в поінформованих колах у Відні, Парижі й Канаді, просякло це також у друковане слово в Англії й Франції.

 

З цією „диктатурою пролетаріяту“ у нафтовім районі мали ми опісля ще гірші клопоти. Треба було вкінці вислати туди військо і роззброїти „пролетаріят“.

 

ХLVII.

Київські розмови з головою Директорії

 

По моєму приїзді до Києва з приводу моєї чергової місії на Велику Україну, я негайно зголосився до Директорії, цебто до її голови, Володимира Винниченка. Директорія урядувала тепер у цьому самому бувшому царському двірці „на Липках“, де передше урядував Гетьман. При вході до двірця стояли на варті Січові Стрільці. У входовому вестибюлі, мій кожух та смушкову шапку з тризубом на ній, відібрали ті самі лякеї, що були за Гетьмана. Вони пізнали мене, бо бачили мене кілька разів ще у вересні, та поздоровили з очевидною пошаною. Ми поглянули взаємно на себе якось неначе допитливо.

 

— Я до пана президента Директорії, Винниченка — сказав я.

 

Мене провів один із лякеїв на той самий перший поверх, де ще недавно приймав мене Гетьман. Тим самим багряним, товстим хідником вистелені були сходи, як тоді, тільки, що тепер він був брудний. У „передній“ (передпокою) при тому самому столі, де за Гетьмана сидів огрядний, червонолиций та парубікуватин полковник Полтавець Остряниця, я застав молодого Чикаленка, середущого сина відомого землевласника з Херсонщини, патріота та мецената українського руху — Євгена Чикаленка.

 

Старий Чикаленко був добрим знайомим і приятелем моїм та мого батька, о. Михайла Цегельського, що його вивезли були в 1915 р. Москалі з Камінки Струмилової до Києва як політичного закладника. Там пробув він два роки та бачив народини Української Центральної Ради. І молодого Чикаленка я знав із зустрічей у хаті його батька та в Українському Клюбі. Він був саме антитезою Полтавця: худощавий, з тонкими, аристократичними рисами лиця й тонкими манерами; добре вихований син українського пана. Тепер він — як член соціял-демократичної партії по ідеям (чи по трагічному непорозумінні!), а культурна людина по манерам — став персональним секретарем голови Директорії. Молодий Чикаленко привітав мене та провів до сусідньої кімнати, а властиво салі, що тепер служила за ждальню для тих, хто мав діло до Винниченка. Перепросив мене, що мушу трохи пождати, бо „пан голова Директорії зайнятий важною конференцією“. Коли я ждав, Чикаленко два чи три рази приходив із передпокою до мене розмовляти зі мною. Розпитував про події в Галичині, про війну з Поляками, про мого батька і т. п.

 

Під час мого чекання надійшов д-р Осип Назарук, що був уже „міністром преси й пропаґанди“ в кабінеті Директорії, а з ним — не тямлю вже — хтось із молодих галицьких стрілецьких старшин. Д-р Назарук сказав щось Чикаленкові, а він — як я це бачив через відхилені двері до „передньої“ — наче виправдувався, вказуючи, мабуть, на те, що я вже жду на розмову з Винниченком. Та, видно, д-р Назарук мусів сказати йому, що в нього спішне урядове діло, бо як тільки Винниченко став вільний, д-ра Назарука зараз покликали до нього, а я ждав дальше. Вже це видалось мені некоректним, бо дипломатичний посол галицької (західньо-української) держави — по всім правилам етикети, повинен був мати першенство перед місцевим міністром. Та я готов був революційним урядовцям та міністрам вибачити їх недоліки в етикеті ...

 

Коли одначе по яких пяти хвилинах д-р Назарук вийшов із кабінету Винниченка і, забравши молодого офіцера, з ним разом назад увійшли до Винниченка, я відчув образу, що я і виявив секретареві Винниченка.

 

Збентежений Чикаленко сказав кілька чемних слів оправдання, що це не його вина, та поспішив до кабінету Винниченка. За хвилину вийшов, а за ним сам Винниченко, що привітався зі мною дуже щиро та, звиняючися за „неформальність“, попросив мене ще пять хвилин терпеливости, поки він не відправить д-ра Назарука і цього старшини.

 

За яких мінут три-чотири д-р Назарук і згаданий старшина вийшли спішно, а властиво майже вибігли від Винниченка та — навіть не глянувши в мою сторону — поспішили до виходу. Чикаленко попросив мене в кабінет Винниченка.

 

Дивно мені якось було, коли я входив до того самого кабінету, де мене кілька разів приймав, і то не так давно, Гетьман, і коли за тим же самим, тяжким бюрком та на тому ж самому фотелі, що передше Гетьман, сидів тепер Винниченко, голова соціялістичної Директорії. В отвертому комині горіли поліна, бо це була зима. Винниченко встав, сильно потряс мою руку, попросив сідати коло бюрка та сам сів, витягаючи ноги до вогню і з очевидним вдоволенням гніздився у фотелі. Він відразу перейшов на товариський тон старого знайомого.

 

— Чи думали ми коли, пане после, бувши ще студентами в Академічній Громаді при Бляхарській вул. (у Львові), що ось тут Ви будете як посол західньо-української республики в мене як голови Директорії Української Народньої Республики?.. Памятаєте наші палкі дискусії?.. Ви заступали націоналізм і сепаратизм, а я марксизм та інтернаціональний федералізм. А ось сьогодні наші дороги зійшлися. І Вас і мене історія оправдала: Україна вповні самостійна, як це Ви обстоювали в своїй брошурі „Русь-Україна і Московщина-Росія“ та в „Молодій Україні“. Але — вона соціялістична, як це я проповідував ...

 

— А це знову — вкинув я жартом у тоні наших дискусій з-перед 17 років — оправдало Ваш геґлівсько-марксівський, історичний силогізм: теза — антитеза — синтеза. Цебто: самостійницький націоналізм — інтернаціональний соціялізм — Директорія і Українська Народня Республика! На це ж є диялектика, щоб натягати фактичну дійсність на Мадеєвому ложі доктрин. Чи не так?. .

 

Ми жартували та дещо „натягали“ один одного як два старі фехтмайстри. Але поза тими жартами крився старий і непримиренний антагонізм двох політичних світоглядів: націоналістичного і соціялістичного.

 

— Як бачу — „натягав“ я дальше Винниченка, — Ви одідичили по Гетьмані не тільки Україну, але й цей двірець та ще й лакеїв і обстановку. Маєте й галицьку охорону...

 

— Ваші Галичани — відгризався Винниченко, — все були Тирольцями Сходу. В 1848 р. вартували біля австрійського імператора, а тепер біля Директорії. Їм можна довіряти — додав він серіозніше.

 

— Як бачу — відповів я, — Ви тієї самої думки, що Гетьман. Він мені казав точнісько те саме, сидячи в тому ж фотелі, що й Ви. А бачите — помилився! Лишив Коновальцеві під опіку магазини у Білій Церкві, а Коновалець віддав їх Директорії. І Галичани, показується, не все певні...

 

Ця увага чомусь то, як я помітив, вразила чи збентежила Винниченка. Незабаром я дізнався, чому. Але я не прийшов був до Винниченка на товариську гутірку, чи на партійну полеміку, а як посол Галичини — шукати якнайбільше помочі для нашої армії. Тому я скоро перейшов від жартів до діла.

 

Мушу признати, що в Винниченка я все знаходив прихильне відношення до галицьких воєнних потреб. Не памятаю вже нині, яку листу дезидератів я предложив йому — але памятаю, що була вона немала. Пригадую собі, що були там гармати, кожухи, чоботи, грошова допомога, 100 вагонів цукру і т. д. (З тих 100 вагонів цукру до Галичини до їхало... 20. Решта — 80, були розкрадені, чи „загублені“ подорозі з Білої Церкви до галицької границі. Я цим разом не їхав з тим усім добром, а післали його „урядовим шляхом“.)

 

Між іншими справами обговорив я тоді з Винниченком заміну галицьких вузько рейкових залізничих шляхів на широко рейкові, як це було на Великій Україні, щоб поїзди з України могли просто доїжджати під Львів і щоб не треба було переладовувати вагонів у Бродах чи Підволочиськах. Це і було небаром опісля переведене від границі аж до Задвіря. Обговорили ми і справу відносин між галицькою владою і Києвом. Я вияснив Винниченкові, що ми покищо задержуємо вповні суверенну владу, поки галицька Українська Національна Рада не збереться по Новому Році 1919 та не затвердить Хвастівської умови з 1. грудня 1918 р. А тоді буде визначена спільна комісія, щоб виробити в деталях закон про взаємне відношення. Винниченко пильно записував те, що ми обговорили, та обіцяв це негайно предложити до затвердження Директорії та до виконання дотичним міністрам.

 

Скінчивши так гладко властиве діло, я заявив Винниченкові, що для добрих та щирих відносин між обома владами, я бажав би вияснити ще одну справу — а саме дивну поведінку супроти мене, коли я ждав на розмову з ним. Якщо б не те, що ми оба добрі старі знайомі, то ця поведінка супроти цілком собі чужих особисто людей — могла спричинити дуже немилі наслідки.

 

— Я чую, — говорив я, — що поза тим щось таїться. Маю враження, що нинішня розмова Назарука і того галицького старшини з Вами, відносилася до мене як галицького посла та що тут снується якась інтриґа. Що цей галицький старшина, який підлягає нашій владі, мав до говорення з Вами? Як представник галицької влади, я маю право Вас про це спитати і я хочу це знати. Признаєте, що це не природне, щоб наш старшина мав політичні справи з Вами.

 

Заскочений таким становищем, Винниченко, очевидячки, змішався, але не зацукався. Навпаки! Був цілком щирим та правдомовним. Винниченко розповів мені, що д-р Назарук та цей старшина хотіли переконати його, щоб він мене не приймав, бо я вже не є послом від Галичини. В Галичині, — говорили вони Винниченкові, — цієї ночі мав доконатися переворот, а саме військовий секретар Вітовський і віддані йому молоді старшини мали усунути кабінет д-ра С. Голубовича, захопити владу та проголосити військову диктатуру Вітовського. Отже, я не був би вже уповноважнений говорити від Галичини, бо влада змінилася.

 

Я вислухав спокійно цієї будь-що-будь незвичайної ревеляції і сказав таке:

 

— Я Вам скажу, як старий знайомий давньому знайомому, що знає Галичину, бо ж Ви жили між нами. В тому нема й слова правди. Цебто може Вітовський носиться з таким плином, але руки в нього за короткі... Армія не піде за ним і край таксамо не піде. Це був би засуд смерти для них, — вірте мені. Я знаю свій край і наше суспільство. Все громадянство стало б як один проти них як проти руїнників та бунтарів. Галичина — це не Ваша Придніпрянщина. Там бунтів не стерплять. Це дисциплінована громада. Ви знаєте її самі. Можу Вас запевнити, що потвердження цієї чутки не діждетесь, та що д-р Голубович залишиться при владі.

 

Мій спокій і самовпевненість зробили враження на Винниченка. Він зробився вже цілком одвертим та додав:

 

— Я сам тієї думки, що це не пора на перевороти, але Назарук і цей висланник Вітовського кажуть, що Вітовський має підпору радикальної партії та що він покликав д-ра Льва Бачинського, д-ра Макуха і В. Стефаника до Тернополя, щоб утворити з ними нову владу — радикально-соціялістичну.

 

— Можу Вас запевнити, — відповів я — що з того нічого не вийде, бо Бачинський, Стефаник і Макух це поважні люди, а не дітваки чи авантюристи. Коли вони потрудяться з Покуття до Тернополя, то хіба на те, щоб намняти вуха Вітовському.

 

— Мушу Вам вірити, — заявив Винниченко. — Та коли ми вже так щиро розговорились, то скажу Вам, що пляни Вітовського не відокремлені. Те саме маємо і в нас. В Директорії нема єдности, бо Петлюра має якісь свої пляни військової диктатури, ходить боками від мене та взагалі від Директорії. Маю донесення, що й у нас готовиться щось подібне, як це Вітовський думав би зробити в Галичині. Петлюра дуже заприязнився з Коновальцем, Мельником та іншими стрілецькими старшинами, а в нас його не видати. Я думаю, що військовий заговір у Галичині плянований у порозумінні з Петлюрою.

 

— Це можливе, — сказав я — хоч наша армія, це головно бувші старшини й вояки австрійської армії, а це елемент правовий, льояльний та відданий нам. Вашим придніпрянським нахилом до переворотів міг заразитись тільки малий гурт розполітикованих старшин. Наша Галичина, — обставав я за своєю тіснішою батьківщиною — вміє зберегти те, що ми чи ціла нація створила. Сила нації не тільки в розмаху, але ще більше в традиції і дисципліні. А ми дисципліновані. Ви ж, що створите, самі зруйнуєте. Ось створили Ви Центральну Раду. До пів року викинули її з Києва большевики, а як Німці назад її поставили, то до другого пів року скинули її хлібороби-гетьманці. А до третього півроку Ви знову звалили Гетьмана. Так не закріпиться молодої держави ...

 

— А одначе йдемо вперед! Гетьман, бачите — говорив Винниченко — може і був би вдержався, якби був відразу зєднав старшу українську інтеліґенцію — ось тих Грушевських, Славинських, Єфремових з ТУП-а (Товариства Українських Поступовців, тайної дореволюційної, не соціялістичної організації). Я був за тим, щоб вони підперли Гетьмана та утворили йому кабінет. Я казав це їм і Гетьманові, що як соціял-демократ, я не можу йти в гетьманські міністри, але вони, буржуї, і можуть і повинні. Коли ж вони цього не вчинили, то це була їхня трусість, що ми будемо лаяти їх як реакціонерів. Люди не мали відваги, от що. Старий Грушевський пошився в соціялісти-революціонери, а Чикаленки, Єфремови та Ніковські в соціялісти-федералісти! Чи можна придумати більше безглуздя?.. Мали люди нагоду прислужитись Україні як „їх Величности партія“, а ми, соціялісти, грали б тоді ролю „опозиції їх Величности“ — як це кажеться в Англії. Та вони не зрозуміли історичної хвилини і призначеної їм історією ролі.

 

— А що там поробляє Ваш Шептицький? — звернув Винниченко нагло на іншу тему.

 

Я розповів, що Митрополита Шептицького інтернували Поляки в Св. Юрі.

 

— Ми його визволимо, — зареаґував Винниченко.

 

Я чекав на те, як собі Винниченко уявляє це визволення, але він був настільки реальний, що волів на цю тему мовчати.

 

— Біда, — продовжав по хвилині Винниченко — що ми не маємо такої людини як Шептицький, щоб поставити на чоло Української Православної Церкви. Є Владика Платон на Сибірі, щирий Українець, але, мабуть, оженився з якоюсь учителькою. Та є ще Димитрій у Чернігові. Також щира українська душа, але надто любить вихилити лишню чарку. А що Ви сказали б на те, якби ми Вам забрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України?..

 

— Шептицький на православного Митрополита не піде, — відказав я.

 

— На якого там православного!.. Очевидно, що на уніятського. Православя скасуємо. Це ж воно нас завело під царя восточного, православного, та воно проводило обмосковлення України. Православя завжди буде ґравітувати до Москви. Ваша Унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніят із природи стає Українцем. Скличемо Синод єпископів, архимандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємось із Римом, щоб його зробив Патріярхом України. Чи не добре це звучить?.. Ви думаєте — я жартую?.. Ні, ми говорили про це поміж собою. Це серіозний плян.

 

У душі я радів цьому плянові та все таки висловив побоювання щодо труднощів із православним духовенством та з протиуніятським наставленням, створеним і культивованим Москвою.

 

— Єрунда! гарячився Винниченко. — Це революція і все старе ломиться. А хто незгідний, нехай посміє... Заарештуємо яких два-три десятки заїлих старозаконників, збавимо парафії і хліба цього чи того, то решта присяде. А український сантимент доконає решти. Відгородимо Україну муром Унії від Москви раз назавжди.

 

Я слухав Винниченка та думав: чи це справді в тій хвилині великий державний муж, будівничий держави та творець нації говорить із нього, чи може тільки імпульсивний та імпресивний письменник... Не розбереш!.. Хвилинами мав я враження, що в цій людині є велика творча сила, сміливість, розмах та широта політичної думки. Ось, хоча б такий помисл: Чикаленко (старший), Єфремів, Ніковський, Дорошенко, вся старша українська інтеліґенція — це „Його Величности“ влада; а Винниченко, Петлюра, Макаренко, Порш, Мартос, Микита Шаповал і т. д., це льояльна державі опозиція „Його Гетьманської Величности“, „лейбор парті“ на англійський зразок. Це справді конструктивна ідея, як уладити українську державу, як поділити державно-творчу працю між українську інтеліґенцію обох напрямків — старшого (національного) і молодшого (соціялістичного)... Та одначе той же сам чоловік працював місяцями раніше, і то в порозумінні з Раковським, Мануїльським та Леніном, щоб звалити Гетьмана, цебто „Його Величність“, за допомогою соціялістичної революції!.. Одне з другим не римує...

 

Або ось знову цей плян переведення всієї України на Унію, заснування Українського Патріярхату, введення Патріярха України Андрея Шептицького у Софійський Собор — чи не був би це гігантичний політичний плян, такої історичної ваги, мабуть, як прийняття християнства Володимиром Великим?.. Але, чи справді серіозно брати ці висловлені ним ідеї? Чи не є тільки забава сміливими думками?.. (Мимоходом кажучи, ідею цю Винниченко взяв із галицького „Діла“, мабуть із 1902 року. Тоді „Діло“ принесло було статтю „Український Патріярхат“, в якій висунено ідею іменування Римом всеукраїнського греко-католицького Патріярха,² якому підлягали б, очевидно, теж усі єпархії галицькі і закарпатські. Автором цієї статті, що відбилася була гомоном у пресах польській, московській, американсько-українській — в Москві і в Римі був автор цих стрічок).³

 

XLVIII.

Стрілецькі похорони. — Зустріч із премєром Чехівським.

 

Під час мого побуту в Києві в першій половині січня 1919 року, відбулися величаві похорони сотн. Черника й ще, здасться, 22 Січових Стрільців, що впали під Мотовилівкою. Похорони були дійсно неабиякі. Коло 20 трун везли на гарматніх ляфетах, а около 5,000 усякого роду війська — кіннота, артилерія, піхота — машерували перед і за трунами. Йшли в похоронному поході різні українські організації. У почесних лавах походу поставили й мене як представника Галичини. Похід ішов головними вулицями міста, що були жалібно декоровані. Не памятаю вже, звідки і як далеко я йшов у поході, бо то все діялося по вказівкам упорядників. Тямлю тільки, що я при самих гробах не був. Тому й не знаю, чи ховали їх по-християнськи, чи ні.

 

Йдучи в призначеній мені чвірці, що була чи не першою по Директорії, я мав по своїй правій руці високого, кремезного, інтеліґентного, 45-літнього мужчину. Як по тім виявилося моїм сусідом був сам примєр міністрів, проф. Володимир Чехівський.

 

— О, — заговорив з оживлення Чехівський — я знаю Вас уже 17 років ...

 

Я подумав, що Чехівський не дочув мого прізвища та бере мене за котрогось із своїх знайомих. Тож я зачав:

 

— Мені здається, що Ви помиляєтесь, пане премєре. Ми не стрічалися ніколи...

 

— І справді не стрічалися, — відповів проф. Чехівський з усміхом, — але все таки я Вам зобовязаний на все життя. Ви зробили мене Українцем. Ще студентом я дістав Вашу „Русь-Україну і Московщину-Россію“. Я був тоді й Малоросом і російським соц.-демократом. Вашу розвідку я прочитав одним духом, не відриваючись. А коли скінчив, наче наново народився, став свідомим Українцем.

 

Мені стало, признаюсь, дуже приємно. Це був один із моментів мого життя, коли я живо почував, що не намарне йшли ті літа, що їх dложив я в так звану народню працю. Ще 25-літнім юнаком написав я цю розвідку за несповна одну добу. Це може здаватися неймовірним, але так було. Я не їв і не спав, поки не скінчив її. Якась внутрішня сила перла мене писати й писати, наче в гарячці. Після її написання я передав її Костеві Паньківському (співдиректорові Краєdого Союзу Кредитового), до якого ми, молоді, мали довіря, та який відносився до мене дуже прихильно. Кость Паньківський, прочитавши, заніс мій рукопис на найближче засідання Головної Управи „Просвіти“ і так гаряче захвалив її, що її віддали д-рові Іванові Франкові, референтові видань „Просвіти“ в той час (1900 р.), на рецензію. Франко найшов її „виїмковою“ і тому вона появилася як книжечка „Просвіти“. За цю книжку Краєвий Виділ, цебто його польська більшість, відмовив „Просвіті“ виплату 6 тисяч корон сеймової субвенції за 1901 рік. Паньківський заплатив сам із своєї кишені наклад на 20,000 другого видання на тоненькому папері для пачкування книжечок на „російську Україну“. Тоді ми, так звана „Молода Україна“, мали аж три дуже добрі, тайні дороги пачкувати „літературу“, зброю та вибухові матеріяли на „російську Україну“ для вжитку РУП (Революційної Української Партії) та російських соціялістів-революціонерів.

 

Що ця книжка робила свою роботу, я нераз мав нагоду переконатися. Селяни, інтеліґенти, Галичани й Придніпрянці, не раз і не два казали мені, як вона освідомила їх або їх знайомих. Вона мала в собі одну ясну ідею, проведену логічною червоною ниткою через усі її сторінки, а саме — ідею державної самостійности України як основного динамічного мотиву історії нації чорноморського басейну. Повстання та існування української нації та політичні змагання її до державної самостійности виведені були логічно також з географічно-господарських умовин чорноморського сточища, з фізично-географічних та комунікаційно-господарських даних. Не диво, що марксист Чехівський піддався цій логіці і став Українцем, остаючи соціялістом. Таких було більше...

 

Отже мені мило було почути таке тепле, щире признання з уст поважного чоловіка та премєра України, ще й соціял-демократа (опісля Володимир Чехівський став побожною людиною, християнином, і потерпів за організування української автокефальної Церкви).

 

Нагло він знову заговорив до мене:

 

— Пане докторе! Як Вам відомо, мене зробили премєром. Як карний член партії і як громадянин, я прийняв це становище, але, признаюся, я не підготовлений до цього. В світі я не бував, європейських мов не знаю. Учителював у гімназії, та читав чимало — ось і все. Мені треба помочі та поради. Ось я Вам пропоную та прошу Вас: станьте в міністерстві закордонних справ моїм першим товаришем міністра, цебто моїм заступником і співробітником. Нам і так прийдеться мати до діла з Польщею, Чехословаччиною, Румунією тощо. А Ви знаєте мови німецьку, польську та певне й чеську, знаєте тих людей, що тепер там на чолі, Масарика чи Дашинського і т. д. Ми оба вкупі краще діло поведемо, ніж я сам. У Вас і досвід для цього чималий ...

 

Хоч як симпатичним був мені Чехівський і хоч я на ділі признавав йому рацію, але з багатьома вибаченнями та виясненнями мусів тоді відклонити його пропозицію, так само, як не прийняв був за Гетьмана становища „товариша міністра“ при Дмитрі Дорошенку, хоч мене тоді й іменовано на цю посаду. Галичина „не пускала“ мене, бо я був послом до парляменту і вважав, що я не смію залишати мандату, довіреного мені виборцями. А тепер я був державним секретарем в уряді моєї, хоч відносно малої, та серцю милої країни, з якою мене звязували тисячі ниток. Мені наказував обовязок льояльно служити громаді, серед якої я виріс і яка в довірї винесла мене в лави провідників. Ми, галицькі державні секретарі, служили довгий час без заплати, жили на кредит у надії, що нова Українська Національна Рада, скликана на 3. січня 1919 р., ухвалить нам якісь платні. А на Великій Україні платні міністрів та їх „товаришів“ були княжі, бо Гетьман лишив Директорії около 10 міліярдів гривен у державному банку, з чого значну частину в чужій валюті — швайцарських франках, доларах тощо. Було з чого платити. Але мене висока платня й широке поле діяльности не манили. Мене держала цупко за серце Галичина — і я відмовив.

 

Коли ж 22. січня 1919 р. переведено остаточну злуку з Україною і коли рішено, що галицький секретар закордонних справ стає автоматично першим товаришем міністра закордонних справ у Києві, я, що саме тоді був уже в Галичині секретарем закордонних справ, таки став „товаришем міністра“ у Києві, при Чехівському. Його я згадую тільки зі симпатією та пошаною. Це була чесна, щира, простолінійна та мужеська душа.

 

Своє довіря до мене Чехівський виявляв при різних нагодах. Ось, наприклад, коли ходило про обсадження закордонних посольств, він радився зі мною, або посилав до мене тих, що потребували ради. Так причинився я своєю опінією до обсади місії в Копенгазі д-ром Дмитром Левицьким, місії у Злучених Державах Юліяном Бачинським, а лондонської місії д-ром Ярославом Олесницьким (що був досі радником закордонного секретаріяту в Галичині при мені) та Маріяном Меленевським (бувшим членом Союзу Визволення України). Обсади в Копенгазі та Лондоні показалися дуже влучними, а щодо Злучених Держав, я добросовісно помилився, але, по правді, і не було кращого вибору. Юліян Бачинський — це була чесна людина і „бувалець“ в Америці. Написав одиноку серіозну працю про українську еміграцію в Америці, але як організатор місії і дипломат, не вдався нам. Це не було в його вдачі.

 

XLIX.

Тривожні вісті. — Розвал почався

 

Кілька днів, що їх я пробув у Києві зараз після тріюмфального вїзду Директорії до Києва, дали мені аж надто багато вражень. Все пересувалось як у калейдоскопі. Київ переживав гарячкові дні. По спокійному, устаткованому житті, яке я знав з літа та осени, з гетьманського часу, життя і відносини по перевороті були наче наладовані електрикою і непевністю. У міністерствах замість спокійних, ділових, зрівноважених урядовців, засіли всюди молоді, гарячкові люди, які — як я нераз помічав, самі не знали, що їм робити. Балакали, вигукували, нервово оповідали різні чутки, але ділової роботи давали мало. Я мав нераз чимало клопоту, шукаючи по бюрах когось, хто властиво компетентний полагодити те чи інше діло. На вулицях чимало молодих вояків, особливо Січових Стрільців, яких склад, побільшений гетьманськими сердюками та повстанцями до сили 1 Корпусу (20.000 мужа). Що хвилини зустрічав я моїх знайомих Галичан — стрілецьких старшин, що були тоді панами Києва. Євгена Коновальця іменували отаманом та командантом гарнізону столиці України. Це був 25-літній тоді, гарний, добре уложений молодий чоловік. Серіозний Андрій Мельник був шефом штабу при ньому. Через них наша галицька армія діставала поміч, за вийнятком мужви. Навпаки, ми з Галичини посилали опісля кількома наворотами Петлюрі поміч у людях по тисячі-дві гуцульських чи долинських хлопців.

 

Перевороти відбилися на Києві та його вигляді, зокрема на господарському житті. В половині листопада 1918 р., по вибуху повстання Директорії, впливи в Києві захопили російські білоґвардійці. Хто був соціяліст або взагалі „лівий“, мусів ховатися. А що молоді Українці були майже всі соціялістами (або бодай так звалися), то українство сховалось у підпілля. І гетьманців відсунено на бік. Гетьман утратив владу, бо не мав на кого спертися. Дійсна влада перейшла була в руки генерала Келлера, команданта білоґвардійців. Тепер же по зайнятті Києва Директорією, карта обернулася: праві ховалися, а ліві — Українці, Москалі чи Жиди, соціялісти чи комуністи — заликували. Замітне було, що непевно себе почували і гетьманці і націоналісти, як ось брати Шемети, Микола Міхновський і інші.

 

Торгівля і промисл через воєнні операції та непевність впали. Київ наче посумнів, зубожів, зжебрачів та став брудний. Ходили тривожні та глухі слухи, що досвіта, на Хрещатику (головній вулиці Києва), на височенних лямпових стовпах гойдалися повішені люди в шинелях і погонах білоґвардійських старшин, або знов, що військові частини з команди Києва роблять наїзди на ювелірські склепи і „конфіскують“ золото, срібло, плятину, діяманти. На чолі цих „екзекуцій“ та „реквізицій“ мав стояти один із стрілецьких старшин, що опісля нібито служив у большевиків у ЧеКа. Про ці операції я розмовляв із Винниченком і Чехівським, звертаючи їм увагу, що такі темні, бандитські методи деморалізують військо та компромітують режим та уряд. Вони на це заявляли свою безсильність; десниця не знає, що робить лівиця... Винниченко обвинувачував Петлюру і самоволю військовиків.

 

Як сказано, на вулицях, по ресторанах, готелях і т. д. видно було зубожіння. В першорядних готелях брудно, майже неопалювано. На Хрещатику жебраків тьма. Ось поперек тротуару (хідника, сайдвоку), простягнувся на всю свою довжину здоровенний, 20-літній з виду, босяк Ґоркового типу і безлично завалює дорогу прохожим, настійливо домагається — не просить — грошей. А ось іде молода Китайка, а з нею троє дрібних Китайчат, найменше при грудях. Вона і діти в лахмітті, брудні, аж несе від них. Як пострілена чайка, вона лебедить до прохожих, просить милостині, заполохана, загублена. Знає тільки кілька слів по-російськи і то так перекручено, що ледве можна додуматись, що вона повторює — „Ліста ладі... Ліста ладі... — чуєте. Це мало б бути „Христа ради“. Яка доля загнала її аж на Хрещатик? .. Господи змилуйся над ними. Оце вже бідні, гірше від найбіднішого з України, а може й цілої Европи. Я переступив босяка як гнилу колоду — він закляв мені по-московськи! — а Китайці-матері дав я кілька гривень. Люди не минали її, кидали їй щораз якусь милостиню. Та образ їх ввижається мені ще сьогодні; особливо чорні, заполохані оченята приземків-Китайчат. Ось люди революції — думалось. — Хочемо здійснити ідеал людського щастя, а тим часом ідеал утікає в незнану будуччину, подорозі ж лишаються трупи на лямпових стовпах, босяки поперек дороги, з голоду загибаючі матері і діти... Чи не певніша дорога Христа, на якого несвідомо покликалась Китайка?.. Одно добре мають до себе революція та війна: вчать вас думати над основами людського життя і над безвартістю всяких теорій ...

 

Та найбільш занепокоюючі були вістки, що приходили з різних сторін України, особливо з Лівобережжя і південної Київщини. Тоді я перший раз почув імена Махна, Григорієва, Зеленого, Ангела та інших. Розказувано, що на півдні, в Катеринославщині якийсь Махно також підняв „повстання“, тим разом проти Директорії. Почув я тоді також про якусь „таращанську дивізію“ у неспокійній від століть Трипільщині, Звенигородщині — там, де Сміла, Тараща, Кирилівка — Шевченкові родинні місця. Одні казали, що це „славні козаки“, а інші хитали головами на ту „славу“. Нічого певного ніхто не знав.

 

Одно було ясне, — що Україну, як довга й широка, заливала анархія. Не ліпші слухи ішли з-за Дніпра. Імя полковника Болбочана та його „Запорізького Корпусу“ (25.000 мужа) оббивалось щораз об мої вуха. Я чував про нього ще за Гетьмана, як про знаменитого старшину, гарячого патріота та визначного командира. Тепер я чув, що з Харківщини він відступає із своїм корпусом на Полтавщину перед напором „червоних“, що рушили на Україну з Московщини, а одночасно, що Петлюра хоче його зліквідувати.

 

Згодом я довідався, що полк. Болбочана таки арештували в підступний спосіб, що цю роботу виконав тодішній полковник Олександер Заґродський, і що тільки на рішучу вимогу Є. Коновальця, його не вбили, але відіслали до Галичини, де він був під опікою галицької влади у Станиславові. Сам же Запорізький Корпус залишений без командира, якого Запоріжці цінили і любили, швидко відступив за Дніпро біля Кременчуга, а потім відійшов спішно під тиском большегицьких військ, аж за Дністер до Бесарабії, окупованої тоді Румунами. Румуни обезброїли більшу частину Запорізького Корпусу, але перепустили його через Буковину до Галичини. Тут їх привітали, як колись Греки вітали героїв Ксенофонтової „Анабази“, але вони мусіли майже без затримки поспішати з район Камянця Подільського, де на малесенькому клаптику території рештки армії УНР намагалися останками сил не дати себе роздавити большевицьким кліщам. Запоріжці хотіли взяти зі Станиславова зі собою туди свого улюбленого командира, полк. Болбочана, але Петлюра та його політруки були засліплені в своїй ненависті до нього. Коли ж за деякий час після того полк. Болбочан покинув Станиславів та поїхав відвідати свій бувший корпус, політруки Петлюри заарештували його і поспішно розстріляли. Інтервенція галицького уряду, що старався врятувати життя того заслуженого лицаря, прийшла запізно. Ось так трагічно згинув з рук українського соціялістичного уряду один з найкращих борців за Україну. Смерть його була злочином, доконаним з чисто партійних мотивів та з особистої зависти отаманів, що недоросли йому і до колін ...

 

Коли я дізнався про усунення Болбочана з команди Запорізького Корпусу, мені стало очевидним, що в Директорії царить безголовя. Це ж було божевіллям дезорганізувати Запорізький Корпус, що побіч Січових Стрільців був одинокою певною карною частиною придніпрянської армії. Повторювалося те саме, що зробила Центральна Рада, яка в 1917 р. наказала розпустити 1-ий Український Корпус під командою генерала Павла Скоропадського (пізнішого Гетьмана). В Директорії сиділи не державні мужі, а партійники, що на все гляділи дрібничково, із становища своєї партії, цебто купки недовчених інтеліґентів. Із цього, що доходило до мого відома, я бачив, що Директорія не мудріша від Центральної Ради, а може й гірша. По всій Україні підіймалась анархія. Двістітисячна армія, що недавно облягала Київ, десь зникла як камфора. Натомість як гриби по дощі, появлялись отаманські „загони“, а властиво банди занархізованих повстанців. В такому моменті Директорія дезорганізувала свою найкращу військову частину — Запорозький Корпус.

 

Пригадую ще. що по зайнятті Києва Директорією, в Київській Опері дали святочну виставу. Режисерував її славний Микола Садовський. Був пролог, кантата, один акт із трагедії „Гетьман Дорошенко“, один акт із символічної драми Лесі Українки „Лісова Пісня“ та ще щось, чого не тямлю. Директорія сиділа в бувшій царській, а потім гетьманській льожі; я в льожі дипломатів. Вистава була знаменита. Ця вистава була найкращою і найсимлатичнішою річчю, що я бачив тоді в Києві. Українство виступило тут у всій своїй красі. А я в льожі думав-гадав: що це таке з Українцями, що на театральній сцені вони незрівняні, а на політично-організаційній сцені — теж незрівняні, але в нищенні підстав власної сили.

 

По цій виставі відбувся в „Українському Клюбі“ бенкет у честь Директорії. Господинями були відомі українські патріотки та мої знайомі — пані Л. Старицька-Черняхівська, Грінченкова (Загірна) і т. д. Директорія сиділа на почесному місці. Була приявна вся т. зв. „стара“ й „молода“ українська громада: діячі, редактори, партійні лідери тощо, разом яких 200 осіб. Були, розуміється, промови — без ліку і без кінця. Бо над Дніпром інтеліґенти балакають просто до безтями. Викликано до промови і мене, вітаючи як представника братньої Галичини. Я промовляв у тому змислі, що мій побут тут як галицького відпоручника є видимим знаком нашого бажання злучити „галицьку волость“ на віки з матірнім пнем, з Русю Володимира Великого, з Україною Хмельницького й Мазепи, в одну могутню, самостійну, соборну, українську державу. Мене, а опісля мою промову демонстративно оплескувано, що я розумів як заяву братньої симпатії до Галичини.

