Ніколи не мав творчих виступів чи презентацій у рідному місті. Так історично склалося. Думаю, змінювати щось уже вельми пізно. Взаємне розчарування може виявитися нестерпним, тому нам обом, мабуть, краще все залишити так, як досі було – тобто ніяк. Залишається неписаний пакт про однобоке зацікавлення, що, як і будь-яка платонічна любов, криє в собі купу принад. Наприклад, принципову відсутність зобов'язань і претензій, серед яких любов чиста з мого боку не вимагає нічого, крім звичного мовчання у відповідь. Мовчання цілком заслуженого мною. Мовчання як тихої кари. Мовчання як відтермінованого вироку.
І жодних ресентиментів, образ або жалю. 25 років – достатній час, аби кожне з нас могло змінитися достатньо, аби ні про що і ні про кого не шкодувати. Та й не для того я зникав ось уже майже 25 років із рідного міста, щоби повернутися туди "зі щитом". Ні, мені думається тепер, що перехід зі статусу мешканця у статус гостя – не такий уже й кепський наслідок цих років. Тим паче, що і фразеологія давно сама собою змінилася. Я вже давно не кажу "додому" і не мислю про те місто в термінах "дому", бо дім уже деінде. Якщо взагалі десь є.
Однак десь на дні свого серця я залишаю можливість повернення. Тікалося ж бо свого часу від людей, серед яких тоді було "якось не так", а не від древнього каміння, яке неможливо було забрати з собою в начебто кращий світ. Хіба що контрабандою у снах. Тепер, коли тебе там ніхто не знає, а ти впізнаєш тільки тих, чиї обличчя пам'ятав ще чверть століття тому, можна констатувати, що встановлено певну рівновагу між пам'яттю і забуттям.
Ті, від кого ти тікав, здебільшого або постаріли настільки, що не роблять жодної погоди, або переселилися в інший світ і роблять погоду там. Але останнє враження розвіюється на міському цвинтарі, де розумієш, що вони лежать собі спокійно і нікого не займають. Та й не від них ти насправді тікав, хоч тепер до скону змушений мимоволі до них повертатися.
Моє місто тепер здебільшого на цвинтарі, і це аж ніяк не гіпербола в сенсі перебільшення й не парабола – в сенсі іносказання. Це природний хід речей. Родичі, вчителі, викладачі, сусіди, друзі, однокласники оформлені тепер там, наче статті у твоїй персональній енциклопедії. Хтось із них помер своєю смертю – тихо і малопомітно, когось прошило кулею в дев'яності, хтось розбився на машині, хтось випав з вікна, хтось "пішов зі скали або з мосту" (така фразеологія досі поширена там, бо в нас є скали і мости; найлегший локальний спосіб укоротити собі віку – і найромантичніший), хтось дуже довго й тяжко хворів, хтось наклав на себе руки, когось доконали рани далекої війни, а хтось загинув уже під Іловайськом чи в Донецькому аеропорту…
І таке тепер враження, що всі вони перед віднайденням останньої домівки прожили дуже яскраве й насичене життя, якого ти шукав і не знайшов деінде, що саме так його й можна було прожити, що тільки там і можна було лягти – під дерниною, мармуром, гранітом чи каменем. Ти тут заздрісний гість, який себе не знайшов, серед мешканців, які тут уже назавжди. Ось, зрештою, твоя презентація і твій творчий виступ. Говори, говори їм те, що маєш сказати. Можеш почати, як Джо Брейнард: "I Remember". Чи як слідом за Брейнардом Жорж Перек: "Je me souviens". І перелічити все, що пам'ятаєш про них. А насправді про себе.
Я не боюся зненацька відчути провину до свого міста, бо все життя живу з нею. Вона стала для мене другою, паралельною натурою. Вона прокидається щоразу, коли зовнішні знаки провокують спогади. Тисячі твоїх предків жили в селах, колупаючись у землі, годуючи худобу і майструючи діжки. Ти порвав нитку, яка пов'язувала тебе з ними, і "виродився", як мільйони твоїх земляків, у першому поколінні народившись у місті. Точніше, не ти народився – тебе народили. Виродився, народившись, без власної волі. Бо народжуються взагалі мимоволі, як і вмирають – мимохіть. Хоч ці прислівники нібито вважаються синонімами, але між ними таке ж провалля, як між народженням і смертю, пам'яттю і забуттям. Тому яке ще повернення? Куди? Все – тільки в голові.
Іноді здається, що людська голова влаштована приблизно так, як антикваріат в якомусь сонячному південноєвропейському місті. Тут тобі портрет Муссоліні і гіпсова статуетка Наполеона, фальшиві яйця Фаберже і порцелянові рибки, перше видання Гайне і ноти 103 симфонії Гайдна... Коли заходиш у таку крамницю, вражає одна річ: щось обов'язково здається тобі в якийсь дивовижний спосіб потрібним. Так само людська пам'ять.
Я пам'ятаю речі несамовиті. Я пам'ятаю жовтий, нікотиновий відтінок волосся, яке росло з бородавки дідуся мого однокласника. Дідуся давно нема, а я пам'ятаю. Я пам'ятаю, хто у моєму класі ходив до музичної школи, хто до спортивної, а хто до художньої. Я пам'ятаю одного, що взагалі нікуди не ходив. Я пам'ятаю запах огіркового лосьйону моєї класної керівнички. Я пам'ятаю колір і запах своїх перших лиж. Я пам'ятаю інформаційні плакати в черзі до дитячої лікарки. Я пам'ятаю прізвища всіх своїх дитячих лікарок: Денисюк, Штейн і, здається, Селізар. Але останній не лікарка – лікар. І ще мільйон інших непотрібних речей, слів, дій і вражень пам'ятаю. І все це є в мені і ніколи не вивітриться.
І невідомо, яким чином усе це фіксується і закріплюється в пам'яті. І чому одне залишається, а друге – ні. І чому немає жодного принципу, алгоритму, логіки. Чому запам'ятався "Полковник Делміро Ґувейя", а "Легенда про динозавра" – ні. Хоча, виходить, що і вона запам'яталась. Запах просякнутої потом футболки Гени Унгуряна запам'ятався. Де той Гена Унгурян? І чи згадує він про мене так само, як я про нього? З людьми взагалі все дуже драматично. Вони всі для тебе залишаються в колишніх кондиціях і, як би не змінилися, ти помічаєш у них старі риси і за ними реконструюєш їх. Навіщо?
Зашлакована голова носить усе це минуле до самого кінця, і воно ніколи не залягає занадто глибоко. Тобто видобути його on demand не складає зовсім жодної проблеми. Не треба ні напружуватись, ні страждати. От штука тільки в тому, що ситуації on demand майже ніколи не буває, бо немає з ким усе це згадувати. Майже. Одиниці. Кілька людей. Таємна ложа. Чомусь саме ця пам'ять здається чимось водночас безцінним і безвартісним, таким, що принципово не має ні ринкової ціни, ні можливості забуття. Не купиш і не продаси. Мимоволі й мимохіть. Сухий залишок. Я пам'ятаю, як пердів Микола Дем'янович, наш сусід-паралітик, коли біг у сортир, совгаючи пантофлями по золі і битому склу нашого подвір'я. Якщо це можна було назвати бігом. Вираз його обличчя. Зосередженість. Воля до перемоги. Ви думаєте, паралітики не вміють бігати? А він біг, цей Микола Дем'янович Торжинський. І планки ветеранські ніколи з піджака не знімав. Ніколи, навіть коли біг у сортир.
24.12.2018