Не турбуйтеся: комп’ютер слабший

Британський нейрохірург, автор двох книжок-бестселерів про лікарську справу Генрі Марш завжди збирає на львівському Book Forum аншлаг. Містер Марш, звісно, добре знає Україну та українську публіку, тому, спілкуючись із читачами, згадує і про горілку, і про сало, і ділиться враженнями про Майдан, а коли відчуває момент, то ще й вигукне «Слава Україні!» – при цім без вульгарності і водночас без зайвого кокетства, по-англійськи виважено і по-англійськи з гумором.

 

На цьогорічному форумі Генрі Марш знову мав презентацію, але – незвично! – не своєї книги, а публікації своєї дружини, антропологині Кейт Фокс: «Спостерігаючи за англійцями». Кейт, на жаль, не змогла прибути на книжковий форум через клопоти зі здоров’ям, утім, про неї чимало розповідав сам Марш.

 

Про другий фах

 

Коли йдеться про те, що я змінив фах нейрохірурга на фах письменника, то насправді мушу сказати, що я завжди хотів бути письменником, змалку. Я почав писати, коли мені було 12 років – це були щоденники. Пізніше, у віці 22 років, я їх знищив, бо мені було соромно за написане. А зараз про це шкодую. Було б дуже цікаво зі всім своїм нинішнім досвідом подивитися на те, яким я був тоді.

 

Підліткові роки мають сильний вплив на наш інтелектуальний і творчий розвиток, навіть якщо ми тодішні здаємося собі дурненькими підлітками. Існує навіть наукове, неврологічне, пояснення: ті частини мозку, які відповідають за емоційний розвиток, формуються власне у підлітковому віці. Але ті ділянки у передній частині нашого мозку, які відповідають за розвиток цих емоцій і за контроль емоцій, продовжують розвиватися до третього десятка років. Технічно, формування всіх неврологічних структур триває до 29-30 років. Цей процес називається мієлінізацією. Відтак, коли друзі скаржаться мені на своїх жахливих дітей-підлітків, я кажу: не турбуйтеся, просто ще не завершився процес мієлінізації.

 

Про ґаджети

 

Дуже багато людей висловлюють своє обурення через прив’язаність дітей до цифрових пристроїв, соціальних мереж, фейсбуку, вважаючи, що це ціла катастрофа. Але й книжка – це технології. Коли започаткували друкарство в XV столітті, тоді теж казали: книжка – це катастрофа, і тепер люди гаятимуть свій час на читання книг.

Тому мені важко сказати, яким буде вплив цифрових медіа на це покоління. Але навіть у цьому випадку засадничими речами залишаються мова, слова, комунікація. Вони все ще залишаються важливими.

 

Про перемогу над мозком

 

Ми в Англії використовуємо такий термін – «складна нейронаука» (hard neuroscience). Це наука, яка ставить за мету вивчити діяльність і взаємодію клітин мозку. Втім, насправді навіть ця метода не дає нам пояснення, чому людина діє в той чи інший спосіб.

 

Знання про мозок подібне до мапи вулиць. Якщо ви маєте мапу вулиць, вона вам небагато скаже про людей, які там живуть, або про те, як вони рухаються.

 

Мозок – це надзвичайно складна структура. Це твердження вже стало кліше, але мозок – найскладніша річ, відома нам у всесвіті. Один кубічний міліметр кори головного мозку вміщує 100 тисяч нервових клітин і мільярд електронних зв’язків. Усі наші спроби зрозуміти роботу мозку, а надто людського мозку, – це лише ковзання по поверхні.

 

Якщо когось непокоїть, що неврологія колись може замінити психологію чи мистецтво поезії, то ні, це безпідставно. І навіть більше: думка про екзистенційну загрозу штучного інтелекту є теж безпідставною. Люди, які про це говорили, – Ілон Маск чи Стівен Гокінг, – не є нейробіологами. Вони недооцінюють можливості мозку.

 

Історично й традиційно склалося, що філософи трактували людський розум окремо від людських емоцій. Сучасна нейронаука стверджує, що цей поділ є неправильним.

 

Були випадки, коли люди зазнавали ушкоджень тієї частини мозку, котра відповідає за емоції. Зокрема, мигдалеподібного тіла, яке відповідає за страх і за гнів. Ви могли б подумати: це ж прекрасно – позбутися страху і гніву. Та насправді, хоча ці люди й зберігали високий рівень інтелекту, їхні життя перетворювалися на кошмар. Вони втрачали здатність приймати рішення. Коли ви приймаєте рішення, то покладаєтеся на свої відчуття – ви не впадаєте в калькулювання, подібно до комп’ютера.

 

Отож, допоки людина не створить комп’ютера зі здатністю до почуттів, комп’ютер ніколи не зможе перевершити людину.

 

Про те, як налаштувати мозок на зміну світу

 

Перші два чи три роки в житті дитини мають визначальний вплив на те, яким життям житиме людина.

Коли мені випадає розмовляти з літніми людьми, наприклад, на літературних фестивалях, я можу провокувати їх чи навіть засмутити, кажучи, що нам не слід витрачати всі ці гроші на спроби вилікувати рак. Адже рак – це передусім хвороба похилого віку. Ми жили би в набагато кращому світі, якби витрачати ці гроші на дітей – на щасливіше дитинство, на кращу освіту. Адже саме любов, отримана дитиною впродовж цих перших років, впливає на нашу здатність вибудовувати добрі стосунки з іншими людьми.

