Спроба філософського аналізу
Аскольд Кучер. Без назви, полотно, олія
З чого почати? Я не про початок цього тексту – я про початок як Початок. Це перше, що спадає на думку, оглядаючи картини Аскольда Кучера. З чого почати, тобто з чим сполучити побачене з раніше відомого чи, радше, баченого? Це та операція, яку ми мимохідь, непомітно для себе, здійснюємо з будь-чим новим. У нових творах Аскольда є багато від ультразвукових робіт, які він виставляв раніше. Певним чином, можна їх розглядати як репрезентацію попереднього періоду. Але лише у плані техніки, не більше. Бо фактура, промальована олійними фарбами, геть інша – вона об’ємна, і це створює ще один вимір, ще одну густину змісту.
Аскольд Кучер. Натхнення (узд-живопис)
Зазвичай, художній твір ми порівнюємо з чимось реальним чи квазі-реальним, спираючись на якісь критерії. І відсилання до ультразвукового живопису Аскольда – одна з таких спроб. Проте звертання до попередніх робіт – це лише знову та знову повернення до вже відомого, спроба за його допомогою витлумачити наявне. Так само, як і звертання до робіт інших авторів, це лише віднайдення спільного: схеми або стилю. В ультразвуковому живописі можна спробувати спертися на репрезентацію – адже бачене нами у кінцевому творі базується на «просвічуванні» різних середовищ, які претендують на первісність, на реальність. Але такий підхід теж є сумнівним, оскільки «просвічуване» середовище становить лише один з інструментів творення, конструюється під кінцевий результат, а не існує сам по собі – як пейзаж, наприклад. Це, радше, художня світлина, в якій, за допомогою світла та розташування предметів чи в якісь інший спосіб, створюється те, що потім буде реалізоване у творі. Іншим прикладом для порівняння може слугувати натюрморт у живописі або будь-що інше, де постановка передує творенню.
Аскольд Кучер. Пристрасть (узд-живопис)
Разом з тим, живопис Аскольда доводить цей підхід до логічного завершення. Я би назвав його ультра-реалізмом, коли реальне перевершує саме себе, долаючи або (як сказав би Геґель) знімаючи саме себе. Аскольд принципово мовчить, про що він хотів сказати – полотна навіть не мають назв, залишаючи кожному можливість у свій спосіб витлумачити побачене. Але ж інтерпретація у чистому вигляді нас не цікавить: ми хочемо досягнути абсолютного, схопити його – інакше кажучи, ми хочемо досягнути абсолютного чи універсального змісту картини. І віримо, що десь (напевно, дуже далеко) він існує – потрібно лише докласти зусиль. Але цей абсолютний зміст, чим дужче ми намагаємося його осягнути, тим більше віддаляється від нас.
Можна спробувати проінтерпретувати все у руслі «суб’єктивного»: автор сказав щось своє, а ми почуємо своє – не менш суб’єктивне, але наше. Проте такий підхід нас не задовольняє, адже має бути абсолют – так ми влаштовані. Дехто бачить у картинах чисту емоцію. І ця емоція спільна для багатьох. Але як ми вгадуємо її? І чому моя емоція збігається з емоцією іншого? Цей збіг натякає на універсальність емоцій, інакше кажучи – на їхню не зовсім щільну сполученість з психофізіологічним. Певно, існує мета-мова, яка промовляє поверх нього. Вона реальна, але в інший спосіб, ніж реальна сама картина на полотні, створена за допомогою фарби та пензля. Це інша реальність, яка існує, але не дається у руки засобами людської мови.
Емоції існують для нас і ми намагаємося витлумачити їх за допомогою вже відомого – психофізіології. Але жодна фізіологія не пояснить нам, чому вони є спільними для багатьох людей. Чому ми здатні, дивлячись на одну й ту саму картину, відчувати подібне?
Аскольд Кучер. Без назви (полотно, олія)
«Онтологічний біль» – одне з понять, яким я намагався схопити сутність болю: ми намагаємося звести до психофізіології те, що має більш змістовну природу. В емоцій та сама природа, що й у болю. Навчити штучний інтелект відчувати біль чи емоції – це лише накинути йому вже відоме нам, переписавши мовою імпульсів та коду реагування на них. Ми не можемо навчити його більшому, ніж знаємо, до нескінченості посиливши певні функції. Можливо, колись він збагне щось сам, використовуючи потужність своїх розігнаних можливостей. Але це буде вже геть інша історія, в якій більше не буде світу, як ми його знаємо…
Нове мистецтво ставить перед нами більше запитань, ніж ми спроможні відповісти. Воно виводить нас у сферу невизначеного, з якого беремо початок. І це невизначене потребує нового осмислення, нового осяяння. І доки ми намагатимемося проінтерпретувати його за допомогою вже відомого, доти повертатимемося до первісного запитання – з чого почати?
09.10.2018