За десять із половиною років до 11 вересня мій дядько працював трейдером (біржовим маклером) на Волл-стрит. Я ніколи не виявляла великого інтересу до його роботи. Якось, десь наприкінці 1990-х, він запропонував мені відвідати операційну залу Нью-Йоркської фондової біржі – як своєрідну антропологічну екскурсію. Мій дядько мав справу з брокером, який працював у самій фондовій біржі, і цей брокер мав би бути моїм гідом та пояснити мені, хто відвідує це дивне місце і що ці люди там роблять.
І ось одного дня я увійшла у приміщення Нью-Йоркської фондової біржі – і це було несподівано схоже на спуск у Дантове пекло. Виникло відчуття клаустрофобії – там було темно, надто багато екранів і надто мало природного світла. Але це було тільки естетичне враження – дискомфортне, але не сюрреалістичне. Що було сюрреалістичним, так це незбагненно величезна кількість речей, куплених і проданих, і незбагненно величезні суми грошей, які оберталися світом буквально за секунди. І при цьому там не було реальних фізичних об'єктів, які б переходили з рук у руки. Та їх і не могло бути: як таку величезну кількість об'єктів можна було б перемістити по світу всього за кілька секунд? Ці об'єкти явно виходили за межі фізичного.
І я подумала: Геґель. Діалектика. Це мало бути Aufhebung (відміною) матеріалізму: матеріал довершує себе у символічній формі. Більше немає речі, немає продукту, більше немає матеріального об’єкта. Матеріалізм на своєму найвищому щаблі спростовує сам себе; він стає нематеріальним.
Так я це зрозуміла.
* * *
Надто довго буде пояснювати, чому, незважаючи на те, що мене просили прочитати лекцію про «ринок» і «ціну», я збираюся дуже мало говорити про гроші. Я не повертатимусь до Нью-Йоркської біржі. Натомість хочу почати з німецького філософа 18 сторіччя Іммануїла Канта і його ідеї «ціни», яку він протиставляв «гідності».
Коли я розповідаю американцям про Майдан, вони часто запитують мене, що означає «Революція Гідності». Чому саме «гідності»?
Я відповідаю, повертаючись до Іммануїла Канта (який провів усе своє життя в місті, яке тоді звалося Кеніґсбергом, а зараз стало Калінінградом). Я роблю це, дотримуючись тривалої центральноєвропейської традиції: щойно світ починає сприйматись як занадто моторошне і загрозливе місце, хтось закликає: «Zurück zu Kant!» – «Назад до Канта!» (У 1981 році польський філософ Лєшек Колаковський написав есе під назвою «Чому ми потребуємо Канта?» Він чудово пояснює там, чому цей імпульс «Zurück zu Kant!» абсолютно виправданий у темні часи).
Що має на увазі Кант, коли протиставляє поняття «ціни» і «гідності»? У своїй праці «Основи метафізики моральності» («Grundlegung zur Metaphysik der Sitten») він пояснює: «Все, що має ціну, можна замінити чимось іншим як еквівалентом; водночас те, що стоїть над усякою ціною і відповідно не має жодного еквіваленту, володіє гідністю».
Це стало основоположним твердженням Кантової етики: людська істота – особистість – не має ціни. Людську особистість не можна замінити або обміняти. Людській особистості притаманна гідність. Як тільки ми це зрозуміємо, то осягнемо й категоричний імператив Канта: слід завжди розглядати людину як мету і ніколи – як засіб.
* * *
Перед тим, як перейти до Революції Гідності – вашої революції, я хочу знову повернутись на інший бік Атлантичного океану, до моєї країни. Почасти я роблю це тому, що не хочу хибно припускати, ніби порушення Кантового категоричного імперативу відбувається тільки в Україні. Я так само не хочу помилково твердити, що країни, які, ймовірно, відзначаються глибокими традиціями демократії та лібералізму, якимось чином володіють імунітетом до порушення Кантового категоричного імперативу. Це не так.
Але насамперед я роблю цей відступ, бо як американка – навіть як американка, чий фокус уваги найчастіше було зосереджено деінде – я нещодавно виявила, що не можу відвертатися від подій у моїй країні. Я відчуваю відповідальність за те, що там відбувається. Я належу до суспільства, яке обрало – у ході демократичних виборів, якими б недосконалими вони не були, – нікчемного й недолугого президента.
