Пepшe виступленє Казимира Вел. на Руси.

 

Найважнїйша хвиля в исторії Руси т. є. занятє Руси Казимиром Вел. ще мало пояснена, хоч і много о тім писано. Головною причиною сего єсть безперечно брак жерел, але не треба ще й забувати, що був се час рухливий, так богатий в наслїдки, що не знати, на що більшу звертати увагу, а через те затемнює ся найважнїйша, бо правна сторона сего питаня, а то тим більше, що й суд историків, мимо их найщирійшої волї, зависїв більше-менше від становища, яке они з національних або реліґійних оглядів занимали. В моїх "Студіях критичних над исторією руско-польскою" [Часть І] порушив я декотрі питаня дотикаючі сего найважнїйшого періоду рускої исторії, між иншими і се, чи Казимир, занимаючи Русь, заняв єї для себе т. є. на власність польскої корони, чи заняв єї, як кажуть, в имени короля угорского і держав яко власність угорскої корони. На підставі доказів историчних сказав я — в суперечности до инших, — що Казимир хотїв Русь загорнути для себе, бо яко спокрівнений з послїдним князем Руси думав, що має до сего право, що з подібними претенсіями виступила і Угорщина та що обі держави злучивши ся помагали собі поспільно в походах воєнних на Русь, але так, що кожда сторона обставала за своїм правом, аж в р. 1350 погодили ся так, що Людвик відступив Казимирови своє regnum Russiae під певними услівями в досмертне посїданє.

 

Против сеї гадки що-до подїлу Руси виступив п. Прохаска в своїй рецензії поміщеній в "Kwartalnik-у historyсzn-ім" в послїднім випуску з року 1893, обстаючи за тим, що Казимир від самого початку т. є. від року 1340 виступав лиш яко повномочник або [як виражає ся] яко мандатар угорскої корони, що воював Русь виключно в интересї Угорщини, та що року 1350 дістав тую Русь лиш в досмертне посїданє. Пишучи свої "Студії" торкнув ся я кілька разів малої розвідки п. Прохаски "W sprawie zajęcia Rusi przez Kazimierza Wielkiego", поміщеної в "Kwartalnik-y historyczn-ім" 1892 р. [стор. 1—28] а уважаючи п. Прохаску за чоловіка обєктивної науки, полємізував я з ним так, як яло ся людям науки. Тимчасом п. Прохаска в своїй висше згаданій рецензії а радше в пасквілю [бо лиш так єго рецензію назвати би належало] дав докази, що єму не дуже йде о совістну критику, але о що инше. Отже заким приступлю до самої річи, мушу в интересї историчної правди схарактеризувати коротко спосіб, яким воює мій рецензент.

 

Поминаю се, що мій рецензент старав ся всякими способами відмовити вартости моїм "Студіям", що закинув менї, яко-би я своєї гіпотези не доказав і не увзгляднив всїх жерел историчних, і що він поставив натомість свою розвідку яко взорець всїм, котрі би коли о тім предметї писати хотїли, бо лише в нїй [після єго думки] усе доказано і ясно виложено. Ходить менї о річ, о закиди реальні. Побачмо-ж: які они.

 

На стор. 691 каже п. Прохаска, що я припускаю подїл Руси на угорску і польску в роцї 1350. — Не знаю, чи п. рецензент читав з увагою мою розвідку, бо я того не сказав, а лише, що перед роком 1350 Казимир і Людвик, помагаючи собі посполу, дїлили ся рускими землями, і що в р. 1350 король Людвик відступив свою часть Казимирови.

 

Подібно закидує менї п. Прохаска, якоби я признавав кооперацію Казимира і Кароля угорского в справах руских доперва від р. 1350, т. є. від угоди. І того не міг я сказати — по перве, що Кароль угорскій вмер уже 1342 року [на що не памятав п. Прохаска], по друге я цїлком виразно сказав, що Угорщина і Польща дїлили ся рускими землями.

 

На стор. 693 учить мене п. Прохаска: що то є реверсал, хотячи показати, мов-би я не знав того. Тимчасом в цїлій моїй розвідцї того слова реверсал навіть нема, а противно, я на стор. 37 [бо лиш до неї можуть відносити ся єго слова о реверсалах] говорив о грамотах різних що-до змісту а не рівних, якими є реверсали.

 

Подібними закидами обсипує мене п. Прохаска майже в кождім реченю, на що, розумієсь, і відповідати годї, а найлїпше вивязав ся він з ролї рецензента на стор. 696, винайшовши навіть якесь куріозум наукове в моїй розвідцї — бо єму мабуть здавало ся, що до задачі критика належить винайти конечно куріозум наукове. І от в чім полягає се куріозум наукове: Покликуючи ся на стор. 53 моєї розвідки на одну грамоту з року 1355, випечатану в "Додатку", не замітив я при коректї похибки друкарскої, що замість 1355 випечатано у мене 1345. Най кождий безсторонний осудить, чи покликував би ся якій автор на грамоту випечатану в єго книжцї, єсли-би она дїйстно не була там випечатана? І кождий справедливий рецензент признав би авторови, що то похибка друкарска, тим більше, що нїякої подібної грамоти з року 1345 нема, а з року 1355 єсть их аж пять. І от! сю похибку використав п. Прохаска і роздув єї аж до величини наукового куріозум. Коли п. Прохаска, глядячи на силу за куріозами, не міг лучшого що винайти, то я вже можу бути спокійний.

 

Крім того не подобали ся п. Прохасцї ще ось-такі річи, що я н. пр. на стор. 14 і 15 ужив порівнаня, що політика як і наука того часу ставала ancilla theologiae. Коли-б мій рецензент був де-що більше знав о середновічнім схолястицизмі, то була-б єму ся фраза не видала ся дивною, бо она була дуже вживана і дуже утерта, а крім сего надає ся до того часу, бо-ж прецїнь цїлий захід напирав в имя віри католицкої на схизматицкій всхід, роздаючи наперед ще не здобуті землї всходу, кому попало.

 

Не обійшло ся і без дотепу в рецензії п. Прохаски, яким безперечно є згадка про Полтву, о котрій я мав виразити ся, що она була доброю дорогою торговельною на північ. — Що-до Полтви то она перед 700 лїтами мусїла цїлком инакше виглядати як нинї. Цїла околиця покрита була великими лїсами та багнами і Полтва лучила в собі до 20 більших потоків, з котрих кождий поодинокій незрівнано більшій був, як нинїшна Полтва. [О тім писав знаток рускої бувальщини о. А. Петрушевич в "Начатках города Львова".] Мимо сего нїхто не думає о правильній плавбі по Полтві; могло се дїятись, як при многих инших ріках, лише при висшім станї води, коли можна було сплавляти тратвами. Нїгде не закладано столичних міст, де не було хоч би якої-такої комунікації водної, і Полтва могла віддавати якісь услуги, а чи зараз коло Львова чи в своїм дальшім бігу, сего не знаємо. Вкінци і не о то ходить, бо я не клав на Полтву саму великої ваги, а хотїв лише сказати, що она по-неволи вказувала дорогу на північ, і длятого сказав я виразно на стор. 8, що Буг провадив Русь до Висли, бо хотїв-єм сказати, що Русь, покинувши поріче Днїстра, мусїла звернутись на північ.

