Минуле, немов напіврозгадана таємниця, вабить нас. Ми невпинно шукаємо ключі, якими відмикається його брама. Шукаємо у розмовах, музеях, внутрішніх двориках, книгах, мелодіях... Шукаємо, щоб мати безцінну змогу роздивитися епохи, від яких лишилися лише тіні спогадів. 

 

 

Львівський театр ляльок відшукав один такий ключ – готується прем’єра вистави «Танґо смерті» за однойменним романом Юрія Винничука. Як лялькарі перекладають мовою театру твір про «там-той» Львів і що ховається за лаштунками – кореспонденту Zbruc Кристині Червінській розповіли і показали директорка театру Уляна Мороз, режисер Володимир Підцерковний і художниця Інесса Кульчицька.

 

Кристина Червінська: Розкажіть загалом про проект вистави «Танґо смерті»: якою була «перша нота», яким чином ідея почала втілюватися, як збирався «оркестр» творців і чому було обрано саме цей роман?

Уляна Мороз: Моїм завданням, як директора, є розвиток театру. Але разом з тим і спроба зламати стереотип, що театр ляльок – це виключно вистави для дітей від трьох до п’яти. Насправді суть цього місця – це дещо більше, ніж просто лялька, в якої кліпають очка чи рухаються руки. Це інсталяція, це театр художника, який пропонує своє бачення складних явищ у вигляді образів.

 

Директорка Львівського театру ляльок Уляна Мороз, авторка ідеї вистави «Танґо смерті»
 

Отже, ідеєю був пошук матеріалу, який зацікавить дорослу аудиторію львів’ян і гостей міста. Оскільки «Гамлета» уже взяли «І люди, і ляльки» (сміється), нам треба було знайти свій матеріал. Місто Львів – це бренд, який роками приваблює людей, саме тому було вирішено рухатися у цьому напрямку. Тоді я перечитала багато різних матеріалів про Львів і зупинилася на романі «Танґо смерті». Цей твір, окрім теми міста, порушує дуже важливі питання. До прикладу, тема міжкультурного спілкування, яке допомагає уникнути війни, адже передбачає, перш за все, повагу до іншої людини, її культури і мови.

Коли ми визначилися із твором, почалася робота над виставою: сценарій писався практично рік, художня частина робилася півроку, планувалося оформлення, готувалася матеріальна частина. Проект задумався дуже великим і складним. Ми не мали шансів його реалізувати без фінансування, тому подалися на всі можливі гранти. Зрештою нас підтримали Львівська міська рада, яка виділила кошти на поліграфію, та Український культурний фонд. На грант ми отримали майже 300 тисяч гривень фінансування і сильнесуттєве обмеження в часі – 50 днів. Технічно складна декорація і 60 ляльок, які передбачені за задумом, просто неможливо підготувати в такий короткий термін. Тому, як сучасний перформативний театр, ми виходимо на результат зараз, а потім вистава буде доповнюватися та змінюватися вже у процесі. 

Володимир Підцерковний: Минулого року мене запросили поставити у Львівському театрі ляльок «Лиса Микиту». Ми тоді зустрілися з пані Уляною, і вона поділилися зі мною своєю ідеєю щодо «Танґо смерті». Я прочитав роман, він мене дуже зацікавив. На той час я не мав того особистого ставлення до Львова, яке є у людей, які тут народилися або прожили багато років. Але прочитавши цей роман, відчув те, про що пише Винничук. Окрім історичних фактів, в його тексті є художнє осмислення й узагальнення, а всі персонажі, особливо довоєнного часу, виписані, як живі. Ці колоритні загострені характери у творі формуються за рахунок мови, діалогів, стосунків. А оскільки ми в театрі шукаємо не текст, а підтекст, я подумав, що лялька зможе це виразити. Бо лялька – це завжди дражнилка, вона має в собі якесь перебільшення, вносить шаржованість в образи. Вона не калькує живу людину, а показує її ніби крізь збільшуване скло. Потім, коли драматург Валентина Тужина написала свою інсценізацію, ми спільними зусиллями знайшли одну сюжетну лінію, адже роман багатошаровий, і увійшли в практичний процес роботи над виставою.

Інесса Кульчицька: Особисто для мене, коли роблю кожну виставу, весь смак – у процесі. А особливо фінальна стадія, коли йдуть репетиції, виставляється світло, – і ти вже бачиш результат своєї роботи. Це те, що керує мною і надихає до наступних робіт. Щойно вистава здається, інтерес пропадає, хочеться робити щось інше.