Сьогодні у Сполучених Штатах президент проголосив «нульову толерантність» у сфері імміграційної політики. Це спроба спрямувати в певне русло зрозуміле обурення багатьох американців, які борються, і часто безуспішно, за те, щоб одержати роботу, утримувати свої домівки чи знайти прихисток, заплатити за медичне страхування, вивчити своїх дітей. Легко зрозуміти, чому для політичних лідерів це стане спокусою – звинуватити у стражданнях американців когось «іншого»: аутсайдерів, іммігрантів, людей, що мають іншу зовнішність, які прибули з інших місць, які говорять іншими мовами. «Цапів офірних» винайшли не сьогодні і не в постмодерний період. Це не нове. Спрямування звинувачень на «інших» – це ефективний шлях відвернути увагу від внутрішніх політичних структур, політики й корупції, які насправді відповідають за страждання американців.
Кордон між Сполученими Штатами й Мексикою став центром уваги. Протягом своєї виборчої кампанії чинний президент обіцяв своїм прихильникам, що побудує величезну стіну вздовж кордону Сполучених Штатів з Мексикою – і примусить Мексику заплатити за цю стіну. Це була обіцянка, яку, очевидно, ніколи не буде виконано. Така стіна коштувала б десятки мільярдів доларів, і з багатьох причин уряд Мексики, звичайно, за неї не платитиме.
Коли отримати гроші з Мексики не вдалося, президент висунув вимогу, щоби Конгрес дав йому 25 мільярдів доларів для будівництва цієї прикордонної стіни. Тим часом жителі Центральної Америки, які потерпають від насильства в таких країнах, як Гватемала, Сальвадор та Гондурас, люди, які часто стають свідками загибелі своїх батьків або братів і сестер унаслідок розгулу бандитизму, продовжують відчайдушно тікати за сотні кілометрів, через Мексику, в неможливих умовах, часто з малими дітьми, щоб дістатися до Сполучених Штатів і просити там притулку.
Минулої весни президентська адміністрація стала ініціатором нової політики: коли біженці переходять кордон, працівники Служби імміграції та митного контролю забирають їхніх дітей. Прикордонники видирали переляканих дво-, три-, чотири- і п’ятирічних малюків з рук матерів і відправляли у пенітенціарні центри, часто за сотні кілометрів. Іноді цих дітей не купають або навіть не дають їм удосталь води чи їжі. Іноді у цих пенітенціарних центрах панує холод. Іноді там пекельно жарко. Уряд часто губив дані про батьків конкретних дітей. Іноді ці діти такі маленькі, що навіть не вміють говорити. Іноді батьків депортують без їхніх дітей. Міністр юстиції заявив, що ця політика «сімейного поділу» є «жорстким фактором стримування» – тобто попередженням біженцям, щоби вони не шукали притулку в Сполучених Штатах. Тоді президент озвучив інший мотив: шантаж. Ці травмовані діти – заручники. Він використовує їх, щоб шантажувати політичну опозицію, зокрема демократів у Конгресі: дайте мені 25 мільярдів доларів на будівництво стіни з Мексикою (і на все інше, чого я хочу) – і, можливо, я поверну цих дітей їхнім батькам.
Це безсоромне оголення того факту, що цих дітей використовують як речі, як інструменти, як пішаків у політичній грі з високими ставками. Їх не наділяють гідністю, але призначають їм ціну.
Прикордонники діють за принципом свавілля: вони можуть робити все, що хочуть. Вони можуть розмовляти з вами у будь-якій манері, що їм подобається. Вони можуть затримувати вас, скільки їм завгодно. Вони можуть нагодувати вас чи ні, дати вам води чи ні. Вони можуть заморозити вас чи ні. Ви безпомічні. Реальних правил не існує. Все залежить від випадку; їхня поведінка залежить від їхнього настрою, їхнього бажання, від того, як вони почуваються сьогодні. Ви цілком залежите від їхньої примхи.
Коли у липні я відвідувала своїх друзів у Варшаві, то намагалася пояснити їм, наскільки жахливо й нестерпно те, що відбувається у нас. «Nie mieści się w głowie» («В голові не вкладається»), – повторювала я. І один з моїх польських друзів сказав мені: Mieści się, niestety. Mamy przecież doświadczenie. («Ба, вкладається. Прецінь, маємо досвід»).
Я знаю, що тут це теж актуально.
