Великий зрив

Делєґація Української Національної Ради у Львові (галицька делєґація).

Перше засідання галицької делєґації Української Національної Ради відбулося в неділю вечером, 20. жовтня 1918. р., під проводом найстаршого віком радника Олександра Барвінського. Нарада велась на тему боєвої організації, підготовлюваної збоку Поляків, щоби не допустити до здійснення нашої державности на території Східної Галичини. На цю небезпеку звернув увагу приявних членів делєґації радник Олександер Барвінський та дораджував, щоби постаратися перенести до Львова Українців жандармів, а також наші (українські) полки з австрійської армії. Про це мали постаратися наші посли у Відні, в центральному правительстві і у Львові, у намісника ґр. Гуїна. Відносна дебата вичерпала цілий вечір, так що тоді не дійшло до уконституовання галицької делєґації Української Національної Ради у Львові. Врешті у першому моменті не признавано більшого значіння цій делєґації, бож провід діяльности був в руках Президії Української Національної Ради і самої повної Ради.

На другий день, 21. жовтня 1918. р. був я з радником Ол. Барвінським у намісника гр. Гуїна в справі польської боєвої орґанізації у Львові, яка підготовлюється вже, щоби напасти на українське населення у Львові та заволодіти Львовом і краєм. Ми питали намісника, чи йому це відоме, та що він думає зробити, щоби не допустити до крівавої боротьби. Намісник зовсім сміло відповів нам, що він нічо не знає про якісь ексцеси збоку Поляків та що він має достаточну кількість війська до своєї розпорядимости, щоби перепинити всякі демонстрації чи атаки. Ця заява намісника всеж таки нас не заспокоїла і я поїхав того самого дня до Відня, а 22. жовтня 1918. р. переказав цілу справу нашій Парляментарній Репрезентації, наслідком чого голова д-р Евген Петрушевич мав порушити цю справу у президента міністрів, але з цього не вийшли ніякі розпорядки ані пересування війська або жандармів до Львова...

Цілий тиждень були наші посли у Відні і там уконституовалась екзекутивна делєґація У. Н. Р., в дні 25. жовтня 1918. р. під проводом д-ра Евгена Петрушевича. До неї вибрано парляментарних послів: д-ра Евгена Левицького, д-ра Льва Бачинського, д-ра Костя Левицького, Миколу Василька, д-ра Теофіля Окуневського, д-ра Володимира Бачинського, д-ра Кирила Трильовського і Антона Лукашевича.

Уконституовання галицької делєґації Української Національної Ради відбулося аж в неділю, 27. жовтня 1918. р. у Львові під проводом приявного п. Юліяна Романчука.

На вступі тієї наради ми переговорювали з провідником соціял-демократів Миколою Ганкевичем про залагодження відомого непорозуміння з делєґатами соціял-демократичної партії, та до залагоди покищо не дійшло.

Далі, я подав до відома членів делєґації, на підставі інформацій з Відня, від Президії Української Парляментарної Репрезентації, яка була рівночасно також Президією Української Національної Ради, що в найближчих днях центральне правительство у Відні має рішити про наші домагання, а саме передачу державної адміністрації Східної Галичини. Коли би це не наступило, в такім випадку має бути скликана до Львова повна Українська Національна Рада на 3. листопада 1918 р., щоби зясувати: що далі робити...

Після пояснень уконституовалася галицька делєґація Української Національної Ради у Львові, вибираючи: головою д-ра Костя Левицького, заступниками голови: радника Івана Кивелюк а і д-ра Івана Макуха; секретарями д-ра Володимира Бачинського, д-ра Степана Барана і д-ра Осипа Назарука; касієром д-ра Івана Курівця і контрольором Олександра Барвінського.

Відтак д-р Степан Баран подав до відома, що Народний Комітет передає цілу орґанізацію Національно-Демократичної Партії до розпорядимости делєґації Української Національної Ради у Львові, яка в тих умовах мусить переняти на себе права і обовязки цілої Української Національної Ради (Буковинська делєґація Української Національної Ради уконституовалась 29. жовтня 1918. р. в Чернівцях, вибираючи головою Омеляна Поповича).

На чергу нарад прийшли: негайне орґанізування українського громадянства, щоби перебрати; державну владу у Східній Галичині і справа військової орґанізації, що були вже передше підготовлювані Народним Комітетом.

