Ювілей ганебної польської окупації

НАША ОКУПАЦІЯ ЙДЕ БЕЗ ПЕРЕШКОД

Цими словами міністр Юзеф Бек закінчив депешу від 5 жовтня 1938 року до генерала Болеслава Веняви-Длуґошовского, посла в Римі. 11 жовтня військова частина операції захоплення Заольжя була формально закінчена. Розпочався процес «очистки», тобто репресій проти чеського населення.

Конфлікт щодо тешинської Сілезії вибухнув на зламі жовтня – листопада 1918 року, на зорі незалежності двох держав. Місцевим органам влади в Остраві і Тешині вдалося 5 листопада тимчасово розділити спірний реґіон із застереженням, що остаточний розподіл зроблять уряди в Празі і Варшаві. Польські рішення про призов в армію і проведення виборів до сейму 26 січня 1919 року – в тому числі і в тій частині тешинської Сілезії, що тимчасово була під польською владою – чехи визнали за порушення угоди і політику доконаних фактів. Під цим приводом 23 січня 1919 року чеські війська перейшли в наступ, доходячи аж до лінії ріки Вісли. В результаті втручання держав Антанти вони були змушені, однак, відступити і віддати більшість занятої території. Обом сторонам спочатку пробували запропонувати різні варіанти поділу, однак всі були відкинуті як Польщею, так і Чехословаччиною. Не вдалими виявилися також і двосторонні переговори, тому Паризька мирна конференція вирішила провести на тешинській Сілезії плебісцит. На жаль, в результаті брутальної плебісцитної кампанії, в якій обидві сторони вдалися до насилля, зброї і бомбових замахів, голосування не відбулося. Літом 1920 року в дуже несприятливій для Польщі ситуації, коли більшовики вели наступ на Варшаву, справу тешинської Сілезії передали на арбітраж великих держав. Польсько-чехословацький кордон було встановлено так, як він проходить і нині.

В 1920-38 роках польське населення на Заольжі (Сілезія за рікою Олза), що налічувало сто тисяч осіб чехізовували, зокрема дітей примусово переписували до чеських шкіл, поляків звільняли з роботи, фальсифікували переписи населення. Це викликало еміграцію (найчастіше з примусу) близько 12 тисяч поляків. З іншого боку Чехословаччина була островом демократії в цій частині Європи (зокрема вона надала політичний притулок Вінцентію Вітосу та Войцеху Корфанти). Поляки із Заольжя мали своє представництво в чехословацькому парламенті і вибирали свої органи самоврядування. Дуже сильні були польські кооперативний, спортивний і культурно-освітній рухи. Діяло понад 80 польських шкіл і регулярно виходили кільканадцять польських газет. Кароль Конінський в серії статей, опублікованих статей в 1935-36 роках на шпальтах «Przeglądu Współczesnego» провів порівняння, з якого випливало, що незважаючи на кривди і несправедливість, з якими стикаються поляки в Чехословаччині, ця польська меншість має відносно найкращі умови, з якими безумовно не можуть зрівнятися умови польської меншості — часто значно чисельніших — в інших країнах, що є сусідами II Речіпосполитої.

Після 1925 року Річпосполита і Чехословаччина врегулювали взаємні відносини, вони, хоч і були прохолодними, та все ж задовільними. Античеський поворот в польській політиці настав в 1934 році після підписання польсько-німецької декларації про незастосування сили. Вже в березні 1935 року розпочалася диверсійна діяльність на Заольжі, а у вересні того ж року Другий відділ Головного штабу утворив так званий Комітет семи, завданням якого була підготовка диверсій проти Чехословаччини. Польсько-німецька античеська співпраця стала тіснішою в січні та лютому 1938 року, коли під час розмов Германа Ґерінґа з міністром Юзефом Беком дійшло до неформальної античеської угоди. 20 вересня 1938 року у Берхтесгаден відбулася зустріч посла Польщі з Адольфом Гітлером, під час якого посол Юзеф Ліпський поінформував, що Польща вже чотири рази відкидувала прохання західних (у тому формального союзника – Франції) держав допомогти розрядити наростаючу так звану судетську кризу. Гітлер взамін пообіцяв допомогти, якби дійшло до польсько-чеської війни.

Після цієї зустрічі міністр Бек заявив Чехії про денонсацію угоди від 1925 року про захист меншин, водночас на кордоні з Чехословаччиною Польща почала зосереджувати війська самостійної операційної групи Сілезії під командуванням генерала Владислава Бортновського. Крім того, поновилися напади засланих на Заольжя диверсійних груп. По всій країні розпочалась велетенська пропагандистська акція під гаслом визволення Заольжя з-під чеської окупації і повернення її вітчизні. Одночасно відкинуто компромісні пропозиції Чехословаччини, підтримані Англією і Францією. 28 вересня 1938 року польські дипломати і урядовці гітлерівського МЗС (Auswdrtiges Amt) з Ернстом фон Вайцзеккером на чолі спільно усталили план розмежування польських і німецьких інтересів у чеській Сілезії, зокрема проходження нового кордону в районі Боґуміна. Таким чином польсько-німецькі домовленості стосовно поділу території Чехословаччини відбулися ще перед початком Мюнхенської конференції (29-30 вересня 1938 року, міжнародна угода про захоплення частини Чехословаччини Третім Рейхом). 30 вересня 1938 року о 23:45 польський посол в Празі передав 12-годинний ультиматум з вимогою негайно передати Заольжя, загрожуючи застосувати силу. Однак, ще раніше міністр Бек звернувся до Німеччини із запитом, чи в разі вибуху польсько-чехословацького збройного конфлікту Третій Рейх займе щодо Польщі дружню позицію. Ріббентроп відповів позитивно. Зраджені союзниками чехи згодилися на польські вимоги і 2 жовтня польські війська почали займати Заольжя.