Отож дозвольте мені повернутися до визначення «Революція Гідності» і до запитання, яке ставить американська аудиторія: чому гідність? Гіднiсть, я часто пояснюю, виникає як противага до свавілля, а це слово не дуже точно перекладається англійською мовою. Я описую його англійською як самоуправство з підтекстом тиранії і примхи. У своєму есеї 1940 року про «Іліаду» французький філософ Симона Вейль визначила силу як «явище, що перетворює будь-кого, хто має до нього стосунок, на річ. Доведене до межі, воно перетворює людину на річ у найбуквальнішому сенсі: робить з неї труп». Свавілля містить у собі, зокрема, елемент саме цього визначення сили.
«Революція Гідності» апелює до «гідності» у кантіанському сенсі: гідності на противагу «ціні» — і на противагу «продажності». В Києві у грудні 2014 року я познайомилася з двома молодими чоловіками, які вступили в загін самооборони під час Майдану. Пізніше вони пішли на війну і брали участь у битві за донецький аеропорт. Коли я говорила з ними, вони докладали всіх зусиль, щоби самовиразитися, втілити свої ідеї та почуття у слова. Вони весь час поверталися до ідеї ціни, продажу й купівлі, продажності (ось іще одне слово, яке не має гарного англійського відповідника). «Вони всі продаються», – сказали вони мені. Вони шукали такий простір, таку групу, країну, які напевне «не продались би». І вони весь час повторювали мені: «Нас не купиш».
Отже, «гідність» у визначенні «Революція Гідності» означає суб’єктивність, індивідуальність, особистість, яку не можна купити і продати. Гідність – це повстання проти продажності і проти свавілля, суть яких полягає у ставленні до людини як до об’єкта, а не як до суб’єкта – тобто як до речі, а не як до людської істоти.
* * *
Для Канта значення людської гідності має бути абсолютним та апріорним, тобто таким, що існує перед досвідом і не є суб’єктом імовірності. Свободу, однак, не можна назвати абсолютною цінністю – принаймні, не впадаючи в суперечності. Для британського філософа 16 століття Томаса Гоббса свобода і безпека завжди були пов'язані з нульовою сумою відносин: одне можна отримати лише за рахунок іншого. Гоббс залишає нас на позиції «або – або»: або ми обираємо свободу, або ми обираємо безпеку – тобто ми обираємо виживання. Гоббс припускає, що ми маємо вибрати останнє. Філософи двадцятого століття, такі як Ісая Берлін і Лєшек Колаковський, підходять до цього питання не настільки радикально, як або – або, тобто не як до бінарного вибору, – але все-таки з тверезим відчуттям того, що деякі хороші речі перебувають у природній напрузі з іншими хорошими речами: наприклад, доведена до максимуму свобода не може існувати водночас із безпекою.
У своїй праці «Pochwała niekonsekwencji» («Похвала непослідовності») 1958 року Колаковський пояснює, що закон суперечності застосовується лише до істини, а не до цінностей: цінності можуть суперечити – і часто суперечать – одна одній.
Свобода, відзначає Колаковський, почасти може містити власну діалектику. Вона може заперечувати сама себе: свобода для кожного може швидко перетворитися на пригнічення слабких сильними.
Свобода слова – цінність. Як для письменника, ця свобода дуже важлива для мене. Проте я не переконана, що свобода слова є цінністю, яка виключає всі інші цінності. Я думала про це, спостерігаючи за дебатами під час висування кандидата від республіканців на посаду президента США у вересні 2015 року. Там людина, яка врешті-решт стала президентом, виступила проти дитячих щеплень, стверджуючи, що вони викликають аутизм. «Ви берете цю маленьку чудову дитинку, – сказав він, – і накачуєте її так, ніби це вакцина для коня, а не для дитини. Було багато випадків: у людей, які працюють на мене, от зовсім нещодавно, два роки, красива дитина, пішли робити щеплення і повернулися, а через тиждень почалася страшна лихоманка, дитина дуже, дуже сильно захворіла. Тепер це аутист».
Достовірних наукових доказів того, що щеплення викликають аутизм, немає. Лікарі та вчені могли вільно виступати проти фальшивих заяв, пов’язаних із вакцинацією та аутизмом, і робили це. Однак заява кандидата на пост президента США на національному телебаченні, організована Республіканською партією, звучить надзвичайно авторитетно для великої частини американського населення. Ймовірним результатом заяви нинішнього президента є те, що тепер тисячі (або десятки тисяч, або сотні тисяч) батьків вирішать не вакцинувати своїх дітей. Внаслідок цього значний відсоток цих дітей підхопить ту чи іншу хворобу і заразить інших (наприклад, особливо вразливі новонароджені, які ще надто маленькі, щоб отримувати щеплення). І якийсь відсоток дітей, які підхоплять ці хвороби, не виживе. Тобто: у цьому конкретному випадку ціною свободи слова однієї людини є смерть дітей від жахливих хвороб.
