Мені подобаються фільми для дітей, особливо мультики: всі серії «Льодовикового періоду», «Монстри на канікулах», а також мультфільми студії Піксар чи Дісней. Зараз я відкриваю їх для себе разом зі своїми внуками і насолоджуюсь ними так само, або й більше, ніж вони, коли ми йдемо в кіно. Та ні, не думайте, що я впала в дитинство, як тепер стало модно. Я не збираюся казати, що «насправді я є дитиною, схованою в тілі жінки» чи що «перед прийняттям якогось важливого рішення я завжди раджуся з дівчинкою, яка сидить у моєму нутрі». Я вже давно навчилася виводити свою на прогулянку лише тоді, коли це доречно. І, звісно, ніколи не підпускаю її до стерна корабля (тобто свого життя), позаяк боюся, що вона поводитиметься, як і належить шмаркачці без посвідчення особи, бо вже не раз це дитя учиняло мені шарварок. Тож якщо мені й подобаються дитячі фільми, то з цілком іншої причини. Бо їхні сценарії є настільки розумні, що допускають щонайменше два рівні прочитання чи тлумачення. Так, поки найменші сміються із пригод вампірів із «Монстрів» чи з персонажів «Крижаного серця», ми, старші, робимо це з іншим, більш вишуканим гумором, бо бачимо в них дуже правдоподібно відтворені поведінку і життєві позиції нашого нинішнього суспільства. Дуже цікаво і водночас симптоматично відкривати для себе, як ці фільми змальовують родинні стосунки і ролі, які приписують батькові, матері, дідусям і бабусям, а також дітям. Бабусі в цих фільмах вже не є сивими чарівними старенькими, що плетуть шалики або печуть пляцки з яблук. Це тусовщиці, які ходять на дискотеки з на двадцять років молодшими за себе кавалерами або крутять інтернет-романи. Не маю нічого проти такого образу. Як бабуся, я ототожнюю себе радше з таким взірцем, аніж з бабусею Червоної Шапочки. Також розумію новий стереотип матері в мультфільмах. Зараз у таких фільмах, як «Суперсімейка», який розповідає про родину супергероїв, сильною, розумною і справжнім авторитетом для дітей є матір. Також не маю нічого проти. Врешті-решт, так буває – я б наважилася сказати, що (майже) завжди було – у більшості родин. Важче мені зрозуміти, чому для того, аби показати, що мати є сильним персонажем, батька змальовують як цілковитого дурня, з якого користі як з цапа вовни, коли йому доводиться пильнувати дітей, бо пані Неймовірна мусить рятувати планету. Пан Неймовірний не лише не вміє міняти підгузки чи варити кашку (що очевидно), він ще й нездатний допомогти своєму шестирічному синові зробити домашнє завдання з арифметики. Що ж, також не маю надто багато заперечень проти цього нового образу. Ми, жінки, ще донедавна стоїчно зносили в кіно кліше, згідно з яким ми є такими слабкими і дурними, що кожного разу, коли бачимо мишу, із переляканим зойком вилазимо на стільця. Більше мене непокоять стереотипи дітей, які змальовують – якраз тому, що вони є занадто реальними. У Суперсімейці троє дітей: немовля, потім хлопчик, якому сім років, і дівчинка, який приблизно чотирнадцять. Останні поводяться з батьками точно так само, як діти з плоті та крові. «Тату, ти ідіот?» – це найлагідніше, що каже суперотроковиця своєму супербатькові, який понурює голову, наче просить пробачення. Суперхлопчик також не надто його жалує, коли той забуває купити його улюблені мюслі. І поки одна та інший верещать, верзуть казна-що і зачиняють двері у батька перед носом, я запитую себе: коли все це почалося, і тати (та й матері) перетворилися на родинних дурнів? Мене це тривожить, але не стільки тому, що якo Бабуся-цибуля, якою я є, я стрекочу, що сучасні діти страшенно невиховані – а тому, що найбільше програють від цього саме вони. Що посієш, те й пожнеш – і той, у кого немає близьких взірців, яких можна поважати і якими можна захоплюватися, має всі шанси на те, що його не поважатимуть у майбутньому.
Carmen Posadas
Increíblemente maleducados
XL Semanal, 24.09.2018
Зреферувала Галина Грабовська
03.10.2018