Чергове засідання делєґації Української Національної Ради у Львові визначено на 28. жовтня 1918. р. і від тогож дня відбувались ці засідання перманентно та в них брали участь всі члени Української Національної Ради, що були тоді у Львові.

Дня 28. жовтня 1918. р. прийшла до нас вістка з Відня, що Президія Української Парляментарної Репрезентації робить заходи, щоби виєднати від австрійського центрального правительства: передачу державної адміністрації Східної Галичини в руки Української Національної Ради у Львові, та що відносний акт в найближчих днях буде висланий окремим курієром до Львова. Цю вістку передав нам д-р Льонгин Цегельський.

Та делєґація Української Національної Ради у Львові, вижидаючи того акту, підготовляла орґанізацію в краю і у Львові. Вона приймила плян орґанізації нашого громадянства повітовими орґанізаторами, на підставі внесків д-ра Степана Барана і д-ра Романа Перфецького; вказала, як переймати державну адміністрацію в краю; приладила апровізаційну комісію, а також одобрила плян сотника У.С.С. Дмитра Вітовського щодо захоплення під українську команду війська у Львові, себто Українців, які служили під той час в австрійській армії і були у Львові.

Але заповіджений державний акт не приходив з Відня, натомісць приходили вістки, що полудневі Славяне вже проголосили свою югославянську державу і відлучилися від Австро-Угорщини, так само Чехи, — а Поляки впровадили в Кракові Польську Ліквідаційну Комісію, яка обняла вже державну адміністрацію Західної Галичини та в дні 1. листопада 1918. має прибути до Львова, щоби тут обняти державну адміністрацію Східної Галичини та що польський посол Вінкент Вітос приїхав вже потайки до Львова, щоби приготовити тут акцію...

Сприводу тих трівожних вісток радила делєґація Української Національної Ради у Львові дня 30. жовтня 1918. р. до пізного вечера над тим, щоби не вичікувати до 3. листопада 1918. р., коли мала би зібратися повна Українська Національна Рада у Львові, ані на державний акт з Відня, а самочинно вже вчасним ранком 1. листопада 1918. р. виконати акт заняття Львова і перейму державної влади у Львові та в цілому краю. Наради були строго довірочні і тайні.

На цю нараду делєґації У.Н.Р. прийшов також сотник Дмитро Вітовський з членами військової орґанізації, і тоді перед зібраними членами делєґації я спитав його, чи він хоче обняти команду нашого війська і чи почувається в силах обняти це важке й відповідальне завдання. Тоді Дмитро Вітовський станув перед нами по військовому та рішучо заявив, що — обдумав цілу справу, команду переймає і за виконання обовязку відповідає.

Тоді запитав я його, чи має зорґанізовані потрібні військові частини та чи вони є безпечні. На це відповів Дмитро Вітовський, що потрібні частини війська є приготовлені, звязані тайною і певні.

Тоді я далі запитав Дмитра Вітовського, чи має стільки війська, щоби можна було змінювати постої в цілому Львові, чи є кріси, стрільний матеріал і апровізація. На ці запити він відповідав рішучо і успокоюючо. Тоді спитав я його, чи не булоб вказане: відсунути виконання того акту на кілька днів, щоби ліпше підготовити наші військові сили для заняття і удержання Львова. На цей запит сот. Вітовський відповів, що не треба і не можна відсувати означеного дня, бо змова моглаб бути зраджена та що у війську небезпечно зміняти гасло!

Я був здивований тими дуже певними відповідями, і підчеркнув їх для памяти приявних членів У.Н.Р.

Ось так станув перед нами близько день 1. листопада 1918. р., а тут нема звідомлення з Відня, що там зробила наша президія. Тому делєґація Української Національної Ради у Львові, на цьому засіданні ще вирішила: переняти на себе права і обовязки цілої Української Національної Ради і вислати в останнє дня 31. жовтня 1918. р. своїх представників до австрійського намісника Галичини ґрафа Гуїна у Львові з вимогою передати адміністрацію Східної Галичини Українській Національній Раді у Львові, згідно з цісарським маніфестом з 16. жовтня 1918. р.

Депутація Української Національної Ради у галицького намісника Графа Гуїна у Львові, 31. жовтня 1918. р.

В полуднє 31. жовтня 1918. р. явилася депутація Української Національної Ради у намісника під проводом голови д-ра Костя Левицького. До цеї депутації входили: д-р Сидір Голубович, Вол. Сінгалевич, о. Александер Стефанович, Іван Кивелюк, д-р Степан Баран і д-р Льонгин Цегельський.

