Критерієм демократії є не вибори більшістю, а повага до меншин та інституцій. В демократії закони стоять вище від людей.
Тривалий час вважали, що демократія буває лише західною, заякореною в християнській культурі та греко-римській традиції. Звісно, була ще Японія, але вона перебувала під американським впливом. Прийшла деколонізація, й імперії залишили при своєму відході інституції, що їх подекуди перейняли нові господарі, як-от в Індії, на Філіппінах і в Сенегалі. Це назвали другою демократичною хвилею. Згодом, після розвалу Радянського Союзу, відродилися старі демократії (як в Угорщині) і виникли нові (навіть в Монголії). Успіх цієї третьої хвилі здавався гарантованим, передусім тому, що вона супроводжувалася поворотом до ринкової економіки. Першими користь із цього здобули найбідніші: між 1980 і 2005 рр. кількість людей, які живуть в абсолютній бідності, зменшилась із 42% до 17%. Американський політолог Френсіс Фукуяма вже в 1989 р. запропонував узагальнити цю еволюцію в пророчому есеї під назвою «Кінець історії». Його вихваляли за сміливість і на нього нападалися ті, хто його не читав. Однак критика була природною, бо нині ми є свідками незаперечного спаду в багатьох демократіях. Там, де вона так і не вкоренилася, передусім в арабському світі, сподівання на демократію розвіялось. Туди, де, як думали, вона збережеться, як на Філіппінах чи в Таїланді, повернулися диктатори.
Уряди Росії і Китаю, які в 1990-х прикидалися демократичними, тепер похваляються своїм авторитаризмом. В Бразилії і Мексиці панує невизначеність. Ще тривожнішою є поява антидемократичних явищ там, де були витоки демократії: популістські рухи в Сполучених Штатах, у Скандинавії, в Угорщині, Польщі, Каталонії і Великій Британії. Зробімо тут роз’яснення: критерієм демократії є не вибори більшістю, а повага до меншин та інституцій. В демократії закони стоять вище від людей, і це те, що Вікторові Орбану, Родріго Дутерте і Дональдові Трампу тяжко признати.
Чи є помилковим пророцтво Фукуями? Я так не думаю, як і він сам, вдаючись до поміркованої самокритики в новій книжці під назвою «Ідентичність», яку опубліковано в Сполучених Штатах. Фукуяма згадує, що, заклинаючи кінець історії в 1989 р., він казав не про те, що історія закінчилась, а про те, що всі держави після падіння СРСР вважатимуть – чи стверджуватимуть, що вважають, – що найкращим можливим режимом є ліберальна демократія. Заміть двох Термінусів, Москви чи Вашингтона існуватиме лише один, але це не означатиме, що всі нації його досягнуть. Фукуяма порівнював людей з потягами: одні є швидшими за інших і ризикують піти під укіс, але колія, схоже, призначена для одностороннього руху. Я гадаю, що це і далі так, бо всі режими наполягають на тому, аби їх вважали демократичними, включно з Китаєм (в якого це записано в конституції), Росією та Угорщиною. Бо інакше для чого ці режими завдавали би собі клопоту проводити вибори?
Паралельно з цим ліберальна економіка залишається єдиною еталонною моделлю; в ній існують проблеми, ясна річ, наприклад, тарифні війни, бо світ є недосконалим. Та попри фінансові кризи, державні перевороти і примхи керівників, ніхто не пропонує політичну або економічну утопію як новий ідеал, якого треба досягти. Це не підкреслюється належним чином, але підтверджує вихідну тезу Фукуями. Розвиваючи в 1992 р. цю тезу в книжці «Кінець історії і остання людина», Фукуяма визнавав, що ліберальна демократія, попри те, що є доброю та ефективною, ніколи не буде здатною задовольнити пристрасні прагнення. Свідками цього ми зараз і є.
Класичний лібералізм не охоплює всі опції політики і не ставить собі за мету їх охопити: це скромна філософія. Через цю скромність ліберали приречені постійно виправдовуватися, доводити свою ефективність. Диктатори не мусять нічого доводити; в найкращому випадку вони вмирають. Слабкістю сучасних лібералів є те, що вони недостатньо розуміють свої межі і останнім часом не переймаються тим, наскільки народи прив’язані до своєї ідентичності.
Фукуяма думає, що атмосфера кризи, яка панує в Європейській Унії і Сполучних Штатах, породжується тією байдужістю ліберальних і космополітичних еліт до страху декого, хто аж ніяк не є космополітами, втратити свою ідентичність. Страху, що виник через деіндустріалізацію, глобалізацію в робітничих середовищах, і ще загальнішого страху перед імміграцією. Цей страх, який захопили і почали експлуатувати прибічники Брекзиту, Трампа і Орбана, не є напряму пов’язаний з кількістю іммігрантів (в Угорщині їх нема), він пов’язаний з можливою нав’язливою ідеєю.
Це межує з ксенофобією, але також може бути чимось раціональним: страх (як в Скандинавії) перед тим, що іммігранти не зуміють інтегруватися. Таким чином Фукуяма перетворює прийом іммігрантів на випробування для майбутнього Європи: або з’явиться європейський уряд, здатний вирішити питання імміграції на всьому континенті з метою заспокоїти народи щодо захисту їхньої ідентичності, або Європейська Унія розвалиться. Для занадто толерантних умів, до яких належу і я, ця теза є важкою для сприйняття: національна ідентичність є доволі недавнім винаходом, а іммігранти є такими самими людьми, як і громадяни, яким випало щастя народитися в певному місці. Та я також вважаю, що Фукуяма має рацію і усе ще необхідно винайти і негайно застосувати політику європейської імміграції.
Guy Sorman
La recesión democrática
АВС, 01.10.2018
Зреферувала Галина Грабовська
10.10.2018