 

Було дуже сильне дослідження, проведене серед сиротинців у Румунії. Коли Чаушеску заборонив у Румунії контрацепцію та аборти, з’явилося дуже багато покинутих дітей, про яких батьки не могли піклуватися і віддавали їх у дитячі будинки. Умови в цих сиротинцях були жахливими. Діти не отримували ніякої любові чи турботи. Ці діти народжувалися з нормальним мозком. У старшому віці виявилося, що мозок цих дітей був значно меншим, ніж у однолітків, і майже кожна дитина мала серйозні психіатричні проблеми.

 

Дитинство, яке ви даєте своїм дітям, визначає те, в якому суспільстві ви житимете.

 

Про любов

 

В англійській мові є декілька слів, які описують позитивне ставлення до людей. Є таке слово, як «емпатія». Емпатія означає, що ви відчуваєте біль іншої людини. Якщо ми бачимо, як страждає від болю дитина, то нам і самим болить.

 

Ще є слово «співчуття», коли ми шкодуємо, що інша людина страждає, хоча нам самим не болить. І є ще слово «співпереживання», котре лежить посередині між емпатією та співчуттям.

 

Проблемою лікарів є те, що вони не можуть працювати, якщо переживають справжню емпатію. (Можливо, декотрі лікарі якраз тому стають хірургами, бо їм бракує емпатії.) Як показує мій досвід, лікар мусить навчитися приглушувати емпатію для того, щоб виконувати свою роботу. Звичайно, постає дуже складне питання про відшукання балансу між емпатією та науковою відстороненістю.

 

Є багато операцій, де важливою є хороша техніка хірургії, а не емоційність. Та насправді хірургія – не про це. Якщо ти не маєш хвилювання і остраху, ти не зможеш оперувати добре.

 

Є такий відомий американський пілот-випробувач Чак Єгер. Він є першою людиною, котра на борту літака подолала звуковий бар’єр. Ви могли би подумати, що цей чоловік мусить бути дуже холодним і спокійним, але він натомість каже, що кожного разу, сідаючи у літак, завжди дуже боявся померти. І саме страх смерті змушував його досконало розуміти літак і викладатися повністю для того, щоб все пішло правильно.

 

Власне, цей страх перед операцією зумовлений тим, що ми турбуємося за життя пацієнта, ми боїмося поганого результату. Але, звичайно, перед пацієнтами ми мусимо вдавати, що ми є абсолютно спокійними і нас ніщо не страшить.

 

Про віру в Бога

 

Ні, я не вірю в Бога. Я багато розповідав про це у своїй другій книзі.

 

Якщо ви вірите в те, що все, що живе і що відчуває, є фізичною активністю клітин мозку, якщо ви бачите людей так, як я бачу їх у своїй практиці (я бачив людей, чия особистість була знищена фізичним впливом на мозок), то складно вірити в людську душу. Як на мене, коли ми вмираємо, вмирає наш мозок – і вмирає все.

 

Я поєдную це ще й із тим, що мені довелося бачити багато діток, які гинули від складних пухлин мозку. Теологи називають це «проблемою болю»: якщо існує Бог, то чому ми стільки страждаємо? Можливо, ви вірите в душу, ви вірите в рай і в те, що Бог дасть нам полегшу на небесах за наші страждання на землі, – але я не вірю в життя після смерті.

 

Зрештою, як на мене, це не те, на чому треба фокусуватися. Ми однаково мусимо робити все якнайкраще для того, щоб любити одне одного, і перетворити світ на ліпше місце, незалежно, чи Бог існує, чи ні.

 

Звісно, я не вважаю, що віра в Бога – це щось погане. Втім, я певен, що для того, щоб жити добре життя, не обов’язково вірити в Бога.

 

Про книжки

 

Чи люблю я книжки? Це страшне питання. Я не можу вийти з книжкової крамниці, не придбавши книги. Хіба би всі були написані українською. Моє житло наповнене стосами книг, котрих я ще не прочитав.

 

Захоплення книгами властиве нашому подружжю. Кейт багато читає. Щоправда, є певна різниця – вона полюбляє читати електронні книги і трактує книги як щось таке, що ти прочитав і можеш його позбутися. І вона має ту страшну звичку, котра спричиняє мені немало болю, – вона загинає кутики на сторінках.

 

Про творчість

 

Я чуюся дуже щасливим, коли я пишу. Найперше, це означає, що я маю що написати.

 

Найбільше мені подобається писати в старій середньовічній бібліотеці в Оксфорді. Там є кімната, наповнена старими фоліантами у шкіряній палітурці. Над головою – прекрасна дерев’яна стеля, на якій багаторазово повторюється гасло Оксфордського університету: Dominus illuminatio mea, «Бог просвітлює». Я постійно сиджу при одному й тому ж вікні, з якого відкривається панорама на всі ті прекрасні дахи і шпилі стародавнього Оксфорда.

 

Я пишу по 2, по 3 години щодня. І це час, коли я відчуваю повне умиротворення зі собою і зі світом.

 

Про дружину

 

Нам із Кейт подобається розмовляти. Ми багато чим цікавимося. Моя дружина є антропологом, і вона дуже цікавиться людьми. Я теж цікавлюся людьми. Ти не станеш справді добрим лікарем, якщо тебе не цікавлять люди. Одна з переваг лікарської роботи – на твоєму життєвому шляху трапляється дуже багато різних людей з різних прошарків суспільства. Коли ми опиняємося разом із Кейт, то дуже часто говоримо про різні антропологічні теорії.

 

У нас двох також дуже добре почуття гумору. Всі найкращі жарти, які я використовую на своїх літературних чи медичних виступах, вигадала Кейт.

 

Кейт належить визначна роль у моєму розвитку як письменника. Все, що пишу, найперше показую їй. Вона мій найкращий літературний критик.

 

Про зміни в українській медицині

 

Все ще погано, але набагато краще, ніж було.

 

 

Підготував Володимир Семків

 

27.09.2018