На узасаднення наших вимог, щоби намісник передав в руки Української Національної Ради у Львові державну адміністрацію Східної Галичини, з нашого боку подали ми такі причини: право самовизначення українського народу, що вважає Східну Галичину своєю національною територією та покликав до життя Українську Національну Раду як свою конституанту, для виконання його іменем державного права на цій території; — далі маніфест австрійського цісаря з 16. жовтня 1918., що узнав це право Національних Рад, — як також небезпеку, яка грозить українському народові від Поляків, що взяли вже у свої руки Західну Галичину і незабаром схочуть також забрати Східну Галичину під свою державну владу...

Намісник ґраф Гуїн відразу відмовив нашому домаганню, заявляючи, що в цій справі він не має ніякого приказу — ані від цісаря, ані від центрального правительства і тому вважає своїм обовязком оставати на становищі австрійського намісника. До того він додав, що свого Уряду не зложить також в руки Поляків, хочби як вони цього жадали, бо він думає, що Галичина має бути під австрійською владою аж до часу вирішення справи мировим конґресом, а в іншому разі прийде до страшної боротьби між обома народами в краю, перед чим він нас остерігає...

Конференція з намісником трівала дві години і не довела до порозуміння, бо намісник безумовно обстоював своє становище. Ми відійшли від нього, не натякуючи про якісь інші наміри з нашого боку.

Пополудні тогож дня 31. жовтня 1918. р. відбулося знову засідання делєґації Української Національної Ради у Львові, при участи відпоручників військової орґанізації.

Зібрані вислухали звіту з конференції у намісника та розважували, що далі робити, чи вижидати сподіваної інформації з Відня, чи вичікувати, що зроблять Поляки, чи зараз приступити до виконання акту перейми влади. З тієї конференції у намісника ми довідались, що з Відня не прийшов заповіджений державний акт, та ми догадувались, що Поляки вже заходили до намісника в справі ліквідації галицької території на їх хосен, — була отже небезпека, що як негайно не возьмемо Львова, то Поляки нас випередять і справа пропаде...

Тому, розваживши те все, — однодушно постановили зібрані члени Української Національної Ради виконати акт перевороту заняттям міста Львова зі всіми державними установами — досвіта 1. листопада 1918., та віддали сотникові Дмитрові Вітовському начальну команду над українським військом.

Щоби перевести цей акт, розіслано зараз курієрів до наших орґанізацій в краю, щоби вони негайно заняли всі уряди на своїх місцях і орґанізували військо...

Два протоколи нарад Ради Міністрів у Відні з 31. жовтня 1918. р.

Яке становище тоді заняло останнє австрійське правительство, виказують протоколи нарад Ради Міністрів у Відні з 31. жовтня 1918. р., котрі подаю в дослівнім перекладі (Оті протоколи Ради Міністрів я сам переписав в дні 26. листопада 1919. р. з ориґіналу, за дозволом шефа президіяльної канцелярії радника Клімші).

„І. Протокол Міністерської Ради, що відбулася у Відні, 31. жовтня 1918. р. під проводом президента міністрів д-ра Лямаша (М.R.Z. 67).

При III. точці наради переходить президент міністрів до депеші польської управи („der polnischen Verwaltung“), котра уконституовалася як ліквідаційний комітет для краю, та до бажання Українців про поділ адміністрації, що до цього навязується. Він ставить внесення, аби на цю депешу відповісти так:

Правительство не підносить ніякого заміту проти того, щоби відповідаючи гадці зєдинення польських областей Австрії з независимою польською державою, вже тепер перейшла адміністрація тих областей в руки польських заступників та воно радо заявляє готовість, про невирішені питання увійти в переговори з цим заступництвом. Але воно при цьому застерігається безумовно, що польське заступництво не буде розтягати своєї діяльности на українські области, узнаючи рівне право української нації до створення самостійного державного орґанізму, котрого границі будуть устійнені на підставі порозуміння націй, евентуально мировим договором.

Оцим визначується заразом витичну лінію, по якій думці належить віднестися до українських бажань.

Міністер суспільного здоровля д-р Іван Горбачевський оспорює, начеби таке ставлення справи було можливе до приняття для Українців.

Міністер д-р Ґалецкі думає, що також по боці польськім піднесеться опір проти цього становища. Але у всякому разі він є готов, особисто заняти таке становище, бо воно зовсім покривається із заповідженнями Найвищого Маніфесту з 16. жовтня ц. р.