 

Позволю собі звернути увагу ще на один закид п. Прохаски. Межи претендентами до спадщини по Тройденовичу вичислив я і Москву. На се каже п. Прохаска, що про Москву тогдї ледви світ почав говорити, та що я неслушно поклав єї межи претендентів. Вичисляючи всїх, хто лише зголошував ся по надднїстряньску Русь, не мав я на оцї сам рік 1340, бо-ж говорив-єм і про князїв шлеских, котрих яко претендентів до Руси знаємо з року 1325, і про инших, — по просту вичислив я всїх. Чому-ж п. Прохаска чепив ся Москви? І то так нещасливо! Бо коли забавив ся в знатока рускої исторії, то повинен був знати, що власне тогдї хани татарскі окружали найбільшою ласкою князїв московских, котрих над всїх вивисшали і котрі першу ролю на Руси грали; дальше, що в р. 1340 вмер князь московскій великій Иван Калита, котрий, хоч коронований на вел. князя в Володимири над Клязмою, пересиджував в Москві і стягнув туда також архіепископа Петра, так що Москва була не лиш політичним але й церковним осередком Руси. Дальше повинен був знати п. Прохаска, що той сам Иван Калита був першим, котрий відновив претенсіо до всїх земель руских, принявши відповідний титул, і що він лише з тої самої причини хотїв мати в Москві престол митрополичій. Дальше невідомо п. Прохасцї і се, що і син Ивана Симеон, котрий в тім для нас важнім роцї 1340 наслїдив по вітци московскій престол, ту саму гадку плекав дальше. Він се певно був, що постарав ся через митрополита свого у императора грецкого Іоана Кантакузена о рішенє [з вересня 1347], що всї рускі землї мають підлягати митрополитови кіївскому*) котрий власне в Москві пересиджував. А ходило тут власне о митрополію галицку. Отже менї здаєсь, що я не согрішив, поклавши Москву між претендентів до нашої Руси, але п. Прохасцї здавало ся инакше.

 

Сих кілька слів вистане, щоб оцїнити змисл критичний п. Прохаски, котрий видко уміє закидати, але не доказати.

 

А тепер звернемось до самої річи.

 

*) Асtа patriarchatus constantinopolitani.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 06.12.1893]

 

(Дальше.)

 

***

 

Відомо, що головними претендентами до руских земель по смерти Болеслава Тройденовича були: Польща, Литва, Угри й Татаре, — послїдним ходило лиш о продовженє свого панованя на Руси. Суперники сі уґрупували ся так, що по одній сторонї станули Угри і Польща, по другій Татаре і Литва. Казимир польскій і Людвик угорскій ишли рука в руку не лиш длятого, що лучив их сукцесійний трактат вишгородскій з року 1339, силою котрого мав оден наступити по бездїтній смерти другого в обох державах, але і интерес католицкої віри, котрої були горячими приклонниками. Зараз по смерти Тройденовича впали Угри і Польща а з другої сторони Литва з Татарами на Русь і зачала ся борба, котра, як відомо, скінчила ся побідою Польщі і Угор. Не єсть нашою цїлію розказувати тут цїлу исторію тої завзятої і важної в наслїдки борби, нас обходить лиш першій почин сеї борби. Знаєма, що як Польща так і Угри мали правні претенсії до Руси, отже ставимо тепер питанє висше вже зазначене: Як Казимир і Людвик погодили ся що-до Руси? чи виступили яко рівні собі аліянти, з котрих оден увзглядняв права другого, чи як кажуть другі, Казимир, узнавши безуслівно лучше право угорскої корони до цїлої Руси виступив лише в интересї Людвика і Угорщини. Розуміє ся, що ходить нам лиш о першу фазу сеї борби о Русь, а взглядно о перші трактати між Казимиром і Людвиком, бо лиш ті неясні і ще не витолковані.

 