 

Тямлю ще дві промови, що звернули мою увагу. Одну виголосив якийсь високий, чорноволосий мужчина з буйною чуприною (а то й гривою), яка щохвилини лізла йому в очі й яку він завзятуще та надармо закидав угору. Прізвище його забув; але мені казали тоді, що то якась важна риба в партії соціялістів-революціонерів та що його допустили до голосу скорше, як намічено, бо його група фрондує та хоче покинути негайно бенкет. Його туманна балаканина зводилась до того, що його мітична „партія“ невдоволена доконаною революцією, бо треба „більше революції“, і його „партія“ саме має „преважну нараду“ та там рішиться „що далі“, а тому він кінчає, бо мусить іти там, де, як виходило, рішиться доля Директорії, дальшої революції в Україні і доля всього світу ...

 

Другим замітним виступом була промова славного опісля Микити Шаповала. Микиту Шаповала я знав тільки з його поезій, якими він засипував українські літературні журнали. Ось там на бенкеті я пізнав його особисто, а дальші роки оправдали в цілості те поняття, яке я собі тоді про нього виробив. Кремезний, круглолиций, із чорнявим вусом, він говорив розмашисто на тему „хай живе авантюра!“

 

— Всі великі історичні почини — говорив він — були авантюрами. Олександер Македонський, Колюмб чи Вашінґтон, це були великі авантюристи. І то, що ми почали, — говорив далі Шаповал — це велика авантюра. (От, і сказав чоловік правду! — подумав я).

 

Я виходив з бенкету пригноблений. І в інших учасників не бачив я радости чи ентузіязму. Наче яка невидима хмара висіла над нами... За столами сиділа еліта української демократичної інтеліґенції. Представлялася вона слабо, майже мізерно. З ким тут будувати державу?

 

Останньою подією з того побуту в Києві, що вбилась мені в память, був вимарш Німців, цебто німецької залоги Києва (20.000 мужа). Німецького війська по всій Україні було яких 600,000, Австрійців коло 200,000. Німці стояли на північ від лінії Підволочиська-Дніпрові Пороги, аж по Дон і по Азовське море, а так само в Криму. Австрійці держали Поділля, Херсонщину, Побожжя та Пониззя по Дніпровий Лиман. Як у Німеччині і в Австро-Угорщині вибухла революція в жовтні та листопаді 1918 року, Австрійці та Мадяри стали на ґвалт вертатися домів, про що я вже раніше згадував. Дисципліновані Німці стояли дальше в Україні. Але як по 14. листопада 1918 р. зачалося повстання Директорії й анархія в Україні, Німці почали покидати Україну, особливо ті, що були за Дніпром і в Криму. Деякі їх частини побольшевичились, поскидали старшин і завели „зольдатенрати“ (солдатські ради). В інших залишилася давня команда, але при співпраці „зольдатен-рат“-ів. У ще інших остало все по-давньому. Німецькі війська, покидаючи Україну, мусіли часто пробивати собі дорогу домів зброєю, борючися з бандами — большевицькими або просто грабіжницькими. Я був свідком однієї такої події, що я її описав в одному з попередніх розділів. Та сильний і дисциплінований гарнізон Німців у Києві стояв там, поки Києва не зайняла Директорія. Німці не брали участи в боротьбі між Директорією і Гетьманом, залишившись невтральними. Тепер вони відходили.

 

Я стояв із знайомим на розі Бібиковського Бульвару й Хрещатика та глядів на їх вимарш. Десятки тисяч народу залягли хідники та мовчки гляділи на грізні, маршуючі колони піхоти в шоломах та ще грізніші гармати, гавбиці, що з гуком котились по камяному бруку. Німці йшли мовчки: ні слова команди, ні розмови. Музики не грають, сурми й барабани мовчать. І товпи на хідниках мовчали. Німецькі лиця були наче камяні. Вони, залишок могутньої армії, що через чотири роки на стільки фронтах і в стільки країнах була непереможною, йшли тепер додому, свідомі розгрому на фронтах та — що гірше — розгрому дома, в батьківщині. Що буде? Що нас чекає? — це певно були їх думки. Вони йшли скоро, рівно та різко, але понуро, наче на похоронах. Не стало Гетьмана, не стало Німців, не стало ґарантів ладу й безпеки...

 

В мовчазних товпах, що гляділи на відхід Німців, також було слідне напруження. Люди думали: а що завтра? Чи Директорія вдержить лад? Що буде? А як прийдуть большевики?.. І я думав. Важкі рефрексії обсіли мою голову.

 

Мої думки перервало кинене збоку голосне „Здраствуйтє! Ви апять в Кієвє?..“ Це поздоровляв мене секретар чи аташе Раковського, голови мирової місії Совєтів у Києві. Я знав його з моїх двох візит, які я в літі та восени (за Гетьмана) зложив був Раковському. Раковського я стрічав ще 1914 року в Букарешті як румунсько-болгарського соціял-демократа. Тоді ми стрічалися там у паршивенькій жидівській каварні, а тепер він був уже головою большевицької „місії“ в Києві. Поправді ж він підготовляв собі місце... президента „Української Радянської Республики“. Хитрий Жид із Добруджі! — „Здраствуйте!“ — відповів я чемному секретареві. — „А Ви ще тут?“ — докинув я ніби знехоття, а в дійсності з розмислом.

 

Большевик лиш усміхнувся, а з його очей скакали не то веселі, не то іронічні чортики. Він був рад, що Німці йдуть геть...

 

 

 

L.

Знову в Галичині. — Нова столиця. — Нова влада.

 

Коли я вернувся знову в Галичину, я дізнався на границі в Підволочиськах, що осідок влади перенесено до Станиславова та що президент Петрушевич прибув із Відня й обняв провід держави. Я поїхав отже просто до Станиславова. Там я застав Президента та всіх державних Секретарів, що жили в готелі „Австрія“. І я там примістився. У великій театральній салі цього готелю мала засідати вибрана вже Українська Національна Рада. Бюра державних Секретарів, отже й моє бюро, містилися в новому великому, справді модерному, будинку Дирекції Залізниць. До свого бюра я мав ходити по глибокому снігу, який рідко тільки відмітали, або ще й гірше: по розтопілі, що сягала вище кісток, який кілометер дороги. Щастя, що я мав знамениті юхтові, українські чоботи, куплені в Білій Церкві. Вимащені смальцем, вони не пропускали води. Так само тими снігами та розтопіллю бродили президент Петрушевич та Секретарі.

 

Я заремонстрував проти такої аномалії у премєра д-ра Голубовича, але він тільки здвигнув плечима із словами: „Що я пораджу? Військові забрали всі автомобілі, а я не хочу задиратися з ними...“ — Взагалі Голубович був мякою людиною, надто вже мякою. Це змінилося аж тоді, коли до Кабінету ввійшов д-р Іван Макух, радикал. Тоді урядові приділено два автомобілі — один для Президента, а другий для премєра. А Секретарі присідались чи до Президента, чи до премєра. Ось так вирішено це комунікаційне питання. Будь-щобудь кидало воно характеристичне світло на тодішні відносини і на відношення Вітовського та деяких старшин до державної влади.

 

Негайно по моєму приїзді до Станиславова, я склав звіт Кабінетові з того, що я осягнув та що я помітив у Києві. За мою місію мені подякували, а мій звіт про положення в Україні утвердив тільки нашу владу (і президента Петрушевича) в думці, що нам треба втримати свою власну владу і свою власну армію, та що на велику Україну не можна рахувати; вона сама незабаром буде в більшому клопоті ніж Галичина. Між іншим, характеризуючи положення над Дніпром, я вжив таких фраз:

 

— Панове, будьте приготовані на те, що за якийсь місяць-два большевицькі банди стануть на Збручі і нам треба буде утворити другий фронт на Збручі. Та будьте готові й на те, що однієї днини Директорія або злучиться з большевиками, або буде розстріляна, або опиниться в нас, по нашому боці Збруча, шукаючи захисту. Але, піддержуймо в засаді принцип злуки обох Україн, хоч би для історії.

 

Мене засипували тисячами запитів: А що на це 200-тисячна армія Петлюри?.. Чи Директорія не могла б прислати нам із 50,000 війська на деякий час, щоб ми взяли за одним ударом Львів?.. А що з Грушевським?.. Де Гетьман?.. Чи це правда, що Французи й Греки зайняли Одесу та посуваються на північ?.. Або знов, чи правда, що Антанта визнала Директорію?.. і т. д., і т. д. Ці запити говорили про те, що й провідні люди в Галичині не мали поняття, що властиво діється у Східній Україні, а дивились на Велику Україну — як тоді говорили — через сентиментальні окуляри, крайнє оптимістично та з рожевими надіями. Коли я їм розповів, що 200-тисячна армія Директорії розібрала кріси, шинелі, чоботи і т. д. та пішла додому або творить „загони“, які ширять анархію в Україні; що там деякі села замінились у наїжені кулеметами, а то й гарматами „республики“, до яких наразі ні Директорія, ні ніхто не має дотупу; що на Україні розшаліло вже соціяльне безладдя, а якісь Махни, Григорієви та Зелені підносять голову проти Директорії на Правобережжі — то вони й вірили й не хотіли вірити. Воліли все таки дурити себе надією, що Директорія заховстає ті всі незагнуздані сили. З галицькою обережністю одначе не ставили всього на велико-українську карту, але — може й для льокального патріотизму — рішили задержати свою окрему владу і свою окрему армію.

 

Коли я повернувся до Станиславова, я застав також намічену вже зміну складу уряду. Йшло про те, щоб впровадити до Кабінету когось із визначних радикалів і тим скріпити владу. 3 розвитку подій ставало ясно, що галицькі та буковинські націонал-демократи і радикали утворять правлячу коаліцію, яка поведе Галичину шляхом конструктивних та поміркованих суспільних реформ, не пускаючись на ніякі соціялістичні експерименти. Зарисовувалась і „опозиція“, зложена з соціял-демократів (Вітик, В. Темницький, Безпалко), радикалів з-під знаку д-ра Трильовського (Лаврук, Дувіряк та ін.) та з різних нескристалізованих демагогів, що за прикладом Придніпрянщини — уїдали на нашу „буржуазію“ (цебто інтеліґенцію, бо правдивої буржуазії, на жаль, не було) та видвигали гасло „влада робочому народові!“ (цебто їм). Президент Петрушевич, по різних розмовах та конференціях з провідними політиками і порозумінні з ними, рішився знову віддати провід Кабінету д-рові Сидорові Голубовичеві, лишити в Кабінеті д-ра В. Панейка (що був уже в Парижі), мене (д-ра Лонгина Цегельського), Вітовського (військові справи), Осипа Бурачинського (судівництво), Мирона (залізниці), а з нових покликати до Кабінету радикала д-ра Івана Макуха та Буковинця, професора Артимовича. Проф. Артимович мав обняти ресорт шкільництва (на місце радника двору Олекс. Барвінського, що залишився у Львові), а д-р Макух мій портфель (внутрішніх справ), як найбільш підхожий його амбіції та знанню справ.

 

Щоб д-рові В. Панейкові надати авторитету в його місії на Мирову Конференцію у Версалі, рішено залишити за ним титул і характер секретаря закордонних справ, одначе ведення цього секретаріяту доручено мені з титулом „Державного Секретаря та члена Кабінету“. Значить, я мав засідати в Кабінеті як Державний Секретар формально „без теки“, а в дійсності мав вести закордонну політику. Зроблено це й тому, що впродовж місяця грудня 1918 я властиво більше часу провів на дипломатичних місіях, цебто в закордоннім ресорті, ніж у моїм Секретаріяті внутрішніх справ. Передбачувано, що в найближчім часі треба буде викінчити справу злуки обох Україн. А що я її вже зачав і знав придніпрянських лідерів та тамошні відносини, то й це рішило, що мені віддано тепер закордонні справи.

 

З жалем розпрощався я з д-ром Романом Перфецьким, з яким ми так дружньо та згідно співпрацювали в перших найтяжчих часах, коли наладжувано початки нашої адміністрації, та котрий вів фактично мій ресорт під час моїх поїздок на Велику Україну. Ми передавали д-рові Іванові Макухові впорядковану, наладжену, адміністративну машину. Я переходив до іншого ресорту з вдоволеною свідомістю, що виконав нелегке завдання. Тільки той, хто переживав державний переворот і процес творення нової держави від самого коріння, може оцінити таку роботу. Поляки в так званій західній Галичині не потребували будувати адміністрації, бо вони просто перейняли бувші австрійські староства з усім персоналом. Те саме Чехи на Чехії і Моравії. Ми натомість мусіли будувати нашу адміністрацію від самих основ. Мусіли обсадити всі староства, міські управи й добру половину сільських управ цілком новими людьми. Ми вдержали лад, спокій і безпеченство громадянина та його майна. Ми зорганізували жандармерію й поліцію. Справедливість каже підкреслити, що в будові цього апарату співпрацювало все наше свідоме громадянство, інтеліґентні повітові лідери, як і свідомі селянські провідники, про що я вже мав нагоду раніше говорити.

 

LI.

Своя рідна солдатеска

 

Що таке солдатеска? Це вислів італійський, а походить від слова „сольдато“ (наємний вояк), що знову пішло від ,.сольдо“ — значить „гріш, сотик“. Від того самого пня с польські слова „жолд“ і „жолдак“, німецькі слова „Söldner“, „Soldat“ і російське „салдат“. Наше „жовнір“ або „жовняр“ — це вже перекручене на український спосіб німецьке ,.Söldner“. Італійці довгі століття були розділені між чужими займанщинами, натерпілися від чужих наємних військ. Тому з них слово „солдатеска“ (жовнірщина) прийняло неґативне значення, а саме — самоволі бутного вояцтва.

 

І нашої молодої української держави не минуло це лихо. Вгорі вже кілька разів говорив я про деякі маркантні її прояви.

 

За цісарської Австрії нарікали ми, часом у пресі чи парляменті, на бутну, ароґантну поведінку цього чи того офіцера. В нашій молодій республиці було без порівняння гірше. Молоді офіцери часто думали, що своя влада менше варта як чужа. Солдатеска, видно, всюди однакова. Як лиш може, лізе на голову „цивілям“. Ще й до того солдатеска, ведена молодиками! Що то значить, закоштувала й Польща, коли Пілсудський і його „полковники“ обкидували старих парляментаристів і лідерів, як Дашинський, Морачевський, Вітос і т. д., останніми лайками, а вкінці позамикали їх у Бересті Литовському, побивали й зневажали. А знову „ірляндська республиканська армія“ вбила першого міністра війни у вільній Ірляндії за те, що він казав її членам іти до щоденної праці, замісць жити з революції.

 

Тертя та непорозуміння між військовими командами і цивільними владами були в нас малощо не на порядку дня. Ось, наприклад, з Коломиї приїхав наш повітовий комісар із зажаленнями, що тамошня військова команда веде себе у місті та в повіті самовільно, нехтуючи нашу цивільну владу. Те саме було в Городенці. Д-р Теофіль Окуневський, один із найвизначніших наших парляментаристів та діячів, жалівся, що молодий місцевий командант зовсім іґнорує його як державного комісара, чи як голову повітової Національної Ради. (Я забув уже, чим саме був там д-р Т. Окуневський, у кожному разі він був душею повіту). Замітне, що найбільше сутичок між військовою і цивільною владою було там, де урядували радикали. Найбільше напружені були відносини між Вітовським і — як воно не дивно! — лідерами радикалів, д-ром Львом Бачинським та д-ром Іваном Макухом.

 

Одного дня д-р Лев Бачинський, довголітній посол до парляменту, відомий із 14-годинної промови у військовій комісії австрійського парляменту, та комісар Станиславова, явився в Державнім Секретаріяті та заявив, що він резиґнує з комісарства, бо не може згодитися, щоб у місті господарила військова команда, так наче б цивільної влади не було взагалі. Він розповів кілька драстичних випадків. Ось так однієї днини військова команда заарештувала кілька найвизначніших Жидів із т. зв. „демократичної партії“ асимілянтів, між ними бувшого посла до парляменту й сойму, д-ра Райха. Д-р Бачинський виміг був, що за кілька годин їх випустили. Але шкода вже була зроблена, бо всі Жиди, без різниці, були обурені за цей арешт та втратили довіря до влади.

 

— А знову останньої ночі — розповідав д-р Лев Бачинський, — військовики поздирали або понищили всі польські вивіски на склепах і крамницях, хоч польські вивіски постепенно і без примусу стали робити місця українським. Це сталося без відома і згоди комісара і було просто актом самоволі та анархії.

 

З крайнім обуренням заявив д-р Бачинський:

 

— Я зрезиґную. Підшукайте собі іншого комісара. Мальованим комісарем не буду.

 

З тяжким трудом ми упросили його, людину поважну, авторитетну, впливову в повіті задержати становище комісара у місті — тоді столиці краю. Це була одна з причин, що небаром д-р Лев Бачинський і д-р Макух, найбільше причинились до усунення Вітовського зі становища державного секретаря військових справ.

 

Як такі та подібні акти солдатески наносили шкоду нашій державній справі, я мав нагоду переконатись сам у повіті, що я його добре знав, бо це був мій родинний повіт — Камінка Струмилова. Комісарем у повіті був суддя Роман Петрушевич, мій товариш із гімназії та університету, молодший брат президента Петрушевича. Він знав повіт дуже добре, бо родився в Буську і життя його звязане було ввесь час з Камінеччиною. Головою повітової Української Національної Ради був мій батько, о. Михайло Цегельський, що був священиком у Камінці Струмиловій від 1874 р., цебто впродовж 44 років. Він був там довголітнім деканом, головою повітової філії „Просвіти“ і віцемаршалом повітової Ради яких 20 років. Значить — знав повіт наскрізь. У камінецькім повіті був високий відсоток латинників, що жили цілими селами, як Бербеки, Мазярня, Адами, Вархоли, Гута, Ражанка, Ягуня, Лани Німецькі, Горпин і т. д. Одні з них говорили чисто по-українськи та були, мабуть, златинщені Українці, а другі (в селах Адами і Вархоли) це були родовиті Мазури, що говорили старим мазурським наріччям. На Рожанці сиділи Чехи, а в Ягуні і Ланах Німецьких Німці-колоністи. Мазури з Адамів і Вархолів, а так само Чехи та Німці за Австрії голосували при парляментарних виборах за українським кандидатом. Як настала українська держава, вони лояльно заявили їй свою вірність, а то устами своїх війтів і делеґатів перед комісарем Петрушевичем. Він оповідав мені, що ніколи не мав з ними найменшого клопоту. Наробила з ними клопоту щойно наша військова команда.

 

Командантом т. зв. „повітової доповняючої команди“ в Камінці Струмиловій був тоді сотник Б., зукраїнщений Чех, що любив запиватися. Бодай я тверезим його не зустрічав. Те саме казав мені комісар Петрушевич. У саму латинську Велику Пятницю оцей командант, не спитавши повітового комісара, як господаря повіту, казав заарештувати вночі всіх латинських священиків у повіті та приставити їх ранком до касарень „за брамою“ у Камінці. Там їх — між ними кількох сивоволосих старців — держали під вартою на подвірї, на холоднім дощі та вітрі. Можна собі уявити здивування повітового комісара, що про те все нічого не знав, коли десь коло 9 години ранку перед староством стала збиратися товпа людей та фірами приїжджали люди з різних кінців повіту. До комісара зголосилися депутації селян-латинників з кільканадцяти сіл і з огірченням жалілися, що перед самим Великоднем забрали їм їх священиків та не буде кому ні сповідати, ні правити Великодніх Богослужб. Комісар заявив їм, що нічого про те не знає і арештів не доручував, але негайно поїде до касарень, провірить, що сталося і вияснить цілу справу.

 

Тим часом інші депутації латинників-селян та селянок явилися у голови Української Національної Ради, о. Михайла Цегельського та з плачем розповіли про арешти їх священиків. Особливо обурені були за увязнення старців-священиків. Отець Цегельський негайно пішов до староства, де застав багато селян і комісара Петрушевича, який саме сідав на бричку, щоб їхати до касарень. Товпа тим часом виросла до яких 3,000 голів. Зачалася аґітація, видно, між нею, бо баби стали викрикати, ляментуючи: „Оддайцє нам ксєнжи!“ Комісар промовив до юрби, стараючись успокоїти її, та разом із о. Цегельським поїхали до касарень. На подвірї застали заарештованих ксьондзів під вартою, а команданта, мимо ранньої пори, вже „під чубком“, в команді.

 

На запит, що мають значити ці арештування і хто їх доручив, командант, не підносячися навіть із крісла, заявив, що це він і його офіцери рішили і перевели ці арешти, бо цивільна влада „цяцькається“ з ворогами. Коли комісар звернув йому увагу, що тут не фронт, а запілля, та тому доручення арештів можуть бути видані тільки ним (комісарем), а інакше це самоволя, командант відрубав, що його не обходить, чи це законно чи ні, а ксьондзи будуть за годину відставлені пішки до залізниці в Краснім (4 старокраєві милі!). Вмішався о. Цегельський, апелюючи до команданта як священик та звертаючи його увагу, що не можна третині населення повіту відбирати священиків саме в час найбільших християнських свят. Комісар Петрушевич і о. Цегельський вживали всяких арґументів, юридичних і тактичних, щоб переконати підпитого команданта, що не можна священиків, яким не доказано вини, ані проти яких нема обґрунтованого підозріння протидержавної діяльности, вязнити та гнати пішки до залізниці. Це провокує мирне та льояльне дотепер селянство латинського обряду — говорили вони. А в результаті командант скомпромітується, бо вища влада накаже звільнити ксьондзів на волю. Комісар додав, що ціла афера може скінчитися навіть кровопролиттям.

 

Вкінці вдалося якось укоськати закукуріченого команданта. Він пішов на компроміс. Скінчилося на тому, що — для рятування престижу військової команди — задержано тільки кількох молодих сотрудників (і тим дано підводи до Красного), а решту ксьондзів звільнено. Селяни-латинники забрали їх на свої вози та, подякувавши комісареві й о. Цегельському, з радістю повезли їх домів. Але раз ображене релігійне почування вже тліло дальше.

 

Ось так, нетакт команданта та головусих, політикуючих на свою руку його адютантів наробив великої шкоди. Слухи про цей епізод рознеслись по цілій Галичині і всюди вразили латинників. Не помогло й те, що комісар та о. Цегельський обстали за ксьондзами. Як звичайно буває в таких обставинах, про це не говорили.

 

Коли опісля Поляки зайняли Камінну Струмилову, місцеві вшехполяки пімстилися за те на ... старенькому о. Цегельському, хоч якраз він оборонив польських ксьондзів. На їх домагання й доноси старенького о. Цегельського арештовано й засаджено у підземелля старої касарні на Личакові у Львові, де він пробув кілька місяців. Польські ксьондзи, яких він рятував, навіть не пробували інтервеніювати в його справі.

 

Аж моя інтервенція в Римі (через нунція у Відні), ще й поперта послом України у Відні Вячеславом Липинським, помогла. Через свого нунція у Варшаві, кардинала Ратті (пізнішого Папу Пія XI) Ватикан інтервеніював у польського уряду, й о. М. Цегельського випущено вкінці на волю.

 

LII.

Українська Національна Рада в Станиславові

 

Дня 3. січня 1919 року в великій театральній салі готелю „Австрія“ в Станиславові, зібралася нова Українська Національна Рада, скликана президентом Петрушевичем. Вибрано її на підставі виборчого закону, ухваленого тою ж Українською Національною Радою, що утворилася ще в жовтні 1918 року, з усіх українських парляментарних і сеймових послів, вірилістів⁴) та членів Палати Панів на основі маніфесту цісаря Карла про перебудову Австрії на федерацію національних країн-держав. Зі становища австрійського державного права ця перша Українська Націонльна Рада була отже вповні легальною, на публичному праві спертою установою — а тим самим правним представництвом, парляментом українського народу Галичини й Буковини. Це парляментарне тіло ухвалило з черги новий виборчий закон, на основі якого вибрана нова Українська Національна Рада складалася: 1. з усіх бувших парляментарних і соймових послів, вірилістів та членів Палати Послів, 2. з тих представників українських партій, що їх кооптувала була ще жовтнева Українська Національна Рада і 3. з депутатів, вибраних з усіх повітів і більших міст цілої території Західньо-Української Республики, незайнятої Поляками чи Румунами.

 

Ця Українська Національна Рада складалась приблизно зі 150 членів, між якими була поважна кількість селян. З вірилістів засідав в Українській Національній Раді одинокий Владика, Григорій Хомишин, бо два інші наші Владики (Митрополит Шептицький і Єпископ Коциловський) були вже тоді під польською займанщиною та інтерновані Поляками. Єпископ Хомишин являвся зразу пильно на всі засідання Української Національної Ради і забирав раз чи два рази голос у нарадах, поки його не напав у своїй промові в грубий спосіб соціяліст Семен Вітик, хоч Єпископ Хомишин ніколи не дав причини до такої напасти та на неї ніяк не заслужив.

 

Своєю остентаційною участю в Українській Національній Раді, Владика Хомишин тільки скріпляв її повагу. Для молодої, ще непризнаної, держави мало це свою вагу. Крім того Єпископ Хомишин із власного почину видав був послання до всього українського греко-католицького духовенства і вірних, доручуючи, щоб при Службах Божих молитися за Українську Державу, її Президента і все воїнство її, цебто за Українську Армію.⁵

 

Напасть Вітика була великим нетактом. На жаль, протест проти цієї напасти був заслабий. А саме, з членства Ради застерігся проти виступу Вітика тільки о. д-р Юрик (делеґат Золочева, відомий гарячий патріот та заслужений діяч), а з президії Ради дано Вітикові тільки упімнення, що то ,,не випадає“ нападати на членів Ради, та що президія „жалує“, що таке сталося.

 

Взагалі з Вітиком, про самовільну господарку якого в нафтовій окрузі я вже згадував, і влада, і Рада забагато церемонилися, тим більше, що Вітик „отаманствував“ безупину, робив часто бурхливі „сцени“ в Українській Національній Раді, виголошував демагогічні, майже комуністичні, підбурливі промови та рідко стрічав мужеський відпір. Автор цих стрічок, хоч також був членом цієї Ради, не бував, на жаль, на всіх її засіданнях, з уваги на часті виїзди поза межі Галичини, головно до Хвастова й Києва. Але пригадую собі, що раз Вітика добре „зчесав“ Тимотей Старух (селянин, посол із Бережанщини й Рогатинщини), а знову другим разом д-р Теофіль Окуневський, гостро осуджуючи шкідливу демагогію Вітика.

 

Українська Національна Рада уконституувалася, вибираючи президентом її (і Держави) д-ра Євгена Петрушевича. Віцепрезидентів було чотирьох. Все це були люди заслужену розумні, світлі, чесні та віддані своєму народові серцем і душею. Кожен із них був знаменитим промовцем та досвідченим парляментарисгом. Наради Української Національної Ради велися на основі найкращих парляментарних зразків, крім тих кількох галабурд, що їх зробив Вітик. Українська Національна Рада вислухувала звітів Державних Секретарів, дебатувала й голосувала над ними. Вибрала цілий ряд комісій для випрацювання різних законів (закону про земельну реформу, закону про устрій держави, про організацію армії, про вибори будучої Законодатної Ради, про права національних меншин ітд., ітд.). Передискутовувала і рішала про будучі важні справи, як злука з Великою Україною, висилка представників на свято злуки і т. зв. Трудовий Конґрес у Києві, переговори з Антантою і з Польщею тощо.

 

Українська Національна Рада працювала як дійсний парлямент. Маючи досвід із парляменту, сойму і повітових рад за бувшої Австрії, галицькі та буковинські представники вміли працювати парляментарною методою. Це йшло їм гладко й певно. Засідання Ради були з правила явні та доступ на ґалерію для публики був вільний. Замітне, що перша лава балькону майже все обсаджена була жіноцтвом, що з цікавістю прислухувалося нарадам. У самій Раді не було ні одної жінки, але новий виборчий закон, ухвалений Радою, давав жінкам право голосувати і бути вибраними в посли на рівні з мужчинами.

 

Цікаво, що старі парляментаристи тільки зрідка забирали голос у дебатах Ради. До слова рвались більше нові сили, а із старих парляментаристів найбільше говорили (та демагогували) д-р Кирило Трильовський, Семен Вітик та Безпалко (соціял-демократ, учитель і народній діяч із Буковини.) Зі селян вибивалися молодий сеймовий посол з Рудеччини Гриць Тершаковець (націонал-демократ) і Дувіряк з Надвірнянщини (радикал).

 

За ввесь час засідань Української Національної Ради автор оцих споминів промовляв тільки двічі. Я просто не мав часу на дебати і промови. Від ранку до ночі робилося якусь організаційну чи ділову роботу. Поза тим вполовині лютого 1919, я зрезиґнував як член Кабінету (з Секретаріяту Закордонних Справ) та перебував — значну частину часу на місіях і політичних поїздках поза Галичиною, і то переважно не в галицькій, а в придніпрянській службі — на Великій Україні, в Чехії і в Німеччині.

 

Українська Національна Рада виконала чималу законодатну роботу, куди більшу, як у нас звичайно думають. Закони нею ухвалені — земельний, виборчий, про права меншин, про організацію адміністрації, про організацію шкіл і т. д. — свідчать про законодатний та юридичний досвід їх авторів. Можна деякі з них оспорювати зі становища політики, цебто їх політичну вартість (наприклад: закон про меншини або деякі постанови земельного закону). Але як кодифікаційні твори вони — побіч адміністрації країн — залишаться свідоцтвом зрілости галицько-буковинських Українців до самоуправи і до державного життя. Українській Національній Раді належиться почесна память в історії наших державотворчих зусиль.

 

LIII.

Ратифікація Хвастівської умови

 

Було це в Станиславові, дня 3. січня 1919 року — місяць по умові в Хвастові. Українська Національна Рада зібрана в комплеті. В салі ясно як у день. Президіює сам президент Петрушевич. Віцепрезиденти засіли на сценічному подіюмі побіч нього за зеленим столом — на знак, що засідання має торжественну, історичну вагу. Ввесь Кабінет Державних Секретарів також тут — тільки що з боку подіюму, при столах. З другого боку подіюму, при своїх столах, секретарі-протоколянти Української Національної Ради під кермою шефа Бюра Ради, яким був д-р Роман Перфецький. Галерії наповнені вщерть, по береги, аж треба було з огляду на безпеку чи від вогню, чи від тягару вступ на них обмежити. Настрій святочний. Тихо, як у церкві. На вулиці товпа людей, що вже не могли дістатися до будинку. Відділ війська пильнує ладу.

 

Президент піднявся і дав знак дзвінком. Він сповіщає, що на порядку нарад є справа злуки „Західньо-Української Республики“ з „Українською Народньою Республикою“ в одну нерозривну цілість — в Соборну Україну. Громові оплески на салі і на ґалерії. Емоції діють. Це неправильно, що ґалерія бє браво. Але хвилина піднесла, вийняткова і президент вибачає галерії. Референт Комісії закордонних справ Української Національної Ради предкладає резолюцію про злуку ЗУНР із УНР. Секретар Закордонних Справ д-р Л. Цегельський має слово в імені Кабінету Державних Секретарів для предложення справи — закінчив президент, і сів.

 

Піднявся я з двома листками паперу в руці: Один ориґінал договору з дати Хвастів, 1. грудня 1918 року, а другий — нарис резолюції, яку я маю предложити Українській Національній Раді до ухвалення. Оба документи мого укладу. Я сам, признаюся, в піднеслому настрої, свідомий того, що оце ми маємо доконати великого, приснопамятного акту з історії українського народу, що оце за яких десять хвилин народиться — бодай у принципі, в юридичному сформулуванні волі Українського Народу Галичини й Буковини — Соборна Українська Держава. Нам доводиться в тій хвилині творити українську історію.

 

Я говорив коротко. Промова, а властиво звідомлення, згори приготована, бо це ж не віче, не дебата, а офіційна заява. Я підкреслив, що історичним ідеалом українського народу є політична незалежність і політична єдність усієї української землі в українській суверенній державі. Від смерти Ярослава Мудрого (1054 р.) ми вперто стреміли до здійснення цього ідеалу. Сьогодні діждалися історичної хвилини, що в нашій силі його здійснити. Зробимо це сьогодні ухвалою Української Національної Ради. Коли в жовтні 1918 ми творили окрему Західньо-Українську Державу, зразу в рамцях габсбурзької монархії, а опісля на її розвалинах. то не тому, щоб ми не бажали собі гаряче злуки всіх українських земель, але тому, бо обставини, сильніші за нашу волю, приневолювали нас до цього, а політична обережність казала нам, вибрати такий шлях. Дороговказ на цьому шляху носив одначе напис: до Києва! До матері українських городів!

 

Відчитавши текст Хвастівської умови, я пояснив, що з огляду на окремі спеціяльні інтереси, соціяльну і юридичну структуру та виїмкову, географічно-політичну позицію Галичини, ця умова застерігає Галичині широку автономію (самоуправу), подрібний зміст якої буде сформулований окремим договором і законами. Сьогодні мова про ратифікацію Хвастівського договору в засаді. Тому іменем Кабінету я предкладаю Раді Хвастівський договір з 1. грудня 1918 р., про злуку Західньо-Української Республики з Українською Народньою Республикою до ратифікації (затвердження) ухваленням резолюції.

 

Дебати над цією історичної ваги резолюцією не було. Вставали тільки по черзі найповажніші провідники поодиноких партійних груп у Раді і прилучувалиси кількома словами до внесення д-ра Антона Горбачевського, щоб цю резолюцію прийняти без дебати, однодушно, через аклямацію. З черги піднявся президент Петрушевич і дзвінким, виразним голосом оповістив:

 

— Є внесення, щоб резолюцію, предложену перед хвилиною паном Секретарем Закордонних Справ відносно ратифікації договору з дати Хвастів, 1. грудня 1918 року, прийняти аклямацією. Чи є внесок проти аклямації? — спитав Президент для формальности і, вичекавши хвилину продовжував:— Ніхто не противиться аклямації, тому голосуємо через аклямацію, повстанням з місця. Перед тим прошу пана Секретаря Ради відчитати щераз резолюцію.

 

Д-р Роман Перфецький встав і відчитав поволі, виразно та дзвінко текст резолюції.

 

— Голосуємо! — промовив Президент. — Хто є за прийняттям резолюції, зволить встати!

 

Як один муж, ціла Рада піднялася з місць. І ми на подіюмі всі встали: віцепрезиденти, державні секретарі і секретарі Ради. І галерія встала. Було тихо, як маком сіяв аж промовив знову Президент:

 

— Стверджую, що резолюція про злуку Галичини й Буковини з Україною прийнята оце однодушно через аклямацію. Оцим стверджую і оповіщаю, що від цієї хвилини старинна галицько-володимирська волость входить у склад однієї і нероздільної, соборної і суверенної, Української Держави. Соборній Україні Слава!

 

З грудей усіх приявних залунало грімке „Слава!“, а потім зірвався дійсний гураґан оплесків, що тривав кілька хвилин. Чимало членів Ради і слухачів на галеріях плакало, а всі — старі, парляментарні бувальці — мали сльози в очах. Хтось із членів Ради, чи не д-р Трильовський, зачав „Ще не вмерла Україна“. Вся саля і галерії підхопили гимн єдиними устами і єдиним серцем. Ніколи в житті не чув і не співав я разом з іншими так грімко, так урочисто „Ще не вмерла“.

 

Коли затих останній акорд гимну, Президент промовив:

 

— А тепер на знак торжественної хвилини, засідання замикаю та запрошую всіх членів Ради бути свідками походу зі смолоскипами та військової паради залоги міста Станиславова.

 

LIV.