Вільний ринок також є цінністю, але, знову ж таки, не тією, що виключає всі інші. Спроби впровадження комунізму вилилися в політичні системи, схожі на дистопію набагато більше, ніж на утопію. І тому не здається нерозсудливим оцінювати приватну власність, вільне підприємництво та індивідуальну ініціативу: право фермерів володіти своєю земельною ділянкою, право підприємця відкрити кафе, шевця – працювати на себе в своїй майстерні, дизайнера моди – створити бутик. Але ця свобода теж містить свою діалектику. В моїй країні абсолютизація вільного ринку призвела до приватизації в’язниць. Багато американських тюрем нині радше є не державними, а прибутковими приватними підприємствами. Вони підписують угоди з урядом, який потім, відповідно до контракту, повинен забезпечити певну кількість в’язнів. Як комерційне підприємство, приватна тюрма має природну мотивацію створювати злочинців. Результатом цього стимулювання прибутку стали не тільки безпрецедентні масові ув'язнення, а й поліцейська культура провокацій, зокрема в бідних районах, переважно в афро-американських кварталах. Сполучені Штати на сьогодні мають найвищу кількість ув'язнень серед усіх країн світу, більше того – ці дії надзвичайно непропорційно спрямовані на американців з темнішим кольором шкіри.
Іншою цінністю є свобода – право – обороняти й захищати себе. У Сполучених Штатах це інтерпретується як свобода володіти зброєю, що стало означати свободу для кожної більш-менш дорослої особи зайти у Воллмарт і купити зубну пасту, футбольний м’яч і напівавтоматичну рушницю (реклама називає це «одноразовою покупкою»). За приблизними підрахунками, американці володіють 265 мільйонами одиниць вогнепальної зброї – це більше, ніж є дорослих громадян. Масова наявність зброї означає, що лікарні швидкої допомоги заповнені жертвами вогнепальних поранень, школярі тренуються на «активних стрільбах», які готують їх до масових розстрілів, а підлітки регулярно ходять на похорон своїх друзів. Тільки 2017 року в Сполучених Штатах було зареєстровано 61804 випадки вогнепального насильства, що призвело до 15636 смертей. Я можу вільно зайти в магазин і купити напівавтоматичну рушницю разом із машинкою для капучіно, пляжними рушниками і дитячими вітамінами у вигляді ведмедиків-гаммі. Але ціна цієї свободи полягає в тому, що наші вулиці не можна назвати безпечними, і я не відчуваю, що можу вільно відходити сама чи з дітьми на півкілометра від мого будинку до найближчої продуктової крамниці після настання темряви. І я хвилююся про своїх дітей щодня, коли вранці вони йдуть до школи: у 2012 році буквально за тридцять з чимось кілометрів від того місця, де я живу, в початковій школі було застрелено на смерть 26 людей, зокрема двадцятеро дітей віком шести й семи років. Бо Чехов мав рацію щодо рушниці: не можна ставити на сцені заряджену рушницю, якщо ніхто не збирається стріляти з неї. Виявляється, що образ чеховської рушниці стосується не лише сцени, а й реального життя.
Всі наші політичні лідери надто рідко читають Чехова.
Так само вони всі надто рідко читають Фройда. Чинний американський президент спокусив виборців, надаючи їм дозвіл виявляти лють і обурення – що, по суті, означає вседозволеність. Геть від політкоректності! Тепер якщо чоловік побачив на вулиці жінку і захотів її зґвалтувати, він повинен оголосити про цей свій намір.
Фройд каже нам, що вимоги цивілізації передбачають притлумлення наших природних інстинктів – універсальних спонукальних механізмів, що їх Фройд називає Еросом і Танатосом, жагою й агресією. Свобода від цього притлумлення є автентичною свободою, за яку, пояснює Фройд, ми платимо невелику ціну руйнування цивілізації.
* * *
Отож: назад до Канта.
Назад до радикальної свободи, яка все ж таки, мабуть, може дати нам ґрунт під ногами. Свобода для Канта – це насамперед свобода волі, яка є необхідною передумовою моральності. Отже, з цього твердження й треба виходити, незважаючи на те, що довести його неможливо. Кант відкрито говорить нам про це.