Перша фаза руского питаня закінчила ся в роцї 1350 згаданим уже трактатом між Казимиром а Людвиком, в котрім Людвик відступив regnum Russiae Казимирови в досмертне посїданє. На підставі сеї угоди догадували ся, що Казимир дав ся лише використати Людвикови дїлаючи в интересї угорскої корони. Сю стару теорію заступає і п. Прохаска, котрий хотячи ясно поставити се питанє, пійшов ще дальше, бо сказав, що Казимир від самого початку виступав лиш яко мандатар угорскої корони, котрої интереси заступав. Які-ж докази мають на се речники сеї гіпотези? Ото маємо слїди — каже п. Прохаска, — що Людвик посилав зараз в роцї 1340 війско на Русь в поміч Казимирови, і наводить слова одної грамоти угорскої з року 1340, де є річ про війско вислане in Rutheniam*). В сїй грамотї, виставленій 15 мая, навіть нема сказано, чи Людвик посилав в роцї 1340 своє войско дїйстно в поміч Казимирови і в цїли занятя Руси. Знаємо, що з початком того-ж року впали Татаре до Угор і на Русь — і длятого мусимо догадувати ся, що ходило тут передовсїм о відпертє нападу татарского. Але хоч-би ходило і о Русь, то з сего факту, що Людвик слав войско на Русь, нїхто крім п. Прохаски не міг би виснувати теорії, мов-би то Казимир признав цїлу Русь Людвикови і лиш для него працював, бо на підставі сего можна лише сказати, що оба королї спільну почали акцію на Руси. Але буйна фантазія п. Прохаски змогла зі слів згаданої грамоти ще більше виснувати — і він каже: Jest to niewątpliwe świadectwo, że Karol w czasie pierwszej zaraz wyprawy Kazimierza na Ruś odbył laką samą wojenną wyprawę z wojskiem węgierskiem!**) П. Прохаска закинув менї і то en bloc, що я грамоти зле толкую. Як толкує п. Прохаска, побачимо. В згаданій грамотї єсть річ лиш о тім, що Кароль угорскій післав свого Палатина Вільгельма з войском на Русь, а п. Прохаска додав сейчас, що Кароль сам туда ходив. Але моєму рецензентови здає ся, що досить вже, як він orsus ab alto скаже щось, думаючи, що доказів від него нїхто жадати не буде, лише що треба присягати in verba magistri. Єсли би був п. Прохаска переглянув лучше Codex Andegavenus, котрий видко мав в руках, а крім сего Fejer, Codex Hungariae, часть VIII, 4, томи 5 і 6, то був би міг з грамот пересвідчити ся, що Кароль угорскій не міг навіть в сїм часї бути на Руси, бо знаходимо єго на Уграх в Вишгородї і Дамасї, де виставляє грамоти. О тім отже, мов-би то Кароль сам виправляє ся на Русь, і річи не може бути, а тим менше о тім, що вже в походї з року 1340 Казимир воював виключно в єго интересї. На доказ своєї гіпотези наводить п. Прохаска ще місця з инших грамот, в котрих річ про те, що Татаре напали Угри і Польщу і т. д., і знов виводить з того, що то все докази на єго теорію. Жалую, що п. Прохаска не може розрізнити, що кооперація Угор і Польщі в справах руских а признанє Казимиром виключно прав угорских до Руси — се два відрубні від себе питаня. Оба королї могли чейже помагати собі, і дїйстно помагали собі, але з сего нїхто би не виснував теорії, що Казимир все, що дїлав, дїлав безкористно. Не треба однак забути сказати, що п. Прохаска опер свою теорію головно на слова грамоти з року 1350 в тій добрій думцї, що опер єї якби на скалу та що тепер і "врата адова не преодолѣють єѣ". Дотичний уступ сеї грамоти, випечатаної також і в моїх "Студіях" в Додатку наведемо. В першій части сеї грамоти говорить Людвик о тім, що відступає своє regnum Russiae Казимирови під певними услівями. Опісля каже: Subsidium autem et ausilium contra cruciferes de Prusсia et alios ąuoslibet super faetis dumtaxat praedicti regni Russiae, dum et quando expediens fuerit et oportunum iuxta modum prioris compositionis inter dominum Carolum regem genitorem nostrum ac ipsum dominum regem Poloniae habitae... comprestabimur domino regi Poloniae. З ceгo п. Прохаска виводить, що Казимир ще з Каролем мусїв заключити угоду дотично Руси, будучи ще за житя Болеслава Тройденовича добре поинформованим, що на Руси дїє ся, — що Тройденович не удержить ся, а дальше, що Людвик, зобовязавши ся давати поміч Казимирови, дїйстно давав єї, але розумієсь лиш длятого, бо цїла Русь мала єму припасти. Питаємо: Коли би Казимир і Кароль мали заключити угоду, що цїла Русь має бути угорска? Позаяк Кароль умер вже 16 липня 1342 р., то п. Прохаска догадує ся, що той першій договір між Каролем а Казимиром дотично Руси станув 1339 р. в Вишгородї, де оба королї заключили з собою трактат сукцесійний. Знані суть більше-менше всї важнїйші договори з оріґіналів або відписів, коли-ж які не доховали ся до наших часів, то се будуть менше важні і взагалї лиш дуже мало буде тих пропавших, длятого не треба при кождій нагодї говорити, що мусїв якійсь договір истнувати, лиш він затратив ся. Договір вишгородскій — для исторії Угорщини, Польщі і Руси так важний — знаний нам з відпису і єсли би там написано було щось і о Руси, то певно і то дійшло би було до нас, бо се була річ великої ваги. Тимчасом в тім договорі нема о Руси і згадки. Чому? Бо й не могло бути, бо-ж прецїнь жив ще князь рускій і квестії рускої ще тогдї жадної не було, бо хто-ж міг знати, коли Тройденович умре, або чи вмре без потомків. Отже і догадка п. Прохаски о якімсь договорі дотично Руси з року 1339 не має нїякої підстави. А єсли ходить о наведений висше уступ грамоти з року 1350, то з него знов не можна тілько вносити, кілько позваляє собі вносити п. Прохаска. Я умисно підчеркнув в наведенім уступі слово autem, бо тим хотїв писар сеї грамоти зазначити, що в тім уступі буде річ о чім иншім. Єсли-ж в першій части була річ о Руси, то тепер хотїли оба контрагенти уложити ся що-до инших точок, т. є. тут що-до Хрестоносцїв, навіть в сїм случаю, сли-би з ними за-для Руси прийшло бороти ся. Отже в тім уступі згадують оба про угоду ще давнїйше заключену, силою котрої Кароль мав Казимирови помагати против ордена Хрестоносцїв. Отже тут ходить о угоду взглядно о поміч, яку ще Кароль зобовязав ся давати Казимирови проти Хрестоносцїв — а се цїлком инша річ! І тепер буде нам все ясно. Ми знаємо, що Кароль дїйстно помагав Казимирови, а навіть ще єго вітцю Володиславови Локеткови в єго борбах з орденом***); ми знаємо дотичні угоди, бо і на зїздї вишгородскім була о тім бесїда, і єсли они в роцї 1350 покликують ся на якусь давнїйшу умову, то за нею не треба довго глядати, бо о тім нераз була бесїда, а навіть, як сказано, в Вишгородї року 1339. В сей спосіб не треба нам глядати за якимсь пропавшим договором дотично Руси, бо згадка в грамотї з року 1350 тикає ся Хрестоносцїв, що в роцї 1350 і на случай "super factis Russiae" мусїли розширити. Отже з часу від 1339 до 1342 до смерти Кароля не було жадного писаного договору між Уграми а Польщею дотично занятя Руси, а так відпадає сторонникам гіпотези, що Казимир заняв Русь лише в имени угорскої корони, найважнїйша підстава! Але очевидно, толкуючи жерела так, як п. Прохаска, можна би много доказати. Однак не забудьмо і на инші докази, які находимо у п. Прохаски. Казимир завоював, як звістно, часть землї рускої ще перед роком 1349. До сего примічає п. Прохаска в своїй рецензії [стор. 694], що поза-як в договорі з року 1350 нема виразно сказано, що Людвик признає Казимирови сю часть [т. є. н. пр. землю сяніцку] яко безпосередну власність польскої корони, то мусить ся вносити, що Людвик, відступаючи Казимирови regnum Russiae, розумів під тим все, т. є. також і сяніцку землю. На таке толкованє грамот ми знов нїяк згодити ся не можемо. Що в грамотї сказаного нема, сего не треба до неї вкладати. Казимир, воюючи на Руси і маючи в посїданю часть рускої землї, не потребував, щоби єму то доперва в роцї 1350 відступив угорскій король, котрий очевидно потребував лише то відсгупати, що сам мав в руках. Єсли-ж ходить о вираженє, яке в грамотї находимо, т. є. regnum Russiae, — то жалуємо, що п. Прохаска сего не пояснив; може було би єму хоть се удало ся. Канцелярія угорска не знала вираженя regnum Russiae. Правильний титул, якій носили королї угорскі, був: rех Galiciae et Lodomeriae. Чому-ж сего старинного правного титулу, на котрім головно опирали ся правні претенсії Угорщини до Руси, не ужив в роцї 1350 канцлєр угорскій стилізуючій грамоту? Відповідь проста: бо не мав уже до сего права, бо цїлої Руси не мав уже Людвик в руках. Відомо, що в тім самім часї заключений був договір з Литвою, котрій мусїли відступити землю володимирску****), котру Литва держала в руках і де вже панував Любарт Гедиминович, як побачимо низше. Отже видно, що під тим regnum Russiae не треба собі представляти все можливе і що вираженє се не дає нам зовсїм права заключати, що під ним Людвик розумів також н. пр. землю сяніцку, "tę bramę Węgier" — як виражає ся з емфазою п. Прохаска, хоч-би тим самим титулом, що і володимирску. Подібно, як regnum Роloniae називало ся все regnum Poloniaе, хоч і бракувало якої землї, чи там шлескої чи поморскої, чи якої иншої, — так і regnum Russiae називало ся в 1350 роцї regnum Russiae, хоч і бракувало землї володимирскої, сяніцкої і перемискої. Длятого титулує ся Дмитро Детко староста землї львівскої "capitaneus terrae Russiae", хоч володимирска земля до него не належала. Дипльоматія угорска, шукаючи за якимсь новим вираженєм замість неможливого вже regnum Galiciae et Lodomeriae поступила собі осторожно і хитро, але хоч і ужила загального терміну regnum Russiae, то все-ж не слово, але дїйстний стан посїлостей рішає, що під тим могло розуміти ся. Однак уже сама зміна стилізації доказує, що не всї землї міг Людвик мати на гадцї. Отже всї докази, які нагромадив п. Прохаска, щоби підперти свою теорію, нїчого не доказують. і я повторяю ще раз: Людвик потребував відступати лиш то, що ще сам держав в руках, і длятого ставлю єще раз питанє: Які землї посїдав перед роком 1349 Казимир, а які Людвик?