Перша українська державна парада

 

Як тільки закінчилося це історичне засідання Української Національної Ради, Президент, віцепрезидент, державні секретарі та кільканадцять найстарших членів Ради вийшли на зовнішній ґанок будинку. Туди запрошено й жінок чи то секретарів, чи членів Ради, чи взагалі визначніших у громадській праці жінок. Два яркі снопи світла від спеціяльно уставлених електричних прожекторів падали на Президента і його окруження — так що маса народу, зібрана на вулиці і дефілююче військо могли його виразно бачити. Решта членів Ради гляділи або через вікна будинку, або зійшли зниз і станули на входових сходах будинку.

 

Почалася дефіляда — перша публична військова дефіляда перед Президентом Держави, цілим Урядом і цілою Радою. Значить — була це дефіляда перед Державою, перед Україною. Перші надійшли смолоскипи в двох рівнобіжних рядах, сотки їх. Зимовий вітер рвав полумя довгими косами і кидав язики вогню у повітря. Молодці, що несли їх, машерували рівно, до такту та кричали „слава Україні, слава Пре. зидентові, слава Раді!“ Зібрана на площі маса кричала те саме. За смолоскипами надійшла військова оркестра під проводом свого капельника, Станиславського, граючи грімкого козацького марша „Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало“. Вона звернула в бік та уставилася по протилежньому боці вулиці, лишаючи вулицю вільною для дефіляди.

 

Тепер зачалася військова дефіляда. Вона мала своє значення не лиш для нас, Українців, але й для тих не-Українців, що гляділи на неї. А гляділи місцеві Поляки (Станиславів по Львові, був найсильнішою польською енклявою у Східній Галичині) та місцеві Жиди й Німці (ці останні мали там свою лютеранську церкву, школу, шпиталь). Гляділи і кілька офіцерів Антанти (Італійці та Американці), що тоді саме прибули до Станиславова „придивитись новій державі“, та певне й тайні шпигуни польські, румунські та антантських держав. Дефіляда лишила знамените враження. команданти на гарних конях, а за ними справні, карні сотні, то в шоломах, то знов у мазепинках. Гостра коротка команда „позір! в ліво глянь!“ і голови сотень як одна звернулися в ліво, а очі впявилися в особу Президента. Рівно, як грім, підкуті чоботи соток мужви вибивали такт маршу об брук вулиці; лави за лавами, сотні за сотнями.

 

А ось кольона машинових крісів (кулемети) на конях, а дальше чути брязкіт металю. Це гармати та грізні гавбиці. По три парі сильних коней тягне ці грізні машини. На конях наші гарматники, наче врослі в сідла, випростовані, голови вгору і на ліво, очі на Президента. Глядачі не видержали. — „Слава армії! Слава стрілецтву!“ — так і вирвалося всім з грудей. Сам старий Президент запалився. Перегнувся через поруччя балькону, махає капелюхом у руці і кличе: „Слава українській армії! Слава! Слава!“ Жінки мають хусточками, мужчини шапками, капелюхами. „Слава українській армії!“ не вгаває. Публика на площі підхопила й собі та вітає все нові військові частини ентузіястично. Всі інстинктовно відчули, що в цій армії є сила держави, що це залізний пястук молодого народу, що творить саме державу. А ця армія розуміє це. Хлопці випрямлені як струни, голови вгору, очі блищать, підошви мало не розібють бруку. Це ж вони — українська армія, воскресле вояцтво, воскресла прадідна слава!

 

Дефіляда скінчилася, військо перейшло, тільки чути як звуки маршу віддалюються. Я поглянув на Президента, коло якого я стояв. Він втирав сльози; так само старий Горбачевський та Окуневський. А так само дещо згорблений віком сивий як голуб, з великою лисиною посеред білих довгих кучерів — Сандуляк із Снятинщини у гарно мережаному, святочному киптарі; а коло нього сусід його Стефаник. Всі були глибоко зворушені — і могутні як дуби брати Старухи (широкозвісний Тимотей, посол Бережанщини з патріяршою бородою, яку він запустив у російській неволі, і його брат Антін із Ліського повіту) та жвавий як гірський потік, стрункий як смерека Шекерик-Доників у чудовому, за очі хапаючому, пребагатому гуцульському строї.

 

Здавалось мені, що з усіх приявних тільки д-р Сидір Голубович, д-р Роман Перфецький і я не пролили сльози. Вони оба стояли коло мене. Хвиля захоплювала мене; певно і їх. Я знав їх здавна як гарячих, щирих патріотів, відданих своєму народові всією душею. Ми три стояли зворушені і від зворушення мовчали. Рефлексії та думи тиснулись у мозок юрбами та гналися одна за одною. Оце наша армія, наші гармати, наші полки, наша сила, наша держава! Чи вдержимо ми їх?

 

Ми злучили Галичину й Буковину з Придніпрянщиною, бо так нам казала соборна національна, всеукраїнська ідея і так нам диктувала історична рація. Перед світом, перед історією, перед нашим власним народом, що лише прокинувся до державного життя та перед грядучими поколіннями ми поставили доконаний, історичний факт, на якому сперлася б уся дальша, будуча історія нашого народу. Але одночасно ми були свідомі небезпек, що загрожували українській державності з усіх боків. На Велику Україну, я знав, не можна було рахувати. Там усе було непевне, бо там доконувалася, як несвідомо вірно висловився Микита Шаповал, „велика авантюра“. Галичина мусіла числити на себе; на зрілість, карність і жертвенність свого громадянства, на свою армію і на ... вмілість договоритися з Антантою.

 

Та чи вдасться нам знайти міст до Антанти? Чи вдасться Панейкові доступити у Парижі до Вилсона, Клємансо, Ллойд Джорджа, до Версальської Конференції? Яка покажеться вартість Вилсонових гасел про самоозначення народів?

 

Оці думки обсіли мою голову та голови інших членів нашої влади. Далеко одначе не всіх. Більшість наших провідних людей були оптимістично настроєні. Вони вірили в поміч і силу Великої України, бо знали її тільки теоретично, як велику, 40-міліонову країну, а з історії знали про факт існування в минулому княжої і гетьманської держави. Вони вірили щиро та наївно і в Вилсонові „точки“. Вірили в Велику Україну, бо не знали дійсних відносин у ній, а забували, що і Вилсон був тільки людиною.

 

Та день 3. січня 1919 року був без огляду на все, великим, історичним днем і таким залишиться.

 

LV.

Дальше організування Секретаріяту Закордонних Справ

 

Як сказано раніше, з першими днями січня 1919 р., я перестав бути державним секретарем внутрішніх справ (адміністрації і внутрішньої безпеки), а став керманичем закордонних справ. Цебто титул державного секретаря закордонних справ остав за д-ром Василем Панейком, щоб таким чином піддержати його авторитет перед Аліянтами та конференцією у Версалі, куди ми його післали місяць тому. В міжчасі д-р Панейко вже доїхав до Парижу і незабаром навязав перші розмови з представниками переможних Аліянтів.

 

Мені т. зв. „Виділ Української Національної Ради“ — бо згідно з нашою конституцією він іменував кабінет — доручив тепер керму Секретаріяту закордонних справ, даючи мені титул і ранту державного секретаря ад персонам. У практиці це не робило різниці і, я був дійсним керманичем закордонної політики, а рівночасно членом Кабінету. Портфель цей я задержав тільки один місяць, десь до 13. лютого 1919 року, коли то я зрезиґнував з політичних причин, про які я розкажу пізніше. За цей один місяць я перевів дві важливі справи, а саме: 1. організацію самого Державного Секретаріяту закордонних справ та заграничних представництв і 2. остаточне переведення злуки Західньо-Української Республики з Українською Народньою Республикою. Опріч того були на порядку ще інші справи з мого ресорту, як справа Закарпаття, приймання чужих місій і т. д.

 

Секретаріят закордонних справ застав я в ході організації. У листопаді 1918 року, коли його вів д-р Василь Панейко, у нас не було змоги вести закордонну політику, бо вся увага звернена була на боротьбу у Львові та на організацію краю. Коли ж із початком грудня 1918 р. д-р В. Панейко поїхав заграницю (до Парижу), його заступав тимчасом премєр д-р С. Голубозич. В дійсності ж деякі закордонні справи, головно коли мова про Київ, — вів я. Як помічників (з титулами „радників“) до Секретаріяту приділено в перших днях грудня 1918 р. о. Франціска Ксавера Бонна та д-ра Сергія Залозецького, що їх покликав на ці становища д-р Панейко перед своїм виїздом.

 

Отець Бонн — це Бельгієць (по національності Флямандець) з роду. Як монах Редемпторист, о. Бонн став місіонарем у Канаді. Там навчився перфектно української мови, а для кращого пізнання нашого народу поїхав ще перед війною до Галичини, де став сотрудником при українській церкві в Тернополі. Вславився там своїми краснорічивими проповідями. Коли о. Бонн мав проповідувати, церква була битком наповнена, головно інтеліґенцією, студентами тощо. Сам о. Бонн став гарячим українським патріотом. У часі окупації Тернополя Москалями, о. Бонн, як британський (канадійський) горожанин, нераз ставав у пригоді місцевим Українцям перед російськими військовими властями. Незвичайно привітливої та живої вдачі, гладких товариських манер та знавець (побіч рідної флямандської і прибраної, української) мов французької й англійської, якими володів перфектно — о. Бонн був знаменитим набутком для Секретаріяту закордонних справ. Пізніше вислано о. Бонна до Риму як заступника Західньо-Української Держави при Ватикані. Були з тим звязані ще дальше сягаючі пляни на будуче, коли вже відносини в Галичині устійняться, наша держава закріпиться та буде міжнародньо визнана. Це все не сталося — і о. Бонн опинився разом із нами на вигнанні.

 

Д-р Сергій Залозецький, молодший брат Романа Залозецького, професора політехніки у Львові і соймового посла, був інженером, що вчився в західній Европі та жив як дідич-землевласник на Буковині. Знав також плавно мову французьку, побіч німецької та української. Широко освічений і бувалий у світі, елеґантний та укладний, д-р Залозецький також знаменито надавався до служби в закордонному ресорті. По упадку наших державних змагань вернувся на Буковину, де став одним із провідних людей серед тамошніх Українців, оснував українську газету, став сенатором у румунській вищій палаті в Букарешті і т. д.

 

До оцих двох вельми симпатичних „радників“, що одначе не були політиками (д-р Залозецький тоді ще мало визнавався в українській політиці!), я дібрав ще двох замітних і талановитих людей, що були від літ обізнані з українською політикою. Це були : д-р Ярослав Олесницький, адвокат, братанич посла д-ра Євгена Олесницького, та д-р Степан Витвицький, також молодий адвокат. Д-р Олесницький знав плавно мови французьку, англійську та італійську (крім німецької, польської й української), та був світовим чоловіком, що їздив чимало чужинами і знав пів Европи. Знов же д-р Витвицький володів мовою французькою, (крім німецької, польської й української), а зрівноваженим темпераментом, тактом і товариською огладою також надавався до закордонної служби. Д-ра Олесницького і д-ра Витвицького впровадив я у закордонний Секретаріят у характері віце-Секретарів, з тим, що д-р Олесницький був старшим, отже 1-шим віце-секретарем.

 

А далі, прийняв я до Секретаріяту в характері бюрових секретарів ще двох молодих людей, що студіювали заграницею та знали французьку або англійську (і німецьку) мови. Оскільки памятаю, одним із них був Кульчицький, другим чи не Сілецький. Оба гарні, укладні, інтеліґентні молодці. Поза тим доповнено бюра закордонного Секретаріяту ще кількома машиністками, що знали то цю, то ту чужу мову. І до тижня Секретаріят був сяк-так скомплетований та став функціонувати. Коли я виїздив (наприклад до Києва), Секретаріят оставав під кермого д-ра Олесницького, або (як і його не було) д-ра Витвицького.

 

В цьому складі Секретаріят залишився і потім, як у половині лютого 1919 р. я уступив, а керманичем Державного Секретаріяту став д-р Михайло Лозинський. Д-р Олесницький також залишив Секретаріят, бо (на моє предложення) Директорія іменувала його радником своєї місії у Лондоні. Зразу (до приходу голови місії, сенатора Арнольда Марголіна) д-р Олесницький був властивим організатором і керманичем молоденької місії та показався наче створеним на таку позицію. Д-р Ярослав Олесницький був 1-шим радником цієї місії ввесь час і за головства п. Марголіна, поки ця місія існувала. Опісля вернувся до Галичини, де вибрано його послом до Варшави.

 

Організувати закордонний ресорт у молодій державі — це взагалі не легка справа, бо закордонна політика — річ складна та делікатна. А тим паче нелегко було це в час, де людей, що надавалися б до такої служби, можна було почислити на пальцях однієї руки та не було традиції й досвіду в такій політиці. А одначе ми якось склеїли оцей Секретаріят і він функціонував задовільно. Коли прийшлося приймати чужі місії (Італійців, Французів чи Американців), Секретаріят вивязувався зі своєї задачі цілком прилично та коректно; репрезентував нашу державу, край і нарід із честю.

 

LVІ.

Антантські місії у Галичині

 

Крім однієї місії під проводом генерала Бартельмі, що мала політичний характер, а про яку ще розкажу, як на це прийде черга, інші місії, що приїздили до Галичини, були тільки розвідними. Їх задача була розглянутися в Галичині, а опісля здати звіт своїм владам чи їх репрезентаціям на Версайській конференції. Ось так уже десь у першому тижні грудня 1918 р. зявився в Галичині французький розвідник, капітан, що приїхав автомобілем у товаристві якогось Поляка у французькій службі з Румунії (на Коломию) та добився якимсь чудом аж під сам Львів, де його наша військова влада задержала, відіслала до Тернополя, тодішнього осідку Державного Секретаріяту, та замкнула під ключ. Бутний Француз відгрожувався пімстою Франції, пінився з люті, бо не могло йому поміститися в голові, як його — капітана Франції, що роздавила могутню Німеччину — сміла задержати якась там новоутворена, ніким не признана державка.

 

Хоч я часто не поділяв і не одобрював різних необчислених помислів військового Секретаря, полк. Вітовського, але в тому випадку признавав я йому повну рацію. Коли оцей французький розвідник бажав зібрати інформації про відносини в Галичині, повинен був зголоситись до нашої влади та їздити по краю за її відомом і дозволом. Але коли він під претекстом місії до нашого уряду, переїхав нашу границю від Румунії та, замість до Тернополя, пустився до зайнятого Поляками Львова, то ця його „місія“ не могла нам подобатися — тим більше, що з ним їхав інтеліґентний молодий Поляк. За це йому й належалося покоштувати тернопільських арештів. Уряд говорити з ним, очевидно, не схотів та віддав полагоду його справи військовій владі. Полковник Вітовський загрозив зразу, що поставить Француза перед воєнний суд як шпигуна і Француз млів із страху, коли йому це переказано. Але потім, подержавши Француза яких 10 днів в арешті, відставили його назад (разом із його супутником) до румунської границі та порадили йому вдруге на нашій території не появлятися. Оця наука не пішла в ліс. Кожна пізніша місія від Аліянтів зголошувала перше всього свій приїзд нашій владі.

 

Того роду розвідні місії приїздили до нас кількома наворотами. Памятаю, одного разу ми приймали якусь мішану військову місію. Були в ній Італійці і Французи в ранзі капітанів та майорів; був і полковник. Свідомі, що від звіту цієї місії залежить чимало, ми прийняли її дуже чемно, але й не пересадно. На граничній стації в Лавочному дали ми їм для товариства двох-трьох наших, більше бувалих офіцерів, що їхали з ними (в окремій, зарезервованій частині вагону) від Лавочного аж до Станиславова. Подорозі, в Стрию, полковник Гриць Коссак і його штаб прийняли їх знаменитим, українським обідом із токаєм (оцим з Підволочиськ!) і із справді товариською, вояцькою гостинністю.

 

Вже, приїхавши до Станиславова, Італійці та Французи були дуже добре настроєні. В Станиславові приміщено їх у найкращих кімнатах готелю „Австрія“ (що звався вже „Україна“!). Опісля через кілька днів обводили їх по різних Секретаріятах на інформаційні розмови і розглядини та возили їх до головного дієвого штабу (ген. Омеляновича-Павленка) в Ходорові й на фронт. Подорозі обзнайомлено їх з нашим селом, інтеліґентами, деякими повітовими комісаріятами тощо. З цілої поїздки віднесли вони якнайкраще враження: всюди лад, спокій, дисципліна; люди чемні, культурні, гостинні; армія представляється не гірше старої австрійської; залізниці, телефони, телеґрафи в порядку; загальний настрій добрий; Жиди вдоволені й місцеві Поляки не можуть нарікати на переслідування; торгівля йде правильно; ніде ні сліду розрухів, грабунків чи якогось неспокою. Вони розсипались у ґратуляціях, компліментах. На відїзд ми дали їм знову знаменитий обід у ресторані згаданого готелю.

 

В часі обіду випадало нам сказати кілька слів на прощання. Як Державний Секретар був я зависокою ,,ранґою“, щоб промовляти до них, що були тільки розвідниками, а не дипломатами. Тому говорив коротко кілька слів, д-р Олесницький, д-р Витицький чи д-р Залозецький — не тямлю вже хто. Відповів рівно коротко і тепло найстарший ранґою з чужих гостей. А опісля — під кінець обіду — промовив о. Бонн, наче б неофіційно, а як один з учасників трапези. Говорив по-французьки. Але як! Це була гра віртуоза краснорічивости та дипломатичної проворности. Говорив від себе, особисто, як Бельгієць, що опинився як місіонар серед цього народу, пізнав його та полюбив його цілою душею. Треба було почути, як о. Бонн кількома мистецькими мазками змалював героїчну історію України, її змагання до волі, як заграв на кличах-гаслах французької „Великої Революції“: egalite, fraternite, liberte, як зацитував із Марсельєзи, як пригадав Італійцям Ґарібальді й їхню боротьбу за волю та за зєднання Італії, як з серцем і пламенним запалом заговорив про державне воскресіння Українців. Його французька мова, що надається саме до таких промов, дзвеніла як золото; його реторичний патос поривав усіх, і тих, що розуміли ледве пяте-через-десяте. Чужі офіцери— це було очевидне — були захоплені. Відповів Італієць, по-французьки. Ґратулював нам ладу, який бачив на кожному кроці; хвалив нашу армію; дякував за гостинність і привітність; висказав надію, що український нарід дібється признання як самостійна нація-держава, бо заслугує на це вповні по всьому, що місія в нас бачила — а закінчив тостом на честь України..

 

Ми мали опісля повідомлення, що ця місія предложила у Версалю якнайкращий звіт про нас (Галичан) як нарід уповні здатний до державної самоуправи. Так само з додатнім враженням виїздила пізніше зі Станиславова друга французька військова місія, а кілька тижнів опісля американська (капітан Бовман та капітан Фіснер чи щось подібне!), яку я — їдучи в якійсь місії до Петлюри, що перебував тоді в Шепетівці чи в Рівному — повіз з собою до Бродів. Там вони стрінули отамана Петлюру й його уряд.

 

Оця стріча Американців з отаманом Петлюрою була, здається, взагалі першою стрічею Петлюри з чужими представниками. Я уладив її тому, щоб Петлюрі, якого одинокого я вважав практичним умом серед доктринерської української інтеліґенції, дати спроможність навязати зі Заходом. Тому годиться розповісти про те, хоч хронологічно воно належить до дещо пізнішого часу (березень 1919).

 

Ось так Американці не хотіли їхати поза Броди, заявляючи, що не мають довіря до відносин у Великій Україні. Петлюру вважали большевиком. А коли я пробував розвіяти це їхнє наставлення і вказав на боротьбу Петлюри з большеииками, капітан Бовман (що говорив незле по-німецьки й по-російськи) вийняв з грудної кишені друковану по-українськи летючку і подав мені її зі словами: „Ви кажете Петлюра не большевик?.. А що оце, як не комунізм?..“ І вказав на підкреслені червоним олівцем речення. Була це летючка з програмою Директорії (редагував її, здається, П. Григоріїв), де заповідалося знесення приватної власности всіх засобів продукції (землі, фабрик, варстатів і т. д.). Директорія тоді вже розлізлася, Винниченко виїхав заграницю, а цю фірму перейняв Петлюра. Я так і скористав із цього і закрутив, що Петлюра „усунув“ соціялістичну Директорію, і сам веде політику національну та антибольшевицьку. Хоч це тоді і не цілком була правда, але Американці, що за кілька днів спільної подорожі привикли до мене і зачали довіряти мені, змякли. Вони згодилися говорити з Петлюрою, але... на галицькій території!

 

Ось я мусів переконати отамана Петлюру телефоном, щоб приїхав до Бродів. Там йому наша військова залога зготовила на стації почесне прийняття, що зробило на Американців своє враження. Опісля отаман Петлюра дав у своїй „сальонці“ обід для американських офіцерів, при чому наші Придніпрянці дуже дивувались, що Американці не ткнули горілки. Я ввесь час був коло Петлюри та Американців і старався так кермувати розмову, щоб Петлюра і його прибічники могли виявити своє негативне відношення до большевиків. Раніше я вже звертав увагу Американців, що якби Петлюра мав признання і поміч від Америки та Антанти, то це був би найкращий шлях до поборення большевицької небезпеки. Я вказував, що французька засада незайманности і неподільности бувшої царської Росії хибна і самолюбна (задля довгів Росії у Франції!) та тільки скріплює большевиків. Тепер, у товаристві Петлюри, я знов звів розмову на цю тему. Американці мали нагоду зорієнтуватися, що Петлюра дійсно не большевик. Вони зацікавилися військовою силою, випитували, де є антибольшевицький фронт, питали, якої помочі потребував би він у боротьбі проти большевії і т. д. Все це вони пильно записували.

 

Коли я опісля віз їх назад, вони були інакше вже настроєні, ніж перед тим. Але все таки капітан Бовман радив нам, Галичанам, не звязувати своєї долі безумовно з Придніпрянщиною та Петлюрою.

 

— Галичина що інше, а бувша російська Україна що інше, — говорив він. — Галичина є в диспозиції Америки й Антанти. Тому Вилсон може вам помогти. А Україна — це частина Росії і тяжко, щоб Америка приложила руку до її розбору. Не забувайте, що у Вашінґтоні сидить царський амбасадор. Значить, Америка є в приязні з Росією. Не можна чейже територію свого приятеля ділити. Це трудна справа. Хіба, що Росія сама розпалася б; тоді що інше. А ви до Австрії вже не належите; вашу територію після міжнароднього права Австрія відступила Аліянтам. Аліянти будуть рішати про неї. А що ви проявили ділом волю до самоозначення і зуміли створити впорядковану державу, то вас, думаю, Аліянти визнають. У моєму звіті для американської місії при мировій конференції, я дам прихильну опінію, — закінчив свої міркування Бовман.

 

Щодо Петлюри, капітан Бовман обіцяв мені дати прихильну опінію, але все таки остерігав, що, мовляв, „це інше діло“. Опісля, вже будучи галицьким заступником у Вашінгтоні (1921), я мав нагоду переконатися, що звіти цієї американської розвідної місії були взагалі прихильні українській справі — зокрема галицькій. Особливо клали ці звіти натиск на те, що Аліянтам треба стримати Польщу від дальшого наступу на Українців, бо такий наступ — це вода на млин большевиків.

 

Коли вже говорю про цю американську місію, то цікаво буде переповісти те, що капітан Бовман розказував мені про Закарпаття. Зразу — говорив він — його місія мала розглянутися тільки щодо Закарпаття. Від нього я дізнався вперше про те, що президент Масарик, бувши в Америці, зробив якусь умову з представниками закарпатських Русинів, що Закарпаття має дістати широку автономію у Чехословаччині. Тоді я звернув увагу Бовмана на ухвали „Руських Рад“ у Хусті, які заявились за прилученням Закарпаття до української держави. Я сказав йому також, що два представники „Руської Ради“, Клочурак і ще другий, якого імени не памятаю, явилися в січні 1919 р. в Станиславові, в Українській Національній Раді, були прийняті в її склад, заявили там приналежність Закарпаття до української держави та були навіть разом із нашою делеґацією дня 22. січня 1919 р. на Софійській площі в Києві, де проголошено злуку всіх українських земель в одну державу.

 

Капітан Бовман відповів, що він те все знає, але з Закарпаттям не така проста справа, як з моїх слів виходило б. Річ у тому, що політичний сантимент Закарпаття дуже поділений, а національна свідомість і організація майже ніякі. Яких 100,000 тамошнього населення по містечках — це Жиди й Мадяри, чи змадяризовані Руснаки, і всі вони є за Угорщиною. Коло 400,000 селян — це темні, неписьменні Руснаки, які самі не знають, чого собі бажати. Мадярів ненавидять, але де прихилитися, не знають. Бовман розповів мені, що він ходив по торгах та храмах на Закарпатті — в Ужгороді, Мукачеві, Сваляві, Берег-Сасі, Севлюші, Хусті тощо та випитував сотки людей сам — то ломаною російщиною, то по-англійськи (а багато реемігрантів говорили там доволі плавно по-американськи!) — де вони хотять належати. Жиди й Мадяри одноголосно заявлялися за Мадярщиною, а Руснаки безнадійно поділилися. Найбільше з них хотіли б належати до „Гамерики“, до „Вилсона“. Бовман усміхнувся, оповідаючи це, і якось гірко зажартував: „Ось, бачите, маємо готову колонію під Карпатами. А гарний край, багатий. Які ліси! І мінеральні джерела. А клімат пречудовий! Наївні люди не розуміють, що рука Америки там не засягне ...“ Інші думали, що їм найкраще мати „свою руську країну“; ще інші, але таких було мало, говорили, щоб їх прилучити до України. А таких, що хотіли б належати до Чехословаччини, було найменше. До того сантимент поділявся територіяльно. До України склонювалися Мармарошани на сході; ті, що коло Мукачева, були за „своєю країною“; а решта, особливо зі заходу, тягли до „Гамерики“.

 

— Я думаю, — говорив Бовман, — що їм ще найкраще бути автономною країною у Чехословаччині. Масарик не зробить їм кривди. А як ви закріпитеся як держава, і вони схочуть прилучитися до вас, то не буде це тяжко перевести.

 

LVII.

Подвійна закордонна політика

 

Само існування секретаріяту закордонних справ у Галичині побіч міністерства закордонних справ у Києві вказує на дві окремі закордонні політики — галицьку й придніпрянську. Так воно дійсно й було. Як це одначе погодити з актами злуки обох українських держав в одну соборну Україну?..

 

Політика — не теорія, а життя. Лише теорії можуть бути логічні, аж до абсурду. А життя не завжди логічне. Тому і найбільш логічна теорія не виправдує себе в практиці. Життя, наче деревина, розвивається як може, залежно від обставин. Коли інші дерева з усіх боків приголомшують молоду деревину, вона жене понад них угору, до сонця. Коли ж вони заступають їй світ з однієї сторони, деревина гнеться в протилежну сторону — і т. д. Життя приневолило нас творити дві держави хоч би тому, що придніпрянська Україна зразу виростала з пня федерації з революційною Росією, а галицька з таких же початків у федеративній Австрії цісаря Карла. Обі українські держави були фактом. А такі факти — життєві факти — мають тенденцію жити. І хоч ми злучили обі ці держави теоретично в одно, то в практиці кожна з них, покищо, стояла в обличчі інших та цілком різних внутрішніх і зовнішніх проблем. Придніпрянщина мала боротися з червоною Москвою та з монархістичними російськими генералами, що товклися покищо на Кримі, Кубані, Доні та долішній Волзі. А Галичина мала до діла з Польщею і з Антантою, котра являлася спадкоємницею Австрії щодо територій, відколених від Австрії. До того Галичина сусідувала з Чехословаччиною і Мадярщиною, з котрими Придніпрянщина не мала ніяких граничних проблем.

 

Вкінці не треба спускати з ока факту, що Галичани щодо заступництва своєї справи на міжнародньому форумі, скажім це „просто з мосту“, не мали довіря до соціялістичного Києва. Галичани знали і відчували це не раз і не два, що цей Київ трактує Галичину як одну з „окраїн“, граничних земель, котрими можна торгувати за ціну, нереальних зрештою, власних комбінацій.

 

Зі становища предмету можливих торгів, себто зі становища Галичини, це було болюче, тим більше, що Галичина була на той час остоєю української державности і найкраще зорганізованою частиною українського народу. Галичина вважала себе чимось більше, як тільки „західньою окраїною“. Вона вважала себе політичним мозком України та головним заборолом свідомого, політичного українства. Галицький загал, мабуть, вірив (бо хотів вірити!) у дійсне пробудження та силу Великої України. Але галицькі провідні політики цього довіря не мали. Вони воліли довіряти своїй армії та своєму власному політичному досвідові. З усіх тих причин Галичина задержала свою власну закордонну політику.

 

Висловом саме того й було існування окремого секретаріяту закордонних справ у Галичині та окремих галицьких дипломатичних представництв заграницею. Щодо того не було зразу ніякої виразної умови між обома українськими державами. Відносини укладалися самі, автоматично, через створення та дальше існування двох влад і двох закордонних урядів. Галичани вважали, що наші відносини до Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини та інших, особливо ж до Польщі, є в першу чергу нашим ділом та що на цім полі Київ не повинен вчинити ніякого кроку поза нашими плечима, без відома нашого закордонного секретаріяту та без нашої згоди. Знову ж відносини Києва до червоної Москви, до білоґвардійських Москалів, до Кавказу, Кубані, Дону і т. д. вважали ми його цариною, до якої ми не вмішувалися. Розумілося, що ми, Галичани, найкраще потрафимо заступати інтереси України, як цілости, супроти західніх сусідів, а знову Придніпрянці те саме у відношенні до Сходу та Півночі.

 

В тодішніх обставинах (коло Нового Року 1919) це було й вірне. Але зі становища однопільної та плянової національно-державної політики на довшу мету це цілком хибне. Держава не може мати двох зовнішніх політик. Вона є одним цілим, її інтереси є одним цілим і її політика мусить бути однопільна, не роздвоєна. Шкідливість, а то й погубність подвійної закордонної політики та репрезентації одної нації-держави виявились таки незабаром, бо вже весною 1919 р., коли в Парижі перехрещувалися змагання і заходи галицької місії зі змаганнями та заходами місії від Великої України. Те саме виявилося ще яркіше опісля, коли Петлюра зробив умову з Польщею, а галицька армія (в Україні) з Денікіном. Одна політика побивала другу.

 

Найфатальніше, що оце роздвоєння української закордонної політики відбивалося параліжуюче й дезорієнтуюче на самій політиці галицької влади та її місій. У самій Галичині постійно можна було завважити певну боротьбу чи хитання між напрямком загально-українським і галицьким. Це робило галицьку закордонну політику несамостійною, нерішучою, хиткою і неясною, а в результаті баламутною та невдачною. Очевидно, що тоді вже краще було мати тільки одну закордонну політику — кажім, здецидовано польонофільську політику Петлюри, або здецидовано антипольську Петрушевича. Вогню та води погодити не можна.

 

Логіка вимагала, щоб — коли вже Галичина вела свою власну закордонну політику — вести цю політику консеквентно та самостійно. Так робив Петлюра у своїй закордонній політиці. Він зробив це, не оглядаючися на Галичину. Невдача його польонофільської політики спричинена була мілітарними невдачами польської армії та непідготовленням самої України до такої політики. Українські маси тоді ще не закоштували були большевицького раю та відносилися до польських військ крайнє ворожо, а не багато ліпше й до „петлюрівських“. З таким громадянським матеріялом, який був тоді над Дніпром, ніякої політики вести не було можна і кожна політична акція мусіла кінчитись невдачею. Одна тільки анархічна гайдамаччина на такім полі могла процвітати.

 

Інше діло з Галичанами. При їх свідомості й дисциплінованості можна було свобідно вести всяку політику, яку тільки Українська Національна Рада і влада в данім моменті визнали б за добру і за вказану. Хоч би і політику погодження з Польщею за ціну певних концесій.

 

Та, на жаль, у галицьких провідників, як про це вже згадано, не було ні ясної лінії, ні послідовности, крім автора оцих споминіз, д-ра Василя Панейка, д-ра Степана Томашівського й д-ра Степана Витвицького, які заступали думку вповні самостійної галицької політики та злагоди з Аліянтами і з Польщею — хоч би й прийшлося пожертвувати дещо з нашої території. Без цілком самостійної галицької закордонної політики наша злагода з Аліянтами була неможлива, бо галицьку справу Аліянти трактували як „спадкову“ справу по Австрії, а про Придніпрянщину, стоячи на засаді неподільности Росії, покищо й говорити не хотіли. Натомість президент д-р Євген Петрушевич, д-р Михайло Лозинський, соціялісти Володимир Темницький і Семен Вітик, полковник Дмитро Вітовський і більшість менших лідерів були проти такої злагоди, а покладали надії на Велику Україну та на її поміч. Коли в Галичан була ще своя територія та армія, перший напрямок мав усякі дані на успіх. Аліянти тоді серіозно говорили з галицьким урядом, а слаба ще Польща числилася і з Аліянтами і з нами. Та тоді саме другий напрямок — „Жадних у ступок! Або все, або нічого! Велика Україна нам поможе!“ — взяв перевагу і звів ці переговори внівець. Коли ж пізніше не було вже ні своєї території, ні армії, тоді запізно стало на успіх Галичан в Аліянтів у суперництві з Польщею.

 

Ось так галицька закордонна політика показалася демагогічною і безплідною через безкомпромісовість, доктринерство, максималізм її проводу та через крайнє неґативне відношення його до Аліянтів і Польщі.

 

У звязку з існуванням двох українських закордонних урядів і двох закордонних політик були також створені подвійні українські представництва закордоном від Великої України і від Галичини.

 

Часово першенство належить до Великої України. її посольства, а саме дійсні та признані дипломатичні посольства існували в Берліні, Відні, Царгороді, Софії, Швайцарії та Фінляндії, а дальше на Дону, Кубані, в Грузії і Азарбейджані. Встановив їх Гетьман Павло Скоропадський. Звичайно в нашій пресі представляється, що Гетьман Скоропадський провадив москвофільську політику. Обсада його посольств засвідчує щось якраз протилежне. Послом у Відні був Вячеслав Липинський, у Софії Олександер Шульгин, в Царгороді проф. Лотоцький, у Швайцарії д-р Лукашевич (Галичанин родом) — самі відомі, випробувані українські патріоти. І Федір барон Штейнгель, посол України в Берліні, хоч Німець (з Київщини) родом, числився українським діячем. Був приятелем бл. п. Миколи Лисенка, Антоновича, Кониського, Чикаленка та Грушевського, першим головою Наукового Товариства ім. Шевченка у Києві і українським послом у Думі. Як настала Директорія, вона перейняла ці посольства, зміняючи тільки (не все на ліпше!) персонал, та встановила ще свої місії в Лондоні, Парижі, Копенгазі, Празі, Будапешті, Атенах, Варшаві, Ризі й у Вашінгтоні. З тих найважливіша була місія у Парижі, під кермою Григора Сидоренка.

 

Як настала Західньо-українська Республика, вона негайно (в грудні 1918), завела свої посольства у Відні, Будапешті та Празі. Дотичні держави признавали дійсно характер дипломатичних представництв за оцими галицькими посольствами. Послом Галичини у Відні зразу був Микола Василько, а опісля (по році) Володимир Сінґалевич (бувший парлямен. гарний посол, пізніше директор Земельного Гіпотечного Банку у Львові). В Празі західньо-українським послом спочатку став д-р Степан Смаль-Стоцький (бувший посол у парляменті і бувший віцемаршал буковинського сойму, пізніше професор українського університету в Празі). Опісля його місце зайняв д-р Євген Левицький (бувший парляментарний і сеймовий посол та ще раніше редактор „Діла“ у Львові). А в Будапешті представником від Галичини став Іван Біберович.