По довшім прояснюванні, в котрім брали участь майже всі члени кабінету, одобрює переважаюча більшість кабінету предложения президента міністрів.

Того самого дня відбулася друга нарада Ради Міністрів та з неї списано: II. протокол з 31. жовтня 1918., під проводом президента міністрів д-ра Лямаша. Міністер суспільного здоровля д-р Горбачевський неприявний.

Президент міністрів заявляє до III. точки наради, що Українці не приняли формули, условленої на останній міністерській Раді щодо передачі Полякам адміністрації в Галичині. Вони добачують в цьому тільки академічне признання, що не має ніякої практичної вартости, бо Поляки дійсно мають в своїх руках адміністрацію. Вони обстають з найбільшою рішучістю, щоби розмеження (die Abgrenzung) вже тепер устійнити. Вони готові, запоручити Полякам означені свободи, одного Поляка приймити до свого правительства, та йому признати право „veta“ у всіх польських питаннях.

По довшім поясненню цілого ряду питань, ставить президент міністрів запит, чи не булоб можливе, прийти назустріч безперечно оправданому жаданню Українців про їх власну адміністрацію цим способом, що староства, переважно заселені Українцями, будуть обсаджені Українцями.

В дальшій дебаті постановлює міністерська Рада дати Українцям такі признання: Правительство негайно доручує намісникові, у всіх областях Східної Галичини з українською національністю обсадити Староства і Повітові Дирекції Скарбу урядовцями української народности, за порозумінням 3 Українською Національною Радою. Один з цих старостів буде настановлений начальним орґаном.

Також на залізничих стаціях цих повітів установиться залізничих урядовців української народности, наскільки такі будуть. Якщо основний закон про судейську власть цьому не противиться, будуть в тих повітах заіменувані судді української народности, як такі стануть до розпорядимости. Про відповідний приріст у всіх згаданих категоріях подбається.

Лямаш (в. p.)"

Цей останній державно-правний акт цісарського правительства Австрії є висловом політики австрійської монархії супроти українського народу. В засаді визнається рівне право української нації до самостійного державного орґанізму, але без державних границь, хоча ці границі можна було негайно означити, тимчасово на підставі границь области Львівського апеляційного суду. Австрійське правительство ніби відступало нам належну державну територію, але рівночасно хотіло там удержати Австрію чи Польщу.

А до того наш міністер д-р Іван Горбачевський по першому засіданні Ради Міністрів подається до димісії і відтак без нього так фатально вирішують нашу справу... (пр. пор. Д-р Ярослав Окуневський, Роз¬мова з архикнязем Вільгельмом дня 4. серпня 1918. року. — у фейлетоні „Діла“ з 10. травня 1931.)

Це діялось у Відні, вечером 31. жовтня 1918., а ми у Львові цього не знали.

Вранці 1. листопада 1918. р. крісові вистріли; дали знати, що наші занимають Львів, та по семій годині рано прийшов до мене нач. командант сотник Дмитро Вітовський і зголосив мені, як тодішному голові делєґації Української Національної Ради у Львові, що наші війська заняли вже Львів і обсадили всі державні установи без проливу крови і взагалі без жертв. Намісника і австрійську військову команду інтерновано на їх місцях, а львівський маґістрат обставлено військом; на ратушевій вежі над австрійським орлом замаяв жовто-блакитний стяг.

Я зложив тоді сотникові Дмитрові Вітовському подяку за щасливе переведення цього першого військового акту та побажав йому видержати на занятих становищах. На це Дмитро Вітовський запевнив мене, що наше військо у Львові (тисяч кількасот людей) держиться добре та що становище зовсім певне...

В місті був спокій, і тільки від часу до часу чути було крісові постріли наших стеж, які по вулицях відбирали зброю.

Незвичайна радість була серед Українців, констернація серед Поляків, а здивування серед Жидів, які питали вартових вояків з українськими відзнаками: що таке сталось? — „Прийшла Україна!“ — відповідали вояки.

Перед полуднем 1. листопада 1918. р. відбулась у Львові ще нарада з деякими нашими повітовими орґанізаторами, які приїхали тут із краю, щоби безпосередно взяти інструкції та леґітимації як комісарі Української Національної Ради, для перейняття влади в повітах.