 

К. Ч.: Сюжетно роман має дві основні лінії – четверо друзів на тлі (до)воєнного Львова і наукові шукання Яроша на порозі незалежності, – які з плином твору постійно сплітаються і в кінці врешті з’єднуються. Це сплетіння лишається у виставі чи ви акцентували лише на якійсь одній?

У. М.: У театральній виставі неможливо розказати все, можна хіба лише натякнути на щось глобальніше. Саме тому в межах гранту Українського культурного фонду ми створили супровідну програму, щоб розкрити ті теми, які фігурують в романі, але не присутні у виставі. Наприклад, 13 листопада у музеї «Територія Терору» відбулася лекція Андрія Усача на тему «Маленькі історії про велику трагедію: Львів і львів’яни в умовах нацистської окупації та Голокосту». Там ми, до речі, побачили свою публіку і усвідомили, наскільки вона прискіплива й освічена. Тому тепер хочеться їй відповідати. 

 


Режисер вистави  «Танґо смерті» і головний режисер Львівського театру ляльок Володимир Підцерковний 

 

В. П.: Щоб дотриматися хронометражу, звичного для широкого загалу, ми тему Яроша вирішили вилучити. У нас є тема Мількера і тема Ярки. Власне через призму спогадів єдиного, хто вижив з тої четвірки, і розповідається ця історія. Цей герой не може знайти спокою в тому, що він залишився живий, водночас не може й померти, тому що не передав свій талант. У виставі є низка вузлових сцен Мількера і Ярки, в яких відбувається її становлення, як музиканта, і підведення риски під його життям, коли він нарешті передає цю духовну таємницю далі наступним поколінням. У нас в фіналі Мількер помирає, а Танґо грає вже Ярка. У такий спосіб він повертається туди, де його друзі, а музика звучить серед нас і далі звучатиме…

 

Щодо музики, яка у цьому творі відіграє архіважливу роль. Можливо, ви знайшли втрачений трактат і на премєрі ми почуємо легендарне Танґо смерті?

В. П.: Я перегорнув цілі пласти, переслухав Весоловського, польські й українські грамзаписи тієї епохи. Але мені не хотілося бути ілюстративним. Тому було вирішено написати оригінальну музику, яка складається з двох частин: саме Танґо (тема з варіаціями для скрипки) авторства Олександра Козаренка й електронна музика для сучасного сприйняття, покликана створити емоційний саундтрек до окремих епізодів. Я наполягав, щоб у виставі обов’язково була жива музика, саме тому Ярку гратиме не професійна актриса, а спеціально запрошена скрипалька.

 

Диригенти «Танґа смерті»: режисер (Володимир Підцерковний), авторка ідеї (Уляна Мороз) і художниця (Інесса Кульчицька)

 

У процесі підготовки вистави кожен з творців має, так звану, сольну партію: для сценариста – це власне текст і діалоги, для художника – образи і матерії, для режисера – загальна структура. Розкажіть детальніше про ці свої «партії» і зони відповідальності.

В. П.: Композиція «Танґо смерті» у нас будується дещо навпаки. Від комічно-кабаретового початку ми рухаємося до драматичної розв’язки. Перша частина – це довоєнний Львів, поява і розкриття всіх персонажів. А далі йдуть епопеї з війнами. Тому друга частина дещо похмуріша. Але разом з тим ми робимо її такою пластичною сюїтою, де картина за картиною переходять одна в одну: початок інтервенції з боку Німеччини на Польщу, прихід совєтів, в’язниця на Лонцького, ґетто, концтабір. Загалом вистава вийшла об’ємною, там велика кількість персонажів і музично-пластичних сцен, полотна військових протистоянь, які досить непросто подати будь-якими театральними засобами, і масштабна образна декорація.

 

Модель основної декорації вистави

 

У. М.: Механіка цієї декорації дуже складна: частина конструкції під кутом, по ній пересуваються струни-вітрила, вони трансформуються, пандус підіймається, стеля опускається, задник функціонує, наче сито. Фактично, полотно міста їздить по рейках трамваю, рухається вверх і вниз, його масштаб змінюється. Різні партії інженерів довго сиділи і не знали, як це взагалі можна зробити.

І. К.: Що стосується стилістики, то «Танґо смерті» описує події ‘30-тих років, це вже задає тон ретро, тому концептуально сцена оформлена у вінтажному стилі. Щоб відтворити атмосферу епохи, я зверталася до тогочасних предметів побуту та інтер’єрів, досліджувала кольорову гаму цього періоду, використовувала в оздобленні деталей відповідні фактури, тканини, а також техніку декупажу.

 

. Ескізи вистави і робочі матеріали

 

Як пройшов кастинг ляльок? Чи всім пощастило отримати омріяну роль?