 

Пізніше (в перших місяцях 1919 року), галицька влада потворила ще й інші закордонні представництва. Ось так вислано дипломатичну місію до Парижу на Мирову Конференцію (д-ра Василя Панейка) дальше місію до Італії та встановлено посольство при Ватикані (при папській столиці); вислано місію до Югославії і вкінці — в 1921 році — місію до Вашінґтону. Д-р Панейко був, головою паризької місії один рік. Опісля замінив його д-р Степан Томашівський, а вкінці (1921—1923 рр.) д-р Степан Витвицький. В Італії репрезентував нас зразу д-р Олександер Колесса (бувший професор львівського університету і бувший парляментарист посол, пізніше ректор українського університету в Празі), а опісля Володимир Бандрівський (пізніше секретар при диктаторі Петрушевичеві в Берліні). Послом при Ватикані був о. Франциск Ксавер Бонн. Щодо місії до Вашінґтону, то її організатором був автор цих споминів (д-р Лонгин Цегельський). В 1921 році оця місія складалася з чотирьох членів (д-р Цегельський як голова, д-р Березовський як фінансовий керманич, д-р Мишуга як секретар, і Іван Ардан як радник місії), а від 1. грудня 1921 року остав у ній тільки д-р Мишуґа. Крім того як канцелярійні сили (знамениті!) працювали в тій місії зразу панна Ольга Кирчівна (дочка Костя Кирчова, бувшого голови Українського Народнього Союзу), а опісля панна Юлія Дичко (тепер пані Пелеховичева, жінка адвоката в Шикагу).

 

З усіх цих посольств та місій найважнішою була місія у Парижі, що була властиво місією на мирову конференцію у Версалі, а опісля до т. зв. „Ради Чотирьох“. Так називали рід постійної комісії, зложеної з представників Великої Британії, Франції, Італії та Японії, що полагоджувала справи, залишені ще до полагоди по закінченні Версальської конференції. Вона збиралася, як треба, час від часу, з правила в Парижі. Коли д-р Василь Панейко прибув коло Нового Року 1919, до Парижу як представник молодої галицької (західньо-української) держави, місії від Великої України ще там не було. Вона прибула до Парижу десь під весну 1919 р. Д-р Панейко зразу був сам один; навіть не мав секретаря ні канцелярійної сили. По якімсь часі додано йому до помочі д-ра Степана Томашівського (історика), а зі Зєдинених Держав Америки надїхав як представник Українського Народнього Комітету д-р Кирило Білик.

 

Д-р Білик прилучився до галицької місії та був їй помічним чи то перекладаючи на англійське численні меморіяли галицької місії до президента Вилсона, державних секретарів Ленсінґа і Полка, премєра Ллойд Джорджа, або лорда Керзона, чи знову товаришуючи галицькому представникові як перекладач у розмовах з представниками американськими, британськими чи південно-африканськими (напр., з ген. Ботою). Згадую це з розмислом, бо д-рові Кирилові Біликові всякі несовісні люди та газетні клеветники серед Українців в Америці зробили кривду, представляючи, що він „дармо брав наші гроші“, „нічого не робив“ та „запродував нашу справу Москалям“. Мавши нагоду жити якийсь час у Парижі (в переїзді до Америки) тоді, коли там ще був д-р Білик, я можу посвідчити, що галицькі представники висказувалися про нього з найбільшою похвалою як про незвичайно совісного співробітника, а до того як пожиточного та зручного, тактовного посередника між галицькою місією і Американцями. Вернувшися до Америки та зустрівшися з безпощадною лайкою й осудом за спою щиру працю, д-р Білик взяв собі це так до серця, що відсунувся від Українців. Клеветлива кампанія відстрашила від нього (як лікаря) українську клієнтелю і він мусів шукати її чи серед Американцїв чи знову серед „малоросів“. Думаю, що все те разом і прискорило його передчасну смерть. Треба ще згадати, що разом з д-ром Біликом приїхав до Парижу конґресмен Гамил (адвокат з Джерзи Ситі, Н. Дж.), висланий Українським Народнім Комітетом із Зєдинених Держав, щоб помагати українській місії на Версальській конференції.

 

Без огляду на те, в якому таборі д-р Панейко пізніше опинився, коли змінилися його погляди і як би різко не осуджувати його пізніших політично-москвофільських статтей і праць — справедливість каже признати, що в 1919 р. д-р Панейко заступав галицьку справу в Парижі і чесно, і щиро, і розумно, і зручно, і з очевидним успіхом. Це людина високо інтеліґентна, освічена, що знала європейські мови та політичну історію, проворна, бувала й укладна. Наче створений на дипломата. Любленим серед наших політиків він не був. Його характеризували як „лиса“, хитруна та „єзуїта“. Але це саме добрі прикмети на ...дипломата. Коли що було його хибою (яка вкінці загнала д-ра Панейка там, де він потому опинився), то його ідеологічна крайність та імпульсивність. Коли був молодим студентом, був скрайнім соціялістом, потому націоналістом. Як перейшов до націонал-демократичної партії, став на крайньому правому її крилі. Коли побачив нездатність сучасних йому Українців створити українську державу та взагалі замітив відсутність політичного й державного змислу в них — тоді прийшов до висновку (знову крайність!), що Українці це народність чи племя, а не нація, що вони держави не створять, що Придніпрянці — це „малороси“ та що в результаті Українці остануть частиною однієї „русскої“ нації. Одначе тоді, коли він ще вірив в українську державу, боронив її знаменито. Цебто боронив Галичини, бо практичний, політичний змисл казав йому, що звязування галицької справи з Придніпрянщиною це на конференції Аліянтів у Версалі річ безнадійна.

 

LVIII.

Розлад між українськими місіями в Парижі

 

Коли ось так д-р Василь Панейко обстоював самостійну галицьку політику на паризько-версальському терені, то цілком противну думку заступав голова місії від Придніпрянщини (цебто від Директорії, а опісля від Петлюри) Григор Сидоренко. Правду кажучи, Сидоренко на дипломата, ще й до того на голову місії в Парижі й до Мирової Конференції, цілком не надавався. Провінціяльний залізничий інженер, що ніколи не мав нагоди брати участи в дійсній політиці, а був тільки конспіратором студентсько-революційного типу, не дуже то широко освічений, а в чужині цілком небувалий, не знаючи ніякої європейської мови, Сидоренко, хоч щира душа та відданий усілі серцем рідній Україні, не мав ніяких кваліфікацій на дипломата та ще й на таке становище, як тоді в Парижі. Сидоренко стояв на становищі, що він є головою української місії, а Панейко і галицька місія повинні підлягати йому та не повинні робити жадного кроку без його згоди. Тому він і не погоджувався, щоб переговорювати з Мировою Конференцією чи то з членами її про признання Галичини, окремо від справи визнання України як цілости.

 

Теоретично — це правильно, але зі становища практичної політики — цілком ні. Бо що ж би воно шкодило справі міжнароднього визнання Придніпрянщини як держави, якщо б скоріше Галичину визнано державою?.. Навпаки! Якраз помогло б, бо ставши раз державою і засідаючи в Мировій Конференції, Галичина могла б дипломатично підпирати заходи Великої України в справі її визнання. На жаль, Сидоренко не розумів того. А може, як заступник соціялістичної влади і сам соціяліст, не хотів того розуміти. Бо і як це так, щоб „реакційна“ та „дрібнобуржуазна“ Галичина мала мати більше успіху, ніж „революційна“ та соціялістична Директорія?.. Певна доза заздрости-зависти грала тут свою ролю. Це безперечно.

 

Та найфатальніше було те, що й галицька місія вкінці розбилася, а саме, коли в березні 1919 р. прибули до Парижу д-р Михайло Лозинський, полк. Дмитро Вітовський і як військовий експерт, полковник Ерлє (буковинський Німець). Лозинський і Вітовський прилучились до Сидоренка і станули в опозиції до Панейка і Томашівського. Їхній соціяльний радикалізм та максималізм зближав їх до „товариша“ Сидоренка. А так само брак політичного досвіду й політичної зрілости. Бо Вітовський щойно дозрівав, а „анархіст“ Лозинський належав до типів, що до гробової дошки залишаються студентами. Висилати їх до Парижу було грубою помилкою.

 

Коли це сталося (в березні 1919), я до Кабінету вже не належав. Щоправда, президент Петрушевич пропонував тоді, щоб я (а не Лозинський) їхав до Парижу. Але я — знаючи, про що йде в Парижі, відмовився. Наша паризька місія у висліді розбилася, і ми були свідками сумного видовища, що Панейко і Томашівський вели окрему галицьку місію, а Лозинський і Вітовський належали до місії Сидоренка. Через те галицьке представництво в Парижі не могло виступати одноцільно та не всилі було зробити ніякого рішучого кроку.

 

Коли ось так комісія під проводом генерала Боти, визначена Мировою Конференцією для полагоди польсько-українського конфлікту, у висліді своїх нарад в днях 26, 29 і 30 квітня та 8, 12 і 13 травня 1919 р. запропонувала обом воюючим сторонам перемиря на демаркаційній лінії, яка залишала Львів по польському боці, а Бориславський басейн по українському, то Поляки цю пропозицію відкинули. Комісія ген. Боти склала звіт, із своїх нарад, враз із згаданою пропозицією Найвищій Аліянтській Раді дня 15. травня 1919 р. Цього самого дня почали Поляки свою офензиву, яка й довела в своєму остаточному результаті до відходу УГ Армії за Збруч.

 

Це змінило основно наше положення. Ми втратили нашу територію. Від цього моменту справа признання Галичини як держави стала безнадійною. Додам, що я тоді (в березні 1919), дуже дораджував президентові Петрушевичеві і нашому Кабінетові апробувати становище Панейка та прийняти пропозицію Боти.

 

Якесь дивне засліплення заволоділо тоді більшістю наших провідників. Замість оцінювати положення реально, вони давали себе вести якимись оптимістичними надіями та числили раз на неіснучу по правді, силу Великої України, то знову на Вилсонову тезу про „самоозначення народів“, чи на „міжнародню справедливість“ і на тому подібні нереальні та невловимі вартості. Наші державні лідери підходили до справи визнання української держави чисто теоретично, думаючи, що „Аліянти мусять нас признати“, бо нам „це належиться“, бо це „наше право мати свою державу“ і т. п. Задивлені тільки в оце наше „право“ (цебто моральне право!), вони забували про два важні моменти. Перше, що питання цього нашого „права“ до своєї держави цілком інакше виглядає в очах чужих і далеких нашій частині Европи державних мужів. А друге, що всяке таке „право“ лиш доти має вартість, доки за ним стоїть фізична сила багнетів і гармат. Та й ще одно забували наші політики, ті що були в більшості, а саме, що в політиці нема нічого постійного, що ситуація безупинно міняється та що тому „треба кувати залізо поки гаряче“, бо завтра може бути запізно ...

 

Оце, що саме розказую, не належить що правда хронологічно до часу мого урядування як державного секретаря закордонних справ (січень 1919 року), а дещо пізнішого часу (березень 1919). Але факт повстання й заіснування двох паралельних закордонних апаратів — галицького і придніпрянського — та двох окремих українських місій у Парижі датується саме з часу мого секретарства. Значення і наслідки цього факту були б Читачеві незрозумілі, якби я не розповів був, для ілюстрації, про непорозуміння та розлад серед українських місій у Парижі. Цьому розладові можна було зарадити, якби президент Петрушевич і наша галицька влада були рішилися на один ясний курс у своїй закордонній політиці — чи то вибираючи шлях самостійної галицької політики, чи знову в цілості ідентифікуючи себе з Директорією та йдучи без застережень, під її проводом. Галицькі провідники не могли рішитися ні на одне, ні на друге. Через те й програли.⁶)

 

 

 

Сам по собі факт існування двох закордонних апаратів і політик не був би шкідливим. Шкідливим було те, що Галичани не були послідовними і не вміли витягнути із своєї окремої політики користей, які їм насувалися. Коли треба було вести свою власну політику і рятувати себе, вони сантиментально та утопійно оглядалися на Велику Україну. А коли треба було вже йти з Великою Україною та, сказавши „а“, сказати дальше „б“ тоді вони зацукалися і відмовилися йти з Петлюрою. Це не була політика, а сантиментальність та чуттєві відрухи людей, що привикли жити гаслами і теорією, і не мали нагоди виплекати в собі практичного політичного змислу...

 

LIX.

Невдала виправа на Закарпаття

 

Які несподіванки можуть заскочити кабінет міністрів чи державних секретарів держави, що родиться, чи щойно вродилася та ще й до того вродилася серед такого хаосу довкола, як це було з нашою Галичиною — нехай зілюструє Читачам слідуюча історія:

 

Було це одного морозного ранку в першій половині січня 1919, (чи не 8. січня 1919 р.), як мене повідомлено телефонічно, щоб о годині 10. явитись у премєра (д-ра С. Голубовича) на важну та наглу нараду Кабінету. В означеній годині всі державні секретарі засіли за зеленим столом у кімнаті нарад Кабінету. Премєр на президіяльному місці, секретар Кабінету при його боці, не було тільки секретаря військових справ — полковника Вітовського. В кімнаті вичікуючий настрій.

 

— Чого нас скликано? — питає дехто з членів Кабінету.

 

— Не знаю, про що йде — відповів д-р Голубович. — Це Вітовський прислав мені годину тому письмо, щоб на 10-ту годину скликати нараду, бо він має якусь дуже важну та наглу військову справу. Так я і скликав Вас, панове.

 

В тій хвилині відчинилися двері, і зі шкіряною текою на акти під пахою, задиханий та якось дивно зааферований, влетів наче бомба полк. Вітовський. Кивнув усім головою, сів на своє місце і розгортаючи теку, казав своїм нервовим та уривчастим голосом:

 

— Перепрошую за спізнення! Але ... панове, зараз самі побачите, що преважні телефонічні рапорти задержали мене в моєму бюрі... Маю Кабінетові державних секретарів закомунікувати преважну та радісну новину ... Наші війська переступили цієї ночі в двох місцях Карпати та є в дорозі на Мукачів і на Сигіт... Ось депеші та телефонограми ...

 

Тут полковник Вітовський відчитав кілька телеграм та телефонічних рапортів від командантів цих двох експедицій. Стояло в них, що згідно з наказом Вітовського вони десь опівночі переїхали поїздами українсько-мадярський кордон та посуваються на південь, захоплюючи стації, роззброюючи тамошні мадярські частини, вивішуючи українські прапори тощо.

 

Не памятаю сьогодні, як далеко, згідно з цими звітами зайшли були наші війська. Але тямлю добре здивовані, просто остовпілі лиця всіх приявних секретарів та й просто моє власне здивування і занепокоєння.

 

Перший вибухнув д-р Макух:

 

— То значить, Ви виповіли війну Угорщині?.. Значить, ми маємо вести ще одну війну на ще одному фронті?.. І Ви зробили це самі, на власну руку, навіть не спитавши Кабінету?.. Чи Ви, пане товаришу, здаєте собі справу з того, що це значить, та які наслідки з цього?..

 

Можна собі уявити з черги здивування Вітовського, що його задум стрінувся з таким прийняттям.

 

Інші секретарі прилучилися до слів д-ра Макуха та один по однім стали дорікати Вітовському; одні лагідніше, інші гостріше висловлювали міркування щодо зовнішньо-політичних наслідків тієї акції. Заскочений з усіх сторін, Вітовський зразу не міг знайти слова та навіть не оправдувався. Він щойно тоді зрозумів, що зробив необдуманий і рисковний крок. Щоб закінчити цю крайнє неприємну ситуацію, д-р Голубович, людина дуже делікатна та уважлива, заявив:

 

— Мусимо якось вийти з тієї немилої ситуації. Нехай отже д-р Цегельський, як секретар закордонних справ, скаже свою думку та подасть пропозицію розвязки.

 

Я згодився з іншими членами Кабінету, що збройний похід наших військ за Карпати може бути початком ще одної війни, на яку в нас нема сил. Вказав я дальше на те, що між нашою державою і Угорщиною та її теперішнім урядом (графа Каролія) є приязні відносини, а навіть є умова, заключена між президентом Петрушевичем і графом Каролієм, в грудні 1918 р. Угорщина, говорив я, це наша одинока дорога до Европи, на Захід, бо зрештою ми окружені ворогами. Цієї дороги не сміємо втратити. Щоправда — після нашої проклямації з 19 жовтня 1918 р. та нашої конституції з листопада 1918, Закарпаття є частиною західньо-української держави. Де факто воно ще в руках Мадярів. Збройним шляхом забрати його ми заслабкі, зокрема під теперішню хвилину. Перше треба, щоб Мирова Конференція у Версалі визнала нас державою, а тоді можемо посягати по Закарпаття.

 

— Розумію — говорив я — мотиви секретаря військових справ. Він хотів вчинити доконаний факт. І хоч як можемо симпатизувати з мотивами і намірами полк. Вітовського, але кроку його одобрити не можемо, бо ми й так в окропі, а цей рейд може нас поставити в ще гірше положення. Але окупація є фактом і треба з цього факту витягти всю можливу користь, забезпечуючи себе рівночасно проти некорисних наслідків. Покищо маємо там діло з Мадярщиною. Пропоную, щоб до уряду графа Каролія вислати ще нині поспішну місію з нотою від нас, у якій повідомимо, що 1. акт окупації Закарпаття має лише превентивний характер та має на меті випередити чеську та румунську окупації, 2. що не звернений він проти Мадярщини, з якою хочемо задержати приязні відносини, та 3. що будучу долю Закарпаття хочемо вирішити дорогою порозуміння з Будапештом. На знак цього приязного відношення до Мадярщини треба звільнити всіх полонених Мадярів та звернути їм їхню зброю. А окупація, коли вже почалася, нехай поступає дальше, бо вже тепер все одно. Тільки, коли наше військо стріне збройний опір Мадярів, не треба їх атакувати. А зрештою — як каже Німець — „комт цайт, комт рат“ (прийде пора — прийде й рада).

 

Без дискусії моє предложення в цілості одобрено. І Вітовський згодився на нього з очевидним вдоволенням, бо моє предложення рятувало його престиж та в ґрунті речі окупації не відкликувало. Він прирік видати негайно телефонічні інструкції до частин, що йдуть на Мукачів і Сигіт, щоб приязно ставитись до Мадярів і не вдаватись із ними в бій, а нам обіцяв доносити щодня про розвій подій на Закарпатті. З цим і згорнув свою теку та з очевидною полекшею і поспіхом покинув нараду, виправдуючись пильною працею в своєму бюрі. Інші секретарі хвилину ще остали, щоб почути зміст ноти, яку я таки негайно, на місці, накреслив по-німецьки. Памятаю її так добре, якби це вчора діялося. Нота була коротенька, всього яких 10 стрічок, та містила в трьох реченнях ті три точки, що їх повище наведено. Я підписав її як секретар закордонних справ.

 

За яку годину отаман Теодор Рожанковський (бувший соймовий посол і член Української Національної Ради та бувш. заступник команданта Січового Коша) виїхав з оцією нотою на Стрий-Лавочне до Будапешту. В Стрию прилучився до нього військовий курат, о. д-р Гнат Цегельський, що мав і так їхати до Будапешту в справі репатріяції наших хворих і калік (із світової війни). Дипломатична повновласть звучала на них обох. Значить, вони оба мали доручити нашу ноту і залагодити в Будапешті всяке можливе непорозуміння. І вони його — при добрій волі мадярського уряду — полагодили. Ми залишилися в приязних відносинах з Мадярами.

 

Та не так щасливо пішло зі самою окупацією Закарпаття, яка скінчилася почасти компромітацією, а почасти нещастям. Ось так однієї гарної ночі Мадяри захопили наші сплячі відділи в Мукачеві, забравши їх зброю. Оцих „полонених“ відставили вони поїздом назад до Лавочного, на наш бік Бескидів. Щоб іронія була повна, наступним поїздом приставили вони нам ,,чемно“ всю забрану зброю. Не приносив цей „жарт“ слави ні нашим частинам, ні нашій державі. Багато гірше скінчилася виправа другої колони, що пішла на Сигіт. Коло Рахова наші частини стрінули Румунів і відперли їх, а опісля зайняли Сигіт над Тисою. Але надійшла значна сила Румунів. Наші програли бій, втратили — не знаю вже скільки — вбитих і ранених, а яких 500 до 600 попало в румунський полон. Обходилися з ними брутально та запроторили їх у завошивлені та вогкі тюрми, де їх держали щось рік. З хворіб, вогкости, поганого харчу та звірського трактування значна їх частина померла в неволі.

 

Але й ця необдумана виправа лишила деякі додатні наслідки. На Закарпатті остала память, що українське військо, своє військо, боролось там із Румунами, було в Мукачеві, Ясені, Сиготі. Може саме через те Мармарош став найбільш українофільською частиною Закарпаття. По літах можна і якесь добро доглянути в тому нещасті.

 

Не минуло й місяця від цього інциденту з виправою на Закарпаття, як полк. Вітовського звільнено, а на його місце увійшов до кабінету генерал Віктор Курманович. Замітне, що це якраз партійний товариш Вітовського, д-р Іван Макух, спричинив його звільнення. Просто поставив питання руба: або-або! Або Вітовський уступить, або я (цебто д-р Макух). Очевидно, залишився в кабінеті Макух, чоловік незвичайно серіозний, совісний, трудящий та енергійний, хоч і рубашний. А Вітовський мусів відійти.

 

LX.

Делеґати Закарпаття в Станиславові і Києві

 

Виправа Вітовського на Закарпаття мала ще один добрий наслідок. Ото до Української Національної Ради в Станиславові зголосилися два делеґати „Руської Ради“ з Мармарощини (Клочурак та інший ще, прізвища якого не тямлю). Оця „Руська Рада“ у Мармароші (себто в країні над горішньою Тисою, де містечка Ясінь, Хуст і де місто Сигіт) повстала з кінцем 1918 року в наслідок розпаду австро-угорської монархії — так само як повстали подібні „Руські Ради“ в Ужгороді для середущої частини Закарпаття і в Любовлі для Спижу. (Спижем зоветься найдальше на захід висуненнй український острів над горішнім Попрадом, окружений Словаками). Зложені були ті „Ради“ з делеґатів від „руських“ сіл, парафій, товариств та взагалі з визначних Руснаків: священиків, учителів, лікарів, адвокатів, свідоміших селян тощо. Від самого початку мармароська „Руська Рада“ (так само як і спизька під проводом о. Є. Невицького) схилялася до України та заявилася за прилученням Закарпаття до західньо-української держави. В тій цілі вона вислала згаданих двох делеґатів до станиславівської Української Національної Ради. Натомість мукачівська „Руська Рада“ заявлялася за автономією „Подкарпатской Руси“ при Чехословаччині.

 

 

 

Коли згадані делеґати Мармарошу явилися в половині січня 1919 року в Станиславові та зголосилися до президії Української Національної Ради, їх прийнято з одвертими раменами. На внесення президії, Українська Національна Рада рішила дозволити їм промовити на своїм засіданні з естради. Коли оба делеґати Мармарошу появилися на салі, всі члени Української Національної Ради піднялися з місць і Мармарошанам зготовлено бурхливу овацію. Їх проведено серединою салі до естради, а саля і ґалерії греміли оплесками та окликами. Тямлю добре, як понад оплески й оклики „слава закарпатським братам“ я відрізняв високий, теноровий голос д-ра К. Трильовського. Коли делеґати вийшли на естраду, овація досягала вершка. Це була знову маніфестація української єдности та соборности. Президент Петрушевич привітав делеґатів кількома словами, висказуючи надію, що так, як Галичина обєднується з Придніпрянщиною, так і Закарпаття увійде в одну, соборну українську державу. Френетичні оплески й оклики покрили ці слова.

 

Тепер промовив Клочурак. Слухаючи його, ми всі дивувалися його гладкій бесіді, бо ми привикли були читати в закарпатських часописах незугарну, ломану мову чи „язичіє“, а не багато кращу мову доводилося нам чути від тих закарпатських інтеліґентів, яких ми принагідно стрічали. Клочурак промовляв чистим гуцульським говором, вкидаючи лише зрідка яке слово церковно-словянське чи мадярське. Видно, мав нагоду читати українські газети чи брошури, або стрічався десь із Галичанами чи Придніпрянцями. Слова „руський“ та „український“ і „Русь“ та „Україна“ чергувалися в нього на переміну як тотожні поняття. З промови била ясна, українсько-національна свідомість. Він заявив іменем своєї „Руської Ради“, що Закарпатська Русь бажає прилучитись до української держави, бо ми „їдна кров, їдно серце і їдна душа“. — Прийміть нас і возміть нас, браття, до їдної родини!“ — закінчив він. Буря оплесків по цих словах не втихала через кілька мінут.

 

Не памятаю вже, хто відповідав Клочуракові — чи не старий Сандуляк або краснорічивий Андрух Шмігельський — але був це один із наших найсвітліших селян. А на кінці промови поставив внесення, щоб Українська Національна Рада включила Клочурака і його товариша з Закарпаття в свій склад як уповноважених заступників Мармарошу, цебто щоб вони на будуче засіли в Українській Національній Раді Західньої Української Республики як її повноправні члени. Це внесення прийнято без дискусії однодушно, через аклямацію і знову серед одушевлених оплесків цілої Ради і галерій. І від цієї хвилини оба делеґати Мармарошу засідали в Українській Національній Раді. Як довго вони в ній засідали — цебто до якого часу — не знаю. Я опісля їздив часто на Велику Україну та заграницю і не міг слідити за цим.

 

Щоправда, спонтанічна ухвала Української Національної Ради прийняти делеґатів Мармарошу в склад репрезентативного собору Західньо-Української Республики йшла до певної міри в розріз із згаданою вже в попередньому розділі нотою до мадярського уряду, котра впевняла, що ми хочемо рішити долю Закарпаття в „порозумінні“ з Мадярщиною. Між тим згадана ухвала Української Національної Ради витворювала фактичний та правний прецеденс. Коли заступники Закарпаття чи його частини засідають в Українській Національній Раді, то, видко, ця Рада вважає Закарпаття частиною своєї території. Побіч нашої деклярації з 19-го жовтня 1918 р., основ нашої конституції з листопада 1918 р., та „окупації“ Вітовським деяких міст Закарпаття, це був з нашого боку ще один жест, вказуючий, що ми вважаємо Закарпаття частиною України. В нормальних часах було би це неможливим, щоб наприклад делеґати якоїсь там округи чи її „ради“ з Австрії, або з німецької частини Чехії, засідали в рейхстаґу Німеччини. Це було б причиною до міждержавного конфлікту.

 

Але в тодішніх часах, коли довкола все ломилося, валилося, змінялося і на це місце нове наростало, був це тільки один із „доконаних фактів“, якими робилося історію. Ніхто нам через те війни не виповів, ані навіть ноти з протестом не прислав. Але факт засідання делеґатів Закарпаття в Українській Національній Раді в Станиславові лишається на все існуючим історичним фактом і остає прецеденсом, на який колись Україна покличеться.

 

Таке саме значення мав і другий факт, а саме участь Клочурака і другого закарпатського представника в святочному акті злуки України на Софійській Площі у Києві, дня 22. січня 1919 року, та у так званім Трудовім Конґресі Української Народньої Республики в Києві — від 21. січня до 5. лютого 1919. Коли Українська Національна Рада в Станиславові вибирала свою делеґацію на оце свято та на Трудовий Конґрес у Києві, включила вона в цю делеґацію, крім Галичан і Буковинців, також обох закарпатських членів — Клочурака і його товариша. Дня 22. січня 1919 року, на Софійській Площі вони були приявні разом із іншими делеґатами Західньої України, коли там під гук дзвонів Софійського Собору, серед сто-тисячної товпи, Директорія і галицька делеґація проголосили торжественно оцю злуку. Це знову історичний факт та історичний акт — тим більше важний, що оба ці делеґати Закарпаття мали виразне уповажнення (мандат) від своєї „Руської Ради“ Мармарошу на цю злуку.

 

Що правда, з тих фактів, заяв та актів, у результаті нічого не встоялося, але в історії Закарпаття на все остане записане, що в „матері руських городів, Києві, 1919 року делеґат и Підкарпатської Руси лучили її на віки з другими українськими землями в одну, соборну, самостійну Українську Державу“.

 

LXI.

До Києва!

 

Було то приблизно в половині січня 1919 р., як наша галицька влада одержала з Києва повідомлення від Директорії, що дня 21. січня 1919 р. збирається в столиці „Трудовий Конґрес“ та що Західня Україна запрошена взяти в ньому участь. Разом з тим повідомлено нас, що Трудовий Конґрес це рід тимчасового, революційного парляменту України, котрий має ухвалити повновласти для Директорії (яка покищо була самозванчим тілом), має затвердити акт злуки України та має намітити основні лінії дальшого будівництва української держави. На Західню Україну, наскільки собі пригадую, це повідомлення призначувало 65 делеґатів.  Спосіб їх вибору не був означений, Таксамо не було сказано, як вибирають депутатів на Великій Україні. З числа назначених на Західню Україну відпоручників можна було здогадуватися, що Трудовий Конґрес буде складатися приблизно з 600 членів.

 

Наш кабінет взяв цю справу негайно під свої обради, в яких брали участь також президент д-р Петрушевич і приявні в Станиславові члени Виділу Української Національної Ради. Повна Рада, саме тоді не засідала, бо у звязку з Різдвяними Святами, Новим Роком (церковним) та Йорданом розїхалася на ферії. На цій нараді дискусії над згаданими запрошеннями до Києва майже не було. Хоч нам і дивно було, чому всеукраїнський тимчасовий парлямент має називатися Трудовим Конґресом, а не парляментом або Національним Зібранням (чи соймом) і хоч ми бачили в цій назві обниження його державного значення (бо клала вона натиск на якусь ,,трудовість“, отже на клясовість, а не на державність!) — але ми рішили однодушно взяти участь у Конґресі. Ми мали надію, що на місці вже подбаємо, щоб цей Конґрес справді став парляментом та щоб так і було проголошено. Щодо способу вибору делеґатів на нього ми рішили, що в неприявности повної Української Національної Ради та коли нема вже часу скликати її, делеґатів цих визначить Кабінет разом з тими членами Президії Української Національної Ради, які є в Станиславові.

 

Не було те, що правда, цілком правильно, але іншого способу не було. В революційні часи і такий спосіб добрий, бо революція — чи соціяльна чи політична чи національна — полягає якраз на ломанні формального законного стану, а натомість на накидуванні правних актів силою, чи бодай довершеним чином. В кожному разі ми знали, що наша галицька делеґація правильніше буде зложена, ніж депутати з десяти бувших губерній Великої України. Наші делеґати будуть членами правильно зложеного репрезентативного тіла і то найвизначнішими його членами. Їх мандат, як членів Української Національної Ради, отже мандат заступати український нарід Галичини і Буковини, був ясний і неспірний. У доборі цих делеґатів ми перш усього взяли до уваги парляментарних та соймових послів (хоч і не всіх), бо їх мандат походив з правильно і законно переведених виборів. Дальше мали ми на увазі, щоб по змозі всі галицькі та буковинські повіти були рівномірно заступлені. Вкінці дбали ми, щоб була значна кількість делеґатів-селян. Ось так зібрали ми 65 чільних членів Української Національної Ради, з чого, мабуть, шість було Буковинців. Всі партії були заступлені пропорціонально. Не було одначе в делеґації ні одного священика; не тому, щоб ми поминали їх, але тільки з огляду на заходяче свято Йордану. До цієї делеґації включили ми, як це вже вгорі згадано, і двох делеґатів Закарпаття.

 

Зложивши ось так нашу делеґацію, ми телеґрафічно повідомили всіх намічених її членів, а також наших повітових комісарів, даючи їм інструкції подбати, щоб вибрані делеґати явилися на означений час до поїзду, що виїде з Тернополя до Києва на Конґрес. Усім делеґатам післано повновласти-леґітимації, підписані Президією Української Національної Ради. Кошти поїздки кожен делеґат мав тим часом покривати сам з власних фондів, з тим, що опісля будуть вони звернені йому з державних фондів. Побіч цеї репрезентації від Української Національної Ради, яка оставала під проводом віце-президента д-ра Лева Бачинського, Кабінет вислав ще й своїх трьох повновласників під проводом секретаря закордонних справ, д-ра Лонгина Цегельського. Були це (побіч д-ра Цегельського) секретар судівництва, Осип Бурачинський та віцесекретар внутрішніх справ, д-р Роман Перфецький. Всі три були рівночасно й членами делеґації Української Національної Ради. Ось так зложене представництво Західньої України везло зі собою письмо до Директорії від Української Національної Ради і від влади Західньої України з повідомленням про ухвалу Української Національної Ради з 3. січня 1919 р., якою затверджено умову про злуку з дати Хвастів, 1. грудня 1918 р. Письмо це було підписане президентом Петрушевичем, а також премієром д-ром Голубовичем і секретарем закордонних справ д-р Цегельським. Для канцелярійної помочі я взяв до Києва і двох молодих секретарів — Кульчицького та Сілецького. Вкінці для охорони дано нам чоту Січових Стрільців з кулеметами.

 

Не тямлю вже сьогодні, котрого саме дня виїхала ця делеґація з її охороною (разом до 100 осіб) з Тернополя. Здається мені, що було це 20. січня 1919 р. Та не можу сказати, щоб всі наші делеґати були одушевлені цією поїздкою. До відносин на Великій Україні не мали вони довіря, а факт, що ми мали зі собою охорону, військову чоту, замість успокоїти їх, долив оливи до вогню. Було б не на місці з мого боку називати по імені тих, що проявляли найбільше нервозносте. Мабуть, тому, що я жартував собі з їх побоювань, а за Збручем поводився наче „дома“, і з стаційними урядовцями та командантами був знайомий, деякі мої товариші-делеґати робили мене відповідальним за їхнє безпеченство.

 

— Ви їх тут знаєте, — говорив один із найповажніших наших депутатів, — то й знаєте, чого можна де сподіватися. Так ми здаємося на Вас. Обіймайте команду поїзду і пильнуйте, щоб оці люди безпечно доїхали до Києва та й вернулися до дому.

 

Ось я і став „командантом поїзду“, хоч по віку та становищі цей „чин“ належав би д-рові Бачинському, як голові делеґації.

 

„Командант поїзду“ це був „чин“ невідомий у Галичині, а зате добре відомий за Збручем. Це щось подібне до капітана на кораблі. Командантові поїзду підлягає вся служба поїзду (керівник поїзду, машиніст, палячі), військова охорона поїзду та всі, хто їде поїздом. Без його дозволу не можна до поїзду всадити посторонніх пасажирів, ані дочіпляти до цього поїзду ніяких вагонів. Командант поїзду рішає, коли і де поїзд може задержатись, чи можна з нього кому висідати і т. д.

 

Київ прекрасне місто, а по Львові (тим більше по Станислаївові!) виглядає справді на столицю. Але вїзд до Києва (із заходу) фатальний. Річ у тому, що залізничий двірець південно-західніх шляхів (з Бродів, Волочиськ чи з Одеси) погорів ще на кільканадцять років до світової війни і його чомусь не відбудовано („дбайливість“ матушки-Росії про Малоросію!) Поставлено натомість тимчасові деревяні шопи. На кожного приїзжого цей двірець — брудний, незугарний, занедбаний, робив сумне враження. Воно не поліпшалося, коли ви вийшли перед двірець, до „звощиків“ (фіякрів).

 

Оці „звощики“ майже всі були корінні Москалі. Коні в них не в хомутах та не в так званих півшорках, як це водиться у нас, а на кацапський спосіб, у так званих дугах. Самі „звощики“ з патлатими, звичайно рижими, бородами як лопати, у величезних довгих кожухах та ще до того наче випхані. Все те робило чуже, непривітне враження. І ця частина міста, через яку зразу їдеться — „за Либеддю“ — не могла одушевляти. Сама Либедь — річка, що, як каже Несторовий Літопис, дістала свою назву від Либеді, сестри князів Кия, Щека і Хорива— це тепер мізерний, занечищений потік. Вздовж вулиці вугляні склади, бідні завалюхи, босяцькі завулки.

