Значний відсоток людей, котрі досягають успіху в найрізноманітніших сферах, зокрема у бізнесі, отримали спершу гуманітарну освіту, а лише згодом – спеціалізацію в іншій галузі. Про що свідчить це спостереження, у чому феномен гуманітарних наук, чому вони потрібні людям технічних спеціальностей та навіщо самим гуманітаріям об’єднуватися на базі спільної платформи, розповів Олег Турій – історик, проректор із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету.
Тепер в Україні відчувається певний занепад гуманітарних наук – чи радше зацікавлення ними. І чимало причин закорінені в нашому недавньому минулому. Адже офіційна радянська ідеологія була розбудована на акцентуванні вирішальної ролі «людей праці» (яку ототожнювали з фізичною працею), особливо – «робітничого класу». А інтелігенція могла бути лише «трудовою». Тому на побутовому рівні сформувався образ вченого, науковця, інтелектуала як «нероби». Водночас це «неробство» мало свої принади і для багатьох ставало заповітною мрією.
Поширеною в багатьох сім’ях була фраза: «Треба віддати дитину вчитися, щоб тяжко не працювала». Іноді це могло звучати ще відвертіше – «щоби нічого не робила». Чи не тому історичні, філософські та юридичні факультети були такими популярними і «престижними», а їхні випускники працювали не лише в сфері освіти й науки (звісно, радянських), а часто робили кар’єру в компартійних та профспілкових органах, силових структурах тощо. З цим пов’язана ще одна характерна риса гуманітарних та суспільних наук у радянські часи – вони ідеологічно та кадрово обслуговували тодішню тоталітарну систему. Тому з розвалом цієї системи і ці дисципліни, і їхні представники виявилися сильно дискредитованими разом із нею.
Наслідки видно й сьогодні: по темах дисертицій і навчальних курсів, за змістом публікацій і способом проведення конференцій… Дуже парадоксальним і навіть прикрим є те, що нерідко представники молодшого покоління, які не виростали в радянській системі, ще з більшою ревністю та послідовністю демонструють типові «совкові» підходи, ніж мої ровесники. Це для мене феномен, який потребує серйозного осмислення.
З іншого боку, ми бачимо, як останніми роками прогресує інтерес до технічних наук, цифрових та біотехнологій. Це те, що притягує студентів, дослідників – і у що вкладають колосальні кошти… Але з досвіду двох світових воєн, жахіть тоталітарного насилля та теперішніх «гарячих» і «заморожених» конфліктів бачимо, що технічні досягнення без гуманітарного чи навіть гуманного аспекту можуть стати страшною зброєю, що руйнує свідомість людей та їхнє життя. І що більше можливостей має штучний інтелект, то важливішим і необхіднішим стає гуманітарне знання.
Виклики, які стоять перед людством, по-новому формулюють традиційне завдання гуманітарних наук: виховувати думаючих людей. Адже без серйозної духовної, культурної та інтелектуальної основи ми не зможемо встояти перед «гібридними війнами», «постправдою» й іншими маніпуляціями свідомістю. Якість нашого вибору суттєво падає, а вразливість – зростає.
– Щораз частіше студенти технічних програм хочуть, щоб їм викладали гуманітарні курси. Яку перспективу дають «неточні науки» фахівцям з інших галузей?
– Якщо ми проаналізуємо історії становлення успішних бізнесменів, винахідників чи інших людей, які зробили прориви у різних ділянках науки чи економіки, то зауважимо, що часто вони отримали спершу базову гуманітарну освіту, а згодом – спеціалізацію в якійсь вужчій прикладній галузі. Як результат – були конкурентнішими на ринку праці та ідей. Отже, людина, котра має гуманітарний фундамент, почувається вільнішою в сферах, які, можливо, є ще не зовсім знаними для неї. Вузькі спеціалісти не мають цієї впевненості, коли потрапляють у ширший контекст чи опиняються перед невідомими викликами.