В. П.: У виставі гратиме велика кількість ляльок і дублів ляльок, а також ляльок різних планів: маріонетка, так звана гапітна лялька верхова (лялька, що під час вистави знаходиться над ширмою, за якою ховається лялькар – прим. ред.), і навіть лялька у розмір людини. Такою у нас буде колоритна пані Конопелька, вона сидить у важкому кріслі, значно більша за інших, бо в ній зберігається пам’ять епох.

А взагалі, коли йдеться про ляльок чи облаштування сценічного простору, тут усе віддається на уяву художника-постановника. Тому що ні режисер, ні будь-хто інший у театрі не може бачити простору так, як театральний художник. Бачити його об’ємно. Він має знайти спосіб, у який всі характери і події, присутні в історії, можна виразити пластично, з дотриманням гармонії. Інесса взагалі цікавий художник, вона все це для «Танґо смерті» довго і скрупульозно робила. Авжеж, кожну ідею ми опрацьовували разом: щось відкидалося, щось залишалося. Але результат – це цілком її бачення. 

 

Художниця Інесса Кульчицька демонструє деталі майбутніх героїв вистави 
 

 

І. К.: Переважно над образами вистав я працюю не дуже швидко. Буває, щось приходить спонтанно, але зазвичай ти все одно опрацьовуєш матеріал довгий період, «вагітнієш» тим і «народжуєш» в якийсь момент. Або «не народжуєш» – стається «викидень».

Перший образ, який прийшов мені в процесі роботи над «Танґо смерті», – бібліотека. Це здалося мені надто банальним, хоча в цей образ теж можна закласти багато метафор, філософії, які власне і є у творі Винничука. Але я вважаю, що людина, створюючи якусь роботу, завжди має щось віднайти. Тоді є якийсь розвиток у мистецтві, культурі. Якщо ти робиш те, що достеменно знаєш, це вже нікому не цікаво. Хіба пересічному глядачу. Тобто лялька, яка буде в цій виставі, не є новою формою ляльки, але у новій концепції вона, можливо, заграє по-іншому.

Якщо говорити про механіку, то в «Танґо смерті» буде гібридна маріонетка. Я вирішила робити одяг у русі для того, щоб лялька була більш поетичною, не такою побутовою. Уся динаміка і рух будуть застиглими у часі, так принаймні хочеться передати. Це вже не класична маріонетка, і я мусила пристосовуватися до цього, думати, як вмонтовувати одяг. Це свого роду експеримент, щось нове, що хочеться спробувати, але як вийде – не знаю.

У. М.: Щодо живих акторів, то їх у цій виставі понад десять, і це більше, ніж загальна кількість акторів нашого театру. Тобто, ми запрошували ще чотирьох – двох акторів і двох музикантів.

 

Художня майстерня: оздоблення лялькової форми пап'є-маше і виготовлення крісла пані Конопельки

 

Відверто кажучи, цей роман доволі непросто уявити у форматі лялькової вистави. Можливо, якби за нього взявся драматичний театр, це сприйнялося б логічніше. Ось ця специфічність лялькового театру, яка вирізняє його з-поміж інших, – вона здатна завадити роману чи вона, навпаки, наповнить його чимось новим і неповторним?

У. М.: Якщо говорити загалом про театр ляльок, то він ближче до кіно чи мультиплікації, аніж до драматичного театру. У драматичному театрі важливі діалоги, а в театрі ляльок велика кількість діалогів – це смерть вистави. Його характеризують короткі шкіци, зміни місця дії, динаміка і пластика. До прикладу, у «Танґо смерті» пан Володимир створив цілі епізоди, де є суто атмосфера і зовсім немає тексту.

Разом з тим театр ляльок бавиться масштабами, що мені надзвичайно подобається. Полотнище міста виглядає по-справжньому епічним, коли на його тлі з’являється маленька лялька. Тобто, людина перестає бути модулем, масштабом дії. Тому що в драматичному театрі ти нікуди не втечеш від розміру актора, а в театрі ляльок його можна сховати, якщо тобі це потрібно.

В. П.: Існує така річ, як спротив матеріалу, і в ляльках це виявляється особливо. Адже ми намагаємося з неживої матерії зробити щось живе, яке би сприймалося глядачем як таке, що дихає, рухається, мислить, робить вчинки. Я, займаючись театром уже кілька десятиліть, іноді бачу, як артист взяв ляльку за очі чи кинув недбало, і думаю: Боже, їй же боляче! Це як кинути дитину або наступити на кошеня. Ми з лялькою спілкуємося. Щось вона підказує, іноді допомагає, іноді суперечить, часом її треба вмовляти. Це довгий процес, але коли знайдеш до ляльки підхід, вона буде дуже вдячною. І вона може те, чого не може купа живих акторів на сцені традиційного театру.