В Західній Європі навіть в країнах, прихильних до Польщі, наростала хвиля критики польських дій під час чехословацької кризи, а Польщу порівнювали з шакалом на повідку у Гітлера. Одночасно санаційний уряд побоювався сильної антинімецької настанови польського суспільства. Тому з'явились напівофіційні чутка про важку, але переможну боротьбу з Німеччиною за Боґумін, яка мала довести, що Польща стосовно Чехословаччини діяла самостійно, а навіть проти Німеччини. Про це несхвально згадував полковник Стефан Ровецкі: «(...) Знаменитою вже є циркулюча по країні плітка про "битву під Боґуміном" з Німеччиною (...) повно чуток, що бачили як везли вагони трупів і поранених в цій битві»! Очевидно, це була брехня: незважаючи на те, що в Боґуміні і околицях озброєних до зубів польські і німецькі війська розділяла тільки річка Одер, тут не дійшло до найменшого інциденту. Більше того, 9 жовтня 1938 року саме на мості на кордоні в Боґуміні відбулася куртуазна зустріч польських і німецьких офіцерів – в добрій, «товариській» атмосфері.

Анексія Заольжя для чехів, що там мешкали, стала початком періоду гонінь. В першу чергу вдарили в основи їхньої культурної і національної ідентичності. За три тижні було закрито всі чеські школи (в тому числі і діючі ще з австрійських часів до 1918 року), дошкільні заклади і бібліотеки. Було ліквідовано всі чеські політичні організації, товариства, спортивні клуби, кооперативи і т.п., а їхнє майно перейшло до державної скарбниці Польщі. Закрили всі чеські журнали. Доходило до осквернення чеських церков, зокрема гуситської церкви (cirkev ceskoslovenska) в Рихвальде, з якої зробили стайню для коней дивізійної кавалерії, про що ми знаємо із повідомлення свідка Яромира Урбанка і єпископині гуситської Церкви Яни Шілерової, яка у 1980-х роках отримала цю парафію. Рапорти дирекції поліції в Моравській Остраві говорять про нищення нагробків з чеськими написами або символом келиха (знак приналежності до гуситської конфесії). Згідно повідомлень Мілана Ковальчика, мешканця Петвальда, навіть публічно палили чеські книжки. За привітання голосно чеською мовою («nazdar») в публічному місці штрафували у розмірі 4 злотих, чехи з властивим почуттям гумору почали відтак вітатися словами «ctyri zlate». Будь-які прояви незадоволення придушувалися винятково брутально, зокрема сваволею кінної поліції і спуском німецьких поліцейських вівчарок, так як це сталося 18 жовтня 1938 року стосовно чехів, що зібралися на дорозі Радваниці-Петвалд. Застосовували колективну відповідальність у вигляді вигнання сотень людей. Переслідуваннями і репресіями старалися витворити в чеського населення психоз страху, який мав призвести до його «добровільної» еміграції до Чехословаччини.

Формально мали вигнати тільки чеських шовіністів (ті і так втекли незадовго до анексії) і чеське населення, яке поселилося на Заольжі після 1918 р. Однак на практиці репресії та цькування торкалися всіх чехів, навіть сімей, що жили тут поколіннями. Використовувались формальні засоби, наприклад, усні розпорядження польської поліції чи адміністративні накази покинути Річпосполиту, але найчастіше послуговувалися позазаконними методами. Загальнопоширеними були побої і напади на чеські будинки. Однією з багатьох залякуваних таким чином була сім'я Франтішка Ґіла з Нижньої Лютині. Незважаючи на те, що вони впізнали двох з числа бандитів і заявили це в поліцію, та слідства не почала. Із Заольжя вигнали всю чеську інтелігенцію: вчителів, інженерів, лікарів, священиків. Масово звільняли чеських робітників, тільки до половини листопада 1938 року роботу втратило майже 8 тисяч з них, наприклад, на заводі прокату дроту в Боґуміні з 297 працюючих там чехів звільнено 234. Цілковиту «полонізацію промисловості» планували завершити на кінець 1939 року. Очевидно, що звільнений чех не мав шансів знайти роботу, тому мусів «добровільно» емігрувати. У поліцейських постерунках били тих, які ще не виселилися; Вілем Дадок з Дзецьморовіце, наприклад, згадує, як 24 грудня 1938 року в постерунку його кинули на стіл, один з поліцейських сів йому на шию, а два товкли його палицями.