Я, з моєю родиною, похоронив тогож дня в полуднє мою доньку Стефанію, що не видержала тяжкої грипи і померла в дні 29. жовтня 1918. Просив тоді членів Української Національної Ради, щоби мене звільнили від обовязку проводу в Національній Раді. Та вони відповіли, що я мушу остати на тому становищі, хоча знають, що мені дуже важко, бо вони не можуть обійтися без мойого проводу. В таких умовинах я став головою Української Національної Ради у Львові.

(Д. Долинський (Федь Федорців): Крик житя. Боротьба Українського Народу за волю і незалежність. Календар „Просвіти” 1920: Огляд подій за рр. 1918. і 1919. — на стор. 265. каже: „Листопадовий акт довів до переґрупований українського політичного представництва. Довголітний політичний провідник австрійських Українців, д-р Кость Левицький, відійшов в сутінь. До проводу прийшли нові люди з д-ром Евг. Петрушевичем на чолі. Ся переміна в нічім не змінила положення українського народу“... Так, воно й правда, що мене нераз відсували в сутінь, але як прийшла знову тяжка праця, тодо неї мене заставляли і я цим не зражувався та старався виконати як слід мої обовязки національні і громадянські. Про це згадав опісля Д-р Лев Бачинський зі Станиславова, в дні мого ювилею, 18. XI. 1929, — ось таким привітом: „Вельмишановний Добродію! Я був свідком великої частини Вашої громадянської праці, я подивляв Вашу обовязковість і пильність, що примушували Вас не знеохочуватися перешкодами, які Вам ставили Ваші найближчі співробітники і тому я, хоч часто не погоджувався з Вашими поглядами, все відносився з глибокою пошаною до Вашої Особи. Нехайже буде мені вільно в день Вашого Ювилею найтися між тими, що узнають Вашу велику заслугу для українського народу, і побажати Вам, щоби Ви ще довго Своєю обовязковістю і муравлиною пильністю присвічували молодшому поколінню. З глибокою пошаною Д-р Лев Бачинський”.)

По полудні цього дня перейняли Намісництво відпоручники Української Національної Ради. Під проводом голови д-ра Костя Левицького пішли вони до намісника ґрафа Ґуїна і на підставі доконаного акту перевороту зажадали від нього формальної передачі державної управи краю в їх руки.

Намісник, незвичайно зворушений подією з ранку цього дня, заявив нам, що він є тепер вязнем українського війська і як такий не може виконати ніякого акту в хосен української держави і тому по докладній розвазі він рішився передати свій уряд в руки віцепрезидента Намісництва п. Володимира Децикевича, а цей поступить по своїй волі. Відносна грамота була вже приладжена і підписана намісником та він вручив її л. Децикевичеві в нашій приявности.

В дальшій розмові з нами сказав намісник ґраф Гуїн вже свобідніше, що він як цісарський намісник не міг інакше поступити супроти Українців, хоча признає їм повне право до Східної Галичини; що по останній конференції з нами він догадувався чогось недоброго; але мусить нам признати дуже зручне і гладке переведення акту перевороту, а уступаючи зі свого становища, бажає нам успіху та просить нас про особисту свободу, щоби міг в найближчих днях без перепон виїхати зі Львова.

Відпоручники Української Національної Ради відповіли намісникові, що залишають йому повну свободу, дякують за все добре, що він міг зробити українському народові та бажають всього найкращого і з тим словом розпращалися з останнім австрійським намісником у Львові.

Відтак пішли відпоручники Української Національної Ради до бюра віцепрезидента Володимира Децикевича, як заступника намісника і йому поновили своє домагання передачі управи краю. На це відповів п. Децикевич, що по думці цісарського патенту з 16. жовтня 1918. р. і однодушного жадання українського населення передає свій уряд Українській Національній Раді.

Про переєм влади списано негайно урядовий протокол та рівночасно віддано п. Володимирові Децикевичеві тимчасову управу Намісництва у Львові. Цей протокол підписали іменем Української Національної Ради пп. д-р Кость Левицький і д-р Льонгин Цегельський та п. Володимир Децикевич як передаючий заступник австрійського намісника. З наших людей був тоді в президії Намісництва радник д-р Лев Є х.

Вечером тогож дня перебрано також військову команду — на площі Бернардинській у Львові. З австрійською військовою командою у Львові пішло без опору, бо австрійські коменданти лишились були без війська. Українські частини перейшли до нас, а інші, як польські, чеські і німецькі, розійшлися домів.