У. М.: Я от чекаю еротичної сцени, але ляльки ще не готові…

В. П.: Ми всі з острахом чекаємо (сміється). Це сцена у бібліотеці, де Орест зустрічається з панною Мілею, і де кожен з них, обдурюючи одне одного, намагається поцупити трактат.

 

Костюмний цех, де працюють «Надя-чародійка й Оксана-помічниця» 

 

– Пан Володимир ще на початку розмови наголосив, що характери персонажів цього роману значною мірою виформовує мова та їхня взаємодія. А пані Уляна щойно висловила думку, що велика кількість діалогів шкодить ляльковій виставі. Чи не втратиться автентичність і атмосферність роману у зв’язку зі зменшенням кількості діалогів?

В. П.: В остаточний варіант сценарію сцен з діалогами ми набрали по максимуму, артисти їх засвоїли і виробили характери – зерно образу кожного персонажу. Але істина того чи іншого епізоду вийде лише з появою ляльки. Тоді почнеться складний процес знайомства з нею, боротьби, освоєння, спілкування. Я от навіть не знаю, хто в театрі ляльок головніший – лялька чи артист-партнер. Тут на рівних. Але коли лялька чогось не буде видавати чи щось не витримуватиме, ми будемо позбуватися цього.

У. М.: Очевидно, що роман має в собі неоднозначні речі, і очевидно, що в межах 1,5-годинної вистави неможливо розказати всі його історії. Проте ми можемо дати атмосферу Львова ‘30-х років, показати, як він існував до і після приходу радянської влади і фашистів. Тож головним персонажем у нашій виставі є місто, а всі герої – це лише його фрагменти. І коли з’являються тоталітарні системи, вони ніби перемелюють місто, знімають з нього всю цю мозаїку, – і всі опиняються у криївці.

 

– А не побоюєтеся звинувачень у вільній інтерпретації історичних подій і фактів?

У. М.: Очевидно, що будуть різні думки, але ми в жодному разі не стараємося догодити. Вистава – це лише мистецький погляд без претензії на історичну достовірність чи науковість. Ніхто не говорить, що це є однозначною і єдино правильною відповіддю на питання. Особисто в мене воно відгукується, оскільки це практично історія моєї сім’ї. У когось іншого буде інакше. Це просто мистецьке переосмислення роману драматургом, режисером, художником і мною, як автором ідеї. І загальною концепцією проекту залишається, перш за все, формат культурного діалогу.

В. П.: Доскональний аналіз історичних подій і фактів з наукової точки зору не є завданням театру. Театр повинен дати емоційний поштовх, душевне відлуння на змальовані події. Це катарсис. І разом з тим потреба подумати, з якою думкою глядач має вийти після вистави? Можливо, це наштовхне його щось переглянути, знайти якусь історичну довідку, прочитати твори цього автора або інших.

 

Художня майстерня Львівського театру ляльок готується до прем'єри «Танґо смерті»

 

– А яким це відлуння вчувається вам? Що у вашому «Танґо смерті» глядач неодмінно має почути і відчути?

В. П.: Я прагну показати ці характери: романтизовані, дещо гротескові, десь іноді смішні, іронічні і водночас милі, теплі та своєрідні. В історії «Танґо смерті» немає простих людей. Мама-поетеса, яка пише епітафії та ходить по тусовках вітатися з відомими поетами. Пан Кнофлик, який виготовляє мистецькі вироби з домовин. Апельцинер, котрий вирішив провести репетицію свого поховання і запросив поголосити бабусю, яка теж митець у своїй справі. Цього немає на поверхні вистави, але ми намагаємося підкреслити, що проста маленька людина, іноді смішна, іноді мила, здатна на героїчний вчинок, а героїв творить епоха. Сподіваємося, що глядач це прочитає й емоційно дійде такого висновку.

І. К.: Основна лінія твору, як на мене, полягає в тому, що нам потрібно пам’ятати кожну деталь історії. Львів, як окреме мікросередовище, відображав глобальну проблему – що існують різні національності, існують тертя між ними, і питання в тому, як зберегти толерантність і не дозволити агресії керувати тобою. Жодні жертви не мають бути даремними, і, можливо, якби не вони, то не було б і нашої держави. А мелодія Танґо в цьому творі – це власне те, що дає можливість пам’ятати. Звісно, це такий міф, але було б добре не забувати…

 

Фото: Устина Гладиш

25.11.2018