 

Я знав цей двірець, звощиків, це залибедське передмістя та його вибої ще з перед світової війни, коли я їздив до Києва за царських часів. Війна та революція не причинились до поліпшення їх вигляду — навпаки! Я побоювався за враження, яке оцей вїзд до Києва зробить на наших делеґатів Галичан, особливо на селян. Перші враження лишаються та впливають на вироблення осуду і образу. Тому я подорозі до Києва приготовляв делеґатів на ці враження оповіданням про цей двірець, звощиків і т. д. лаючи Москалів за це все. Російська влада з розмислом держала цей нелад, кацапів-звощиків і т. д., щоб принизити Київ у прирівнянні до Москви. Як ми отже заїхали перед деревяні шопи, звані „вокзалом“ (двірцем), мої делеґати не були розчаровані. Вони вже знали цю мізерію з моїх слів. Та все таки не могли здержатись від порівнювання цих деревяних буд з прекрасним, величавим двірцем у Львові.

 

Та тут зустріла нас несподіванка, що казала цілком забути на шлапавий вигляд двірця, звощиків, на брудні завулки і т. д. На пероні, де ми висіли з поїзду, витягнена як шнур стояла почесна чота рослих, струнких як смереки Січових Стрільців, в довгих шинелях (плащах), що сягали їм майже до кісток, в міцних знаменитих чоботях та в сталевих, французьких шоломах. Синьо-жовтий прапор із золотим тризубом виднів на правім крилі чоти. Кілька молодих, елегантних старшин стояло перед чотою. Військова музика, — не нашого австрійсько-галицького типу, а козацького складу (більше деревяно-дутих та битих інструментів, а менше металевих) — видніла була за чотою.

 

Коли ми висіли з вагонів, музика заграла „Ще не вмерла Україна“. Звичайно, коли у нас співають національний гимн, виходить він шлямазарно, наче „марш робучого вола“, як це раз влучно написав Осип Маковей. Але це „Ще не вмерла“ військової музики в Києві було грімке, боєве. Знявши шапки, ми зближалися до почесної чоти, супроводжені офіцерами, що нас повітали. А були це командант Києва, полковник Євген Коновалець, його шеф штабу полковник Андрій Мельник та ще кількох, між ними сотник Юліян Чайковський, що був начальником розвідки та „отаман постачання“ п. Д.. якого я знав ще з Хвастова.

 

Командант почесної чоти випрямився як струна, закомандував різко: „Позір чота — вліво глянь!“ і сам засалютував шаблею. Чота зробила відповідний рух крісами, а прапор похилився, кланяючися делеґації Галицької Волості. Члени цієї делеґації, непривичні до таких почестей, смирні галицькі селяни й провінціональні інтеліґенти, були зненацька заскочені цим привітом. Привичні до галицької ощадности, вони самі таскали свої клунки чи валізки й боялися лишити їх хоч би на хвилину на пероні — хоч я, надармо, намовляв їх це зробити. Ось так, обвантажені клунками, приймали вони привіт від почесної чоти, від прапору і від штабу старшин команди Києва. Миттю обяснив я пошепки голові делеґації, д-рові Левові Бачинському, хто це нас вітає. Д-р Л. Бачинський подав руку полковникові Коновальцеві і подякував кількома словами за привіт.

 

Всіх членів нашої делеґації посадили в автомобілі й повезли до одного з першорядних готелів. Подорозі, сидячи в автомобілі побіч Лева Бачинського, я спитав про причину його нагло попсованого настрою. Він розповів мені, що оцей п. Д., „отаман постачання“, від літ добре відомий йому (Бачинському), як адвокатові, із суду в Станиславові. Там цей п. Д. був канцелістом, писаром чи підурядником. За те, що він роками спроневірював стемплі долучувані сторонами до документів (за брак цих стемплів ці сторони, звичайно селяни, платили кари!), цей Д. дістав кілька років тюрми і сидів у станиславівській тюрмі. Як Москалі в 1914 р. зайняли Станиславів, усі вязні вирвалися з тюрми. З того часу він пропав без сліду, аж оце виринув у „революційній“ армії Директорії як „отаман постачання“. Міліонові магазини в Білій Церкві й Києві були під його рукою. Знав, де приміститись ...

 

Революція — це взагалі час, коли на поверхню випливає усяке шумовиння, виринають усякі типи, що в нормальних часах не мали би ходу: істерики, пів-божевільні, садисти, півкримінальні й кримінальні осібняки. Було таких аж надто багато і в українській революції: добра половина всіх цих самозванчих отаманів (побіч них були й високо ідейні типи), різні агітатори, демагоги, бунтарі. Були такі й у Галичині — тільки, що там не давали їм ходу. В Галичині дисципліна була більша, контроля громадської опінії сильніша. В малій Галичині тяжко було такому птахові „згубитися“. Тут можна було погуляти ... Різні галицькі авантюрники, що їх у Галичині держали в тіні, на Великій Україні виринали на високих становищах. Із цього приводу нераз були тертя між Галицьким Урядом і Директорією чи урядом Петлюри. Галицький уряд нераз мав враження, що придніпрянські революційні міністри просто навмисне фаворизували різну галицьку полову. Це мала бути нібито „революційна“ політика в противенстві до галицької „буржуазної заскорузлости“.

 

Коли я вітався з полковником Коновальцем на залізничому двірці, він сказав мені, що ціла галицька делеґація є гістьми корпусу Січових Стрільців на ввесь час нашого побуту в Києві та що до її розпорядження будуть дижурні стрілецькі старшини та автомобілі. Так і було. Січові Стрільці чи там їх команда (полковник Коновалець, полковник Мельник і т. ін.) гостили „своїх“ краянів-Галичан по-княжо.му.

 

Приміщено нас у найкращих кімнатах найліпшого готелю та гощено нас багатими обідами, вечерями та сніданками. З готелю до двірця Директорії (передше гетьманського, а ще раніше царського), на Софійську площу чи до будинку Міської Опери, де відбувався Трудовий Конґрес, вожено нас стрілецькими автомобілями. Для тих членів галицької делеґації, що не бачили ще Києва (а були це малощо не всі!), уладжено групові прогульки для оглядин міста під проводом Стрілецьких старшин. В українських театрах, а було їх три, дано галицьким делеґатам дарові льожі. Можна собі уявити, що галицькі делеґати, особливо селяни, були очаровані Києвом, його храмами, Печерською Лаврою, музеями, театрами, Хрещатиком, видом Дніпра, княжою гостиною. Це наче в казці.

 

Київ, оцей славний, старий, справді золотоверхий, святий Київ, що про нього стільки вони від малку наслухалися та начиталися, полонив їх. Сам собою Київ прекрасне місто. Положений на горбах, що стрімкими кручами вриваються над Дніпром, Київ має пречудові, ґрандіозні види на Дніпро та Задніпровя, на Гетьманщину. Деякі частини міста, як напр. Липки, Печерське та південно-західня частина міста (коло університету ім. Св. Володимира та ботанічного саду) тонуть у садах. Шевченковий бульвар, висаджений рядами тополь, тягнеться на які два кілометри і є одним з найкращих бульварів Европи. Криті золотими та срібними банями церкви мерехтять до сонця. А на кожному кроці історія говорить: Софійський Собор, памятник гетьм. Хмельницького, Десятинна церква, колона св. Ольги (з цегол з її терему), руїни Золотих Воріт, Хрещатик, Підвалля, Боричів Уїзд (згадуваний у Нестора і в Слові о полку Ігоря), памятник Володимира Великого, Андріївський Собор, Брацький манастир з Академією (Могили), Почайна (пристань згадувана ще г. Нестора!) Щекавиця і Аскольдова могила, Печерська Лавра, Мазепова Дзвіниця і т. д., і т. д. Ціле місто — це один археологічно-історичний музей, величавий музей! Історія говорить до Вас на кожному кроці. Галичани були одушевлені Києвом ...

 

А з другого боку Кияни залюбилися були в Галичанах, особливо в селянах. Ось Хрещатиком або Велико-Володимирською йде гурт делеґатів-селян: старий, сивий як голуб, але кремезний Сандуляк у покутськім киптарі та гарно, в узори декорованім, кожушку. Коло нього рівно кремезний Дувіряк з Делятинщини чи Надвірнянщини та два-три селяни з буковинської Верховини, всі по-своєму вдягнені: у клепанях, киптарях, узірчастих кожухах. Побіч них делеґат із Бойківщини та Поділля — то в кожухах, то в сукманах, чи опанчах. А між ними всіма, як гірська ялиця, виростає понад голови Шекерик-Доників з-під Чорногори. Червоні краски його розкішного, багатського, гуцульського одягу мерехтять здалека. Всі Киянки задивлялись на цього красуня-легіня — очей не могли відвести. Наших делеґатів задержували, випитували, відки вони. Дивувалися, що й „вони Українці“; прислухувалися до їх говору. Галичани були сенсацією цих днів. Уся преса вітала їх; щодня писала щось про них.

 

Здавалося б, що оце все зверхні прояви, мало не театральщина, без серіозного значення. Та воно не так. Оця гостина 65-ти визначних представників Галичини, Буковини та Закарпаття у „матері руських городів“ мала свою колосальну психологічну вагу. Їх поява на вулицях Києва, їх розмови із стрічними людьми, їх інтервю у часописах, навіть їх ориґінальна ноша та діялект, мали величезне значення для пробудження всеукраїнської, соборницької ідеї серед Киян та Придніпрянців узагалі. Хоч Придніпрянці Свідомі, що Київ це серце України, але в їх думках дуже неясно, як далеко сягає оця Україна. Щодо цього вони гірші партикуляристи від Галичан, а хто зна, чи не перевищають у партикуляризмі Буковинців або й Закарпатських Руснаків. У пересічного Киянина Галичина — це Польща, а Україна кінчиться десь уже на Поділлі, а напевно вже у Волочиськах. Навіть переважна частина молодої, революційної інтеліґенції — коли вже не думала так — то все ж відчувала так.

 

Аж тут ось зявилися між ними живі Галичани, свідомі Українці, свідомі соборники. І то селяни. Не „дядьки“, з яких можна трохи пожартувати, а зрілі політично люди, що неодного придніпрянського революціонера-інтеліґента в кут заганяли б у дискусіях. Коли ж прийшло до нарад у Трудовім Конґресі, то Придніпрянці першенство у парляментарному веденні Конґресу на всій сесії дали Галичанам.

 

Київ і Україна вперше усвідомили собі, що таке Галичина, чим вона є для України — а саме, що вона не тільки якась там західня окраїна, але кузня української політичної думки, культурний міст до Заходу, лябораторія свідомого Українства та ідеї української соборности.

 

Здається, що від часів, як Галичанин, Петро Конашевич Сагайдачний, у Києві, на Подолі, фундував Братську Школу, а Галичани-професори — Кнігиницький і Плетенецький — організували її (около 1615 р.), не було такої „інвазії“ Галичан у Києві й такого напливу галицького духа — зрівноваженого, зрілого, організуючого, консервативного, сильно національного, державницького, всеукраїнського духа. І Кияни, здається, зрозуміли значення цієї галичанської інвазії та піддавалися їй. Наче відчули, що оці Галичани мають якесь національне післанництво: защіплювати, скріпляти та оформлювати ідею української державности та соборности. Київ жив ті дні під знаком Галичини. Галицькі Січові Стрільці (скріплені головно Гуцулами), держали його своєю збройною рукою. А галицька делеґація — політична верхівка Західньої України — витискала на ньому печать своєї думки.

 

І на самих Галичан Київ подіяв. Ще й як! Українське соборництво Галичан, що було ідеологічного характеру, начитане з Шевченка та з Історії України, з „України Ірреденти“ Юліяна Бачинського, з „Самостійної України“ Миколи Міхновського, з „Руси-України і Московщини-Росії“ і т. д., стало ось тут, у Києві, чимось реальним і живим, бо переживаним кожним із делеґатів, чи був він інтеліґент чи селянин, Галичанин, Буковинець, чи Клочурак із Мармарошу. Україна і Київ перестали бути лиш поетично-романтичною мрією. Вони стали дійсністю, частиною душі кожного галицького делеґата. Галичани почули себе за одно з Києвом та з усією тут зібраною Україною.

 

Разом із Слобожанами, Полтавцями, Запорожцями, Низовцями, Подолянами, Поліщуками щераз творили вони історію України — на Софійській Площі, в Трудовому Конґресі, всеукраїнську історію! Йшли слідами Романа Самодержця та короля Данила, гетьмана Сагайдачного, Кнігиницького, Плетенецького. Зливалися свідомо та власною волею з головним руслом України, скріпляли його, впливали на його напрям. Це лишило печать на їхніх умах та серцях, на їхній свідомості. До Києва їхали Галичани; з Києва вертали Все-Українцями. Це впливало опісля — нераз і фатально — на їхню власну політику та долю. Під чаром соборности вони залишилися ними назавжди. Чар Києва — матері всіх городів українських, символу всієї України — був надзвичайний.

 

LXII.

Свято Злуки Земель України

 

Може дехто з Читачів оцих спогадів здивується, а то й здвигне раменами, перечитавши попередній розділ із тирадами про чар Києва. Та хто бував у Києві, а тим більше, хто переживав ці дні в Києві, не подивується. Навпаки! Він буде поділяти мій сантимент. Бо що ми тоді там переживали, це історія нації у творенні, це епопея національно-державного відродження. Такі хвилини рідко лиш і не всякому доводиться переживати. Ми ж саме переживали їх, були свідками їх та були самі авторами й акторами. Ми творили історію. І щонебудь будучі покоління думатимуть про нас, творців та акторів цих подій, якнебудь вони осудять нас усіх, тодішніх українських політиків, але яким би шляхом вони не вели дальші змагання нашого народу до самостійної та соборної України — все вони мусітимуть навязувати до тих історичної ваги актів, що їх ми там, у Києві, тоді доконували.

 

Властиво, з державно-правного боку беручи, злука України (цебто Української Народньої Республики і Західньо-Української Республики), доконана була чотирьома актами: хвастівською умовою з 1. грудня 1918, резолюцією Української Національної Ради в Станиславові з 3. січня 1919 і протоколом чи універсалом Директорії з 22. січня 1919 року та резолюцією Трудового Конґресу в Києві з 23. січня 1919 року. Ця остання резолюція приймала до відома три попередні акти та торжественно деклярувала, що обі згадані українські держави на віки лучаться в одно та творитимуть одну, нероздільну, соборну державу українського народу.

 

Дня 22. січня 1919 року на Софійській Площі не доконано злуки. Там її тільки торжественно, „во всеуслишаніє миру всему“, проголошено, проклямовано. Злука доконана була вже раніше. А то, що діялося на Софійській Площі дня 22. січня 1919, було лиш урочисте, удраматизоване та символічне ствердження її назовні, для уяви широких мас і світу. Це було тільки небувале всенаціональне свято. І був це заразом поклін традиції.

 

На Софійському Майдані, в IX.—XII. століттях, на поклик вічевого дзвону збиралося віче народу — Киян, щоб рішати важні державні справи або вислухати важних державних актів, доконаних князями. Там Ярослав Мудрий проголосив „Руську Правду“; там покликано на великокняжий престіл Володимира Мономаха. Там Кияни, Архиєреї, Могилянська Академія, вітали „Мойсея України“ — Богдана Хмельницького.

 

Та пішли ми ще й за другою, свіжішою, традицією — козацьких Рад. Кожна нація має свій політичний звичай, що нераз назовні більше важить, чим сухі правні акти. Українським громадсько-правним звичаєм — увіковічненим поетично в Шевченковій поемі „Вибір Гетьмана“ — є Народня Рада. Тому, коли Конґрес хліборобів із 29. квітня 1918 року вибрав Павла Скоропадського гетьманом „всієї України“, всі зібрані делеґати-хлібороби (до 7,000 осіб) подалися на Софійську Площу, де публично проголошено цей вибір і де правлено Молебень. Тому й злуку України проголошено по традиції на Софійській Площі в приявності десяток тисяч народу та Архиєреїв. Соціялістична Директорія поклонилася цим разом традиції.

 

Полишаючи до однієї з дальших частин розповіді про Трудовий Конґрес, розкажу тут з черги про спільне засідання, що його провідники західньоукраїнської делеґації мали в навечеря 22. сіічня 1919 р. з Директорією та її урядом. Пригадую собі як учасників: премєра Володимира Чехівського, міністра земельних справ Микиту Шаповала, міністра фінансів Бориса Мартоса, товариша міністра закордонних справ проф. Оттона Ейхельмана (пізніше професора українського університету в Празі), міністра преси д-ра Осипа Назарука та членів Директорії Винниченка, Шевця, Макаренка і Андрієвського, а з Галичан та Буковинців д-ра Лева Бачинського, Тимотея Старуха, Семена Вітика, Василя Стефаника, Осипа Бурачинського, Осипа Безпалка. Поза тим було ще яких 20 учасників, Придніпрянців і Галичан. Нарада мала доволі хаотичний характер, почасти задля непривичности Придніпрянців до парляментарного трактування справ, а почасти знову задля тенденції Вітика (соціял-демократа) дезавувати західньо-українську делеґацію, якої він сам був членом.

 

Семен Вітик був членом нашої делеґації, але від самого приїзду до Києва зачав ходити своїми шляхами. Ходив на наради придніпрянської ссціял-демократичної „партії“. Ось і тепер зайняв він становище, що Західня Україна має негайно ввійти в склад зцентралізованої Української Народньої Республики без застережень, зрікаючися своєї автономії, своєї Української Національної Ради та своєї влади, а признаючи безпосереднью та беззастережну владу уряду Директорії. Нападав при тому на галицьку владу і на Українську Національну Раду (західньо-український парлямент) як на реакційні, „буржуазні“ і т. п. Секундували йому Буковинець Безпалко (соціял-демократ) та, злегка, дехто з придніпрянських соціялістів-революціонерів (наприклад Микита Шаповал). Для приявних членів галицької влади було ясне, що Вітик зачав якусь „гру“, що він підлабузнюється оце до придніпрянських соціялістів та що між ним і придніпрянськими соціялістичними провідниками є якесь порозуміння.

 

Але він і його приятелі поміж Придніпрянцями дістали також ясну та рішучу відповідь від офіційних представників Західньої України — д-ра Лева Бачинського і д-ра Лонгина Цегельського. Ці оба застереглися гостро проти нападів Вітика на галицьку владу та на Українську Національну Раду, заявляючи, що ці напади в цьому місці перед цим форумом та в такій хвилині є крайнє невмісні і нетактовні. Коли б ці напади мали повторитися, галицько-буковинська делеґація була б приневолена вийти з цих нарад. Вітик — казали ми — не репрезентує Західньої України, а репрезентує тільки себе. Навіть його невеличка група в Українській Національній Раді не все з ним солідаризується та він часто є ізольованим. Ці заяви провідників галицької делеґації піддержані Старухом, що „як селянин“ дуже рішуче застерігся проти нападів Вітика, зробили своє враження. Ті, що хотіли повести справи в централістичному напрямку, притихли. І Вітик присів. Але Галичани вже мали передсмак, чого їм можна сподіватися.

 

LXIII.

Ще раз: федерація чи централізм?..

 

Дальші наради пішли вже гладше та скінчилися по думці Галичан. Видно було, що був якийсь плян заскочити нас, а перевести цей плян у діло піднявся Вітик. Але однодушна та рішуча постава галицьких делеґатів помішала пляни йому і його союзникам. Вони побачили, що по їхньому не піде та що можуть усю справу злуки наразити на невдачу. Отже відступили. Д-р Льонгин Цегельський, як офіційний заступник галицької влади, звернув увагу всіх приязних, що предмет нарад цієї конференції даний згори і обмежений та що поза тим ця конференція некомпетентна застановлятися над змінами, а тим менше рішати якінебудь зміни постанов хвастівської умови з 1. грудня 1918 року, та ухвали Української Національної Ради з 3. січня 1919 року, якою згадану умову затверджено.

 

— Це є офіціяльна пропозиція Галицької Волости до Вас, Панове, як представників Української Народньої Республики, — говорив д-р Цегельський. — У цій пропозиції ми, галицько-буковинська делеґація, нічого змінити не можемо і не маємо права. А тим менше Ви. Всяка отже дискусія над тим безцільна і може викликати тільки недовіри Галичан до Вас. Цього Ви певно і самі не бажаєте. Ми хочемо злучити всю Україну, але кажемо Вам згори й одверто: ми не підемо під Ваш диктат. Боюся, Панове, що у Вас ще покутує дух царського централізму. Зрештою, про що тут балакати?.. Ми є державою й маємо свою армію. Хочете по-доброму федеруватися, то ми готові. А хочете нас забрати по принципі ,,па сьому бить“ — попробуйте! Тому замість марнувати час на безцільну балаканину та зачинати партійні міжусобиці, краще скінчім щасливо те, що почали так гарно у Хвастові. Переведім у життя злуку України на основах хвастівської умови, а й це буде історичним ділом. Добровільна та братня злука на основах федерації сильніша від формальної централізації. Дехто з Вас рад би поневолити нас і накинути нам свою розвязку соціяльного питання. А тим часом ми краще знаємо, якого ладу нам треба. Лишіть це нам, цебто нашій Українській Національній Раді. А тут подумаймо разом, як перевести резолюцію про злуку на Трудовому Конґресі однодушно, без дискусії, та як у практиці ця злука має виглядати й функціонувати...

 

Оце і надало напрямок дальшим нарадам. Зріліші Придніпрянці (як Винниченко, Чехівський) зрозуміли, що треба держатися хвастівської умови та йти дорогою компромісу. Я думаю, що і Винниченко, і Чехівський щодо галицької автономії були щирими й не лукавими. Інше діло решта придніпрянських соціялістів, особливо такого типу, як Микита Шаповал. Цих аж свербіли долоні прибрати Галичину до своїх рук та загнати її у спільне русло їх божевільної „революції“. Тільки, на щастя, руки в них були закороткі. Завдяки цьому Галичина не пережила опісля цієї анархічної завірюхи, що Придніпрянщина.

 

В результаті нарад згідно устійнено текст резолюції про злуку, що мала бути предложена Трудовому Конґресові, а дальше прийнято низку постанов щодо відносин між обома владами — київською і галицькою. Рішено, між іншим, що для скоординування закордонної політики кожноразовий західньо-український державний секретар закордонних справ має рахуватися першим віцеміністром (товаришем міністра) закордонних справ уряду в Києві та що без його виразної згоди київський уряд не може рішати про відношення України до Польщі, Румунії чи Чехословаччинн.

 

У виконанні цієї постанови д-р Льонгин Цегельський, як секретар закордонних справ Західньої України, в день по підписанні спільного протоколу з цих нарад, одержав від премєра Чехівського запросини обняти урядування в міністерстві закордонних справ у характері його першого товариша міністра. Дня 23. січня 1919 року я обняв це урядування та виконував його справді аж до евакуації Києва урядом Директорії, цебто до дня 3. лютого 1919, — всього отже тільки одинадцять днів. Це був одинокий, хоч і короткий час, коли закордонна політика злученої соборної України була ведена спільно та в порозумінні. Формально перестав я бути товаришем міністра закордонних справ Української Народньої Республики дня 13. лютого 1919 р., коли уступив кабінет Чехівського, а на його місце Директорія покликала кабінет Остапенка.

 

Побіч закордонних справ порушено на нараді також питання скоординування дій обох армій. Але рішення в цій справі залишено до дальших, фахових переговорів. Щодо валюти та державного банку погодились на спільну валюту, придніпрянську (гривні, карбованці), та на спільний, державний банк у Києві. Вкінці обговорено порядок нарад Трудового Конґресу та склад його президії. З Галичан мав увійти до неї селянин Тимко Старух, досвідчений парляментарний і соймовий посол, як перший віцепрезидент конгресу. Так і сталося. Та попри те придніпрянські соціялісти ввели до президії Трудового Конґресу другого Галичанина, Семена Вітика, як президента конґресу. Була це очевидна маніфестація єдности українських соціялістів. Галицько-буковинська делеґація прийняла цей вибір до відома, бо не хотіла зачинати престижової боротьби.

 

Ось так підготовлено здійснення ідеалу Соборної України в практиці. Списано з рішень цієї наради протокол та грамоту, яку підписали з одного боку Директорія і премєр В. Чехівський, а з другого офіційні представники Галичини, д-р Лев Бачинський і д-р Лонгин Цегельський. Підписання цього доконано дня 22. січня 1919 р., рано (перед торжеством злуки на Софійській Площі), а саме в двіцні Директорії (раніше гетьманському двірці).

 

LXIV.

22. січня 1919 р.

 

Як уже сказано вгорі, 22. січня 1919 р., на Софійській Площі наступило святочне проголошення раніше доконаної злуки. А все ж національна традиція з тією саме датою вяже і вязатиме один із найважніших моментів новітньої історії України.

 

День 22. січня 1919 року остане приснопамятним в історії України. Це така дата, що її виучувати будуть напамять українські діти грядучих поколінь побіч таких дат, як дата хрещення Руси, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі. Це від часів Ярослава Мудрого перший раз усі українські землі, теоретично й бодай декляративно, знайшлися разом як одна державна цілість. День цей буде отже інспірацією українського народу на так довго, поки він не осягне повного обєднання у самостійній і соборній Україні. В тому вага цієї події.

 

На дворі стояла зимова погода та кріпкий, аж сивий, мороз. Снігом вкриту величезну Софійську Площу залили маси народу. По боках площі військо, а саме наші Січові Стрільці, що у франц. шоломах виглядали ще рослішими, утворили чотирокутник, призначений для духовенства і представників держави чи там обох, уже сфедерованих держав. Від цього чотирокутника йшов військовий шпалір аж до воріт Софійського Собору. В чотирьох рогах площі видніли високі трибуни для окличників. Українські прапори лопотіли у вітрі на високих щоглах.

 

Ось так виглядала Софійська Площа, коли в годині 12-ій вполудне ми, західньо-українська делеґація в силі 65 голов, а так само Директорія та цілий придніпрянський уряд і штаб, заїхали на неї військовими самоходами. Директорія, придніпрянський уряд та штаб станули лицем у сторону Великої Володимирської вулиці, а наша галицько-буковинська делеґація напроти неї. Проти себе стояли, уосіблені тими двома групами, представники двох українських земель, що від соток літ розділені були лихою долею. Ориґінальний це був вид: по галицькому боці переважно селяни в своїх місцевих ношах, по боці Придніпрянців самі інтеліґенти. По галицькому боці старші люди, деякі сивоволосі; по боці Придніпрянців відносно молоді люди. Між Галичанами я був один із наймолодших; між Придніпрянцями Чехівський, Винниченко, Петлюра та Мартос — хоч дещо молодші від мене — були найстаршими. З одного боку політично зрілі люди різних станів народу; з другого революційна, молода, політично зелена інтеліґенція... без народу.

 

Коли я ось так глядів на обі ці групи (а я знав їх майже всіх особисто!), оця різниця ярко стала мені ясною. А з тим і ясною ставала мені непевність „завтра“ з такими контрагентами. Наші Старухи, Сандуляки, Шмиґельські, Бачинські, Стефаники, а хоч би й Вітик чи Безпалко, мали за собою зорганізовані, свідомі маси. А на кого — крім галицької ґвардії, Січових Стрільців — можуть певно спертися Винниченко, Петлюра, Мартос, Чехівський?. .

 

Я мав враження духового роздвоєння: Наче одно моє „я“ стоїть серед проводу Галичан, напроти моїх давніх знайомих — Винниченка, Петлюри, Мартоса, і свідомо повторяє слова політичної заяви. А друге моє „я“ наче глядить на це все з боку, як хтось із публики, та роздумує про те, що доконує перше „я“ та рефлектує. Перше моє „я“ переймається вагою своєї ролі; одушевляється. А друге „я“ наче жаліє над першим та мало не плаче. Можу впевнити читачів оцих рядків, що переживати ось таке роздвоєння в душі це крайнє болючий досвід. Знаю, що крім мене в подібному настрої було чимало наших політиків. Цей їхній настрій був рефлексом (відбиткою) ситуації на нашій психіці. Але ми сповняли своє післанництво послідовно та непохитно, так як би того роздвоєння в нас не було. Нами кермувала воля і рішеність, зроджені з ідеї і зі зрозуміння історичности хвилини, а не критичні рефлексії. Оці рефлексії затроювали нам життя, відбираючи нам хвилеву велику радість із доконаних історичних актів.

 

Та ось залунала команда почесного курення: „Позір!“ і прапор його схилився до половини. Десь на Печерську, у фортах, залунав у тій хвилині перший гарматній стріл. Видно, Софійська Площа получена була телефоном із батеріями на Печерську. Ось так, ті гарматні стріли лунали через ввесь час церемонії, щоразу у певних відступах. Рівночасно з першим стрілом загули дзвони на Мазепинській Дзвіниці Софійського Собору. З великої брами Собору вийшла церковна процесія: тяжкі, золототкані корогви, блискучі патериці, духовенство в святочних ризах: диякони, ієреї. Між ними архиєрей Агапіт, архиєпископ Катеринослава, високий, кремезний мужчина з буйною сивиною перетиканою бородою. На кілька кроків від нас і від Директорії та її почоту процесія задержалася. Всі ми — і соціялісти — зняли шапки.

 

Тепер д-р Лев Бачинський, як віцепрезидент Української Національної Ради і голова нашої делеґації зачав церемонію. Він звучав:

 

„Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народньої Республики! На цій історичній площі столичного города Києва стаємо оце ми, законні і вольним голосом нашого народу вибрані представники Західньої України, а саме Галичини, Буковини та Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми, український нарід західньо-українських земель, будучи однією кровю, одним серцем і однією думкою з усім народом Української Народньої Республики, власного нашою волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а до якої стреміти наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західня Україна лучиться на віки з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну українську державу. У виконанні цього, я прошу пана д-ра Лонгина Цегельського, Державного Секретаря закордонних справ Західньо-Української Республики, відчитати грамоту від Західньо-Української Республики до Директорії Української Народньої Республики“.

 

Стоячі коло мене мої секретарі (Сілецький і Кульчицький) подали мені звій т. зв. пергаментового паперу, що містив офіційне повідомлення для Української Народньої Республики про ухвалу Української Національної Ради (про злуку) з 3. січня 1919 р. Це письмо редагував також я, а підписане воно було президентом Петрушевичем, премієром Сидором Голубовичем і мною, як Секретарем Закордонних Справ. Памятаю, що містило воно резолюцію Української Національної Ради з 3. січня 1919, та звідомлення, що ми — галицька делеґація — вислані до Києва з уповажненням докінчити акт злуки. Тон письма був врочистий, а зміст короткий. Я відчитав цю грамоту та передав її з черги д-рові Левові Бачинському. Цей, виступивши два кроки перед нас, подав її Голові Директорії — Володимирові Винниченкові.

 

З черги обізвався, держучи розгорнену грамоту в руках, Голова Директорії, Володимир Винниченко. Він вітав Західньо-Українську Делегацію в столичному городі України та іменем Української Народньої Республики приймав заяву злуки „братньої, однокровної Галицької Волости з матірнім пнем України“ в одно нероздільне тіло, в одну націю-державу. На знак цього попросив члена Директорії, проф. Федора Шевця, відчитати універзал Директорії. Високий та сильно збудований проф. Швець, в гострих окулярах та з буйною, ясноволосою чуприною, відчитав цей акт справді стенторовим⁷) басом. В тій хвилині з високих трибун на всіх чотирьох рогах площі окличники з громовими голосами відчитали цей акт для подальше стоячого народу. Одним із тих окличників був о. Корсуновський, тоді диякон у Софійському Соборі, опісля член Української Національної Капелі (проф. О. Кошиця), пізніше священик української автокефальної Церкви в Зєдинених Державах Америки.

 

Володимир Винниченко і д-р Лев Бачинський подали собі руки. З грудей тисячей, що стояли довкола, вирвалося оглушуюче „Слава! Слава Україні! Слава Галичанам!“ (Під словом „Галичани“ розумілося вже і Буковинців, і Руснаків із Закарпаття.) Оце „слава“ покотилося дальше і дальше аж до краю площі. Був це як шум моря у бурю; щось могутнє і незабутнє.

 

Україна ликувала ...

 

Властива політична церемонія тим і вичерпалася. Та до кінця торжества було ще далеко. З черги один із дияконів заінтонував прекрасним тенор-баритоном — здається „Благослови, Владико!“ Хор відповів. А що за хор! Очевидно, той самий, що нас чарував опісля під батутою професора Кошиця. Я чув його вже раз раніше, ще за Гетьмана, коли цей хор співав „Ще не вмерла“ при появі Гетьмана на святі відкриття першого українського університету в Києві. Владика Агапит став відправляти Молебень за Україну, за українську державу, за її „боголюбиву Директорію і все православне воінство її“.

 

Я глипнув на Директорію та на її окруженця: самі соціялісти, переважно атеїсти, а бодай аґностики⁸), хоч формально всі християни, бо всі охрещені. Деякі тільки з них були релігійними людьми, ось як премєр Чехівський. Але всі слухали Богослуження з відкритими головами. Може це мені тільки здавалося, а може так і справді було, але я мав враження, що Виниченко дещо крутився в часі Молебня та робив легкі гримаси нетерплячки устами і бровами. Пізніше він сам мені сказав (хоч я і не питав його про це), що оцей Молебень був для нього „зайвою несподіванкою“. В це я вірю, бо при тодішніх потайних зносинах Винниченка з Леніном, Мануїльським і Раковським — владика Агапіт, корогви, свячена вода та Молебень мусіли йому бути дуже не до шмиги.

 

Та ще більшою, мабуть, „несподіванкою“ було для Винниченка, коли по скінченні Молебня і по многолітствіях Україні, Директорії і воїнству, владика Агапіт приступив до Директорії з хрестом у руці. Чи Винниченко, Петлюра, Швець і інші поцілували знамя Христової віри, я за широченними коркошами та ризами владики Агапита не міг бачити. Але бачив, як владика Агапит поцілувався з Винниченком, Петлюрою й іншими членами Директорії, обіймаючи їх поважно, звичаєм православних священиків. Можливо, що в цей спосіб владика з розмислом „рятував ситуацію“.

 

Сам владика Агапіт був свого роду українським патріотом, хоч старшого типу. Розуміється, був і ревним християнином. Знаючи релігійні (чи пак анти-релігійні) погляди українських соціялістів-інтеліґентів, катеринославський владика повів, мабуть, діло так, що вони не мусіли цілувати хреста, але поцілувалися з ним. Це тривало момент. Публика мала враження, що все в порядку та в гармонії. Коли з черги владика приступив з хрестом до нас, Галичан та Буковинців, ми один за одним (ті, що стояли в передній лаві) поцілували хрест з пошаною. Я бачив легку та привітну усмішку вдоволення в очах архиерея. Він був зворушений.

 

На тому церковна частина свята скінчилась і процесія з корогвами, дияконами та архиєреєм повернулась повагом до св. Софії. Військові кордони, що замикали чотирокутник, де ми стояли, нагло заворушилися. На команду вони стали звільна витискати публику з деяких частин Софійської площі. Зразу я не зорієнтувався, про що їм іде. Але за хвилину стало все ясне: військові кордони утворили серед маси народу широку вулицю наперекісь Софійської площі, від сторони Михайлівського Собору до Великої Володимирської вулиці. В одному місці, а саме на горбочку, де здвигнений памятник Богдана Хмельницького, очищено з натовпу чотирокутник, де тепер станули поруч себе Директорія, придніпрянський кабінет і штаб та галицька делеґація. За нашими плечима знімалася ґранітна скала, а на ній малощо не понад наші голови басував кінь із бронзи, на якому Великий Гетьман гордим жестом руки підніс булаву.