Відтак університети з сильною технологічною складовою дбають, щоби їхні студенти отримували якісний гуманітарний компонент навчання, бо тільки тоді вони мають шанс виховувати спеціалістів, котрі не просто щось тестують, виконують, обслуговують, а й самі розвиватимуть нові технології. У цьому контексті світоглядні засади та підходи, які формують гуманітарні науки, допомагають студентам приймати самостійні рішення, відчувати свободу творчості та не боятися невідомого.
Цікаво, що сьогодні не лише гуманітарні курси запроваджують на природничих і прикладних спеціальностях, а й деякі програми постають, так би мовити, на межі. Наприклад, програма “Етика-Політика-Економіка” в Українському католицькому університеті. Це поєднання суто гуманітарної етики з суспільною дисципліною – політологією та наближеною до точних наук економікою. Шукаючи свою нішу в освітньому просторі та дбаючи про застосування випускниками здобутих знань, університет вирішив готувати майбутніх політиків і політологів на надійній моральній основі та з розумінням сучасних економічних процесів.
Ще один приклад – Львівська бізнес-школа УКУ. Люди, що вступають на програми цієї бізнес-школи, отримують щось значно більше, ніж набір компетенцій та рішень для розвитку їхніх компаній, – вони засвоюють соціальну відповідальність бізнесу та готовність відстоювати моральні принципи в суспільно-політичному житті.
– Але очевидно, що деякі гуманітарні науки розраховані на вузьке коло слухачів. Чи потрібно їх пропонувати широкому загалу? Якщо так, то як зацікавити?
– Усе залежить від того, як викладати і хто викладає. На гадку приходить приклад польського професора класичної філології Єжи Аксера, який на базі курсу латиністики розбудував цілий науковий осередок, а згодом і факультет у Варшавському університеті з широкою мережею міжнародних і міждисциплінарних контактів. Здавалося б, які шанси серед широкого загалу може мати хтось, що займається «мертвою мовою» сивої давнини… Але, будучи людиною енциклопедичних знань, інтелектуалом вищого ґатунку, надзвичайно динамічною і креативною особою, проф. Аксер вміє так подати спадщину античного світу, що багатьом стає зрозумілим – лише знання певних підставових речей, закорінених у класичній культурі, може допомагати нам правильно аналізувати й розуміти теперішню ситуацію.
Свого часу, у другій половині 1990-х та на початку нашого тисячоліття його осередок через стажування, розмаїті конференції та семінари перейшов не один десяток українських істориків, філологів, культурологів, мистецтвознавців, соціологів та релігієзнавців, які сьогодні задають тон в українській науці. Зокрема, наш Інститут історії Церкви провів з осередком дослідження античної традиції кілька спільних навчальних курсів на теми, здавалось би, досить віддалені від латинської мови й літератури, як наприклад – підпілля Української Греко-Католицької Церкви, яку ми розглядали як цікавий феномен поєднання східної та західної традицій. А потім ми разом організували ще й літню школу під трохи провокативною назвою “Рим між Сходом і Заходом” у самому Вічному Місті, яка для багатьох її учасників стала незабутнім пережиттям і відкриттям цілковито нових перспектив на дослідження європейської історії та культури.
Інший приклад – Вища школа економіки в Москві, що була заснована на початку 1990-х як вузькопрофільний відомчий заклад при російському міністерстві економічного розвитку, а з часом перетворилася в потужний і визнаний у світі дослідницький університет, в якому, до речі, працюють чи не найкращі в країні історики та філософи. Це приклад того, наскільки гуманітарне знання може бути цікавим, затребуваним, успішним, коли знаходиться в цілком іншому, але відкритому і творчому середовищі. Напевно, не випадково, що цей університет (як і кілька інших) не користується особливою прихильністю теперішньої російської влади.
– Сьогодні проводять чимало заходів, на яких обговорюють проблеми гуманітарної освіти і те, як вона може впливати на різноманітні суспільні процеси. Один із них – конгрес Міжнародної асоціації гуманітаріїв (МАГ), який цього року відбувся у Львові. Чому потрібні такі наукові форуми?