Австрійський командант ґенерал Пфеффер разом з товаришами військової команди у Львові передав свою владу в наші руки, як побачив, що його військо розходиться.

Так само інші представники австрійського уряду не ставили опору ні перепон.

Таким чином Українська Національна Рада фактично і правно стала переємцем уряду Австрії, бувшого суверена українських областей, силою права самовизначення. Особою суверена став український нарід галицької землі.

Тогож дня оповіщено у Львові таку відозву:

„До населення міста Львова!

Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської Монархії

Українська Держава.

Найвищою державною владою Української Держави є Українська Національна Рада.

З нинішним днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Дальші зарядження видадуть цивільні і військові орґани Української Національної Ради.

Взивається населення до супокою і послуху тим зарядженням.

Під цею умовою безпечність публичного порядку, життя й майна, а також заосмотрення в поживу вповні запоручається.

Львів, 1. листопада 1918.

Українська Національна Рада“.

Перша відозва Української Національної Ради у Львові до українського народу.

В дні 1. листопада 1918. р. появилася отся відозва:

„Український Народе!

Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний громадянин Української Держави.

Дня 19. жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської Монархії Українська Держава і її найвища власть Українська Національна Рада.

З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Український Народе!

Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш як непобідимий мур при Українській Національній Раді і відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу.

Заки будуть установлені органи державної власти в законнім порядку, українські орґанізації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди і в імени Української Національної Ради виконувати власть.

Де того ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Українській Державі уряди мають бути усунені.

Всі жовніри української народности підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властей Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону. Українських вояків з фронтів відкликається отсим до рідного краю на оборону Української Держави.

Все здібне до оружя українське населення має утворити боєві відділи, які або увійдуть в склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок, особливо мають бути оберігані залізниця, почта й телєґраф.

Всім громадянам Української Держави без ріжниці народности і віросповідання запоручається громадянську, національну і віроісповідну рівноправність.

Національні меншости Української Держави — Поляки, Жиди і Німці — мають вислати своїх відпоручників до Української Національної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обовязують дотеперішні закони, наскільки вони не стоять в противенстві до основ Української Держави.

Як тільки буде забезпечене і укріплене істновання Української Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосередного і тайного виборчого права Установчі Збори, які рішать про дальшу будучність Української Держави.

Склад утвореного Українською Національною Радою кабінету і його програму оголоситься.

Український Народе!

Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Українська Національна Рад а“.

Ось так перейшов перший день нашої державности, день 1. листопада 1918. р. у Львові.

Польська боївка і уступлення Дмитра Вітовського.

Другого дня, 2. листопада 1918. р. донесено мені, що у члена Краєвого Виділу, радника Івана Кивелюка мала бути вечером 1. листопада ц.р. депутація Поляків, зложена з віцепрезидента міста Львова проф. Хлямтача і члена Краєвого Виділу п. Домбського, з проханням, не допустити до проливу крови в місті Львові та зав’язати спільний громадянський комітет і видати відозву до населення міста Львова. Та в цій справі мала відбутись, в полуднє 2. листопада 1918. р. конференція у Краєвім Виділі у Львові з краєвим маршалком Нєзабітовським; і віцепрезидентом міста Львова проф. Хлямтачем.

Члени Української Національної Ради, що були тоді у Львові, сходилися постійно на наради в салі Ставропігійського Інституту (при вул. Бляхарській) та що дня перед полуднем збиралися під. моїм проводом на формальні наради Української. Національної Ради, яку вони тоді дійсно творили та яка тоді була першим нашим начальним Державним Урядом, що видавав розпорядки на Львів і на цілий наш край.

Тогож дня, 2. листопада 1918. р. прийшли перші вісти з краю про переєм влади нашими повітовими орґанізаціями. Тоді члени Української Національної Ради розважували, чи маємо йти назустріч домаганням Поляків у Львові, чи не вдаватись з ними в ніякі переговори. Перед полуднем цьогож дня вирішила Українська Національна Рада, що як Поляки узнають нашу державну владу, то можемо з ними говорити, щоби у Львові без проливу крови удержати лад і спокій. І тому в полуднє поїхали наші делєґати, я з д-ром Михайлом Лозинським, до сеймового будинку на цю конференцію.