 

В тій хвилині пригадалося мені, що десь ще 1900 і котрогось року, в кружку студентів Українців у Львові, зустрів я студента з Придніпрянщини, Мек-Дуґласа. Я приятелював з ним та з його гуртком студентів-латинників з дідичівських (дворянських) родин Київщини та Поділля (за Збручем). Крім МекДуґласів були там Сідлецькі та кілька інших шляхетських імен. Вони творили невеличку „партію українських соціялістів“ Правобережжя, що видала була кілька брошурок, та перша і тоді одинока з українських соціялістичних груп поставила у свою програму самостійність України. Отже цей МекДуґлас, латинник та „польський пан“ родом, завів раз суперечку з котримсь із „чистокровних“ Українців соціялістів (православних родом), який твердив, що самостійність України — це „буржуазна видумка“, противна міжнародньому „братерству робочих людей“, та що селянські маси України ідеї цієї не приймуть. На це МекДуґлас оповів таке:

 

Бувши раз у Києві, він спинився коло памятника Хмельницького на Софійській площі. Група селян-прочан, що вийшла з Софійського Собору, станула біля памятника Хмельницького, та ніхто з них не вмів прочитати напису.

 

— А що це за такий генерал? — обізвався один.

 

— Це не генерал, а цар, — пояснив старший селянин.

 

— Русский цар? — спитав знову парубок.

 

— Не руський, а таки наш, хахлацький ... — була відповідь.

 

— Невже ж були й наші царі? — знов спитав хлопець не то з недовірям, не то з радістю в голосі.

 

— А колись були, ще за козаччини, як наші з Татарвою та з Ляхами воювали. Тоді в нас своє царство було, — пояснив знову старший „дядько“.

 

Завваживши одначе, що якийсь панок (МекДуґлас) прислухується до їхньої розмови, селяни замовкли. Та він все ж таки приступив до них і чистою, українською мовою розповів їм коротко, хто був Хмельницький, за що воював він із Ляхами та яку помилку зробив через Переяславську умову. Селяни слухали цікаво, але мовчали. Видно, не мали довіря до чужого панка.

 

— Ось, бачите, — кінчив молодий МекДуґлас своє оповідання — наш дядько, краще Вас, розуміє свою історію. Хмельницький — це був, у його понятті, хахлацький цар, цар України. Цим робом оцей дядько висловив ідею самостійної української держави. А ви своїм інтернаціоналізмом помагаєте тільки „...Москалеві господарювати, і з Матері полатану сорочку здіймати...“.

 

Коли я стояв тепер під цим памятником Хмельницького, мої думки то шибали взад до року 1900 і наступних літ, то знову перебігали наступне десятиліття до вибуху світової війни, а вкінці саме державне відродження України. Пригадалися мені оці невеликі гурти студентів, в яких ферментувала і зароджувалася думка самостійности України, пригадався жвавий МекДуґлас, палкий Сідлецький і і. Сідлецького я стрічав опісля в Києві за Гетьмана, а ще пізніше на вигнанні в Австрії. Він належав до гурта однодумців Вячеслава Липинського. А де подівся МекДуґлас? Я не міг допитатися. Десь пропав у бурі революції.

 

А шкода. Оцей Шотляндець чи Ірляндець із походження, а „польський дідич“ з виховання, краще розумів українську рацію, ніж тисячі „свідомих“ і стопроцентових (по крові) Українців. Бо він розумів силу та вагу традиції! Сам, як шляхтич-пан з виховання, інстинктовно цінив традицію. Цей памятник, під яким ми тепер стояли, унаочнював цю традицію, мовчки говорив за неї всякому прохожому. Простий, неписьменний „дядько“ зрозумів цю мову бронзового памятника: для нього це був „наш хохлацький цар“. Дідич-пан і латинник МекДуґлас, хоч вихований у російській школі та начитаний на російських соціялістах-інтернаціоналістах, також розумів цю мову традиції — бо був шляхтичем, сином історичної верстви. Павло Скоропадський і його хлібороби-козаки з Лівобережжя також розуміли її, бо це ж була традиція їхніх родів, їхньої верстви. Одна лиш революційна інтеліґенція українська з тяжким тільки трудом присвоювала собі цю традицію української держави. Для неї, начиненої інтернаціоналістичним намулом, ця традиція була „буржуазною вигадкою для розєднання робучого народу“. Скільки то помилок наробили оці Винниченки, Петлюри, Грушевські, Мартоси, М. Шаповали і інші через свій інтернаціоналізм, соціялізм, революційне республиканство і тим подібні фетиші наївної, революційної інтеліґенції російського хову!

 

Оці спогади та думки тиснулися мені роєм у голову, коли я ось так стояв тепер побіч Винниченка і Петлюри під памятником Великого Гетьмана, щоб — у день проклямування соборної і сувереної української держави — побачити ревію української армії. А ось від Михайлівського Собору роздалися звуки маршу „Гей не дивуйтесь!“ Стара це, горда, прегорда мельодія з 1649 року! Є в ній сила, розмах, гордість, слава, є марш переможних полків Богдана, Богуна, Перебийноса, Нечая, Кричевського, Джеджалика, Небаби ... Знали, який марш дібрати! — подумав я. Від тріюмфального вїзду Хмельницького до Києва в грудні 1648 року, не було більшого свята в Києві, ані більшого показу української військової сили, як оце сьогодні...

 

Військова музика, що грала цей марш, зявилася в тій широкій вулиці, яку через збиті товпи провели поперед нас військові кордони. А за музикою військові колони в ритмічному рухові. Лави за лавами. Музика дійшла перед нас. Її капельмайстер засалютував нам своєю батутою, і музика скрутила вбік з дороги та станула проти нас, лишаючи поміж собою і нами широку вулицю.

 

Цією вулицею йшли тепер дефілюючі колони, разом понад 10,000 мужа. Перша появилась кіннота — Придніпрянці. Коні чудові, козаки один в одного! Їхали свобідно, по-козацьки, вигукуючи „Слава!“, махаючи шапками або й підкидаючи їх вгору та ловлячи їх знову. Нам, Галичанам, що привикли до австрійської військової штивности, було це трохи дивно. Публика вітала їх одушевлено. За кіннотою полки піхоти. Лави за лавами йшли наче бистра струя, салютували шаблями. Лави за лавами йшли як бистра струя, як жива ріка. Аж ось публика, нагло загуділа, закричала: „Слава! Слава! Слава!“ З-поза закруту показалася вмить причина цього одушевлення.

 

В залізних шоломах, рослі, стрункі, а молоденькі як рання весна, наближались Січові Стрільці. Їх постава була цілком інша від вигляду попередніх, придніпрянських. Крок гострий, аж іскри сипались від удару чобіт у брук вулиці. Голови підняті вгору, самосвідомий, гордий погляд очей. Груди випнуті, кріси кріпко при рамені, як прирослі. Наче могутня, однією волею, думкою керована машина, ішли їх лави — самопевні, карні, здисципліновані. Ось чоло їх колони.

 

— Струнко! Вправо глянь! — залунала команда. І сотки, а далі тисячі голов як блискавка звернулись до нас, а очі — безліч їх — впялились у наші лиця.

 

Ми не видержали, — „Слава! Слава Стрільцям!“ — закричали й ми та замахали шапками. А вони йдуть поперед нас, галицькі сини, тут, на вулицях тисячолітнього Києва, а від їх ходу аж земля дрижить. Раз-два! Раз-два! Грим! грим, грим — аж відгомін йде від стін св. Софії. Як із криці, як з живого граніту — оці наші сердечні Стрільці. Де вони тепер?! Скільки їх вернулось у свої хати? Де лежать, де розсіяні кості тих, що не вернулися? . .

 

Ввесь час, як вони проходили живою рікою через площу, гриміло „слава! слава!“, без уговку. Чужі серед публики, Москалі, чи хто, також оплескували та звертались до сусідів поруч, питаючи, видно, що це за такі полки. Публика, очевидно, подивляла їх вигляд, хід та поставу. Винниченко, що стояв саме коло мене, також кричав „слава!“ і махав шапкою. Він уміє захоплюватись. Це одна з його симпатичних прикмет, а друга, хоч, нераз брусувата — це простолінійність.

 

— Це Ваші, Галичани — повторяв він також з якоюсь гордістю, — чи то задля того, що вони сторожили при Директорії і були її ґвардією, чи може тому, що він мав деяку симпатію до Галичан, серед яких він (коло 1905 року) прожив два-три роки, втікши за кордон перед арештуванням.

 

Та от за залізними полками Київських Січових Стрільців чути тяжкий гуркіт і брязк заліза. Це артилерія. Зразу польові гармати, батерія за батерією — а далі тяжкі-тяженні потвори: мортири, гавбиці. По чотири пари коней тягне їх. Земля дуднить. Залізо бряжчить якось грізно. На ляфетах, як муровані, сидять гармаші. На конях з боків, старшини. Пізнаю декого з них: Січові Стрільці, Галичани! Їм доручено артилерію, бо їм довіряють. Публика якось дивно затихла. Кіннота викликає захоплення, піхота також. Але тяжка артилерія викликає почування жаху — наче привид смерти. Грізно котились тяжкі смертоносні машини серед грюкоту та брязкоту та серед мовчазної товпи. А накінець кілька рівнож грізних та понурих панцирних авт. Оковані з усіх боків залізом, з вежами, з яких визирають малі гарматки, сунуть вони з дрижанням землі, як змиї. Ось одна-дві з них здалися б були нам у Львові в перших днях листопада ... Та вже пропало ... Не вернеться . . .

 

За панцирниками знову курінь живописної придніпрянської кіноти, а там і кінець дефіляди. Як сон, як мрія, пригадується це — ця Софійська Площа, безмежні товпи народу, їх шум, як гул моря, оці полки української армії, Директорія та наші Галичани під памятником Богдана. Сивий голуб — Сандуляк, втираючий сльозу Стефаник, кремезний, зі сивою бородою Старух, пушка духу, але що за дух! — Шміґельський, всі вони — свідки й актори цього великого дня. Чи не найбільшого в новітній історії України . . .

 

LXV.

Трудовий Конґрес

 

Рано, 21. січня, в будинку Міської Опери на перехресті вулиць Великої Володимирської та Фундуклієвської зібрався Трудовий Конґрес. Не був це правильно вибраний парлямент. Склад Трудового Конґресу був доволі припадковий та односторонній. Ось так виключені від заступства у ньому були посідаючі кляси (землевласники, багатіші селяни, промисловці, купці, банки і т. д.) Мав він бути репрезентацією „трудового народу“ України, цебто робітництва, малоземельного селянства та інтеліґенції („трудової“!). Була це наївна демагогія, якою хотіли здобути підпору робочих кляс України та симпатії і приязнь ... московських большевиків (Леніна, Троцького і ін.).

 

В дійсності не осягли тим ні одного, ні другого. Так званий робочий народ України пішов у своїй подавляючій більшості за большевиками, і залишив Директорію на льоду. Міські робітничі маси — на захід від Дніпра переважно жидівсько-московські, а на схід від Дніпра московські або обмосковлені — були розїджені московсько-большевицькою пропаґандою і були зовсім чужими, а то й ворожими, для справ українського державного будівництва. А до сільських, безземельних чи дрібноземельних і темних мас большевицька демагогія за гаслом „грабуй награблене“ промовляла краще і зрозуміліше чим теоретичні програми Директорії. Натомість відштовхнула оця демагогія від Директорії всі посідаючі кляси населення. Було би помилкою думати, що були це лиш дідичі-поміщики чи фабриканти. Велика Україна мала ще тоді велику, численну та сильну клясу заможніх селян та козаків, що посідали від 20 до 200 десятин (40 до 400 моргів) землі, а часом і більше на одну родину. Це була кляса, на якій треба було будувати українську державу. А проте, соціялістична політика Директорії була звернена проти цієї єдиної, суто української кляси.

 

В Трудовому Конґресі засідало около 600 представників, а між ними було кілька жінок. Малощо не половину Конґресу творила партія українських соціялістів-революціонерів, разом із так званою Селянською Спілкою. До цієї Спілки належали головно представники Поділля, Волині, Київщини та Херсонщини — значить: Правобережжя. Ця Спілка мала до 150 делеґатів, а провідними людьми серед неї було кілька кооператорів (організаторів сільських кооператив). Через якесь непорозуміння чи демагогічний обман ця Спілка ішла зразу на поводдях партії соціялістів-революціонерів. Провідниками цієї ж партії були професор Михайло Грушевський, Микита Шаповал, Н. Григоріїв, Павло Христюк, І. Лизанівський (Галичанин), Жуковський, М. Ковалевський і ін. Крім професора Грушевського були це люди провінціональні, напів інтеліґентського або студентського типу, недовчені, виховані на брошурах. А яким чудом проф. Грушевський, поважна людина та вчений історик, забрив у цю недоварену компанію — це всім нам було дивне.

 

Соціялісти-революціонери, разом із Селянською Спілкою творили політичний „центр“ Конґресу. Вони так і засіли у центрі амфітеатру. Ліворуч від них зайняли місця українські соціял-демократи під проводом Бориса Мартоса, Ісаака Мазепи, Дмитра Антоновича, Миколи Порша і ін. Це була — побіч соціялістів-федералістів (які одначе сиділи на правиці) — найінтеліґентніша, але й найбільш доктринерська, група між Придніпрянцями. Винниченко, Петлюра і Андрій Макаренко, члени Директорії, також належали до неї. Було їх всіх до 60. До них прилучилися галицько-буковинські соціял-демократи: Вітик, Темницький (Володимир), Безпалко. Позаду, за українськими соціял-демократами, на горішніх місцях сиділи польські соціялісти (яких 20) і жидівські з т. зв. „Бунду“ та з „Поалє-Сіону“⁹) — яких 30—40. Вкінці на крайній лівиці засіло около 150, або й більше, делеґатів, а між ними московські соціял-демократи і комуністи (Москалі, Жиди і кільканадцять Українців).

 

На правиці, межуючи зі соціялістами-революціонерами, засіли українські соціялісти-самостійники (до 30 душ) під проводом двох Макаренків (Олександра й Павла) та Архипенка, а за ними українські соціялісти-федералісти, що обіймали старшу, ліберальну українську інтеліґенцію з бувшого т. зв. „ТУП-у“ (Товариства Українських Поступовців). Були між ними М. Славинський, пані Софія Русова, пані Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремів, А. Никовський і ін. Вкінці на крайній правиці зайняли місця Галичани та Буковинці — націонали й радикали. Тут сиділи і два закарпатські делеґати.

 

Як з цього перегляду виходить, склад Трудового Конґрес у був таки добре „лівий“. На 600 його членів, 550 звали себе соціялістами. Одні тільки галицько-буковинські націонал-демократи (коло 50 душ) здекляровано заявили себе несоціялістами. Яких 100 членів Конґресу (ок. 16½%) були не-Українцями. Замітне передусім те, що ані українські націоналісти з Придніпрянщини (група Міхновського, д-ра Луценка і товаришів), ані українські хлібороби-демократи (група Шеметів і товаришів), ані українські хлібороби-державники (група обох Коваленків і т. д.), не мали ніякого представництва у Трудовому Конґресі, хоч дві останні групи репрезентували найсильніші і державно найважніші кляси населення. Міхновський і товариші були ідеологічно найближчі Галичанам. Але ті три групи не допущено до Конґресу, як „реакційні“ та „буржуазні“. Виключити з цього приводу Галичан і Буковинців аранжери Конґресу — цебто Директорія — не мали відваги.

 

Не треба додавати, що виключення оцих трьох, якраз державно-творчих груп було великим політичним промахом і відбирало Конґресові чимало з його загально-українського значення. Це залишиться на все плямою на Директорії і тих українських соціялістичних групах, на яких вона спиралася, що вони допустили до Українського Трудового Конґресу цілу сотню не-Українців — навіть противників української державности та самостійности України! — а замкнули вступ до нього такому патріотові та ідеологові самостійности України як Миколі Міхновському, таким визначним патріотам діячам як д-р Луценко (з Одеси), братя Шемети (Сергій і Володимир, із Лубенщини), або обидва Коваленки (один із Полтавщини, другий з Київщини), та великим кругам українських хліборобів.

 

Якби не приявність Галичан і Буковинців на Конґресі, був би це не Конґрес України, а тільки конґрес соціялістів з України. Брак політичного, державницького думання в української, придніпрянської інтеліґенції найкраще був видний на організації цього Конґресу. Вони завжди залишилися соціялістичними партійниками, а не державними мужами.

 

LXVI.

Роля Галичан у Трудовому Конґресі

 

Якщо б Трудовий Конґрес був мав спромогу довше засідати, а не тільки несповна тиждень, як це в дійсності було, він — згідно з усякою правдоподібністю — був би еволюціонував із соціялістичного зібрання у справжній парлямент, з тими недоліками, про які вже згадано. На це вказує хід його нарад і праць та ці тенденції, що проявилися на ньому.

 

Перш-усього взагалі замітний був незвичайний вплив Галичан на Конґрес, просто непропорціональний до їхньої кількости. Галичанами обсаджено головні місця у президії. Вони грали головну ролю на нарадах провідників партій, заступлених у Конґресі, впливали сильно на хід нарад і зміст ухвал Конґресу. Вони вкінці викликали надійний фермент та диференціяцію в лавах придніпрянських „партій“. На жаль, коротке тривання Трудового Конґресу не дало тому ферментові дозріти. Парляментарний досвід та політична зрілість галицько-буковинської делеґації важила на кожному ступні.

 

Властиво повних засідань Конґресу було всього три-чотири та тривали вони відносно коротко — пару годин кожне. Позатим майже ввесь час Конґресу виповнили наради т. зв. „Конвенту Сеніорів“ та комісій Конґресу. Там ведено всю підготовну працю, а засідання повного Конґресу були лише формальною апробатою того, що в суті речі зроблено вже на „Конвенті Сеніорів“ чи в комісіях. Галерії Конґресу все були виповнені цікавою публикою, яка годинами ждала, поки не зачнеться засідання. Тим часом Конвент Сеніорів чи комісії працювали дійсно в поті чола, а в кулюари Конґресу чи до галерії й до преси доходили щораз нові слухи з-поза замкнених дверей цих нарад.

 

Ось так говорено, що на Конвенті Сеніорів чи в даній комісії йде від годин суперечка між „галицькими реакціонерами“ і соціялістами-революціонерами за ту чи за іншу справу, що галицькі „буржуазні“ заступники перетягли до себе Селянську Спілку; що наслідком цього „центр“ тріщить, а формується коаліція „правих“ із Галичан, соціялістів-самостійників, соціялістів-федералістів та зі Селянської Спілки. То знову оповідали „сенсацію“, що Старух чи Тершаковець „зтялися“ в Конвенті Сеніорів із Вітиком, Лизанівським та з проф. Грушевським, і що соціял-демократи з розмислом підтримали „правицю“, щоб ізолювати Грушевського і його партію студентських демагогів.

 

Ось так в кулюарах та галеріях усе панувала атмосфера цікавости, сенсації, поголосок, слухів та несподіванок. Особливо переживали її українські „свідомі“ та „партійні“ пані, які вперше оце мали свій „парлямент“ та находили справдішню сенсацію в невідомій їм досі парляментарній грі. Галичани, чи їх люблено чи ні, зробилися героями дня. А вже на Шекерика-Доникова, Гуцула-красуня та чорногорського елеґанта, то просто зривали вони свої очі.

 

Як Галичани та Буковинці впливали на хід Трудового Конґресу, слідно було вже на згаданому „Конвенті Сеніорів“. Ця парляментарна установа живцем — включаючи і назву її — наслідувана була за бувшим австрійським парляментом. Називали так у віденському парляменті постійне тіло (комітет) із провідників усіх парляментарних груп (чи так званих клюбів), в якому партії порозумівалися, як вести парляментарну працю. На цьому Конвенті Сеніорів (цебто сходинах старших) укладали склад президії парляменту, які комісії треба вибрати, як завеликі і за яким ключем, яка програма нарад і т. д. Це було дуже пожиточне тіло, бо завдяки йому наради йшли гладше. В такому парляменті, як бувший австрійський, де стільки було партій і суперечностей, цей конвент був властивим керманичем парляменту.

 

Отже за порадою Галичан (а саме бувших парляментарних послів), такий самий „Конвент Сеніорів“ заведено в Трудовому Конґресі. Без нього, хто зна, чи цей Конґрес взагалі був би щонебудь врадив. Наради на „Конвенті Сеніорів“ Конґресу тяглися нераз цілу днину, від ранку до ночі, та були вони дуже бурхливі й напружені. А було в тому конвенті всього яких 25 осіб. Від більших груп по 2 до 3 заступники, від менших бодай по одному. Можна собі уявити, яке замішання та бучі були би повстали на пленумах Трудового Конґресу, коли б вони мали самі, без підготовлення, рішати ці справи, якими займався „Конвент Сеніорів“.

 

Там, на цім „Конвенті“, велися саме головні баталії між конструктивно, помірковано та національно думаючими Галичанами, і „революційними“ та соціяльно, клясово і партійно мислячими Придніпрянцями. Головними чемпіонами з боку західньо-української делеґації були Тимко Старух. Андрух Шміґельський (оба селяни й оба бувші посли), та д-р Лев Бачинський — перший із них націонал, другий соціяліст, а третій радикал. Із боку придніпрянських „революціонерів“ (а по правді демагогів), пописувались знову проф. М. Грушевський, М. Шаповал та І. Лизанівський — всі соціялісти-революціонери. Їм секундували большевики та жидівські соціялісти. Натомість соціял-демократи та соціялісти-федералісти держалися в резерві і з правила голосували за внесками Галичан. З правила за Галичанами йшли теж соціялісти-самостійники.

 

На перший погляд виходило би, що Галичани зі своїми внесками все були в меншости, бо соціялісти-революціонери разом із жидівськими і російськими групами та комуністами мали більшість. У дійсності Галичани вигравали, бо з правила перетягали на свій бік Селянську Спілку, що формально була сфедерована зі соціялістами-революціонерами, але в практиці зачала „бунтуватися“ проти соціялістичного доктринер, ства, демагогії та студентського способу думання тієї найбільшої, але й найбільш хаотичної „партії“.

 

LXVII.

Селянська Спілка і Галичани

 

Селянська Спілка — це були практичні сільські кооператори, вчителі та селяни. В дебатах у „Конвенті“ арґументи Галичан скоро переконали їх, що інтереси хліборобів, хоч би і малоземельних, інші чим інтереси пролетаріяту з міст та фабрик. Вони похопилися скоро, що галицько-буковинські націонал-демократи та радикали (ще й такі розумні та помірковані як д-р Лев Бачинський, Сандуляк та інші), ближчі їм, як соціялізатори всієї землі (і селянської!) — М. Шаповал, проф. Грушевський, Ковалевський, Лизанівський і т. д. І вони щораз більше хилились до Галичан, залишаючи у дебатах і голосуваннях проф. Грушевського і товаришів, заявляючись за внесками Галичан. Щоб рятувати свій престиж та фікцію єдности з оцією Селянською Спілкою, проф. Грушевський і товариші в останньому моменті, по цілоденному нераз ,,бою“, уступали з правила Галичанам. Якби не це, розрив між Селянською Спілкою і соціялістами-революціонерами був би явним та довершеним фактом.

 

В останніх двох днях Конґресу таки йшло до цього розриву. Якби Конґрес радив був ще з тиждень, Селянська Спілка була б явно відірвалася від соціялістів-революціонерів і створила один „селянський бльок“ із Галичанами та Буковинцями. В тому напрямі велися вже переговори, зразу особисті, приватного характеру, а опісля напів офіційні. Було пару конференцій у тому напрямі, в яких із боку Галичан брали участь д-р Л. Цегельський, Т. Старух та ще дехто. Зі Селянської Спілки були приявні проводирі кооператорів і два-три селяни з Поділля, Київщини та Херсонщини, імен яких сьогодні вже не можу собі пригадати.

 

Всі погоджувалися на те, щоб створити нову партію — селянський бльок — із Галичан і Буковинців без соціялістів і без лівих радикалів, та зі селян і кооператорів із Поділля, Херсонщини, Волині, Київщини і т. д., разом яких 180 до 200 осіб. Була б це отже найсильніша група Конґресу, яка завернула б його від соціялізму до національно-творчої політики.

 

На превеликий жаль, Конґрес по кількох усього днях праці мусів „відрочитись на неозначений час“, бо большевики наступали з-за Дніпра вже на сам Київ. У дійсності „відрочився“ він назавжди ...

 

Нашим наміром було, спершись на селянах і кооператорах, створити помірковану, „дрібно-буржуазну“, хліборобську партію та опанувати Конґрес для того, щоб зробити його знаряддям державно-творчої політики в противенстві до соціялізаційних експериментів. Наглий розхід Конґресу не дав довершити цієї природної та здорової конструктивної еволюції. На жаль, — бо я вірю, що коли б нам було вдалося перевести її, ми були б може врятували молоду українську державу.

 

В суті речі був би це поворот до хліборобської політики Гетьмана, тільки з іншого підходу. Гетьман спирався головно на лівобережних заможніх „козаках“¹⁰), значить на історичну, хліборобсько-лицарську клясу, а крім того на вищу промислову буржуазію. Ми думали будувати головно на середньо-заможному селянстві й на кооператорах (на сільській інтеліґенції, між якою сильним чинником було вчительство). По своїй господарсько-соціяльній програмі оба пляни були як не тотожні, то дуже близькі до себе. В кожному разі основою обох був господарський індивідуалізм, регульований до певної міри державою та в першій мірі інтереси хліборобські. Треба думати, що коли б нам було вдалося навязати контакт з лівобережним козацтвом, воно було б пристало до нашого селянського бльоку.

 

Цього звязку ми наразі не мали, бо лівобережне козацтво — хоч його було кілька міліонів і хоч це була найсвідоміша та найбільш заслужена історична верства, що видала нам мало що не всіх воскресителів нашого народу (Котляревський, Гребінка, Гулак-Артемовський, Квітка-Основяненко, Куліш, Білозерський, Стороженко й ін.) — виключене було (як „буржуї“!) від представництва у Трудовому Конґресі. А до того Лівобережжя вже було залите лотисько-мадярсько-китайською червоною ордою, до якої прилучалася місцева міська та сільська голота, як і молоді українські та „малоросійські“ соціялісти та іншого роду „московські люди“ в Україні (Коцюбинський, Неронович і інші), для яких навіть Директорія була ще занадто „права“.

 

Вплив Галичан на Трудовий Конґрес — як уже було це зазначено, виявився і в складі його президії. Президентом Конґресу вибрано галицького соціял-демократа, Семена Вітика. Першим віцепрезидентом був знову Галичанин, Тимотей Старух, довголітній і досвідчений посол до австрійського шрляменту (інтеліґентний селянин та знаменитий оратор). Властиво це вони оба майже весь час президіювали Конґресові на переміну.

 

 

 

LXVIII.

Результати і значення Трудового Конґресу

 

Остало в мене враження, що якби не той парляментарний лад, що його внесли Галичани в Трудовий Конґрес, цей Конґрес був би замінився в балакуче та хаотичне збіговище, на якому було б безмір балакання про соціялізацію, націоналізацію, комуналізацію, революцію, трудовий народ, буржуїв, куркулів і т. п., а на якому не зроблено б ніякої державно-творчої, позитивної праці. Майже всі величезні конґреси з 1917 р. та Центральна Рада хворіла на це. Поправді Трудовий Конґрес таки дечого доконав і лишив позитивні сліди. Він довершив двох реальних, історичної ваги актів: 1) затвердив злуку земель у соборну, українську державу, і 2) затвердив Директорію й дав їй повновласті правити Україною.

 

Вже сам той факт, що в ньому засідали Галичани. Буковинці та закарпатські Русини, надав Трудовому Конґресові історичної, національної ваги.

 

Соборна воля України висловилася в резолюції про злуку Західньо-Української Держави з Українською Народньою Республикою в одно державне тіло, в одну політичну націю. Ця резолюція була політично-правним завершенням та припечатанням попередніх актів державно-правного характеру — а саме договору з дати Хвастів, 1. грудня 1918 року, і резолюції Української Національної Ради Західньо-Української Республики у Станиславові, з 3. січня 1919 р. Перший із тих актів був висловом намірів та волі обох урядів; друга висловом суверенної волі народу Західньої України.

 

Резолюція Трудового Конґресу натомість висловлювала суверенну волю тієї обкроєної, на жаль, України, яка була заступлена на Конґресі включно з Поляками, Москалями і Жидами. Вони голосували за нею — одні (як польські й деякі жидівські соціялісти) щиро, з переконання; другі — як решта жидівських, московських та іншох лівих соціялістів¹¹) — з тією думкою, що так злучена Україна ввійде в большевицьку „федерацію“ з Москвою. Та мотиви їх — це було діло їх поглядів і є справою інтерпретації. Назверх, для міжнароднього форуму і для історії, рішальною є сама резолюція, її політично-правне значення. Остане отже фактом, що, хоч і неповна та сильно обкроєна репрезентація соборної України злучила — бодай декляративно (заявою) — всі українські землі в одну державу.

 

Другим важним актом Трудового Конґресу, що мав реальне значення, було уділення повновласти Директорії. Цим робом Директорія стала дійсною владою України не лише фактично, але й правно. Коли б вона була вміла вдержатися та використати як слід оцю повновласть, вона могла б була — попри всі зовнішні та внутрішні протиріччя —вдержати самостійну українську державу. Та вона цього мандату від репрезентації революційної України не тільки не знала як ужити, як його виконати, але навіть не мала настільки почуття відповідальности і громадянської мужности, щоб його додержати до кінця. Вона просто здезертирувала, кинула доручений їй прапор та розбрилася наче безвідповідальні хлопчаки.

 

І власне це є непростимим гріхом української соціялістичної т. зв. демократії чи радше пайдократії.¹²) Вона звалила Гетьмана як „узурпатора“¹³) та сама захопила владу. Вона зруйнувала консервативний чи помірковано-ліберальний лад, установлений Гетьманом, але на те місце не завела ніякого ладу — тільки покинула Україну в стані повної анархії та поїхала в Галичину чи в чужину відпочивати. Один Петлюра залишився з-поміж них на позиції і, як зразу умів, так і продовжував зачате Директорією діло. Цілком природно, що повновласті Директорії, уділені їй Трудовим Конґресом, перейшли на нього. Це оцінив український нарід і — не так за його політику — як за оцю мужність і за характер окружив його память пошаною.

 

У загальному підрахунку Трудовий Конґрес — попри всі недостачі його складу і характеру — стане фактором історичної ваги. Не треба забувати, що цю вагу надала йому участь західньо-української делеґації. Без неї він був би одним із багатьох конґресів, що відбувалися у Києві від вибуху революції (в березні 1917 року), а які лишили по собі стоси надрукованого звітами паперу, ніякого натомість дійсного політичного результату.

 

LXIX.

В міністерстві Чехівського

 

Згадано вже було вгорі, що у виконанні акту злуки України, протокол, списаний між західньо-українською делеґацією і Директорією, постановляв, що кожночасний західньо-український державний секретар закордонних справ автоматично є першим „товаришем міністра“ закорд. справ у Києві. На тій основі я автоматично ставав „товаришем міністра“ при Володимирі Чехівському, що був рівночасно премєром і міністром закорд. справ. Для формальности мені доручено письменне „призначення“ (номінацію), підписане Чехівським і головою Директорії (Винниченком). Так обняв я урядування в міністерстві закордонних справ УНР.

 

Це міністерство містилось у просторій та величавій палаті Терещенків. (Терещенки це були земельно-цукроварні міліонери з Київщини. Той Терещенко, до якого саме належала „зареквірована“ палата, був високо освіченою людиною та міністром закорд. справ у кабіневі Керенського в Петрограді, 1917 року. Він сам „малорос“ — був посередником між урядом Центральної Ради — це був уряд Винниченка — і урядом Керенського та перевів умову, силою якої Україна дістала державну автономію у федерації з Росією. Батько цього Терещенка був багатим хліборобом, що власною енергією та розумом став із селянина великим землевласником і цукроварем, одним із найбільших міліонерів в Україні. Він фундував політехніку у Києві. Його дочка була замужем за професором Ханенком, потомком правобережного гетьмана Ханенка з другої половини 17-го століття).

 

З тим будинком, а в значній мірі і з персоналом міністерства закордонних справ, я був знайомий ще з часу правління Гетьмана, коли міністром закорд. справ був проф. Дмитро Дорошенко. З того часу я знав також постійного „товариша міністра“, проф. Ейхельмана, що залишився в міністерстві й за Директорії.

 

За цей короткий час мого урядування як „товариша міністра“ закорд. справ при Чехівському, мені довелося брати участь у кількох важних нарадах із міністром Чехівським та іншими особами. Чехівський відносився до мене зі справжнім довірям. Між ним і мною була повна гармонія. Була це людина дуже серіозна та простолінійна. В нього було незвичайно багато такту та спокою, і ні сліду зарозумілости, впертости чи лукавства. Наша співпраця заповідалась дуже надійно. На жаль, тривала вона всього два тижні.

 

Перша справа, яку ми вирішили в повній злагоді, було устійнення взаємо-відношення між західньо-українським Державним Секретарятом закорд. справ і міністром закорд. справ Української Народньої Республики в Києві. Ми згодилися, що про всі справи, що торкаються наших відносин до Польщі, Румунії та бувших австро-угорських країн, будемо вирішувати у порозумінні, та що в цих справах не станеться нічого без мого відома і згоди. Мушу додати, що Чехівський ішов поза межі цього договору, щодня запрошуючи мене до себе бодай на пів години, інформуючи мене про всі біжучі справи без виїмку і засягаючи моєї опінії, з якою — як я завважив — він числився. Ось так інформував він мене про зносини з Москвою, Румунією та про спробу навязати звязки з командою французько-аліянтських військ в Одесі.

 

Так само радився він мене щодо обсади різних закордонних місій і посольств, а саме щодо кандидатів на послів чи на членів посольств. Ось так я дораджував йому — за всяку ціну задержати визначного гетьманця, Вячеслава Липинського, на становищі посла у Відні. Я висловив одобрюючу опінію про обсаду Копенгаґи д-ром Дмитром Левицьким (Галичанином).

 

Коли я довідався, що Лондон обсаджено лікарем д-ром М. Стаховським, я висловив своє побоювання, чи справиться він як слід із своїм завданням. Чехівський заявив, що змінити цього призначення не може, — але пришле Стаховського до мене, щоб я дібрав йому помічників. Так і сталося. Я дорадив йому помічників в особах д-ра Ярослава Олесницького, мого віцесекретаря у Станиславові (як радника посольства) і Маріяна Меленевського („Баска“), бувшого члена „Союзу Визволення України“, на секретаря посольства.

 

Засідати одночасно в міністерстві в Києві і в Станиславові цілком не було легкою річчю — ні з боку практичного (сказати б фізичного), ні з політичного. Щоб вдержати звязок та безпосередність, ми думали уладити справу так, що я мав напереміну урядувати то в Києві, то в Станиславові — їздячи по можності щотижня туди і назад. Не було це так легко, бо залізнича комунікація калікувала. Але ми мали надію, що це наладнається. Покищо справи стояли так, що з Києва до Станиславова треба було їхати щонайменше повну добу — розуміється — якщо недостача вугілля (большевики зайняли Донецький басейн) не утруднить комунікації ще більше.

 

Що ж до політичної сторони справи, то з того, що дальше ще розкажу, стане зрозумілим, як тяжко було вдержати в практиці дійсну соборність та єдність української політики. Галичани жили й думали по-своєму, а Придніпрянці по-своєму. Одні йшли своїми шляхами, а другі знову своїми. В ґрунті речі зі соборности і з єдности не лишалося нічого, крім всеукраїнського сантименту, та словесних деклярацій Української Національної Ради, Трудового Конґресу і зі Софійської Площі.

 

У звязку з моїм коротким урядуванням як „товариша міністра“ закордонних справ у Києві, розкажу ще про один інцидент, що характеризує ту велику різницю, яка існувала між малою Галичиною і великою Україною. У Галичині ми привикли були рахувати на сотики — на Великій Україні натомість раховано на тисячі та міліони. Два чи три дні після того, як я обняв своє урядування при Чехівському, в бюрі у мене зявився Саліковський та поінформував мене, що на днях закладається в Києві новий, великий, український щоденник, який буде виходити в чверть міліона примірниках. Напрямок щоденника буде загально-національний, безпартійний. Ціллю його є інформування. Закладовий капітал виносить міліон гривень.

