(Не)потрібні інтелектуали

 

У рамках передпрезентації українського видання «Мислячи про ХХ століття» – інтелектуального бестселера американського публічного інтелектуала Тоні Джадта – відбулася панельна дискусія Ярослава Грицака та Марсі Шор «Читаючи Джадта: як зберегти ясність погляду у час кризи?», основні тези якої Z занотував для історії.

 

 

НАВІЩО ПОТРІБНІ ІНТЕЛЕКТУАЛИ, ДО ЯКИХ НІХТО НЕ ДОСЛУХАЄТЬСЯ?

 

 

Ярослав Грицак:

 

• Як свого часу казав Любомир Гузар, якщо хоча б одна людина тебе читає, і їй це корисно, то писати варто. Публічний інтелектуал – це пожежник, який перший бачить загрозу і має перший зреагувати, незалежно від недалекоглядності політичного чи соціального середовища.

 

• Однак опиняємося у ситуації, коли що більше публічний, то менше інтелектуал – особливо у теперішній Україні. Це дуже знецінює важливі голоси і спричиняє до дефляції інтелектуальної думки. Слід розуміти: справжній інтелектуал написав хоча би кілька добрих книжок.

 

• Як казав Ян Полак: Не бійтеся – немає такого страху, якого не можна перемогти. Ми мусимо це робити незалежно від того, яка погода, хто зараз президент і чи триває війна.

 

 

 

Марсі Шор:

 

• Може здатися, що інтелектуали та їхні ідеї нічого не варті. Дивно уявляти, як 25 років тому люди у кав’ярні цілими днями говорили про філософів, вірячи, що це важить, і маючи величезне почуття відповідальності. Вони були переконані, що письмо і поезія важливі. І знаєте, вони були праві. Поезія мала значення – тогочасні люди при владі сприймали це серйозно. Публічна сфера, де обговорювали ідеї справді важливі, існувала.

 

• Цих людей збирав Тоні Джадт – найважливіший публічний інтелектуал в Америці, хоч американцем він не був. Він не тільки добре говорив, а й створював місця для розмов. Він вкладав безмір енергії, щоби збирати молодших інтелектуалів – щоп’ятниці було кілька таких місць, де журналісти і соціальні науковці могли збиратися і мати спільну дискусію.

 

 

ЧОМУ ВАРТО ЧИТАТИ ТОНІ ДЖАДТА?

 

 

Ярослав Грицак (сказане і несказане)

 

• Я маю багато недоліків і провалів у своїй академічній кар'єрі, але є щонайменше один здобуток, яким пишаюся: я був першим, хто впровадив Джадта в український дискурс і настоював на тому, що його конче потрібно прочитати.

 

• Боюся, що Джадт стає класиком – особою, про яку всі знають, але мало хто прочитав. Уже зараз чути голоси, що Джадт швидко старіється. Інша загроза: Джадт неминуче буде уступати таким блискучим, з точки зору ринку, публічним історикам, як Ніл Ферґюсон чи Юваль Гарарі – до праць яких я особисто ставлюся з великим застереженням.

 

• Я давно не читав Джадта – бо я є в постійній рутині, а Джадт вимагає вдумливого читання, а значить часу. Ми не встигаємо читати навіть те, що самі пишемо – що ж тоді говорити про читання інших істориків? Я особисто стараюся читати те, що щойно появляється – серед них книжки Марсі Шор, Енн Епплбом і двотомову біографію Сталіна, яку написав Стівен Коткін, та історію пограниччя Другої Речі Посполитої Влодзімєжа Меджецького. На жаль, Джадта у цьому списку немає. Хоча можу сказати відповідально, що я прочитав не лише кожну його книжку, а навіть кожну його статтю – зокрема статтю, яку мало хто знає: про Україну, яку він написав під час Майдану.

 

• Але власне те, що я не читав його давно, дає мені певну перевагу: дозволяє дистилювати його головні ідеї – принаймні так, як я їх запам'ятав. Ось їх короткий список:

a) ми дуже швидко забуваємо, і найбільше ми забуваємо те, що до нас найближче – 20 століття, а тому є загроза, що історія повернеться; 

b) а забули ми, зокрема, ще й тому, що піддалися чарам неолібералізму; тому 20 років після падіння комунізму були змарнованими роками;

c) ми програємо тому, що забуваємо думати і говорити про тих, які програли від трансформації – а нашим обов'язком є відродити соціальну державу.

Якщо брати всі ці три точки: то Джадт виразно не старіється.

Я міг би додати ще одну тезу, хоча не є певен, що вона є центральною для Джадта: про небезпеки політики ідентичності.

І головний месидж, чи радше моральний імператив: ти маєш зберігати ясність бачення і не нехтувати відповідальністю зайняти позицію, навіть коли це означатиме для тебе неприємності.

 

• Але навіть якби Джадт застарівся у чомусь іншому, завжди залишиться його сила як історика: сила його аргументу, а особливо стилю. Якби я міг обирати зразок книжки, як писати історію, – то це Past Imperfect

 

• Я сильно відчуваю брак Джадта. Джадт ще цікавий і тим, що він пробував синтезувати історію Заходу і Сходу. Це найкраще видно з його Post-War. Він почав із Франції, але вже його книжка Past Imperfect є значною мірою про Східну Європу. Пізніше він перейшов на Чехословаччину, в останні роки – на Польщу. І, як мені виглядає, його наступним пунктом призначення мали би стати Україна і Росія.

 

• Що мені стає все більш очевидним: Джадт сильно належить до східноєвропейської традиції. Одним із його гуру був Лєшек Колаковський. Але у певний момент його кар'єри на нього справив вплив Томаш Ґросс. Це велика традиція – значною мірою польська, але після смерті Колаковського, Тішнера, Папи Івана Павла ІІ, а недавно Єжи Єдліцького вона сильно занепала. Єдиний, хто залишився, – Адам Міхнік. Але його готові слухати все менше і менше. Ми мусимо рахуватися, що моменти блиску не тривають довго – максимум одне-два покоління, а потім приходить час колективного помутніння.

 

• Що мене, однак, певною мірою заспокоює: поява Тімоті Снайдера. Тім належить до цієї ж традиції – через того ж самого Колаковського і Єдліцького та Тімоті Еша, «другого Тіма».  Ми живемо у часи Тімоті Снайдера – і що ще більш важливо: Тімоті почав там, де скінчив Джадт – він пішов далі на схід, в Україну. Це дає мені бодай невелику надію, що, може, з доброю мірою зусиль та гумору нам вдасться якщо не зараз, то за якийсь час відтворити ту інтелектуальну атмосферу, що була у Польщі.

 

 

 

Марсі Шор:

 

• Вперше я познайомилася з Тоні Джадтом, коли ще була молодою студенткою, і він був для мене дуже великим авторитетом. Я запитала його: «Чи можна поставити Вам особисте питання?» Він відповів, що завжди можна. Я спитала, чи був він марксистом, і почула у відповідь: «Ні, я був сіоністом». Зустріч з Іншим була для нього дуже важливою темою.

 

• Він завжди був на лівому боці і, на відміну від багатьох своїх сучасників, ніколи не змінював ролі. Я пам’ятаю один його імпровізований виступ, коли він годину говорив про те, що таке жити і померти в соціальній демократії. До останку для нього це залишалося дуже важливим.

 

• Він був переконаний: навіть якщо ми більше не віримо в утопію і знаємо, що нема ідеального, ми все ще можемо зробити нашу соціальну реальність кращою.

 

Нотувала Орися Грудка

 

03.10.2018