З початку тієї наради підніс був проф. д-р Хлямтач думку, щоби створити спільну польсько-українську Раду Адміністраційну, яка малаб вести тимчасову адміністрацію краю, значить аж до вирішення долі Галичини за порозумінням обох народів, чи там покликаними чинниками міжнародної політики. На це ми відповіли, що наш український нарід виконав належне йому право самовизначення та обняв державну владу на території Східної Галичини, і тому ми ніяк не згодимося на якусь краєву мішану комісію, бо від вчера є українська Галичина нашою державою, — але шануючи самоуправу міста Львова та бажаючи удержати спокій без проливу крови, ми погоджуємося, щоби в місті Львові створити спільний громадянський комітет. Польська сторона побачивши наше рішуче становище в тій справі, не обставала вже при свому первісному побажанні і згодилася на предложення, яке поставив відтак з нашого боку д-р Михайло Лозинський, а саме, що громадянський комітет у Львові може заснуватись на таких умовах: що в президії того комітету буде з нашої сторони д-р Степан Федак; що цей комітет має тільки старатись, щоби був лад і спокій в місті; що ніякої польської боївки не буде, та що до того комітету увійдуть представники: Українців, Поляків і Жидів...

Але заки ще ці наради покінчились, вже по Львові свистали кулі: від політехніки і міської школи ім. Сенкевича. Про наступи польської боївки доніс нам заразже при кінці наради д-р Роман Перфецький та цю вість приймила польська сторона зі здивуванням, начеби про це нічого не знала, обіцюючи притому, що це усунеться, коли громадянський комітет оголосить відозву до населення міста Львова. Та опісля сталось інакше...

На діяльність Української Національної Ради у Львові складались тоді справи, яких поладнання вимагала пекуча хвиля, а саме — орґанізація тимчасової адміністрації, орґанізація війська і харчеві справи.

В неділю рано, а саме дня 3. листопада 1918., прийшов до мене наш військовий командант Дмитро Вітовський і доніс мені, що польська боївка почала наступ наскоками на наше військо, яке знає воювати з ворогом у полі, а не вміє вести боротьби з населенням в місті й тому починає розходитись домів, — та що він, Дмитро Вітовський почуває вже перевтому і виснаження сил і складає команду над нашим військом. На це я остовпів.

Я зясовував Вітовському його приречення з 30. жовтня ц. р., зперед трьох днів, як нараджувалась делегація Української Національної Ради про виконання перевороту, вказуючи на незвичайно важний історичний момент, на шкідні наслідки, які його добровільне уступлення викличе між військом, — так що ми через те можемо програти цілу справу; впевнював його, що нема ніякої причини, щоби він мав уступати, та це нічого не помогло. Він заявив мені остаточно і невідклично, що уступає зі становища військового команданта, бо не почувається на силах.

Тоді я ще раз нагадав собі цю хвилину, як Вітовський представлявся мені в часі засідання делегації Національної Ради, як він сміливо висказувався про своє завдання і як я тоді сумнівався про його військові спосібности. Тепер переконався, що я мав рацію... Вже тоді прошибла через мою голову перша скорбна думка, що такими силами не добудемо нашої справи. Проте я ще вірив, що доберемо інших людей, та що наш нарід в краю відгукнеться масово та поставить силу, виказуючи зрозуміння своєї державности...

Та покищо, годі було Вітовського навернути, тому я спитав: кого він дораджує на свого наступника. На це він відповів, що від себе не ставить пропозиції і залишає вирішення президії Національної Ради. В цьому моменті прийшов мені на думку отаман Гриць Коссак та я поспитав Вітовського: що він думає про нього як команданта. Вітовський сказав не надумуючись, що уважає Коссака зовсім відповідним на команданта і заразже відійшов виправдуючись, що є хорий, і притому прохав мене, щоб найскоріше настановити нового команданта.

Колиж я знову став роздумувати — кого покликати на команданта, то наче провидінням покликаний зайшов до мене Гриць Коссак і заявив, що зголошується до служби, яку йому призначить Національна Рада.

Ось так в дні 4. листопада 1918. р. ми мали вже нового команданта от. Гриця Коссака. У Львові почалась польсько-українська війна, бо польська боївка виступила явно до бою.

Обєктивний польський історик про день 1. листопада 1918. р.

Польський історик, котрого можна назвати обєктивним та мабуть найбільше обєктивним щодо Українців, ось як зясував події і обставини, які довели у нас до дня 1. листопада 1918. р. (Wskrzeszenie Państwa Polskiego. Szkic hi¬storyczny. Tom II. 1919 —1923, Kraków, 1925, стор. 29 і 30).