 

Я догадувався, що цей капітал походить із державних фондів, а саме з бюджету міністерства преси і пропаґанди, де шефом був д-р Осип Назарук. Сам Саліковський належав до старшої, довоєнної громади ТУП (Товариства Українських Поступовців, де головою був проф. М. Грушевський, поки не перекинувся у соціяліста-революціонера). Ця група звалася тепер, відповідно до революційної моди, соціялістами-федералістами — назва однаково не вірна, як і характеристична. В ґрунті речі, вони не були ніякі „соціялісти“, а тільки „буржуазні ліберали“. Їх „федералізм“ — з Росією, був жалюгідним анахронізмом та свідоцтвом цієї ідеологічної саламахи, що нею жила тодішня придніпрянська інтеліґенція.

 

Саліковський запропонував мені місце редактора для зовнішньо-політичних справ цього часопису. Коли я звернув йому увагу, що я є „товаришем міністра“ і державним секретарем, він заявив, що саме тому просить мене на редактора та що він уже говорив із Чехівським і цей заапробував його плян. Саліковський заявив, що я не потребую сидіти в редакції, а тільки маю надавати напрям закордонному відділові газети. Технічний редактор цього відділу щодня рано в годині 9 явиться у мене в бюрі закордонного міністерства і я подиктую йому (а він застенографує) інструкції, що й як писати про закордонні справи в газеті.

 

За це газета платитиме мені 2,000 гривень місячно (така сама була й платня „товариша міністра“). Крім того раз у тиждень, під неділю, маю написати статтю з моїм підписом, за що окремо одержу 200 гривень — цебто знову около 1,000 гривень місячно. А як схочу, можу писати статтю і щодня, за що одержу по 2 гривні від рядка.

 

З цього можуть читачі виробити собі поняття, як плачено інтелектуальну працю на Великій Україні. Це не була галицька мізерія, але степовий розмах. Часто було одначе забагато розмаху, а замало розваги та солідности.

 

Порозумівшись з Чехівським, я в засаді прийняв пропозицію Саліковського, але не міг стриматись від саркастичного запитання:

 

— Де ви думаєте видавати незалежний український щоденник? У большевицькому Києві?

 

На це ред. Саліковський запевнив мене, що йому казав сам Петлюра, що справи на фронті під Києвом дуже покращали і що нема небезпеки для столиці.

 

Я мав у цій справі, на жаль, іншу думку.

 

Весь цей плян залишився тільки пляном, як це дуже часто там бувало.

 

LXX.

Польсько-українська проблема

 

Найважнішою одначе із справ, які мені довелося трактувати на становищі „товариша міністра“ при Чехівському, була справа польсько-українських відносин.

 

Одного ранку Чехівський запросив мене до себе на важну нараду, що мала відбутися при участі Вячеслава Прокоповича (пізніше міністра закордонних справ за Петлюри) і П. Волошиновського (латинника), редактора „Подільської Зорі“, тижневика, що виходив у Камянці Подільському ще до світової війни. Вони оба вернулись були саме з Варшави, де їх Директорія післала була зараз по зайнятті Києва, в грудні 1918 р. Ціль їх місії була навязати звязки з Польщею, цебто з владою Падеревського-Пілсудського, та по можності, з Аліянтами. Чехівський пояснив мені, що переговори з червоною Москвою безнадійні та що Україна мусить мати забезпечені плечі.

 

Прокопович і Волошиновський реферували, що з Польщею можна б договоритися, бо Польща не почувається кріпко та має страх перед большевизмом; так перед інвазією московських большевиків, як і перед соціяльними заворушеннями у себе, дома. Селянство в Польщі, а саме в бувшій „російській Польщі“ невдоволене, а чутки про знищення великої посілости в Росії і в Україні зворохобили його сильно.

 

Польський уряд — реферували вони — рад би, щоб Україна втрималася та послужила як забороло перед червоною Москвою. В обличчі загрози Европі, Аліянти бажають звернути сили Польщі й України проти большевиків.

 

В дискусії, я остеріг Чехівського і обох співрозмовців, щоб не робили в цій справі ані кроку без порозуміння з Галичиною, бо Галичани в тій справі незвичайно дразливі. Вони дорожать кожною й найменшою часткою української території. З цим сантиментом Галичан треба числитися. Тому цілу ту справу треба трактувати дуже обережно й тактовно. А саме — нічого не робити без згоди чи поза плечима Галичан.

 

Чехівський запевнив мене, що його уряд не зробить ніякого пакту з Варшавою, поки польсько-українська війна в Галичині не буде припинена згідно з волею Галичини і самих Галичан. Таку саму думку висловили Прокопович і Волошиновський, та висказали теж думку, що тепер є момент наладнати справу з Польщею, поки ще вона мілітарно слаба та поки Польща й Аліянти бояться большевизму. Все це я мав переказати урядові й Національній Раді в Станиславові.

 

По конференції я лишився сам із Чехівським. Я представив труднощі моєї задачі переконати галицьку суспільність і владу про грозу положення — передусім на Придніпрянщині. Біда в тому, що там, у Станиславові, не чути гуку гармат із жадного фронту, як оце ми чуємо тепер у Києві далекий грім з-за Дніпра. Там думають, що Директорія має велику армію і що большевики десь далеко, за Харковом або Курськом.

 

Ми годилися з Чехівським, що на армію Директорії нема що числити. Вона розбрелася. Самого Корпусу Київських Січових Стрільців, що стопнів упродовж одного місяця з 22 тисяч на около 2 тисячі, бувших Білоцерківських СС-ів і около 4 тисяч гетьманських Сердюків (решта „революційного“ народу втекла з Корпусу, забравши одяг, обуву і навіть зброю), було замало, щоб стримати наступ большевиків. Група полковника Болбочана (Запорізький Корпус — яких 10,000 мужа) відступила після арештування Петлюрою Болбочана за Дніпро і далі на Захід.

 

З тим я мав їхати до Станиславова.

 

LХХІ.

Сумерк Директорії

 

Хто не бував у подібних обставинах, той не може собі уявити тієї атмосфери і настрою непевности, нервозности, напруження та неспокою, що їх переживав український Київ в останньому тижні січня 1919 р. Ввесь час нарад Трудового Конґресу доходили з-за Дніпра тривожні вісті про наближування червоної орди, а дальше і став долітати далекий гул гармат. З дня на день вісті ставали грізнішими, а гул гармат виразнішим. Большевики зближалися до Дніпра й до Києва. Ставлений їм опір був очевидячки заслабий. Вони перемагали. Ставало ясно, що упадок Києва є питанням днів.

 

Читачам оцих стрічок дивним може стане, що московські большевики могли добувати ґрунт в Україні — краю переважно хліборобському, де міський пролетаріят досягав несповна шість відсотків населення. І дивним певне буде, що соціялістична Директорія не могла добути стільки сили, щоб стримати наступ „червоної армії“. А дивним це буде тим більше, що в різних псевдо-історіях із того часу нераз читається, що „український нарід“ під проводом Директорії „зірвався“ проти Гетьмана Скоропадського ніби тому, що цей Гетьман вів реакційну, анти-революційну та федералістичну політику. А тепер оцей самий „нарід“ не боронив своєї Директорії, лишав її на призволяще, а навіть лучився проти Директорії з большевиками та Москалями, таки направду, і то без федерації...

 

Для вияснення цієї позірної загадки треба знати ось що:

 

В Україні з 1918 року „свідомих“, як ми це розуміємо, Українців було обмаль. Була це переважно молода, революційна, соціялізмом напоєна інтеліґенція — студенти, вчителі, письменники тощо. Їх не вистачало навіть на обсаду управи однієї губернії. Адміністративного та політичного досвіду в них не було. Поза тим загал зросійщеної інтеліґенції та буржуазії по містах належав або до „червоних“, або до „білих“ Москалів. Одні й другі ворожі були Українству.

 

Подавляючу більшість України творило населення хліборобське — чи то велика посілість чи середня (козаки та „куркулі“), чи дрібна. З великої посілості яка четвертина або й третина була по походженні й симпатіям українська — чи то задніпровське, православне дворянство, чи правобережна, католицька шляхта-дідичі. Середні хлібороби — це був елемент по мові, звичаях і походженні чисто та суто український, сильно консервативний та монархістичний. Була це найсильніна кляса в Україні — хребетний стовп її. Можна їх було числити на 60 до 65 проц. усієї людности. Хоч політично „свідомими“ в нашому розумінні вони не були, але значна їх частина — т. зв. козацький стан у Гетьманщині (губерніях: полтавській і чернігівській) — мала сильні родові, козацькі, традиції та вроджене почуття історичної відрубности. З синів оцієї кляси виходила переважна частина української інтеліґенції. На оцю саме клясу спирався Гетьман Павло Скоропадський.

 

На жаль, оця кляса не мала майже ніякої організації. За царських часів їй не дуже то треба було організуватися, бо соціяльна й економічна політика царського уряду йшла якраз по лінії інтересів цієї кляси (куркулів — як їх із насміхом називали). Щойно за Центральної Ради бачимо перші сліди пробудженої в ній станової свідомости й організації. Це був т. зв. „хліборобський“ рух під проводом братів Шеметів та двох Коваленків (одного з Полтавщини, а другого з Київщини). Тривання Гетьманщини було одначе закоротке (29. квітня до 14. листопада 1918 р.), щоб організація оцієї кляси закрїпла. Тому повстання Директорії заскочило її неприготованою. А коли зараз по слідах цього повстання насунув большевизм, хліборобська (аграрна) кляса — хоч творила більшість народу — не вспіла поставити організованого опору. Її стероризувала й зламала Директорія, а після цього добила її зовсім Москва, бо в цій клясі вбачала вона свого найбільшого потенційного, політичного ворога, так як Директорія бачила в ньому свого найбільшого соціяльного противника. Так зійшлися два інтереси: лівий український і лівий московський. В остаточному ефекті Україна опинилася в руках московського політичного ката, який нищить систематично й жорстоко її політичну, духову й біологічну субстанцію. Концепція і гасло Київських Січових Стрільців, які не хотіли йти під Львів у листопаді 1918 р., а приступили в тому ж часі до повстання проти Гетьмана, мовляв, шлях до вільного Львова веде через Київ — звучить в обличчі того що сталося більш як трагічно.

 

Більшість, і то подавляюча більшість населення рішуче не стояла за Директорією. Хлібороби, велика посілість, міська буржуазія й духовенство — кляси проти-соціялістичні — ворожі були Директорії. А пролетаріят по містах та копальняних осередках, зорганізований ще до революції чи то російськими соціял-демократами, чи жидівським Бундом, був тепер або большевицький, або схилявся до большевиків. За Директорією він не стояв. Ось так Директорія, з купкою української молоді, горсткою революційної інтеліґенції та пів-інтеліґенції, повисла в повітрі, зробивши „СВОЄ ДІЛО“, Революційна армія Директорії перестала існувати. Вона розбрилася, забираючи воєнний виряд. Не було кому ставити опору маршові „червоної армії“. Навпаки, ввесь міський пролетаріят, а за ним різна підміська й сільська голота, вітали червону армію як приятелів. Для всякого шумовиння та розаґітованої демагогічним гаслом „грабуй награблене!“ голоти прихід большевицьких орд був пригожим моментом „погуляти“, пограбити, руйнувати, палити та заспокоїти інстинкт чи особистої, чи соціяльної пімсти й ненависти. Розпутана Директорією та її нерозважними, непередбачливими, наївними прихильниками, звірюка соціяльного хаосу, обернулася тепер проти самої Директорії.

 

Особливо, не було кому боронити Директорії в столиці України. Справді гірка іронія історії. Оця Директорія, що в імя „революційного українського народу“ виперла з Києва „ворога робучого народу“, Гетьмана, та тріюмфально вїхала до Києва дня 18. грудня 1918, в несповна шість тижнів опісля мусіла втікати з Києва перед оцим „революційним, робочим народом“...

 

Вся оборона Києва здана була на Корпус Київських Січових Стрільців, що числив тоді 6.000 мужа. На наступаючі лотисько-китайсько-мадярсько-московські орди це не вистачало, тим більше, що й самі Січові Стрільці були заскочені й здезорієнтовані наглою дезерцією 16,000 „революційного українського народу“ з рядів Корпусу. Велика частина стрілецтва захиталася була початково у своїй глибокій вірі в те, чи ідея, за яку вони так жертвенно боряться, відповідає інтересам українських мас.

 

Крім того в Києві місцеві большевики кожної хвилини загрожували з нутра. Знов же в південній Київщині виростали місцеві, збольшевичені, а як не збольшевичені, то занархізовані повстанські загони (Зелений, Махно, Апостол, Григоріїв і т. д.). Оце був той „свідомий народ“, на який у своїй політичній наївності думала була спертися Директорія, а який тепер обернув проти Директорії свою зброю, одержану власне від неї.

 

Розчарування членів Директорії та її уряду і членів Трудового Конґресу було велике і трагічне. Ще більше трагічним було розчарування командування СС-ів та д-ра Осипа Назарука. Але найбільш трагічною була доля самої української державности. Вона була безвиглядна. Зачиналася політична мандрівка, політичне скитальство провідників — кара за їхній непростимий гріх: нерозважне повстання проти Гетьмана! Пекельний хаос та руїна всіх основ впорядкованого життя в Україні — від Донця до Збруча, від Припеті до Чорного моря — стали жахливими наслідками тієї помилки.

 

Сумерк Директорії був початком кінця Української Держави. Вся героїчна боротьба опісля, всі зусилля Січових Стрільців, Петлюри, Галицької Армії, Армії УНР і т. д. від весни 1919 року аж до боїв під Замостям у час наступу Будьонного і Тухачевського на Львів-Варшаву (1920) — це були безуспішні намагання відзискати те, що втрачене було наслідком непростимого, історичного промаху т. зв. української демократії з листопада 1918 року.

 

LXXII.

Евакуація Києва

 

Коли саме почалася евакуація Києва Директорією та її урядом, годі мені сьогодні, по стільки роках, з памяти сказати. Але з того, що Трудовий Конґрес замкнено 28. січня 1919, можна заключити, що ця евакуація почалася як не 29. то 30. січня. Останні українські війська покинули Київ 4. або 5. лютого 1919 р. Обі ці дати наведені в двох різних місцях Української Енциклопедії (галицького видання), де розказано про українські змагання за незалежність з 1917 і наступних років.

 

Взагалі мушу замітити, що в главах оцієї Енциклопедії, розказуючих про нашу останню боротьбу за свободу, безліч помилок, пропусків, неточностей, баламутства, а то й простої тенденційности, перекручень і затемнювання історичної правди. З жалем треба ствердити, що ця Енциклопедія не є віродостойним джерелом для історії останніх українських державних змагань. Очевидно, не було це наміром головного редактора цієї Енциклопедії, д-ра Івана Раковського. Але є це непростимою виною тих авторів, що писали поодинокі глави, які відносяться до згаданого періоду, і не завдали собі труду дати точні інформації або просто надужили сторінок Енциклопедії для своєї партійної пропаґанди. Ось так розділи, писані д-ром Костем Левицьким грішать і неточністю і пропусками деяких справжніх подій, мабуть тому, що цей ветеран української політики від початку грудня 1918 року не брав участи в уряді та жив переважно на провінції, подальше від центрів політики. А те, що писане сотником Доценком (бувшим адютантом С. Петлюри), дуже часто невірне і тенденційне. Точністю і обєктивністю натомість відзначаються розділи, виготовлені професором Яковлевом та бувшим міністром Шульгином.

 

Реконструуючи бурхливі події з кінця січня 1919, можемо прийняти, що евакуації Києва урядом і військами Директорії доконано між 29. січня і 5. лютого 1919 р. Перша виїхала сама Директорія, що тимчасово перенеслася до Вінниці. Це гарне, коло 40,000 місто над рікою Богом — славне з минувшини, як столиця одного з героїв Хмельниччини, полковника Богуна. За Директорією, в день по її виїзді, поспішили різні міністерства. Коли я прийшов рано, мабуть, 30. (а може 31.) січня по годині 9 до мого бюра в міністерстві закордонних справ, я застав ціле міністерство вже готове до виїзду. Всім урядовцям сказали, що вони мають до вибору, або виїхати разом з міністром Чехівським до Вінниці, або залишити службу і оставати в Києві. Дораджувано не оставатися. Всім виплачено їх місячну плату згори за лютий та ще й щедрий завдаток на „подорожнє“. В усіх бюрах паковано акти та документи.

 

Міністер Чехівський запросив мене до свого бюра, де вже був другий товариш міністра, проф. Ейхельман, та головний секретар міністерства, якого імени не памятаю. Це була евакуаційна нарада. Сам міністер і проф. Ейхельман із частиною урядовців відїздили негайно, а я з президіяльним секретарем лишалися ще одну добу, щоб докінчити евакуацію міністерства. Видавали останні зарядження та інструкції. Мені доручено нагляд над залишеним міністерством у неприявності міністра. Ми попрощалися з Чехівським — бо я не сподівався бачити його в найближчих днях. Як той, що відповідав за галицьку делеґацію, я мав обовязок евакуувати її та доставити її безпечно до Галичини. Негайно по замкненні міністерства я мав взятися до евакуації Галичан.

 

Ввесь день по виїзді Чехівського з головною частиною персоналу, в міністерстві паковано решту актів, прочищувано бюрка і т. д. Під вечір роботу цю скінчено і решта урядовців, що виїздили разом із президіяльним секретарем, відїхали до евакуаційного поїзду. В міністерстві лишилися тільки три особи: я, п-на Л....... і один із служачих, які залишалися в Києві. З п-ною Л., щирою українською патріоткою, ми перейшли щераз точно всі шуфляди, шафи, навіть коші на непотрібні папери, щоб не лишити большевикам жадного матеріялу, який міг би дати їм якісь імена чи політичні інформації. Вірний служащий палив у печах усе, що ми висортували. Ось так переходили ми кімнату за кімнатою, всю величезну палату.

 

Враження з оцих хвилин остало в мене на ціле життя. Якесь дивне це враження надтягаючого лиха, опустіння та самітности. Болюче воно та страшенно пригноблююче. Щоправда — я йому не піддавався. Моя увага якось дивно загострилася. Кожен папір перебігав я очима, щоб не проминути чогось важного. Я завважив, що п-на Л. працювала так само — холодно, спокійно, точно. Часом спитала мене про цей чи той папір, коли сама не була певна, що з ним зробити.

 

Так ішли години за годинами, далеко в пізню ніч. Ціле міністерство було ярко освітлене, але пусте. З надвору, десь з-поза Дніпра, серед нічної тиші долітав гул гармат.

 

Десь над ранком скінчили ми роботу. Я зателефонував до команди міста, щоб мені прислали службовий автомобіль та спитав про „ситуацію“. Відповіли, що видержимо ще з добу-дві, але часу на евакуацію магазинів та арсеналів, мабуть, не буде. Обіцяли дати мені на ввесь час евакуації автомобіль до моєї особистої розпорядимости та сказали, що полковник Коновалець, командант Осадного Корпусу доручив сповняти всі мої бажання у звязку з евакуацією Галичан. Поїзд для Галичан буде готовий на західньому двірці до години-двох, та стоятиме там під парою, готовий відїздити на мій наказ. Я подякував та обернувся до п-ни Л., що стояла коло мене вже зібрана в футрі й козацькій, смушковій шапці.

 

— Їдьте щасливо та вертайтесь! — сказала вона якось бадьоро, хоч я помітив сльози в її очах.

 

— А Ви справді залишаєтесь?.. — спитав я. — Ідьте з нами сьогодні вечером. Галицький поїзд жде на стації. Оставати Вам не конче то й безпечно ...

 

— Я вже раз перебула одну большевицьку інвазію. Заховаюся, не турбуйтесь. А їхати не можу. В мене обовязки, старенька матуся ... її ні брати, ні лишати. Мушу оставати. Якось то буде. Не турбуйтеся, пане міністре. Я не зі страшків ...

 

І справді, була це дівчина, а властиво молода жінка, „не зі страшків“. Зрівноважена, спокійна, без сліду істерії, лагідна, добра, обовязкова, але не бюрократка. Українська патріотка, не з „березневих“ Українців, а, видно, з дому, з виховання, з традиції. Мені робилося моторошно на душі, що оцю, з кожного огляду гарну людину, лишається в пащеці большевицької потвори.

 

— Ми і Вашу маму заберемо — зачав я знову. — Я Вам дам автомобіль та для мами і Вас, окремий переділ, щоб мама мала вигоду. Ось тепер підвезу Вас додому та пакуйтеся. А опісля пришлю автомобіль відвезти Вас з мамою до поїзду. Виїжджайте разом з нами, не лишайтесь!.

 

— Годі, — сказала вона якось зрезиґновано, — годі... Я залишуся. Прощавайте.

 

Вона, видно, на силу здержувала вибух плачу. Я бачив, що вона знає, що робить та розуміє небезпеку, але рішилася. Я не хотів доводити її, продовжуванням цієї розмови, до сліз.

 

— Так, прощайте!.. — сказав я з видом бадьорости, щоб і їй додати духа. — І до побачення ще раз у Києві, і то незабаром.

 

Увійшов до вестибюлю палати, де ми прощалися, шофер авта, що приїхав по мене. Ми віддали служачому ключі до палати та подали йому руку і побажали всього добра. Він лишався також у Києві. Я відвіз п-ну Л. до її дому.

 

На вулицях було пусто. Саме розвиднялося. Зачинався ще один день у Києві — останній для мене. Я поїхав до мого готелю обмитися та дещо зїсти і братися негайно до евакуації Галичан. Від цього дня я не клався спати, ані не скидав чобіт, ні одягу, поки не доїхав з „галицьким поїздом“ до Галичини.

 

LXXIII.

Евакуація Галичан із Києва

 

Галичина і Буковина були тереном боїв майже постійно, через увесь час світової війни. Гук гармат на польсько-українському фронті був отже звичною музикою для широкого пояса Галичини. Евакуації стали щоденщиною в Галичині. Тому члени галицько-буковинської делеґації не звертали зразу уваги на долітаючі з-за Дніпра відгомони бою. Та коли рознеслася чутка, що Директорія і уряд уже виїхали, мої Галичани й Буковинці занепокоїлися та стали допитуватись, коли відїдемо додому, у свояси.

 

Тому я був вдоволений, коли міг їм сказати — було це мабуть 31. січня — що відїздимо „сьогодні вночі, рівно година 12-та“. Я повідомив їх, що кожен член делеґації має бути готовий до відїзду з готелю в годині 7-ій вечором, бо всі вони мають по одному зарезервованому сидячому місці в „галицькому евакуаційному поїзді“, який остає під моєю командою, та що по годині 7-ій вечором три військові авта приїдуть під готель забирати їх та їхні речі на залізницю. Заразом повідомив я їх, що командант Осадного Корпусу, цебто полк. Євген Коновалець, на прощання бажає обдарувати членів делеґації цукром із військових магазинів, (які й так попадуть у руки большевикам). Кожен член делеґації може забрати стільки цукру, скільки лиш зможе нести.

 

Читачам оцих рядків може й смішно стане, що українське військо такі подарунки робило політичному представництву Галичини. Та хто переживав ті часи, той знає, що кращого дарунку з Києва годі було тоді привезти до Галичини. Оцей дарунок набирав свого символічного значення ... Всі члени делеґації скористали, розуміється, з цієї щедрости. Скористав і я. Та тільки сам не знаю, як мішок із цукром опинився в моїй кімнаті в готелі. Інші члени делеґації їздили самі за цим дарунком до магазинів. Лиш для старших віком членів, як Сандуляк та ін., я просив команду магазину виїмково доставити міхи з цукром до готелю. Команда чи дотичні Січові Стрільці, що виконували наказ, уважали мабуть, що мені, коли я за урядовими зайняттями не маю часу журитися про цукор, треба доставити його до моєї кімнати.

 

Моя мама-небіжка справді любовалася якістю українського цукру „із самого Києва“. А може він для того здавався таким добрим, що був „із самого Києва“. Я тямлю, що селяни та й інтеліґенти, що везли оцей дарунок із столиці України до своїх родин, дорожили ним, бо це був цукор ... із Києва, зі столиці України ... Це ж українське військо, що боронило Києва, обдарило їх ним ... Була це памятка з побуту в золотоверхому Києві.

 

Ввесь день евакуації я був на ногах та в безнастанному русі між нашим готелем і двірцем. Ось донесено мені, що якесь там міністерство, що евакуувалося, „зареквірувало“ льокомотиву „нашого“ поїзду. Ми, значить, без запрягу. Треба гнати автомобілем на двірець та відібрати „нашу“ льокомотиву. Або знову, повідомлено мене, що якісь люди-втікачі зайняли щонайкращі вагони „нашого“ поїзду. Треба знову робити лад. Я не мав серця викинути їх з поїзду, але погрозив їм викиненням, якщо не перенесуться до інших вагонів. Вони мали їхати відносно недалеко, до Винниці, а наші люди аж до Галичини. Вони послухали та перенеслися.

 

То знову ввесь день телефонували до мене чи то на двірець, чи до готелю, різні мої знайомі й незнайомі, українські родини, прохаючи прийняти їх до нашого поїзду. Розуміється, годі відмовити. Та цього мало. Вони з розпукою казали, що „звощиків“ годі дістати, та благали про автомобілі. Я розіслав дані мені до розпорядження три військові автомобілі по Києві, і вони звозили родини київських утікачів на двірець, до нашого поїзду. Серце щеміло, коли гляділося на старенькі бабуні, на хлипаючі жінки та діти, що тащили зі собою валізи, клунки, пледи, подушки, самовари, коробки з їдою тощо.

 

Я зарезервував лише один просторий вагон для нашої делеґації, а решту вагонів віддав утікачам Придніпрянцям та Галичанам, що жили в Києві та служили в міністерствах. Заповнили вони вагони, мов оселедці бочку. Жінки й діти дістали вимощені або невимощені лавки. Мужчини стояли або сиділи на підлозі.

 

Деякі збігці, і дехто з наших делеґатів захворіли з перевтоми та з нервового напруження. Для них я зарезервував окремі переділи з мякими лавками для лежання. З наших делеґатів захворіли Сандуляк та Андрух Шміґельський, перший близько 70-літня людина, а другий — як уже раз сказано, „пушка духу“. Я боявся, що старого і любого Сандуляка не довезу живим додому. Та дякувати Богу, якось довіз, і старий прожив ще з десяток літ у своєму селі, Карлові, в Снятинщині. Шміґельський помер скоріше на Великій Україні, коли восени 1919 року пятнистий тиф косив Галицьку Армію у трикутнику смерти. Скосив і його.

 

Ось так звозив я та розміщував по вагонах нашого поїзду збігців далеко поза назначену на відїзд північ, десь до самої зорі. Памятаю мій останній поворот з міста на двірець. На сході, за Дніпром, займалося на світ. Ледве сіріло. Вулиці Києва були мертвецьки пусті. З-за Дніпра раз-у-раз долітав гул гармат. Серед нічної тиші здавалося, що це десь близько від нас. Мені пригадалася подібна ситуація у Львові, два й піп місяця тому назад. Там ми тратили столицю західньої України, тут столицю соборної України.

 

Столиця України — Київ переходила з коротесенькими перервами, на довгі, а може й дуже довгі десятиліття в руки Москви тому, що українська соціялістична інтеліґенція, піднявши повстання проти Гетьманської Української Держави, відчинила греблю, виставляючи впорядкований і квітучий край на залив моря хаосу, в якому потонула і Гетьманська і Директоріянська Україна. Білоцерківська теорія Назарука-Коновальця „через Київ на Львів“, виявилася реальною, але в московській редакції. Наразі, Київ шукав порятунку в Галичині. Сім місяців пізніше Українська Галицька Армія відбила Київ, хоч правда, тільки на кілька годин.

 

Серед нічної тиші, женучи відкритим автом серед тріскучого морозу, я не відчував холоду. Видно — гарячка палила мене. Але моя думка працювала з яркою ясністю. Моя уява обіймала бистро цілу грозу та тяжкість положення. Я був певний, що большевики дійдуть за два-три місяці до Збруча, до галицької границі. Велика Україна так як пропала. Залишилася Галичина. Я був певний, що ми здержимо „червону армію“ на Збручі. Але чи здержимо Поляків на західньому фронті?.. Забагато два вороги нараз, на нашу молоду армію.

 

— Стій! Хто їде? — Пропуск?.. — залунав гострий голос і з тіні будинків висунулася військова патруля (стежа)

 

— Свій! Товариш міністра в службі! — відповів супроводжаючий наше авто, підстаршина. Січовий Стрілець, що з наїженим баґнетом сидів коло шофера. Ми задержалися. Приступив провідник стежі і блиснув снопом світла з електричної лямпки. Він пізнав нашого підстаршину. Одначе, додержуючись припису, я витягнув і показав йому перепустку, яку мені виставила була команда міста. — В порядку! — сказав командант стежі, і ми поїхали на двірець.

 

Була, мабуть, шоста рано, як я — перейшовши цілий поїзд і запевнившись, що все в порядку, що нікого не лишено на двірці — попрощався з командантом двірця і завідуючим стацією урядовцем та подякував їм за поміч.

 

Разом із завідуючим стацією я приступив до машини. Завідуючий стацією представив мене машиністові і кондукторам як команданта поїзду аж до Волочиськ. Служба поїзду українська. З цього боку не буду мати небезпеки.

 

— То рушаймо в дорогу! — кинув я машиністові і вскочив до вагону. Машина ревнула — бо російські льокомотиви, подібно як американські, не свистіли, а ревіли. І поїзд рушив. З деяких вагонів рознісся спазматичний плач, за Києвом, за рідними, за милими, за розбитими мріями, за втраченим раєм.

 

Я стояв у вікні і глядів на передмістя Києва, що мигало при шляху, втікаючи назад. Важкі думи залягли голову. Від цього часу я не бачив більше Києва.

 

Я стояв, не зважаючи на втому, на дві неспані ночі. Коби тепер щасливо добитись до Галичини.

 

— Сядьте та спочиньте, пане Секретаре — обізвався голос за мною. — Ви стільки годин на ногах, коли ми в готелі чи тут сиділи та спочивали. Я вже здрімався. Сідайте на моє місце.

 

Був це селянин, посол Тершаковець. Я сів на його місце, бо свого я не мав. За хвилину, я заснув сидячи. Поїзд ніс нас на Захід.

 

LXXIV.

Тяжкий поворот

 

Інакше їхала західньо-українська делеґація до Києва, ніж довелося їй вертатись. До Києва спеціяльний поїзд гнав блискавкою. Вечором виїхали з Волочиськ, а ранком були в Києві. З Києва наш евакуаційний поїзд ліз черепахою, ставав чимало разів та щораз спотикався на недостачу палива.

 

До Києва наша делеґація — хоч із пригодами — їхала в піднесеному настрої. Ми ж їхали творити соборну Україну. З Києва верталися втікачами, викинені зі столиці цієї щойно проклямованої на Софійському майдані, соборної України. Ілюзії та мрії — розвіялись. Соборна Україна існувала тільки в наших умах та в бажаннях наших сердець. По правді ж існувала тільки аморфна (неоформлена) маса людей, що говорили по-українськи, або українсько-московським жаргоном, але без будь-якої державницької думки.

 

Важкі думи обсіли Галичан та Буковинців, що верталися додому з матері городів українських із тим усвідомленням, що Західня Україна має рахувати тільки на себе. Тепер була це вже офіційно „Західня Область Української Народньої Республики“. Та всіх Галичан і Буковинців придавляла свідомість, що „Української Народньої Республики“ вже так якби не було; що вся ця „Республика“ це громадка молодої інтеліґенції та півінтеліґенції, що можуть зміститися в 2—3 евакуаційних поїздах. І справді незабаром, за тиждень-два, зродилася пісня, яка блискавкою рознеслася та прийнялась по всій Україні. Ось вона, як вислів ситуації, так як розумів її „трудовий український нарід“, що то в його імя Директорія звалила Гетьмана:

 

Ой, ти Директорія!

А де ж твоя територія?..

У вагоні Директорія,

Під вагоном територія ...

 

Коли „революційна“, цебто анархічно розположена частина „народу“ висловлювала свої думки та симпатії, чи радше антипатії в наведених, та подібних „дитирамбах“, друга, спокійніша та більш консервативна частина філософувала ось так:

 

— „Нема, барин, добра в нас та й не буде, коли царя нема. А ось люди говорять, що якась то Дирехторія замість царя настала. Та що жінка то не чоловік. Не виведе вона справи на чисте. Нехай би краще оця Дерхторія віддалася за царя та вкупі правили. Тоді народові може б краще було ...“

 

Наші Галичани та Буковинці верталися похнюплені та прибиті. Деякі з них, ось як Левко Бачинський, Стефаник, Старух на очах постарілися, а деякі, як старий Сандуляк та слабого здоровя Шміґельський, таки поважно розхворілися. Я казав випорожнити для них один переділ з вигідними, мякими лавками, а „евакуовані“ з цього переділу, здорові та молодші делеґати, мусіли якось втиснутися в інші кабіни чи приміститися на лавочках, що бувають по коридорах вагонів.

 

До Винниці не було нам зовсім подорозі, але ми збочили туди з різних причин. Одно — до Винниці їхало чимало Придніпрянців і Галичан, не-делеґатів, що були в українській державній службі. Ми відставили їх до тимчасового місця осідку Директорії. А друге — я мав ще бачитися з міністром Чехівським та з отаманом Петлюрою.

 

LXXV.

У Винниці. — Посольство до Масарика. — Нарешті в Галичині!

 

Винниця гарне місто. Ріка Бог перетинає його. Широкий Бог шумить по камінних бовдурах, робить пороги. Просторі вулиці, що ведуть до залізничого двірця, висаджені рядами осокорів та плятанів. Кора на них гладка та пятниста — темна з ясними жовтими пятнами, наче шкіра великого вужа-давуна. Взагалі фльора (рістня) в південній Київщині та південному Поділлі дише вже дещо Півднем. Кавуни, баклажани, помідори, величезні соняшники, липи, клени, явори, черемхи, тополі, осокори та плятани. Вулиці в осередку міста пригадують дещо Броди або Тернопіль. Мова на вулицях переважно українська — може тому, що в місті багато втікачів. І Жиди говорять добре по-українськи. А Жиди — це суспільний барометер ...

 

Директорія примістилася у найбільшому готелі. Мене запросила Директорія знову на спільний обід. Судячи по накритому столі, ситуація не виглядала розпачливо, але настрій Директорії був поганий. Очевидне було, що вона починає розлазитись. Одиноким, що не подавав виду знеохоти, чи зневіри, був Петлюра. З ним саме я, на його запросини, мав довшу розмову.

 

Навіть в обличчі повної катастрофи, Петлюра повторяв те, що говорив на початку повстання проти Гетьмана, на стації у Хвастові, що у нього „погідно на душі“ і що все буде гаразд. А проте навіть його безкритичний оптимізм був захитаний, коли він почав переконувати мене, що Україні треба допомоги від Аліянтів, головно від Франції, що стала рішальною силою в Европі. Заходи місії генерала Грекова (в імені Директорії) у французького команданта Одеси не увінчалися успіхом. Цей командант з німецько-жидівським іменем трактував Україну та Директорію так, якби її не було. Треба якось дістатися просто до рішальних французьких чинників.

 

— Ви, — говорив Петлюра до мене (ми зналися ще з його побуту в Галичині, далеко до війни) — знайомі добре, як я чув, з Масариком та іншими Чехами, ще з парляменту. Чи не піднялися б Ви поїхати від Директорії до Чехії, в місії до президента Масарика та до чеського уряду, шукати їх посередництва до Франції і до Вилсона. Щоправда, Винниченко волів би говорити з Леніном та Чічеріном, але я, Андрієвський та Макаренко маємо іншу думку. Нам треба спертися об Захід, на Аліянтів. Ви знаєте добре наші відносини і знаєте також Масарика та інших чеських політиків. Їдьте до Праги, як наш спеціяльний посол, шукати звязку, визнання та помочі. А до того в Чехії є фабрики гармат та амуніції Скоди. В нас скоро не стане зброї ні амуніції. Ми додамо Вам фахівця-експерта від артилерії. З ним разом поїдете та поможете йому розмовитись із Чехами, бо він не знає іншої мови крім російської.