 

*) Codex Andegavenus IV. 26.: "quia rex prefatos [nobiles de Rozgoń] in quadam expeditione regni nostri proficua in Rutheniam una cum Willhelmo palatino... profecta fore denotaus."

**) Стор. 20 в наведеній розвідцї.

***) Про те згадує і оден прускій хроніст Peter von Dusburg "Script. rerum Prussic." І 218: Rex Ungariae misit Lotheconi 8000 contra ordinem... In hoc exercitu fuit quidam comes magister Wilhelraue capitaneus Ungarorum. Єсть то той сам, про котрого згадує ся в наведеній грамотї з 15 мая 1340 р.

****) Грамота випечатана в "Студіях критичних" в "Додатку".

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 07.12.1893]

 

(Дальше.)

 

В моїх "Студіях" відповів я, що Казимир посїдав перед роком 1349 землю сяніцку і перемиску, і тепер зістаю при тім. Дотично сяніцкої землї — се признає і п. Прохаска, хоч иншим титулом; дотично же землї перемискої — то я звернув увагу на відносини церковні, лиш не міг я сего обширнїйше обговорити. Я згадав за латиньске епископство перемиске, що єго заложив Казимир. Мій п. рецензент ломив собі над сим голову [стор. 696] не розуміючи, чому би то мала бути вода на мій млин. Не розумів, бо після него мусїла би в сїм случаю земля сяніцка і перемиска належати до краківскої діецезії. Очевидно, що п. Прохаска о епископстві любускім, котре до юрисдикції на рускій земли мало право, нїчого не чув, наколи о тім не згадав. Дальше не розумів длятого, бо каже, що епископство латиньске в Перемишли заложила королева угорска Марія сестра Ядвиги, т. є. около року 1384. Тимчасом се давно відома річ, що лат. епископство перемиске заложене значно давнїйше. Коли? З грамоти папскої з 18 сїчня 1353 р. списаної в Авіньонї*) довідуємо ся, що папа Иннокентій VI. назначає на перемискій престол епископскій Русина з Кросна Николая, пріора Домініканів судомирских, на місце помершого епископа Ивана. Очевидно, що сей Иван був епископом перемиским перед роком 1350. Ми знаємо певно, що князї рускі не закладали жадного епископства латиньского на Руси. Може заложив Болеслав Тройденович? Але о тім нїхто нїколи не чув і впрочім чому-ж би мав Тройденович або хто другій перед ним закладати епископство латиньске в Перемишли а не у Львові або в Галичи, єсли вже того було треба? Длятого мусимо заключати, що оно було заложене лише за волею Казимира по роцї 1340, може бути за співудїлом епископа любуского. Єсли би був Перемишль належав до 1349 р. до Литви, то она, завзята неприятелька католицизму, була би не стерпіла лат. епископа в Перемишли і о осадженю епископа нїхто був би не міг і подумати, хоть-би навіть сама фундація наступила була давнїйше, бо такій епископ мусїв мати якусь опору. Длятого і сумнївати ся о тім не можна, що по-при Сянік також і Перемишль належав межи рр. 1340 а 1349 до Польщі, — с. є. належали землї лежачи на заходї над Сяном.

 

А які-ж землї посїдала Угорщина перед роками 1349? Опираючись на грамотї з р. 1350, повторимо у відповідь на се питанє, лише слова висше сказані, що Людвик відступав то, що сам у руках держав, т. є. землю львівско-галицку. І жерела дїйстно стверджують, що Львів належав ще перед роком 1349 до Угорщини, т. є. тогдї, коли землї сяніцка і перемиска були в руках Казимира. Не зважаючи на угоду Дмитра Детка старости львівского з Казимиром з р. 1340, бо она очевидно не удержала ся, о чім говорить і Чарнковскій, звертаю увагу лиш на грамоту Людвика угорского з 20 мая 1344, вислану з Буди до того-ж старости до Львова, в котрій він сему старостї "fideli suo" наказує, щоби від купцїв кошицких, котрі звикли з товарами ходити на Русь, не побирав висших мит, як побирає від купцїв польских.**) З сего видко, що той староста був Людвика підданим, коли відбирає від него накази. Може бути, що сей Дмитро Детко уважав і Хана татарского, котрого на поміч кликав за свого зверхника о стілько, що — за згодою Людвика — платив єму данину, але найблизшим єго паном був король угорскій. О якімсь безпосереднім панованю Казимира у Львові нїчого не чуємо, — видко, що тогдї львівско-галицка земля була в руках Людвика, котрий лучше як отець єго Кароль умів і міг своїх прав до Руси доходити. А так земля сяніцка і перемиска були в руках Казимира, львівско-галицка в руках Людвика. Як не знаходимо з сего часу жадних слїдів панованя Казимира у Львові, так і не маємо з другої сторони жадних слїдів панованя угорского в Сяноцї і Перемишли. Що від сего часу до 1349 р. панував у Львові Людвик а не Дмитро Любарт Ґедиминович, як декотрі думають, се виходить з грамоти императора грецкого Іоана Кантакузена з вересня 1347, в котрій грамотї император титулує єго лиш: duci Vladimiriae***), бо Любарт посїдав лиш Волинь! Єсли-ж тепер вернемо до грамоти з року 1350, то мусимо сказати, що Людвик, відступаючи своє regnum Russiae Казилирови, міг під тим розуміти лише львівско-галицку землю. Рівно не можна сумнївати ся о тім, що до р. 1350 так Казимир як і Людвик держали кождий свою часть яко свою власність.****) Трактат вишгородскій не впливав на их відносини так дуже, щоб они уважали свої посїлости за спільні. Кождий з них носив ся ще з иншими гадками, дбав о интереси своєї корони, бо самі не знали, що ще будучність принести може.

 

І инші обставини се потверджують.

 

По смерти Тройденовича поспішив Казимир під Львів, як каже Длугош, а занявши Львів і забравши скарб княжій, вернув скоро домів. Жадне жерело не згадує про те, щоби він вчинив се в имя трактату з Уграми. Жерела польскі, прускі, ческі, италійскі і нїмецкі знають лише сказати, що Казимир ишов на Русь, бо уважав, що має до неї право яко спокрівнений з послїдним князем Руси, і що заняв єї для себе. Навіть сучасні хроністи не знають, яко-би Казимир мав забирати Русь не для себе, лиш для Угор. І чи можемо ми думати о тім, щоби Казимир зрік ся уже року 1340 своїх претенсій до Руси на річ Людвика? Треба знати, що не зважаючи на трактат вишгородскій з р. 1339 стояв Казимир в приязнїйших відносинах до Люксембурґів як до Кароля угорского. З початком червня 1340 прийшли до Кракова Кароль моравскій, син Яна короля ческого, з братом своїм в гостину до Казимира. Тут уложено плян, що Казимир женить ся з их сестрою Маргаритою. Вь липню слїдуючого року поїхав Казимир в тій цїли до Праги. Лицарскій король ческій мав великій вплив на Казимира. Якже-ж можна думати, щоби молодий король польскій надїючій ся ще потомства, міг зречи ся всїх прав до Руси на річ Угор? Прецїнь головною єго думкою було йти на Русь! і чи він мав би то робити лише в користь Угорщини?