– Насамперед варто сказати кілька слів про історію цієї асоціації. Вона утворилася зовсім несподівано (хоч тепер можна сказати – цілком закономірно) в контексті реалізації унікальної грантової програми Американської ради наукових товариств (ACLS). Це суто американська організація, яка об’єднує та підтримує передовсім гуманітаріїв у США. Після розпаду Радянського Союзу вона, заручившися підтримкою потужних донорів – як, наприклад, корпорація Карнеґі – розпочала на конкурсній основі надавати фінансову підтримку для проведення наукових досліджень та публікації їхніх результатів ученим, які працювали в Росії, Україні, Білорусі. Унікальність програми полягала в тому, що не треба було виїжджати з власної країни, і навіть знання англійської мови не було обов’язковим. Загалом за період з 1998-го до 2010 року було надано 743 гранти в межах 1-2 тис. доларів США кожен. На той час це були досить поважні кошти. Але справа навіть не в кількості чи розмірах цих дотацій.
Ця підтримка нерідко була вирішальною для багатьох молодих і вже зрілих дослідників, щоби взагалі залишитися в науці. Дуже часто це були люди, які не належали до офіційних пострадянських структур та не займалися кон’юнктурними темами. Ще однією особливістю програми було те, що вона витворила цілу мережу контактів, яка базувалася на довірі одних до інших: жертводавців, керівників програми, експертів і самих грантоотримувачів. Завдяки індивідуальному запрошенню кандидатів та прозорій колегіальній системі відбору, а також через проведення регулярних конференцій почергово у різних містах усіх трьох країн і постало це своєрідне співтовариство, яке в 2007 році оформилося як Міжнародна асоціація гуманітаріїв з осередком у Харкові, а згодом у Києві.
Так склалося, що УКУ від самих початків був задіяний у цьому процесі. Теперішній владика Борис Ґудзяк був одним із перших, з ким ініціатори програми почали контактувати в Україні. Через нього та ще кількох співпрацівників тоді ще Львівської богословської академії розповсюджувалися перші грантові анкети.
А в 2000 році ми у Львові спільно з Львівським національним університетом ім. Івана Франка успішно провели першу на пострадянському просторі конференцію ACLS. Потім були зустрічі в Санкт-Петербурзі, Києві, Мінську, Москві, двічі у Харкові, Ростові-на Дону та Казані. У 2009-2010 роках уже на базі УКУ відбулися подібні конференції «під шапкою» МАГ знову у Львові. А в 2016 у співпраці з Американською асоціацією слов’янських, східноєвропейських і євразійських студій (ASEEES) в нашому університеті зібрався великий конгрес на тему «Образ іншого», на який прибуло понад 500 учасників.
Влітку цього року на черговий науковий форум МАГ, тематика якого була продовженням попереднього і зосереджувалася на питання власної ідентичності, зголосилася майже така ж кількість науковців. Особливо варто підкреслити, що цього разу, крім американських партнерів (ACLS та ASEES), проведення конгресу підтримали українські інституції: Міжнародний фонд “Відродження” з Києва та програма «Львів науковий» Львівської міської ради. Серед доповідачів та дискутантів чимало прибуло з Білорусі, Росії та кількох інших пострадянських країн.
Сам факт, що вони наважуються на цей крок, розуміючи, що через це можуть мати труднощі в себе на роботі, – це виразна ознака їхньої сміливості, відважності, готовності підтримувати контакти навіть в обставинах воєнної агресії та брутальної пропаганди супроти нашої країни. Але це і доказ того, ще до нас хочуть приїхати, нам довіряють і з нами прагнуть співпрацювати. Можливо, тому, що відкритість до іншого тут поєднується з вимогливістю до себе, а пошана людської гідності та професійної компетентності є основою для такої співпраці. Як особистої, так і академічної.
Розмовляла Оксана Левантович
19.10.2018