Вигнанців з Заольжя було так багатьох, що в такому великому місті, яким була Острава (яка налічувала тоді близько 200 тисяч мешканців), не вдавалося їх розмістити, незважаючи на створення все нових притулків, наприклад, в будинках шкіл чи в понад 60 залізничних вагонах на станції Острава-Прівоз. В чеських архівних документах, зібраних в Опаві, можна простежити масштаб ексодусу із Заольжя: 12 листопада 1938 р. зареєстровано 9 тисяч вигнаних, 1 лютого 1939 р. 15 тисяч, а 1 березня – 22 тисячі. Дирекція поліції в Моравській Остраві 1 червня 1939 р. інформувала про облік 24 800 осіб, на 95 відсотків – з Заольжя. Частину ж вигнанців, яким допомогу надавали родини чи вони самі вирушили вглиб країни, взагалі не реєстровано.

Більшість чехів вигнали або змусили до еміграції неформально, бо польська влада старалися уникати приймати офіційні рішення. Однак, незважаючи на те, що багато польських архівних документів було знищено у завірюсі війни, залишилося багато доказів на підтвердження масштабу цих дій. У рапорті сілезького воєводи Міхала Ґражинського подано, що 30 листопада 1938 року на навчанні в школах не було понад 7 тисяч дітей, які разом з батьками еміґрували чи були вигнані. В Державному архіві в Катовіце збереглися також списки чеських мешканців Заольжя, призначених на виселення, наприклад, тільки у фриштатському повіті у поліцейських списках, складених 21-22 грудня 1938 р. окремими комісаріатами і постерунками було близько 1200 осіб. Додатково у цих списках поіменно подано майже 2 тисячі членів їхніх сімей – дружин і дітей. Частина списків неповна, наприклад, список постерунку з Нового Боґуміна з 274 особами на виселення подає додатково тільки 88 дружин, а дітей не перелічує взагалі, хоч їх також вигнали з батьками. З цих власне списків імовірно походила група, яку вигнали на сам Святвечір, 24 грудня 1938 року, коли багатьом чеським сім'ям дали 6 годин на виселення до Острави. Образ колони вигнанців, яка увійшла на остравський ринок на святвечір, проходить в багатьох показах свідків і надовго запам'ятався чехам.

У справі пом'якшення античеської політики безрезультатно пробував втручатися генерал Бортновський. Не помогли і прохання доктора Боґуслава Кожушніка, що походив із Заольжя, директора інфекційної лікарні в Карвіні, який пробував стримати виселення чеських лікарів. Поляки із Заольжя, які в Чехословаччині протягом 20 років боролися за права меншин, налякані масштабом чистки, вислали до сілезького воєводи делегацію з проханням стримати її. Не дивлячись на те, що на чолі делегації стали заслужені польські діячі, в тому числі колишній бурґомістр Карвіни д-р Вацлав Ольшак і директор польської гімназії в Орловій Пьотр Феліск, влада залишилася «глуха». В результаті діяльності «очищення» Заольжя за півроку, до березня 1939 р., ексодус чеського населення сягнув понад 35 тисяч осіб (близько 10 тисяч сімей), що у більшості своїй емігрували з примусу.

Чехи виконали умови ультиматуму, але міністр Бек вже 7 жовтня 1938 року видав розпорядження почати підготовку до наступного нападу на Чехословаччину – найбільшої в історії Другої Речіпосполитої терористично-диверсійної акції «Лом» – тієї, що здійснювалась на Закарпатській Русі. Ця діяльність мала підтримати угорські претензії на цю територію. Від 22 жовтня до кінця листопада 1938 року необмундировані загони (у тому числі відряджені офіцери і солдати Війська Польського), в кількості понад 600 осіб, кілька десятків раз збройно атакували територію чехословацької Закарпатської Русі. Коли тривали ці напади, а із Заольжя тисячами виганяли чехів, польський уряд новим ультиматумом від 1 листопада 1938 року (знов під загрозою використання сили) змусив Чехословаччину на наступні територіальні поступки, цього разу в околицях Чадці та на Ораві і Спиші. Незважаючи на різкі протести тамтешнього словацького населення тут застовбили новий кордон. Однак, коли 25 листопада 1938 року під Чадцею і два дні пізніше на Здзярському перевалі на Спиші Військо Польське облаштовувало новий кордон, дійшло до сутичок з відділами чехословацької армії, з обох сторін були поранені і вбиті. У вересні 1939 року під гаслом відплати Словаччина мобілізувала найбільші за всю свою історію збройні сили і приєдналася до німецького нападу на Польщу.

Хоч Заольжя було повернене, санаційний уряд і надалі вів ворожу і агресивну політику стосовно Чехословаччини, прагнучи розбити цю державу — засліплено реалізуючи нездійсненні мрії про великодержавну "велику Польщу", з озлобленням нищачи післяверсальський порядок в Центральній Європі і не зауважуючи, що ріже гілку, на якій сам сидів.

Автор є докторантом юридичного факультету Сілезького університету в Катовіце.