"Największą raną na ciele Polski była Galicja Wschodnia. Legjony polskie, które stały na jej granicy, opuściły ją pod wodzą Hallera, a po części dostały się do więzień austrjackich. Komenda naczelna austrjacka, oddając władzę nad wojskiem Polakom w Krakowie, oddała równocześnie d. 30. października żołnierzy ruskich Radzie narodowej ukraińskiej we Lwowie. Komenda ta oddawna niechętna Polakom i dążąca do podziału Galicji na część polską i ruską, przygotowała oddanie Galicji Wschodniej Ukraińcom przez to, że usunęła z niej oddziały wojskowe polskie, a zatrzymała pułki złożone z żołnierzy ruskich. Pułki te, dowodzone przez oficerów niemieckich, nie rozsypały się jak pułki zachodnio-galicyjskie, złożone z Polaków. Cały materjał wojenny nietylko na obszarze Wschodniej Galicji, lecz także na okupacji austrjackiej rosyjskiego Podola dostał się w ich ręce. Z wielką też łatwością d. 1. listopada Rada narodowa ukraińska przez wojsko oddane jej opanowała Lwów, a następnie wszystkie powiaty wschodniej Galicji. Tylko w pogranicznym Przemyślu podjęto próbę zaprowadzenia wspólnych rządów polsko-ruskich, ale i tym powiatem zawładnęli po kilku dniach Ukraińcy. Cios po ciosie spadał na kraj, na którym kultura polska od sześciu wieków takie wycisnęła piętno, którego rządy przed wybuchem wojny znajdowały się w rękach polskich. Dzierżąc te rządy z ramienia Austrji i popierając ruch narodowy ruski przeciw groźnej propagandzie rosyjskiej, Polacy nie zdołali się jednak ostatecznie pogodzić z Ukraińcami i ich dla siebie pozyskać. Przeszkodziła temu przed wojną narodowa demokracja, która natomiast zgodziła się na oddanie tego kraju Rosji, kołysząc się złudną nadzieją, że wojska rosyjskie zdobędą nam za to zabór pruski. Po ostatecznem wyparciu i pogromie Rosji, kraj ten znalazł się teraz nagle nie w rękach polskich, lecz ukrainsko-ruskich.“

Автором цього історичного начерку має бути п. Михайло Бобжинський, бувший галицький намісник, що прийшов був в дуже тяжких обставинах, після Андрія ґр. Потоцького в 1908. р.

Та хоча він був поважний і обєктивнйй супроти нас Українців, то в тому зясуванні шляхів, якими йшов до нас день 1. листопада 1918. р., він був мабуть недокладно поінформований і тому написав незгідне з правдою, начеби начальне австрійське командування, передаючи владу над військом у західній Галичині Полякам в Кракові, передало рівночасно дня 30. жовтня 1918. р. українських вояків Українській Національній Раді у Львові, а це було якраз навпаки, бо цього не хотіли нам дати: ані начальне австрійське командування, ані намісник, ані міністри у Відні. Цеж доказують наведені вже події та документи, понад всякий сумнів.

Так само незгідне з тодішними подіями є твердження, немов би то австрійське начальне командування взагалі приготовило передачу Східної Галичини Українцям через те, що усунуло з неї польські військові відділи, а затримало полки зложені з українських вояків, бо в Галичині були завсіди мішані полки...

Але, поминаючи те, — для нас важне є це зясування політики Поляків супроти галицьких Українців, яке зовсім щиро подає автор згаданої праці, що займав становище австрійського (цісарського) намісника Галичини та визначився найбільшою обєктивністю між польськими істориками. Нема тут вже банальних лєґенд, начеб українство було видумкою австрійських Стадіонів, а також нема вже надутих ревеляцій, начеб українство виринуло за пруські марки, але все ще покутує фальшива лєґенда, немовби то Австрія з кінцем світової війни зорґанізувала Західну Україну і її військові сили під командою австрійських старшин. Тому спираючись на історії відносних подій мусимо безумовно обстоювати, щоби й ці останні лєґенди не повторювались в історії української державности.

* * *

Ми самі піднялися силою нашого національного духа та права на життя української нації.

А день 1. листопада 1918. р. не прийшов нам з ласки сильних побідників, а прийшов з нашої постанови і орґанізації. Цей день побіди українства ми підготовлювали десятками років, освідомлюючи і піднимаючи наш нарід та маємо право сказати: ми не лукавили з ніким, а просто йшли!