Осягнути нашу суб’єктивність – нашу ідентичність як раціональних істот, які мають гідність, – означає здобути свободу волі. Свобода волі створює простір для морального вибору.
За часів руху «Солідарність» у Польщі Адам Міхнік постійно наполягав на podmiotowość (на суб’єктності). Він обґрунтував кантівську свободу волі в особливих умовах комуністичної Польщі: у 1980-х він закликав своїх співвітчизників поляків жити «так, наче вони – вільні люди у вільній країні», тобто жити і поводитися так, наче людина – це автономний суб’єкт зі свободою волі, який бере на себе відповідальність за всі дії, незалежно від будь-яких соціальних чи політичних обмежень.
«Wszyscy bierzemy odpowiedzialność» («Усі беремо відповідальність»), – заявляв лідер «Солідарності» Лєх Валенса, промовляючи перед bramą Stoczni (брамою до верфі) у Ґданську після підписання Porozumienie sierpniowe («Серпневої домовленості») у серпні 1980 року.
У 2014 році, коли я була в Польщі й говорила з другом-істориком про Майдан, він сказав мені: «“Podmiotowość” (“суб’єктність”) – я не чув цього слова з часів “Солідарності”».
* * *
Найважливішою свободою для Канта є наша свобода волі: вона наділяє нас гідністю повноцінних моральних суб’єктів. Цей вид свободи, каже нам Ганна Арендт, притаманний винятково людині; його «було створено, коли було створено людину, аж ніяк не раніше».
Як тільки ми щось робимо, наші дії входять у сферу причинної зумовленості; ми втрачаємо контроль над наслідками цих дій, бо ці наслідки потенційно нескінченні. «Причина того, чому ми ніколи не можемо з точністю передбачити результат і кінець будь-якої дії, – пише Ганна Арендт, – полягає просто в тому, що ця дія не має кінця. Наслідки єдиного вчинку можуть витримати випробування буквально всім часом існування людства». Це відбувається, каже Арендт, через «безмежність людських взаємозв'язків».
Але те, що робить нас суб’єктами моралі, не є наслідком наших дій, а радше нашим умінням обирати свої дії, виходячи з почуття морального обов'язку. З цього випливає дві речі. Перша: мусимо запитати себе, чи хочемо ми, щоб максима наших дій стала універсальним законом, тобто чи було б бажано, щоб усі робили так, як я зараз хочу вчинити? І друга: слід ставитися до кожної людини як до мети, а не як до засобу.
у кожному випадку дія передбачає початок; це як народження. Для Ганни Арендт «диво, яке рятує світ... від його нормального, “природного” руйнування», – це народження нового, тобто людська здатність починати заново. Майдан нагадав нам, що революція є розкриттям цього потенціалу, здатності робити вибір і приводити в рух щось нове.
Іще одна думка: філософи давно борються з проблемою тимчасовості, часу і, зокрема, проблемою поточного моменту, з його незбагненною точністю: теперішній час не має тривалості, його неможливо затримати. Для французького філософа Жана-Поля Сартра теперішній час був не стільки часовим відрізком, скільки кордоном. Це був кордон між царством фактичності – тобто просто тим, що вже відбулося і не може бути змінено, – і царством трансцендентності, в якому відкривається можливість вийти за межі свого звичного «я», вийти за межі того, що було досі. Для Сартра визначення «mauvaise foi» – «кепська віра» – означало невизнання цієї межі між фактичністю і трансцендентністю. Жити за принципами «кепської віри» означало проектувати фактичність у майбутнє і відтак заперечувати можливість виходу за межі існуючого – а отже й відповідальності за це.
У повсякденному житті ми найчастіше не розпізнаємо кордону між фактичністю і трансцендентністю. Революція висвітлює цей кордон; вона проливає яскраве світло на сьогодення; вона наполягає на тому, щоб ми усвідомлювали поточну мить як Augenblick, тобто саме цей конкретний момент, момент вибору, щоб ми могли сприймати себе повноцінними людськими істотами, які володіють гідністю. Це момент нашої найбільшої свободи і нашої найбільшої відповідальності. Можливо, урок Революції Гідності є нагадуванням про цю свободу: про те, що ми можемо володіти поточним моментом, долати те, що було в минулому, виходити за межі самих себе – тих, якими ми були дотепер. Ми це можемо – навіть коли світло, яке осяває кордон, світить лише в рідкісні моменти, миготить, а потім здається, що воно зникає.
23.09.2018