 

***

 

Инша річ, чи Казимир діставши в р. 1350 від Людвика землю львівско-галицку злучив обі части разом, чи адміністрував кожду осібно. Се питанє дуже трудне, бо чи мав Русь Казимир, чи як опісля стало ся, Людвик, — то все старав ся кождий для себе цїлу Русь придбати. Що якась різниця заходила, се старав ся я в "Студіях критичних" виказати. Я звернув між иншим увагу на титули старостів: capitaneus sanocensis і capitaneus Russiae [львівскій] або capitaneus premisliensis і capitaneus Russiae, котрі то титули подибуємо в грамотах. Старосту сяніцкого подибуємо вже 1352 р. побіч старости руского т. є. львівского: З того вносив я, що сяніцка земля не числила ся до Руси а властиво до regnum Russiae. П. Прохаска, збиваючи мою теорію, каже [на стор. 695], що землю сяніцку хоч-би вже длятого не можна уважати за часть Польщі, бо маємо грамоти, в котрих н. пр. виразно стоїть: castellania sanocensis in terra Russiae або districtus premisliensis in terra Russiae. А чи такі місця вивертають мою гіпотезу? Я на стор. 44 сказав виразно, що і Сянік і Перемишль називано vulgariter Русію, бо-ж прецїнь аж до року 1340 до Руси належали і рускими були і що трудно було тую назву з публичного уживаня усунути. Але що инше назва офіціяльна! П. рецензент чей-же признасть, що хоч ті землї і називано рускими, они адміністраційно могли бути злучені з сумежними землями польскими. На доказ сего позволю собі звернути увагу на округ ряшівскій, котрий колись також належав до Руси а о котрім рішучо сказати можемо, що анї за Казимира анї за Людвика не належав уже адміністраційно до Руси, а мимо сего читаємо в грамотї з 10 сїчня 1354*****): opidum Rzeszoviense cum suo toto districtu in terra Russiae situm. Подібно було і з округом сяніцким по роцї 1340. Казимир, маючи невелику часть Руси, мусїв єї злучити адміністративно з одною польскою землею. Питаємо: з котрою? Єсли переглянемо всї ті грамоти, в котрих приходить яко свідок capitaneus sanocensis, то все подибуємо єго в окруженю урядників краківских, рідше судомирских, але нїколи разом з рускими свідками. З сего можна лише вносити, що земля сяніцка і по роцї 1350 належала адміністративно до землї краківскої, над котрою стояв ґенеральний староста.

 

П. Прохаска зробив увагу, що і на Руси був ґенеральний староста і що лиш для-того називав ся староста львівскій capitaueus Russiae а староста сяніцкій capitaneus sanocensis. Оно би було красно, єсли би п. Прохаска лише сказав був: від коли так було, бо що були ґенеральні старости, то відома річ, але чи були зараз від року 1350? — бо певна річ, що адміністрація мусїла бути инша перед р. 1350, а инша по р. 1350., в що навіть по р. 1350 зміняла ся. Першу згадку про ґенерального старосту руского подибав я в р. 1361 в грамотї з 21 жовтня******), в котрій Казимир титулує Оту пилецкого ґенеральним старостою Руси. Перед Отою пилецким був Авраам старостою руским т. є львівским, але той нїколи не титулує ся capitaneus generalis, а з сего чей-же лиш тілько можна вносити, що ним не був. І взагалї ми довгій ще час і по р. 1361 не знаємо жадних инших старостів крім сяніцкого і львівского*******) але позаяк староста сяніцкій обертає ся в инших кругах, то видко, що та часть не належала до Львова. Але хотяй би Казимир і злучив був Сянік зі Львовом, то ще не можна би сказати, що він то здїлав длятого, бо уважав і Сянік за власність угорску. Маючи обі части в руках, не думав він видавати их колись Угорщинї і длятого міг их сполучити а міг і не лучити адміністративно. Се знов питанє для себе. Певно лиш тілько можемо сказати о земли сяніцкій, що за Володислава Опольского за короля Людвика прилучена була до Львова.

 

Виказавши достаточно, що Казимир не яко мандатор угорскої корони виступпв в р. 1340 на Руси, лише в своїм власнім интересї, можемо тепер обговорити і докладнїйше розказати исторію політичну Руси між рр. 1340 до 1349.

 

***

 

*) Theiner Mon. Polon.

**) Fejer Cod. dipl. Hung. чаcть IX Т. I 209.

***) Aсtа patrіach. constantinop. І. 265.

****) П. Прохаска і тут не порозумів, о що менї ходило, і длятого каже в своїй рецензії [стор. 691], що мов би я припускав що доперва 1350 наступив подїл Руси на польску і угорску, коли тимчасом я лише взяв рік 1350 за вихідну точку моїх доказів.

*****) Rzyszczewski Cod. Pol. І. 209.

******) Kod. М. polski І. 310.

*******) Що Длуґош під р. 1344 каже, що Казимир зробив Дашка старостою перемиским, то не заслугує на віру, як взагалї цїле оповіданє Длуґоша о справах руских того часу.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 08.12.1893]

 

(Дальше.)

 

Не знати, з яких причин пустили ся Татаре зимою 1339 р. на Русь і до Угор і затревожили Польщу. Ходили вісти, що голод змусив их вийти з краю. Але на чолї орди стояв тогдї предприємчивий та хоробрий хан Усбек, один з найбільших ханів татарских, котрий не лиш умів меч носити, але був і добрий політик а при тім ліберальний і приятель культури. В єго столици і в цїлій державі вільно було христіянам будувати церкви та молити ся по христіяньскому звичаю. Він зблизив ся до Риму, переписував ся, як і син єгo Чанибек, з папою, гостив у себе величаво папских і других лєґатів. Мало сего! — він принимав місіонарів і позволяв голосити слово Боже. Тимчасом раз в ночи напала хана якась шайка в єго палатї і підложивши огонь, хотїла єго вбити. Показало ся, що між тими були і христіяне і длятого цїлу вину звалено на христіян. Стало ся се имовірно в зимі 1339 р. Розлючений хан став ще гіршим ворогом христіяньства і від сего часу шле рік-річно хмари Татар на Угри і Польщу. В лютім 1340 р. надибуємо вже Татар на граници Угорщини, котру они зачали пустошити*). Чи лише слїпе чувство мести вело товпи татарскі на Угри, Русь і Польщу? Якісь конкретні пляни мусїв великій Усбек мати! В 1339 р. змінили ся обставини в Польщи. По смерти жени Анни Ґедиминівної почув Казимир, що треба єму тепер оглядати ся за иншим аліянтом**), тим більше, що і відносини єго до ордену Хрестоносцїв були дуже напяті і треба єму було і з сеї сторони глядати обезпеки. Тож при кінци року звязав ся він з Уграми угодою вишгородскою проти всїх а тим самим проти Литви, Хрестоносцїв і Татар. Се не могло подобати ся Усбекови. Але були ще й близші причини, котрі єго настроювали проти Польщі і Угор. Князь рускій Болеслав Тройденович, котрого Татаре осадили на престолї рускім, став поклонником католицизму, переслїдував Русь і православіє і зближав ся що раз більше до Польщі. Бояре рускі ненавидїли єго за те, жалували ся перед ханом на него і Узбек сам мусїв зрозуміти, що з католицкою вірою упаде і єго панованє на Руси. А ходило єму головно о данину***) І в часї коли Татаре станули на рускій земли, отруїли бояре Тройденовича. Се стало ся около 25 марта 1340 р.