 

Очевидно — я згодився. Місія не була легка, бо Аліянти гляділи на Україну (Придніпрянщину) як на частину неподільної Росії, що була союзником Аліянтів у світовій війні. Але я не міг відмовити. Треба було попробувати всіх можливостей. Отже я згодився поїхати до Праги. Мені видано повновласть „спеціяльно уповаженого посла“ від Директорії Української Народньої Республики з місією до президента Чесько-Словацької Республики — Масарика, та до влади в Празі взагалі. До того Чехівський вложив на мене ще другу місію, а то відвідати посольства Української Народньої Республики у Відні, Празі і в Берліні та поінформувати їх про положення в Україні.

 

Ось так із згаданими повновластями в кишені я залишив Винницю, хвилеву столицю, при чому покладену на мене місію до презид. Масарика я виконав у лютому 1919 р. Через президента Масарика, першого чеського премєра Тусара (мого особистого приятеля) та чеського міністра війни Кльофача (також мого доброго знайомого) я дістався до французького маршала Пеллє, бувшого шефа штабу французької армії при маршалі Фошові, бувшого „воєнного високого комісара“ на бувшій австро-угорській території.

 

З Масариком, Тусаром, Кльофачем та з маршалом Пеллє я мав довші розмови про українське питання, а маршалові Пеллє я предложив меморіял про Україну, як важливу проблему Сходу Европи. Я і чеські політики помогли мені заінтересувати маршала Пеллє питанням української державиости і він обіцяв представити справу зі своєї сторони прихильно своїй владі в Парижі. Коли опісля Франція заінтересувалася Петлюрою, то в цьому заважила чимало опінія маршала Пеллє. Та про все те не буду тут розповідати, бо лежить воно вже поза межами оцих моїх споминів, які хочу закінчити із моєю резиґнацією зі становища Галицького Секретаря закордонних справ. А доконалася вона в день по моєму повороті з Великої України до Станославова, дня 13. лютого 1919 р.

 

Тим часом хочу довести до кінця оповідання про наш поворот евакуаційним поїздом до Галичини. З Винниці до Волочиськ ми їхали чи не дві доби. Посувалися черепашиним кроком. У Чорному Острові (чи в Деражні? — не памятаю вже добре!) мали ми першу зустріч з большевицьким „совєтом“, що захопив залізничу стацію у свої руки. Нам не стало вугілля і ми мусіли затриматися там, щоб дістати топлива. Та стація обсаджена вже була кількома чи кільканадцятьма большевиками, головно молодими Жидами. Вони думали задержати поїзд і непропустити його до Галичини. Казали також, що вугілля нема. І справді його не було. Не було моїм наміром починати з ними боротьбу, хоч я міг при помочі тих Стрільців, що були в нашому поїзді, здавити їх.

 

Але я оглядався на сотні жінок і дітей, що їхали в поїзді під моєю опікою. Тому я волів „політикувати“ зі „залізничним совєтом“. Вони — як я дізнався — телефонували десь за допомогою. Значить, боялися нас. Користаючи з того, я заключив з ними перемиря. Ми обіцяли не чіпати їх і стації, а вони погодилися дати нам поживу і дрова для нашої льокомотиви.

 

За які чотири години наладували ми наш тендер високо вгору напівсирими дровами. Ці дрова горіли з трудом та пара вироблялася дуже пиняво. Вкінці з трудом ми рушили вперед і за кілька годин доволіклися до галицької границі. Коли ми переступили її та опинилися по галицькому боці, всі відітхнули. Щасливо заїхали в релятивне затишшя. Мене обступили придніпрянські жінки з дітьми та зі сльозами в очах дякували мені. Я допильнував ще, щоб їх нагодовано як слід та щоб вони найближчим поїдом відїхали до Станиславова. Так само, щоб добились до домів усі галицькі делеґати. А сам я поїхав у Станиславів до свого обовязку як секретар закордонних справ. Їхав тяжко змучений, по кількох неспаних ночах, не скидавши одягу і чобіт через кілька діб. Ось так доїхав я до Станиславова — фізично і духово вичерпаний як ніколи в житті.

 

LXXVI.

Закінчення

 

По нашому приїзді з Києва, відбулася в Станиславові велика дебата в Українській Національній Раді, велика частина якої відносилася до нашої зовнішньої політики, зокрема до пекучо актуальних її питань. У висліді тієї дебати я зрезиґнував із членства в уряді ЗОУНР. Це прийшло головним чином у наслідок моїх розходжень із президентом Петрушевичем щодо нашого ставлення до аліянтської комісії генерала Бертельмі, щодо думки про перехід Української Галицької Армії на Велику Україну і взагалі щодо оцінки положення: перспектив української самостійної мілітарної та політичної дії під ту пору на Великій Україні.

 

Я заступав думку, що треба договоритись із комісією Бертельмі хоч би для того, що така договореність була б автоматичним визнанням нас в ролі самостійного українського партнера серед Аліянтів. Я був за те, щоб УГ Армія відступала на випадок конечности в Карпати, а не за Збруч, забезпечуючи собі принайменше тиху прихильність і поміч Чехословаччини. Я оцінював наші реальні шанси за Збручем, у тодішній ситуації дуже песимістично, бо я знав усю декляративну і паперову вартість усього того, що, зрештою слаба, пропаґанда Директорії намагалася роздути до величини фактів, у які багато наших громадян, а навіть політичних діячів повірили, і на цих ілюзіях та на цьому рухомому піску хотіли в своїй несвідомості, чи чуттєвій засліпленості будувати політично-державну будівлю, для чого потрібно було твердого ґрунту.

 

Оцим я закінчую — покищо — мої спомини.

 

Все те, що зайшло по моїй резиґнації з членства в уряді, лежить уже поза обсягом цих споминів. Я описав ось тут найцікавіший та найкритичніший період історії наших державотворчих зусиль в 1918 і 1919 рр., цебто три перші місяці нашої галицької держави (листопад і грудень 1918 та січень 1919). Оці спомини творять уже поважну книгу. Якби прийшлося списати повні спогади, то вийшло б з них кілька томів. Чимало дат, імен і фактів уже призабулося, хоч і память назагал непогана у мене.

 

Доля поставила мене була в таку позицію, що я в найбільшій мірі з усіх діячів українського державного будівництва з 1917 до 1919 рр. обзнайомлений як з галицькими, так і з надніпрянськими людьми і подіями. Ні один з галицьких політиків не бував стільки разів на Великій Україні, що я, та не слідкував власними очима за розвитком подій над Дніпром, як це я мав нагоду слідити. Також ніодин із Придніпрянців не мав спромоги приглянутись Галичині, так як я Великій Україні. Тому, можу сказати, я міг виробити собі загально-український образ наших визвольних і державних змагань. Цілком природне моє бажання, і не тільки бажання, але й почуття обовязку —поділитися оцим образом із українським суспільством, а головно з наростаючим поколінням. Нехай воно вчиться на наших помилках.

 

Споминами, які я оце замикаю, обнято найважливіший час нашої боротьби за волю. В цих трьох місяцях, що про них розказано, нагромадились преважні історичні події, одна по одній, з якоюсь несамовитою, калейдоскопійною швидкістю. Ось вони: 1. листопада (1918) переворот у Галичині; 14. листопада вибух повстання Директорії проти Гетьмана; 21. листопада евакуація Львова нами; 1. грудня передвступна умова у Хвастові про Злуку Земель; 18. грудня вїзд Директорії до Києва; 3. січня (1919) затвердження Хвастівської умови про злуку земель України Українською Національною Радою у Станиславові; 22. січня Злука Земель у Києві; 21. до 28. січня Трудовий Конґрес; 29. січня до 4. лютого евакуація Києва Українцями.

 

Діяпазон подій — як бачимо — кольосальний, дійсно історичний, епічний ... Рідко де в історії народів світу накопичилося стільки рішальних подій історичної, переломової ваги в такому короткому часі. Скаля вражень, пережитих акторами й авторами цих подій, незрівняна! Від світлих моментів найвищого патріотичного одушевлення, тріюмфу та успіху, до чорних хвилин розпуки, зневіри та одчаю. А все те в трьох місяцях! У них ми проголосили спільну державу й армію, вели дві війни на двох фронтах. Але й у них ми втратили дві столиці, втратили майже всю національну територію та зробили дві найфатальніші політичні помилки. Скинули Гетьмана і розпутали цим анархію та відкинули можливість признання нас за державу світовими потугами ... Хто це все пережив — чимало пережив і чимало досвідчив. Та й пережив народини й упадок нації і трагедію великого, але несформованого, народу ...

 

Читаючи це, серце щемить та болить. А переживати це — серце розривалося. Самостійна й соборна Українська Держава була в наших руках. Усі обставини зразу складалися так, що була можливість удержати та закріпити її, здисциплінувати розбурхані маси, наладнати апарат, добути міжнародне признання для неї. Одначе нам не повелося довершити цього. Не повелося не тому, щоб обєктивно було це неможливо. Навпаки, я твердо переконаний, що в даних обставинах ми мали ідеальну нагоду здвигнути самостійну державу. А не повелося тому, бо субєктивно ми не дописали. Не дописав політичний розум.

 

Не говорю тут про маси. Маси можна було повести, коли б лиш провідники знали, яким шляхом і до якої мети їх вести. Навіть несвідомими або дуже мало свідомими придніпрянськими масами можна було покермувати, якби провідники вдарили були в належну струну — не в струну соціяльної, а в струну національної революції. Не в інстинкти клясової распрі, а в інстинкти боротьби за нашу історичну правду. Не в інтереси пролетаря, а в інтереси та почуття посідаючого землю господаря-селянина. Та оцього господаря-селянина не було кому зорганізувати й узброїти, бо наша тодішня інтеліґенція була невилічимо засліплена чужою ідеологією із чужого поля — соціялізмом, гаслами клясової боротьби та інтернаціоналізмом. Одна Галичина творила (до певної міри) виїмок. Але Галичина — одна десята частина Великої України щодо населення, а одна пятнадцята щодо простору — замала була, щоб потягти за собою величезний корпус України.

 

І про армію не говорю. Армія в нас, у Галичині, була — щодо людського матеріялу — знаменита; високо патріотична, самовідречена, здисциплінована, хоробра. Та й ця невеличка армія, що залишилася при Петлюрі хоч розпачливо мала, як на Велику Україну! — була ідейна та хоробра. Історія українських армій із 1918 і 1919 рр. виказує незвичайно світлі картини. Хто часом інакше балакає — каже неправду.

 

Хто каже, що армія могла добути Львів, але не хотіла чи що там — той плете крайні нонсенси. Видно, не розуміє речей ні трохи. Не треба забувати, що наш фронт коло Львова був довгий на 20 старокраєвих миль півколом із півдня, сходу і півночі Львова. 30,000 війська, що стояло на ньому, це — по думці експертів — було 25% того, чого було треба, щоб узяти місто приступом. Пересунення окружними дорогами наших частин під Львовом з одного кінця боєвої лінії на другий брало й дві доби — тоді як Поляки перекидали свої частини через місто за годину-дві. Наша армія сповнила свій обовязок совісно й до останка.

 

Та хто недописав у нас, то це були політики. Наші політичні провідники були знаменитими організаторами мас, високоідейними, самовідреченими, безкорисними мужами. Були добрими парляментарними борцями. Були досвідченими адміністраторами. Але вони не мали досвіду в міжнародній політиці; слабо орієнтувалися в міжнародніх відносинах. Вони забували, що міжнародня гра є грою сил, а не правничим процесом. Звичні до парляментарної політики в межах правно влаштованої держави, вони забували, що на міжнародньому полі нема закону, нема права й нема рекурсу чи відклику ... Забували також про головну максиму міжнародньої політики: Хапай хвилю! Лови, що дасться, і не відкладай! Бо найближча зміна міжнароднього положення може обернутись проти тебе ...

 

Брак розуміння міжнароднього положення був основною хибою галицьких політиків. Придніпрянські політики (коли можна їх так назвати) не мали й того досвіду, що галицькі. Придніпрянські соціялісти проявляли на полі міжнародньої політики безмірну, неймовірну, просто дитячу наївність та іґноранцію. Не було з ким говорити.

 

З таким політичним проводом ми мусіли програти. Наші лідери ані не вміли зловити хвилини, використати моменту, ані не орієнтувалися, що в наших силах, а що ні. Як діти впиралися при своїх мріях та не вміли пожертвувати дрібним та підрядним задля важного й основного. Не думали реально, жили патріотичним сантиментом. Жертви нашої Армії йшли на марне при такій політиці. Трагічність цього збільшує ця обставина, що ті політики були високоідейними патріотами. Та до проводу держави самого патріотизму та ідейности рішуче замало.

 

Ось так і програли ми. Були на порозі обітованої землі, бачили її і не дійшли до неї. З власної вини. Не нарікаймо на лихих людей, на чужих. Скажім собі правду, і якщо ми будемо здібні сказати собі усю правду про нашу боротьбу й причини катастрофи — то ця правда нас визволить.

 

А одначе оці три місяці, що їх я описав, остануть епопеєю в нашій історії. Великі місяці великих зривів, великих змагань та подвигів і великих промахів.

 

Хоч як болюче згадувати їх, але я щасливий, що я пережив їх — епопею нації, що народжувалась у болях...

 

СЛОВО ВІД ВИДАВНИЦТВА

про Автора та його працю

 

Спомини д-ра Лонгина Цегельського, які оце появля­ються окремою книжковою публікацією у нашому Видав­ництві, були вже друковані уривками й цілими партіями в українському филаделфійському щоденнику „Америка", з яким д-р Цегельський був тісно звязаний, як його началь­ний редактор у роках 1943—1950.

 

Випускаємо на книжковий ринок працю д-ра Лонгина Цегельського з троякою метою: щоб забезпечити цій праці легший доступ до ширших кол читацької громади, щоб об­легшити доступ до тієї цінної праці тим усім, що студійно зацікавлені в пізнанні останніх наших Визвольних Змагань і в будівництві новітньої української держави на Західніх Землях України, і, щоб причинитись друком тієї книжки до вшанування памяти одного з найвидатніших українських по­літичних діячів і державних мужів у перших кількох десяти­літтях нашого віку.

 

Гадаємо, що поява цих споминів є політичною вимогою першої потреби, коли зважити, що українські архівні мате­ріяли звязані безпосередньо чи посередньо з будівництвом української держави 1917—1919 рр. та з часами Першої Світової Війни і революційними рухами в Европі після неї — майже повністю пропали, а найвидатніші діячі українського політичного і військового проводу згаданих часів, лишили по собі дуже мало споминових матеріялів взагалі, а ще менше таких, які мали б силу заступити хоч частково брак архівних документів. Це відноситься в першу чергу до західньо-­українських державних мужів.

 

Д-р Лонгин Цегельський є єдиним членом української парляментарної і сеймової репрезентації із часів Австрії, єдиним членом Української Головної Ради, і Першої Укра­їнської Конституанти на Західніх Землях, єдиним міністром першого західньо-українського уряду і єдиним офіційним звязковим послом між Львовом і Києвом у згаданих часах — який залишив по собі спомини про Перший Листопад у Львові та звязані з ним події.

 

Не відбираючи значення і вартости іншим, уваги гідним, споминовим матеріялам із того часу, треба сказати, що їхні автори грали дальшерядні ролі в подіях тих часів, мали змогу дивитись на те, що творилося тоді тільки зі своєї ієрархічної висоти, часто доволі низької, або дуже віддаленої від власти­вого поля центральної дії, а брак власних обсервацій му­сіли вони, з природи речі, часто заступати заслуханим, при чому те заслухане по дорозі між місцем і часом події та ухом автора таких споминів губило майже всі прикмети прав­дивости справжнього факту.

 

Спомини д-ра Л. Цегельського „Від леґенд до правди" належать безспірно до найбільш талановито написаних тво­рів української мемуарної літератури. Вони високовартісні як із точки погляду оповідацького, так теж із уваги на гли­бину і сміливість думки, на надзвичайно чіткі коментарі та формулування погляду Автора на кожну важливішу, за­торкнену справу, а зокрема з уваги на вияв політичного зми­слу й нерву Автора, чого так дуже бракувало і бракує укра­їнській людині, а навіть, як би це парадоксально не вигля­дало, багатьом українським політичним діячам.

 

Автор споминів „Від леґенд до правди" дає масу хроні­карського матеріялу і фактів, та впроваджує читача в атмо­сферу і клімат, серед яких дозрівали і розвивалися події та западали рішення в пропамятних днях і місяцях 1918 року й пізніших часах.

 

Д-р Лонгин Цегельський дає у своїх споминах відповідь на питання, що його настирливо видвигають молоді україн­ські покоління, які цікавляться справами українського виз­вольного змагу. Молодь питає: Чому і як взялися в Україні московські большевики в 1918 і пізніших роках, коли — згідно з твердженнями великої частини української публі­цистики останніх десятиліть — політичний провід Україн­ської Центральної Ради, а потім Директорії УНР, був рішуче антимосковський і антибольшевицький, коли українські маси покликали спонтанно ці проводи на чоло народу і держави, коли ці проводи не зробили ніякого великого промаху, коли малощо не кожний член і симпатик згаданих проводів і ре­жимів був або політичним, або військовим героєм. Молодь не може зрозуміти, чому при популярності, політичному ро­зумі та надзвичайному геройстві українських людей цих режимів, в остаточному висліді приходила по кількох тижнях, чи місяцях політична і мілітарна українська поразка, а в слід за цим жахливе поневолення і нищення нашої нації під полі­тичним, церковним, культурним, духовим, а навіть біоло­гічним оглядом.

 

Не багато є у нас таких авторів як д-р Лонгин Цегель­ський, які мають мужеську сміливість дати відповідь на ці дразливі питання. Це мужеське поставлення справи д-ром Лонгином Цегельським — хоч воно неприємне для памяті деяких закурених кадилом пеанів, постатей і подій — явля­ється корисним для справи формування здорового погляду на наше недавнє минуле і то не тільки щодо Західніх Земель, але й наддніпрянських просторів, та на формування україн­ської політичної думки у всеукраїнському розмірі.

 

*

 

Спогади — це не історія; це тільки матеріялн для істо­рика. Матеріяли тим цінніші, коли автор чи автори споминів були безпосередніми творцями, учасниками й свідками опи­суваних подій, та коли автор спомину має обсерваційний талант і здібність охоплювати характерні деталі і цілість та малювати тло й атмосферу серед яких події відбувались.

 

Чим більшу ролю відогравав автор споминів в подіях описуваного часу — тим більша їхня вартість.

 

Ніякі спомини не є зовсім вільні від неточностей і по­милок щодо подій, осіб і дат. Це справа історика все це пе­ревірити. Часткові редакційні зміни і поправки поробив сам Автор ще в 1938 і в 1943 рр., зараз по першій появі цих споминів в „Америці". І ми старалися деякі завважені нами неточності подати в нотках до ориґінального тексту.

 

*

 

Д-р Лонгин Цегельський народився 29. серпня 1875 р. в містечку Камінка Струмилова, в Галичині. Був нащадком давніх священичих родів Цегельських і Дзеровичів, які по­клали великі заслуги для нашої Церкви і народу. Молодий Лонгин набув від цих родів велику особисту культуру і ро­дові традиції.

 

Учився Лонгин Цегельський в Академічній Гімназії у Львові, а потім студіював правничі науки на львівському університеті і там осягнув докторат права. Гарний із лиця, з культурними манірами, дуже рухливий і палкий та добрий промовець, Л. Цегельський належав під час університетських студій до чільних провідників академічної молоді. На пере­ломі XIX. і XX. століть створився був у Львові під фірмою редакційної колегії студентського журналу „Молода Україна“ — таємний провід української молоді, що складався з 10 членів. Згаданий провід започаткував був боротьбу за український університет і видвигнув клич боротьби за укра­їнську самостійну державу. Лонгин Цегельський був членом нього проводу і одним із редакторів „Молодої України".

 

В липні 1899 року виголосив Цегельський на студент­ському вічу у Львові доповідь про конечність боротьби за політичну незалежність України. Це був у новітній нашій історії перший прилюдний заклик мобілізації сил із метою боротьби в усіх можливих формах за здобуття української політичної і духової суверенности. Відтоді почалася в Га­личині публіцистична і словна кампанія для популяризації ідеї української державности. Одним із найбільших і най­успішніших речників тієї ідеї був власне Л. Цегельський.

 

Щоб цю ідею поширити й закріпити в свідомості укра­їнських мас у Галичині, написав був Л. Цегельський попу­лярну розвідку під заголовком „Русь-Україна і Московщина-­Россія". Ця розвідка Цегельського мала епохальне значення. Правда, перед нею появилася була в Галичині „Україна Ірредента" Юліяна Бачинського, але її, задля тяжкого стилю і нечіткої формуловки думок, читали тільки нечисленні гуртки молоді.

 

Видана „Просвітою", трьома накладами в кількадесяти тисячах примірників, розвідка Лонгина Цегельського дійшла до найдальших закутин краю і стала улюбленою політичною лектурою також українського села. Вона поширила націо­нальну свідомість серед галицьких мас і причинилася в най­більшій мірі до ліквідації москвофільства. Надзвичайному впливові згаданої розвідки Цегельського можна у великій мірі завдячувати ідейну та психологічну підготову галиць­ких народніх мас до Листопадового Зриву і до монтування галицької збройної сили. Ця розвідка була теж відома на придніпрянській Україні серед інтеліґентів.

 

По закінченні університетських студій відбував д-р Лон­гин Цегельський адвокатську практику впродовж кількох років, але остаточно залишив її посвячуючись журналістичній і політичній діяльності, як член національно-демо­кратичної партії. Був редактором львівської „Свободи", „Діла", а під час війни вів редакцію другого у Львові укра­їнського щоденника, „Українського Слова". Був теж видат­ним співробітником „Літературно-Наукового Вісника".

 

Д-р Лонгин Цегельський, як здібний організатор і зна­менитий промовець брав участь у всіх масових рухах в Га­личині, згадати хоч би грандіозний селянський штрайк 1902 року, чи вічеву боротьбу за виборчу реформу до австрій­ського парляменту і галицького сойму.

 

При перших уже загальних виборах до парляменту, був д-р Цегельський обраний заступником одного з двох — пер­ших взагалі у світі — сіоністичних послів, (мабуть, д-ра Ґібля), які вийшли послами завдяки виборчому бльокові Українців і Жидів. По смерті цього посла в 1909 році, при­йшов на його місце д-р Цегельський. При других виборах у 1911 р., добув д-р Цегельський посольський мандат до парляменту в найбільш на захід висуненій східньо-галицькій виборчій окрузі, а саме в окрузі Любачів-Ярослав-Чесанів. У 1913 р. був він вибраний послом до галицького сойму з повіту Бібрка. Як посол, заступав д-р Цегельський тактику гострої боротьби з польською геґемонією в Галичині.

 

На початку Першої Світової Війни в 1914 р. став д-р Л. Цегельський членом міжпартійного політичного проводу, „Головної Української Ради". З рамені „Союзу Визволення України", з яким Цегельський тісно співпрацював та з ра­мені інших українських організацій, виїхав він разом із д-ром Степаном Бараном восени 1914 р. до Болгарії, Туреччини та Румунії для розмов і приєднання тамошніх впливових чин­ників для ідеї незалежности української держави.

 

Д-р Лонгин Цегельський був членом Української Кон­ституанти, яка проголосила у Львові 19. жовтня 1918 р. створення на українських землях Австро-Угорщини — Укра­їнської Держави, Дня 9. листопада 1918 р. став державним секретарем (міністром) внутрішніх справ ЗОУНР, а 4. січня 1919 р. керівником секретаріяту зовнішніх справ ЗОУНР. 22. січня 1919 р. став одночасно заступником міністра зов­нішніх справ УНР у Києві.

 

В літі 1919 року виїхав д-р Цегельський в дипломатич­ній місії закордон — і вже більше до краю не вернувся. В 1920 р. вислав його през. Євген Петрушевич до ЗДА орга­нізувати збірку на Національний Фонд для оборони Гали­чини. Ці свої обовязки сповняв д-р Цегельський упродовж півтори року. Опісля почалася для нього тяжка доля інтелі­ґента-еміґранта, без постійного зайняття і без рідні що за­лишилася в краю; прийшлося жити чи радше животіти серед матеріяльних злиднів і душевних заломань.

 

Щойно в 1943 році став д-р Л. Цегельський редактором „Америки", що дало йому змогу устабілізувати своє еміґра­ційне життя. На цьому становищі залишився д-р Цегель­ський аж до смерти, яка постигла його ненадійно в редак­ційній кімнаті при праці, 13. грудня 1950 р. Було це кілька місяців по урочистих відзначеннях, що їх влаштувало було українське громадянство з приводу його 75-ліття. Був до останньої хвилини свого життя активним, і на кілька днів перед смертю виголосив доповідь на політично-ідеологічні теми для ширших кол слухачів. На окрему увагу заслуговує те, що д-р Цегельський причинився у великій мірі до ство­рення Українського Конґресового Комітету Америки, як громадсько-політичної централі й репрезентації, та розви­вав на терені цього Комітету корисну діяльність.

 

*

 

Так як за своїх студентських часів д-р Лонгин Цегель­ський своєю розвідкою „Русь-Україна і Московщина-Россія" збудив українську молодь і змобілізував її духові сили для боротьби за незалежність і суверенність України, так теж можна сподіватися, що своїми споминами „Від леґенд до правди" він урятує довіря української молоді на еміґрації до новітньої нашої історії, що дасть нашій молоді віру у по­літичну справу та відкриє перед нею широкі українські го­ризонти, затьмарені у великій мірі дешевою українською пропаґандою, яка має часто багато прикмет української антипропаґанди.

 

ВИДАВНИЦТВО „БУЛАВА"

 

 

Зміст

 

I. Хто організував переворот 1. листопада 1918 р.?

II. Перший військовий командант Львова

III. Роля УСС

IV. Роля української парляментарної репрезентації

V. Львів і Київ

VI. Труднощі з плином перебудови Австрії

VII. Трійка для переведення перевороту

VIII. Політичний провід перевороту і сам переворот

IX. Хто пустив та поширив неправду?

X. Історична Ніч

XI. Як інтерновано намісника?

XII. Перший день по перевороті

XIII. Перша українська адміністрація

XIV. Переговори з польськими консерватистами

XV. Бої у Львові

XVI. Полковник Гриць Коссак командантом Львова

XVII. Серед вуличних боїв

XVIII. „Перемиря“ і ,,переговори" з львівськими Поляками

XIX. „Но менс ленд“ у Львові

XX. До Києва за підмогою

XXI. Чому поміч з Києва не прийшла?

XXII. Державно-творчий інстинкт галицьких мас

XXIII. Стріча зі земельним магнатом

XXIV. На лівому боці Бугу

XXV. На західне пограниччя

XXVI. Крадькома зі Львова за поміччю

XXVII. Гість із Києва

XXVIII. Загублена сотня

XXIX. Втрата Львова

XXX. Рішальна нарада — Місія на Велику Україну

XXXI. Справа Василя Вишиваного

XXXII. Як виглядала революційна свобода?

XXXIII. Двоміліонова орда

XXXIV. В розбурханому морі — Історичні місця

XXXV. Формується революційна армія

XXXVI. У Директорії

XXXVII. Автономія чи централізм? — Підписання умови про злуку

XXXVIII. У Білій Церкві

XXXIX. Поміч, але спізнена

ХL. Серед розбурханого моря

ХLI. Штабовими радять — Ми нарешті дома

ХLII. Друга моя місія в Україну — Тріюмф Директорії

XLIII. До Версалю — Ліквідаційна комісія у Відні. — Кадовбова влада в Тернополі

XLIV. Клопоти молодої держави

XLV. Янівська республика

XLVI. Бориславська „диктатура пролетаріяту“

XLVII. Київські розмови з головою Директорії

XLVIII. Стрілецькі похорони — Зустріч із премієром Чехівським

XLIX. Тривожні вісті — Розвал почався

L. Знову в Галичині — Нова столиця — Нова влада

LI. Своя рідна солдатеска

LII. Українська Національна Рада в Станиславові

LIII. Ратифікація Хвастівської умови

LIV. Перша українська державна парада

LV. Дальше організування Секретаріяту Закор­донних Справ

LVI. Антантські місії у Галичині

LVII. Подвійна закордонна політика

LVIII. Розлад між українськими місіями в Парижі

LIX. Невдала виправа на Закарпаття

LX. Делеґати Закарпаття в Станиславові і Києві

LXI. До Києва

LXII. Свято Злуки Земель України

LXIII. Ще раз: федерація чи централізм?

LXIV. 22. січня 1919 р

LXV. Трудовий Конґрес

LXVI. Роля Галичан у Трудовому Конґресі

LXVII. Селянська Спілка і Галичани

LXVIII. Результати і значення Трудового Конґресу

LXIX. В міністерстві Чехівського

LXX. Польсько-українська проблема

LXXI. Сумерк Директорії

LXXII. Евакуація Києва

LXXIII. Евакуація Галичан із Києва

LXXIV. Тяжкий поворот

LXXV. У Винниці — Посольство до Масарика — На­решті в Галичині

LXXVI. Закінчення

Слово під Видавництва

 

 

 

______________

 

¹ Є в нас дослідники цього періоду будівництва української держави в Зах. Україні, які мають дещо інший погляд на політично-тактичний курс президента Є. Петрушевича і премієра Сидора Голубовича. Зацікавлених тією справою відсилаємо до праці Сидора Ярославина під заг. “Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях 1918 -1923 рр.“ — Ред.

 

² Цікаве світло на ці справи кидає приватний лист Митрополита Андрея до Архикнязя Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного). Український (не зовсім зрештою удатний) переклад цього листа, писаного в німецькій мові, цитуємо без змін, на відповідальність джерела, за місячником „Нова Громада“ (Прага, січень 1924 року). Зміст листа вказує, то це питання вже в часі Гетьманування Павла Скоропадського було в орбіті практичної української політики. Воно вказує теж з якою обережністю і лояльністю підходив Митрополит Андрей до тієї справи. —Ред.

 

Текст листа: „Ваша Високість! Я дізнався, що частина головного складу української Церкви, який повинен збіратись 21 червня, має намір дати мені гідність українського патріярха. Цей виступ бувби з одного боку виразом протесту Українців проти обрання Антонія митрополитом київським, а з другого боку підтнердивби цим конкретним способом автокефалію української церкви. Автокефалія рішуче поборюється партією реакціонерів, а це цілком противне намірам Українців. Гетьман проголосив, що на випадок якби Синод не виніс рішення в ній справі, то йому не зістається більш нічого, як самому проголосити автокефалію. І я не знаю, чи мою кандидатуру поставлено якоюсь більш значною партією, чи це якесь хвилеве бажання без наслідків. Колиб перша можливість прийшла до свого здійснення, то Ваша Високість з мого боку в тім булаб повідомлена і моглаб уявити собі справу про дальшу позицію, яку я мавби заняти в цім ділі. Я не мігби прийняти обрання інакше, як абсолютною свобідною, покритою великою більшістю і яке в той-же час малоб канонічну силу по правилам східної Церкви. Нема що казати про те, що таке обрання рівнозначне прийняттю унії. Рим повинен затвердити обрання. Поки що уповноваження, які я одержав від Папи Пія X, моглиб вистарчити. Натурально на це я повинен бувби попрохати згоди його Величности. Для мене трудно мати у Львові більш певні інформації. Знаючи мене з давнього часу, як сторонника неї ідеї, мене підозрівалиб у підготовці обрання де-якою пропаґандою. Я принципіяльно не хотівби робити нічого такого, тай не мігби через недостачу часу, який зостається. Коли Ваша Високість знає що небудь у цій справі, або в ній повідомлені, я бувби дуже вдячний мати певні справки. Рітмайстер Форстер мені телєґрафував з Відня, що він проїде через Львів без можливости покинути вагон. Я знайду його на двірці і жду теперішних новин, які він привезе з Відня. Ця зустріч дасть мені добру нагоду передати цього листа Вашій Високости. Прошу прийняти (вислови моєї пошани.)

 

† Андрей, Митрополит.

 

³ Цей патріярхат задумував створити великий Папа Лев XIII (1878—1903). Завзятий спротив мадярського уряду і польської та мадярської високої ієрархії не дав змоги Папі Левові XIII здійснити цей задум. Можливо, шо Цегельськпй, довідавшись про це з духовних кругів, подав цей плям в ,.Ділі“ до публичного відома. — Ред.

 

⁴ Вірилістамн були такі члени сеймів що засідали у соймі на основі свого становища — отже єпископи та ректори університетів.

 

⁵ Треба взагалі сказати, що поведінка Єпископа Хомишина (та цілого нашого греко-католицького єпископату) в часі боротьби за українську державність була наскрізь коректна й патріотична. Митрополит, як тільки міг, виїхав з-під польської окупації за кордон попирати своїм впливом в Римі, Парижі, Брюсселі і Америці українські державні змагання. А Єпископи Хомишин у перших роках польської окупації відмовив рішуче вимогам польської влади, щоб наші Церкви молились за польську державу й її армію. — Ред.

 

⁶ Дипломатичний бій за Галичину був програний передусім у звязку з невдачами Української Галицької Армії на галицькій землі. Панейкові і Томашівському важко було параліжувати давні й закорінені польські впливи в паризьких політичних колах. Що ж до польонофільської політики Гол. Отамана Петлюри, то вона не мала жадних виглядів на успіх. У Поляків домінувала тоді концепція поділу Галичини між Варшаву й Москву, а Українців вони потребували тільки для того, щоб просунути в торгах із Москвою кордони Польщі по змозі якнайдалі на схід.

 

⁷) Стентор це був один з казкових ватажків Греків, що облягали Трою. В Іліяді, великому епосі Гомера, описується його як обдарованого оглушуючим голосом. Відси пішло, що виїмково грімкий голос у людини зоветься „стенторовим голосом“.

 

⁸) Агностик це слово старогрецьке від „аґноско“, цебто не знаю. Агностик це такий, котрий каже, що не знає, чи є Бог чи ні та що не інтересується цією справою. Значить — релігійно байдужий.

 

⁹) „Бундом“ цебто Союзом звалася партія жидівських соціял-демократів на Білорусі та Україні ще за царських часів (тайна), а опісля (явна) організація за української держави. Одним із лідерів Бунду був Раффес, що за Центральної Ради був головою (бурмістром) Києва. Політика Бунду супроти України не була щира. Вони воліли неділиму Росію. Поалє Сіон це були жидівські сіоністи-соціялісти, цебто жидівські національні соціялісти.

 

¹⁰) Козацький стан на Лівобережжі зберігав свої окремішності, а навіть деякі окремі права аж до самої революції 1917 р. Творили його потомки козачої кляси з 18-го століття (з часів Гетьманщини). Вони не входили в сільські громади „крестянського сословія“ (стану), цебто бувших кріпаків, але творили окремі козацькі волості. Були — звичайно — дуже заможні господарі, хоч бували між ними і малоземельні. Мали сильне почуття історично-станове та живу традицію історичної Гетьманщини.

 

¹¹) Коли Трудовий Конґрес приймав резолюцію про Злуку Земель шляхом аклямації і вставанням з місць, комуністичні делеґати не піднялися і не аклямували, а тим самим за злукою не голосували. — Ред.

 

¹²) Пайдократії (від грецьких слів: пайдос — хлопці і кратія — влада) — правління хлопчаків.

 

¹³) Узурпатор (від латинського слова: узурпо — захоплюю, присвоюю собі) — той, хто безправно захопив владу.

 

03.01.2019