Як репортер може віднаходити істину навіть в тоталітарній державі. Американський журналіст Девід Саттер про свій досвід роботи в СРСР: «Це не була нація – це була брехня. І коли це показали, не залишилося нічого, що могло би тримати колишній Союз купи».
Девід Саттер 20-річним юнаком приїхав працювати в СРСР. Тоді на нього дивилися зверхньо і поблажливо, називаючи «оґурцом». Але Девід вже тоді знав, що хоче не просто писати репортажі, а досліджувати суспільство. Він працював кореспондентом The Wall Street Journal та Financial Times у Москві. Зараз 71-річний Саттер є автором кількох книг про розпад СРСР і пострадянську Росію, куди йому заборонили в’їзд з 2014 року. Наполегливість та бажання знайти правду можливі навіть у тоталітарній країні. Про це він розповів у Школі журналістики Українського католицького університету.
Там, де обіцяють ідеальне суспільство
Коли я був двадцятилітнім, здавалося, що у світі немає нічого важливішого за Радянський Союз. Він видавався альтернативною реальністю: загрозливою, але дуже цікавою. В університеті я мав змогу обрати російську мову для вивчення. Це було досить незвично для Чикаго, але мій батько казав, що це може бути перспективно.
Мене інтригував Радянський Союз. У 1969 році я вперше потрапив до Києва. Тоді місто було повністю російськомовним, а українську можна було почути хіба що від дуже простих людей – прибиральниць чи вахтерів. Київ нагадував російське місто, яке нічим не відрізнялося від інших.
Наймолодший кореспондент Financial Times
До поїздки я працював у кримінальній хроніці Chicago Tribune. Темою моєї курсової в Оксфорді були праці Ханни Арендт, яка писала про тоталітаризм, зокрема російський. Мій оглядач на захисті запитав мене: «Куди ти хочеш поїхати?» Це було дивно, адже це не була співбесіда. Потім він спитав, якими мовами я володію. Я відповів, що знаю російську, і запропонував показати йому свої роботи. Він поспіхом відповів: «Так, надішли мені щось». Так я став наймолодшим московським кореспондентом Financial Times.
У Росії мені казали: «Така молода людина – і така солідна газета». Мене часто називали «оґурцом». Одна дисидентка поділилася своїм першим враженням про мене: «Це ж яких дурненьких і несерйозних людей вони сюди відправляють». Звісно, згодом вона змінила свою думку.
Нетиповий кореспондент в СРСР
Іноземні кореспонденти не любили працювати у Москві. Як Нью-Йорк називають «великим яблуком», так за аналогією Москву жартома називали «великою картоплею». Міжнародні видання надсилали кореспондентів без знання російської мови та інтересу до СРСР на два, максимум на три роки. Вони не знали мови, тому залежали від такої відомої структури, як Управління з обслуговування дипломатичного корпусу. В їхніх апартаментах були мікрофони і навіть камери, телефони більшості американців прослуховували. У магазинах не було що купити, навіть у спеціальних магазинах для іноземців не було вибору. Якщо американські репортери страждали тут, то їхні дружини – вдвічі більше. Я був винятком. Я був самотнім, молодим, наполегливо вивчав мову. Щоразу, коли чув нове для мене слово, записував його у блокнот, який завжди носив із собою. З часом я досить добре вивчив російську і перестав бути частиною іноземців у Росії.
Американські кореспонденти отримували інформацію англійською від російських офіційних дипломатичних служб. Вони не мали прямого контакту з суспільством, люди були для них абстракцією. Вони бачили цих людей на вулицях, але самі їздили на автомобілях, поки місцеві жителі користувалися метро.
Вони писали про факти, а не про їхнє значення. Я був зацікавлений у сенсах і почав діяти по-іншому – зустрічався з росіянами, говорив з дисидентами, які отримували інформацію від репресованих. Я вже почав збирати інформацію для книги. Найважливіше, що я встиг зрозуміти за цей час: історія завжди глибша, ніж сама подія. Подія, звісно, цікавіша, але справді важливо – що стоїть за цією подією.
Хибна реальність Радянського Союзу
За наступні три роки я став успішним репортером, бо працював по-іншому. Події були моїм вторинним завданням, первинним було дізнатися про суспільство.
В Оксфорді я зрозумів, що усі тоталітарні системи мають на меті силою накинути хибну версію реальності усім людям. Це і відбувалося в СРСР. У суспільстві, базованому на хибній версії реальності, ті, хто логічно думають та аналізують, неодмінно опинятимуться у психлікарнях.
Журналіст «Московської правди» розповідав, що він телефонував директору заводу і запитував: «Ви чули вчорашній виступ Брежнєва? Що ваші робітники про нього думають?» Директор казав за робітників, називав кілька прізвищ реальних людей. І ці люди наступного дня з газети дізнавалися, що вони думають про виступ Брежнєва. Їхніми думками було те, що їм казали думати.
Цей уявний світ мав гіпнотичний ефект. Якщо наодинці кожен думав інакше, то на спільних зустрічах всі погоджувалися. Адже коли всі кажуть однаково, виникає сумнів у власній правоті. Наслідком цього було подвійне думання (double-thinking), яке описав Оруел у «1984». Годі казати, що це мало вплив на моральність. Коли свідомість людини поділена, вона і принципів не дотримується, і вважає, що універсальної моральності немає. А саме на цій ідеї і ґрунтується західна традиція – вірі, що мораль однаково застосовується до кожної людини.
Тоді я зрозумів, що СРСР не буде тривати вічно – він був надто штучним, вигаданим і залежним від сили.
Союз розпався через внутрішні процеси, які не були видимими назагал. Тому це здавалося несподіванкою. Це не була нація – це була брехня. І коли це показали, не залишилося нічого, що могло би тримати колишній Союз купи.
Крах «уявного світу»
У своїй книжці «Менше знаєш, краще спиш» я описав, що сталося після колапсу цього уявного світу. Люди в Росії думали, що важливо трансформувати економічні структури, але головна проблема – не економіка, а свідомість людей. На зміну комунізму та соціалізму виник криміналітет і олігархат, що призвело до страшної бідності. Через це Єльцин став дуже непопулярним – його підтримка була всього 2%.
У книжці я описав злочини, які були вчинені у пострадянський період. Я вважаю, що шукати правду – це і є професія журналістів. У Росії стали вдавати, що моя робота – конспіративна теорія. Після українського Майдану 2014 року мені заборонили туди в’їжджати. Але я досі можу контактувати з росіянами, тому так легко мене позбутися їм не вдасться.
Це дивно – у Росії я жив чесно, не порушував правил і не брав хабарів, а в’їхати туди не можу. Усе мало би бути навпаки. Я вдячний за свій досвід у СРСР, Росії та Україні. Захистити Україну – це і ваш обов’язок. Я переконаний, що потрібно шукати правду і не боятися.
Занотувала Орися Грудка
Знимки Ірини Громоцької
04.11.2018