 

Заким будемо дальше розказувати, мусимо поперед справдити хронольоґію послїдуючих фактів, над чим ще нїхто належито не застановив ся. О смерти Тройденовича і о походї Казимира подає докладнїйші дати так звана лїтопись Траски і Длуґош. З них всї черпали і им вірили.

 

Хто перечитає з увагою місце в лїтописи Траски під р. 1340****), мусить признати, що сам лїтописець був дуже слабо поинформований о справах і що він дуже пересаджував, так що єго оповість зі становиска историчної критики до нїчого не придає ся. Він розказує так: Boleslaus filius Troydeni Ducis Mazoviae princeps Ruthenorum a suis inpocinaatus circa festum annunciationis b. Marie ex hac vita migravit. Hic dicitur suis multum fuisse violentus ipsos capiens et pecunias ab ipsis extorquens, filias eorum et uxores rapiens et easdem dehonestaus nec non alias gentes sicut Bohemos et Almaunos super ipsos inducens. Unde videtur quod compulsi tot iniuriis talem sibi mortem procuraverunt. Вже сам лїтописець, говорячи: dicitur, videtur, признає ся, що сам не був добре поинформований, а те, що він закидає князеви, є просто неможливе. Ми знаємо з певних жерел, що князь насильно запроваджував віру католицку на Руси і що се було головною причиною ненависти бояр до него, але щоби він мав таких річей допускати ся і спроваджувати Чехів і Нїмцїв против Руси, то о тім і думати не треба, хиба лїтописець розумів під тим закладанє міст на нїмецкім праві. Дальше розказує лїтописець, що Казимир, довідавши ся про смерть Тройденовича, прийшов около Пасхи з малим війском на Русь, де здобувши і спаливши Львів забрав скарби і вернув назад і що ще того самого року около Іоана Хрестителя виправив ся з 20.000 війска знов на Русь, здобував замки та твердинї і побив 80.000 або й більше руско-татарского війска без нїякої страти зі своєї сторони. Ясна річ, що в сїм лїтописцеви нїхто вірити не буде.

 

Але ходить ще о близше означенє часу, коли то стало ся і могло статись. Отже після сего лїтописця Болеслав був отруєний около Благовіщеня (circa festum Annuaciationis), опісля около Великодня мав виправити ся Казимир на Русь першій раз, а около Ивана Купала другій раз. Докладнїйше подає дати Длуґош. Він каже: Болеслав був отруєний на само Благовіщенє, с. є. 23 марта [!], а в тиждень по Великодни пійшов Казимир на Русь. Львів якійсь час боронив ся і аж голод примусив залогу піддати ся польскому королеви. Казимир — розказує дальше Длуґош, — занявши Львів, пійшов на Волинь, здобув замок володимирскій і заняв цїлу волиньску землю і доперва тепер вернув до Кракова. Однак не задержуючи ся довго, рушив в день Ивана Купала знов на Русь і тепер каже єму Длуґош знов здобувати міста й городи: Пepeмишль, Галич, Луцк, Володимир, Сянік, Любачів, Теребовлю, Тустань і другі. Кромі лїтописця Траски і Длуґоша не подає нам нїяке друге жерело дат хронольоґічних. Однак спитаймо, чи подані ними дати правдиві? В роцї 1340 припала Пасха на 16 цвітня. Єсли отже Болеслав на Благовіщенє [25 марта] був отруєний, то Казимир, котрий власне тогдї находив в Пиздрах коло Ґнєзна в Великопольщи*****), міг аж десь при кінци марта о тім довідати ся. Тепер мав би в протягу 18 днїв зібрати війско, щоби пійти на Львів. Ми лиш о орденї Хрестоносцїв можемо сказати, бо знаємо се з грамот, що він був в силї змобілізувати ся в протягу двох недїль а навіть в десятьох днях. Але ще можна би припустити, що Казимир зібрав на-скорі війско і около 20 цвітня рушив в похід на Русь, — однак ми знаходимо Казимира 15 мая в Кракові, де він того дня виставляє двом судецким міщанам привілеї******) і де він дожидає двох братів люксембурских Кароля і Ивана, котрі й дїйстно при кінци мая або в перших днях червня станули в Кракові. Отже чи можливо, щоби він від 20 цвітня до 14 мая ходив на Русь і вернув, здобувши єї, і то ще в додатку примусивши Львів голодом до капітуляції! Не тижднїв але місяцїв на се треба було. Дальше кажуть оба лїтописцї, що він в-друге виправив ся на Русь в день Іоана Крестителя т. є. около 24 червня. І истинно, ми від сего часу аж до 2 жовтня не находимо Казимира в Кракові. Знаємо, що Казимир любив виставляти грамоти так, що єсли він сидїв в Кракові або деинде в Польщи, то нема місяця, щоби єго канцелярія не видала якої грамоти. З сеї причини мусимо заключати, що Казимир мусїв в тім часї находити ся на якімсь походї воєннім. І тепер розумієсь мусимо приняти, що він в липни, серпни і вересни був на Руси. З другої сторони знов знаємо з певних жерел, що він тогдї Руси не здобув, як се хотять оба хроністи.

 

З Татарами разом стояла в поли і Литва, котра також уважала, мов-то она має право до Руси. Кароль угорскій довідавшись о тім, вислав в цвітни войско з своїм палатином Вільгельмом на Русь, щоби відперти Татар, може і Казимир вислав свої полки, — але силам татарско-литовским не могли они оперти ся. Тож слали посольство до папи, щоби позволив голосити хрестовий похід проти Татар а до цїсаря Людвика і других князїв слали послів з просьбою о поміч. Цїсар відмовив, лиш папа розвинув цїлу свою штуку дипльоматичну, щоби боронити христіяньство. Грамотою з дня 1 серпня наказав він архіепископови ґнєзненьскому і епископам краківскому і вратиславскому голосити похід хрестовий, о чім повідомив і Казимира. Дня 17 серпня писав папа до хана Узбека, оправдуючи христіян, що они єго не хотїли вбити і просячи, щоб залишив пустошити Угри і Польщу. Подібні письма вислав папа до жени єго Тайдалї і до сина Тинибека. Тимчасом Казимир стояв від липня з войском на Руси. Тогдї отже міг вже здобути і спалити Львів. На тім і скінчило ся все, — у Львові удержати ся анї цїлої Руси здобути він не міг. В жовтни і в слїдуючих місяцях бачимо єго у Львові, тож о якійсь акції з єго сторони на Руси не може бути й бесїди. Се було неможливе не лиш длятого, що силам литовско-татарским не міг оперти ся, але і з ceї причини, що він ще не погодив ся з орденом, котрий займав усе вороже становиско супроти Польщі.

 

Один хроніст з швайцарского міста Winterthur так званий Vitoduranus пише під роком 1341 о справах руских і видно, що є досить добре поинформований. Він каже, що коли рускі бояре струїли Тройденовича, Казимир, єго крівняк, поспішив на Русь і з богатим полоном вернув до дому. В слїд за тим прийшло, щоб се помстити, так много Татар на Русь, що Угри і Польща не могли им опертись о своїх силах. Тогдї — оповідає дальше хроніст — удали ся Казимир і Людвик угорскій до цїсаря Людвика з просьбою о поміч, представляючи, що загрожене цїле христіяньство, що єсли не поможе ся, то люде стратять віру в Бога христіяньского, бо скажуть: "де-ж є Бог наш, на котрого ми уповали". Але цїсар нїмецкій, прочитавши се письмо, засміяв ся і сказав: "Таж они могучі королї, няй самі боронять ся!" Дальше оповідає Vitoduranus, що Татаре загнали ся аж до Польщі, облягли тут якесь місто, певно Люблин, і що тут побив их Казимир, по чім они пустили ся до Прус.*******) Ми би і сему лїтописцеви не вірили, коли-б не одно папске письмо з 29 червня 1341, котре єго вісти вповнї потверджує********), а крім сего ще инші подає нам вісти. Подібно розказують і прускі хроністи а також і ческі Бенеш і Франц з Праги.

 

Стративши Львів і не могучи оперти ся Татарам і Литві, мусїв Казимир погодити ся з ними. І се єсть одна з цїкавих сторін характеру сего короля польского. Він, чоловік уносливого темпераменту, горячій хоч нещасливий в любови, хоробрий в бою, був мимо сего склоннїйшій до спокійної економічної працї державної і длятого податливий а заразом не любячій ризикувати все лиш honoris causa. Він охогно годив ся зі всїми окружаючими єго сусїдами — ворогами своїми. Він годив ся з Хрестоносцями, з нїмецким цїсарем, з Чехами, з Литвою і з Татарами, але нїколи при таких договорах не думав на серіо — і то вже а рrіоrі. При всїх угодах, які Казимир заключав, можна сказати, що він лиш причаїв ся, щоби дочекати догіднїйшої хвилї. Тую ликаву славяньску натуру одїдичив він по своїм вітци, що також лише тим способом воскресив Польщу, котру син тепер зробив могучою.

 

*) Fejer Cod. IW. VIII., С. 175 або Hurmusaki Documente I. 657.

**) Нападу Литви бояли ся в Польщи ще в червню 1339, о чім в грамотї з 23 червня (Kodeks Mazow. 50) говорить ся.

***) Сей мотив подає і Янко Чарнковскій. Mon. Bl. hist, ІI. 622.

****) Monum. Poloniae histor. II.

*****) Kod. Wpolski II. 530., 531.

******) Muсzkowski i Rzyszczewski III. 207.; Kod. Mpolski III. 37.

*******) Script. rer. Prussicarum II 738. Що Taтаре мали пустити ся на Пруси, се здавалось би потверджати письмо епископів пруских з 3 грудня — Voigt. Сod. dipl. Pruss. III 34 — де они o страсї перед Татарами говорять, але комбінація політична свідчить проти сего і каже догадувати ся, що епископи прускі хотїли лиш перед папою оправдати начальника Ордена, котрий тайно сприяв Руси і Татарам, а візваний від папи, щоби йшов у поміч Польщи, тим лише хотїв вимовити ся, що мов-то мусить стеречи власного краю.

********) Theeier Mon. Polon. 434 Nr. 566 а також і Franсiscus Pragensis.

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 09.12.1893]

 

(Конець).

 

Так і в р. 1340 Казимир, видячи, що не можливо Русь здобути, погодив ся з противним собі табором. На чолї руских бояр, котрі отруїли Тройденовича і прикликали Татар у поміч, стояв Дмитро званий Детко, котрий і управляв Русію по смерти князя. Безперечно мусїв і хан татарскій ствердити єго на тім становиску. З ним і через него з Литвою і з Татарами погодив ся Казимир. Дмитро зобовязав ся до якихсь услуг Казимирови, котрих докладно означити не знаємо, а Казимир зобовязав ся зі своєї сторони шанувати права та привілеї і обряд руского народу — і се скріпили они звичайними присягами. О тім донїс сам Казимир папі до Авиньона, піславши туда епископа кpaківского Ивана Грота і природного свого сина Немиру. Казимирови ходило не так о донесенє сего факту папі як о инші річи. Він просив, щоби папа звільнив єго від присяги даної Дмитрови Деткови, бо він — казав — чує, що єго совість неспокійна, від коли присяг схизматикам. Папа, розуміє ся, звільнив Казимира від Даної присяги, о скілько лише міг, грамотою з 29 червня 1341 р. З тої грамоти заразом довідуємо ся близше о тій угодї, котра — судячи з дати сего листу — могла наступити з початком року 1341. В згаданім листї пише папа про сю у году в сей спосіб: Іidem rех et capitaneus atque gens certas convenciones et pacta cum cemtiis et subiectionibus eidem regi exhibendis coucorditer invicem inierunt. Inter quae quidem convenciones et pacta prefatus тех pruestito iuramento promisit, quod capitaneum et gentem praedictos in omnibus tueri debebat ipsosque ia eorum ritibus, iuribus et consuctudinibus conservare. Видно, що Русь признала під услівями зверхність польского короля і з того конечно треба вносити, що Казимир мусїв у Львові лишити залогу. Про сю першу угоду межи Казимиром і Русію довідуємо ся від самого старости Дмитра Детка. Щасливою нагодою заховала ся єго грамота з того-ж 1341 р. виставлена ним для купцїв торуньских, котрим позваляє їздити з товарами до Львова*). Він називає ся в грамотї: Demetrius Dedko provisor seu capitaneus terrae Russiae. Він розказує, що чорт посїяв незгоду між ним а Казимиром, але они уважаючи на слова святі: "блаженні миротворци, яко ті наслїдять землю", погодились оба — як в грамотї сказано — "соncordiae inivimus unionem", і длятого позволяє купцям приходити на Русь. Як инакше глядїв боярин схизматицкій на присягу дану Казимирови, — але і се було лиш на хвилю. Ми знаємо, що в тім роцї стратив Казимир панованє над Львовом. Однак все дивувати ся треба, що Казимир, котрий в своїм листї до папи сам признає, що не міг встояти против Татарви і Литви, — мимо сего всего так користний заключив договор. Як собі се пояснити? Чи вірити, як доси, що він побив 80.000 Татар і Литви, і може ще без страти? Поясненє тут лиш одно можливе, а то се, що єго подає ческій хроніст Франц з Праги. Він оповідає, що того року такій страшний мороз був на Руси і так богато снїгу впало, що Татарва рушитись не могла і много их погинуло та що потім голод настав. То пояснює нам, длячого Казимир так користну заключив угоду, але се вияснить нам за разом і скору утрату Львова. Однак і в своїй реляції до папи мусїв Казимир трохи пересадити.

 

Зі слів грамоти Дмитра Детка і з самого факту, що він надає чужинцям привілеї, виходить, що він не був так дуже залежним від Казимира, як би се може належало догадувати ся з грамоти папскої, т. є. з реляції Казимира до папи Дмитро мусїв стояти в звязи з Татарами й Литвою і се давало єму точку опору а заразом можливість при даній нагодї висвободити ся з рук Казимира. Мусїло се статися ще 1341 р. Як оно стало ся, близше не знаємо, хиба тілько, що Дмитро прикликав знов Татар і Литву. Але в тім ще роцї чуємо про князя литовского Дмитра Любарта Ґедиминовича. Ми маємо лиш один слїд єго панованя з того року. Єсть ним звін святоюрскій, котрий має ось-таку напись: "Въ лѣто ѯѡмѳ (6849 = 1341) сольянъ бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Димитриі игуменомъ Євъфимиємь. А писалъ Скора Яковъ." Що тут бесїда про князя Любарта а не про Дмитра Детка, як де-хто думав, — се певна річ: раз, бо Детко не був князем і сам так не тилулував ся; по друге, що ми маємо инші свідоцтва, котрі потверджують, що Любарт панував якійсь час у Львові. Длуґош, котрий всї вісти о Руси громадив без жадної праґматики і критики на купу, знає і о тім. Під роком 1340 каже, що Тройденович став князем по Любартї князю львівскім і володимирскім. Очевидна річ, він перевернув хронольоґію. Але ще й другій раз під роком 1382 згадує про те і каже, що Любарт, наймолодшій син Ґедимина, не дістав від батька жадного удїлу, а лише за жінкою своєю, дочкою князя володимирского, дістав Львів і Володимир. То саме подибуємо ми і в одній ґенеальоґічній таблици литовских князїв випечатаній у Писторія**), де сказано: Lubardus a patre nihil acceperat — secl ex ихоге dux erat leopoliensis et wladimiriensis. Uxor, filia et heres ducis leopoliensis et wladimiriensis. Ті свідоцтва невиставали би для нас, коли-б не сучасний Янко з Чарнкова, котрий каже: Lubardus filius Gedimini ducis Litwanorum eundera ducatum Russiae possidebat! Він мав за жену дочку одного з послїдних князїв руских Андрея. Єсли-ж він виступив з своїми претенсіями до Руси, то виступив сейчас по смерти Тройденовича, посїдаючи вже і за житя якусь часть Волинї. Що бояре і духовеньство сприяли єму, о тім не можна сумнївати ся, рівно як і о тім, що й сам староста рускій славний Дмитро Детко волїв єго, нїж Казимира. Не знати, з якими плянами носив ся сей староста, але з цїлого єго поступованя видно, що він віддавав ся і Казимирови, і Литві, і Татарам, і Уграм, але лиш на те, щоби, маючи много панів, жадному з них не підлягати. і тепер, як тілько обставини трохи поправили ся, потребував він лише признати зверхність Любарта, щоби позбути ся Казимира. І Казимир сам не так то ще дуже занимав ся тогдї справами рускими, як собі звичайно представляють. Раз, що то було над єго сили, бо тим він лише дразнив Литву і Татар, а по друге, у него були тогдї ще инші гадки. Не був він ще тогдї так дуже заприязнений з Каролем угорским; він приляг був цїлою душею до лицарского короля ческого Ивана і сина єго Кароля, котрі єго хотїли звязати з своїм домом. При кінци червня 1341 р. вибрав ся Казимир до Праги, щоб одружити ся з Маргаритою, а коли она неждано вмерла, глядав другої. В осени відбулось вінчанє єго з Аделяйдою, дочкою ляндґрафа Гессії, в Познани. На Русь майже забув король польскій. Тим і пояснити собі можна зміну, яка наступила у Львові.

 

Вже сказано висше, що Любарт мусїв з своїми претенсіями до Руси сейчас виступити і приняти титул князя Руси. Интервенція Казимира і Кароля угорского помішала на хвилю і попсувала єму пляни. Але мимо угоди, яку заключив староста рускій Дмитро з Казимиром, мусїли бояре і духовеньство, як се доказує напись звона, узнавати єго властивим своїм князем. Близших вістей про се, як Казимар утратив панованє над Львовом, не маємо. Однак обставини були такі, що він не міг сильнїйше підперти своїх претенсій. В р. 1342 умер король угорскій Кароль, а се для Казимира не було користно, бо наслїдник єго Людвик, син польскої матери, мав цїлком иншій змисл для справ руских, як се міг мати Кароль. Вкінци не міг Казимир нїчого рішучого предприняти, доки не погодив ся з Хрестоносцями. Наставав на се дуже горячо папа а Людвик Бранденбурскій накинув ся орденови за посередника до угоди, котра стала в липни 1343 р. Була се дуже важна хвиля. Борба перестала і обом сторонам розвязали ся руки. Тепер міг Казимир свобіднїйше обертатись, а особливо виступити проти Литви тим більше, що і Хрестоносцї приготовляли тепер великій похід на Литву. В р. 1343 зїзджали ся до Прус "гостї" з цїлої Европи, щоб ити на Литву, король ческій і угорскій ишли також туда. Угорскій ишов через Русь***) і певно тогдї утвердив ся у Львові. Не дармо кладе Длуґош — не знати за котрим йдучи жерелом — похід Казимира на 1344 рік. Ми не можемо сконтролювати, чи се поданє Длуґоша що-до дати точне, бо що-до річи оно певно фальшиве, здаєть ся однак, що похід почав ся ще 1343 р. Від половини липня аж до половини жовтня а потім в зимі не находимо Казимира в Польщи. Знаємо лише, що ще того року звернув ся він до папи Климентія VI з просьбою о дарованє єму десятини церковної польскої на війну против Татар, Руси і Литви. Грамотою з 1 грудня 1343 р., висланою з Авіньова, дарував єму дїйстно Климент VI жадану десятину і повідомив о тім архіепископа ґнєзненьского і других.****) Тогдї отже мусїв Казимир воювати на Руси.

 

І з роком 1344 ситуація політична дїйстно змінила ся. З листу Людвика до старости Дмитра Детка з 20 мая 1344, о котрім уже річ була, видно, що Людвик запанував над Львовом і Галичем. В 1345 знаходимо вже слїди панованя Казимира в Сяноцї а здаєть ся і в Перемишли. Любарт утратив Львів. В 1347 р. пише до него император грецкій яко до князя володимирского. Панованє єго, і то лиш номінальне можна класти від р. 1340 до 1344. Відобрати єму і Волинь — се було найблизшою задачею короля польского. Але обставини ще не були користні. Власне тогдї перейшло панованє над Литвою з рук нездалого великого князя Литви Явнути в руки двох лицарів Литви Ольґерда і Кейстута. Справа з ними не була легка і Казимир знов мусїв чекати. Аж коли 1349 р. Хрестоносцї в горячій битві над Стернавою знищили майже до крихти литовске війско, аж тогдї міг Казимир подумати о походї на Литву. Але й тепер показало ся, що він сам ще за слабий до сего дїла і длятого він, побитий Литвою, мусїв тїсно звязати ся з Людвиком угорским, котрому обіцяв львівско-галицку землю. Доперва спільними силами здобули они Волинь, але й тепер ще мусїли відступити єї Литві.

 

Исторію сего так важного походу з років 1349, 1350 і 1351 розкажемо иншим разом, — тепер хотїв я лише вияснити відносини Казимира до Руси, Угор і до Литви в першій порі і вказати на се, що не так легко було польскому королеви ставити перші кроки на рускій земли, — як то оповідає Длуґош і другі за ним! Трицять лїт боров ся і працював Казимир над справами рускими і здавало ся, що лиш длятого, щоби все загорнула по нїм Угорщина. Лише случай віддав Польщи то, над чим працював так довго великій єї король.

 

*) Грамота випечатана у Voigt-a Сod. dipl. Prussiae III. 83. і V. 5. а також в Моn. Pol. hist. II. 622.

**) Corpus hist. pol. III 166.

***) Так пише також Стрийковскій в своїй хроніцї.

****) Theiner Mon. Pol. 468, 469 IV 604 і 605.

 

У Львові 16 падолиста 1893.

 

[Дѣло, 11.12.1893]

11.12.1893