Сила безсилих

ПРОМОВА ПРО ПРАВДУ ЯК ЗБРОЮ ПРОТИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

«Ближче до футбольного поля я ще ніколи не була», – так починає свою інавґураційну промову на Львівському медіафорумі, що відбувається на стадіоні «Арена Львів», американська дослідниця тоталітаризму, професор історії Єльського університету Марсі Шор. Вона попереджає, що очікувати натхнення від її промови не варто. Адже історики звикли більше говорити про катастрофи, тому не надто вправні у тому, щоб надихати, натомість вони дуже вправні у тому, щоб говорити про філософію, правду і реальність. Але її доповідь дійсно надихає — як надихає правда, навіть своєю гіркотою.

Почнімо з іронії: в мене в Україні було багато друзів, які хотіли, щоб їхня країна була більш схожою на США, щоб вона стала ліберальною демократією. Після приходу Трампа можна говорити про те, що все сталося навпаки – Америка дуже наблизилась до того, щоб бути авторитарною диктатурою.

Коли мене спитали, як би я хотіла назвати свою промову, я запропонувала вислів з есе політика, письменника й першого президента Чехії Вацлава Гавела «Сила безсилих» «жити у правді». Однак ми разом з організаторами вирішили, що «Сила безсилих» звучатиме натхненніше. Загалом, як і есе Гавела, ця промова відстоює те, що правда є зброєю проти тоталітаризму.

Епістемологія

Оскільки я історик, я маю розказати трохи про історію правди, про яку збираюсь говорити. Правду світу подарувало Просвітництво. Епістемологія, що зробила суттєвий поступ у своєму розвитку в ті часи, уможливила знання як таке. Вона поставила важливе питання: «Чи існує світ, чи, можливо, це просто моя уява?». Я бачу горнятко кави. Чи це горнятко дійсно існує? Чи воно просто у мене в голові? Епістемологія шукає міст між суб'єктом і об'єктом – між тим, що у мене в голові, і тим, що мене оточує, між тим, що всередині, і тим, що ззовні.

До XVIII століття цим мостом був Бог. У XVIII столітті він починає посуватися, звільняти своє місце. У XIX столітті Бог помирає. Якщо немає Бога як моста між суб’єктивним і об’єктивним, ми самі вимушені шукати цей міст. І це є основою феноменології.

Коли Львів іще був Лембергом, у Львівському університеті вчився філософії і математики видатний польський філософ Роман Інґарден. Все своє життя він присвятив тому, щоб довести реальність існування світу. Коли він полишив Львів, щоб продовжити своє навчання в Європі, його вразив лозунг Гуссерля «До самих речей!». Він був Бараком Обамою тих часів, він казав: «Так, ми можемо! Так, ми можемо знайти цей міст. Так, ми можемо дістатися від суб’єктивного до об’єктивного!». І це було правдою.

Абсолютна істина, правда і брехня

Сталін – це найяскравіший прояв тоталітаризму у ХХ столітті. Сталінізм наполягає на тому, що знайшов абсолютну істину. Тому ми маємо розуміти різницю між правдою і цією абсолютною істиною. Нерозуміння цієї різниці є однією з головних проблем сьогодення.

З одного боку, тепер ми розуміємо, що абсолютна істина сталінізму – це просто діалектична інверсія (маніпуляція і пропаганда). Бердяєв у своєму есе «Парадокс брехні» в 1939 році написав: «Брехня – це головна основа так званих тоталітарних держав. Без організованої брехні вони ніколи би не були створені. [...] Брехня сучасного світу не є брехнею у суб’єктивному сенсі, в сенсі гріха суб’єкта, ця брехня є вираженням глибокого переродження структури свідомості. Зі світу все більше зникає особиста совість і все тихіше чується її голос». Свідомість (consciousness) і совість (conscience) досить суттєво пов'язані. Тому деформація свідомості і призводить до зникнення совісті.

Німецька філософиня єврейського походження Ганна Арендт також намагалася зрозуміти природу тоталітаризму і зверталася до проблеми правди. Для неї дуже важливим було розрізнення, яке існує в українській (і російській) мові, але якого немає в англійській та німецькій, – розрізнення істини і правди. Істина в її розумінні – філософська, трансцендентна (недосяжна, потойбічна), абсолютна і апріорна (первісна, передує досвіду). В той же час правда є фактичною та емпіричною (вона пов'язана з досвідом).

Вона наголошувала на тому, що правда, яка є фактичною, яка безпосередньо відбувається, є дуже вразливою до політики. Ми можемо стверджувати, що два плюс два обов'язково дорівнює чотири. Але ми не можемо так само однозначно говорити про певні історичні події. Причини того, що щось трапляється, є зазвичай неоднозначними. І ми говоримо про них як про правдиві факти, тому що вони відбулися. Але ж усі історичні події могли і не відбутися, або відбутися інакше. Польський філософ Лешек Колаковський любив говорити, що ця спірність і невизначеність світу – той факт, що події стаються без визначеності наперед, що ніщо не має однозначної причини, – це екзистенційно нестерпно.

Ганна Арендт говорить про те, що ця фактична правда пережила суттєву зміну у своїй вразливості в епоху тоталітаризму (ХХ ст.). До того існувала старомодна брехня. Вона була свого роду розривом у тканині реальності. Але уважний спостерігач міг визначити брехню, фокусуючись і досліджуючи, міг розпізнати і залатати цей розрив. Натомість сучасна політична брехня, тоталітарна брехня – це не розрив, а перебудова реальності таким чином, що вона стає непомітною. Її просто неможливо розпізнати у зміненій реальності.

Тоталітаризм стверджує свою абсолютну трансцендентну істину, яка передбачає непомітну перебудову реальності.

Постмодерн

Що прийшло після цього? Як історик, я можу сказати, що момент переходу від модерної до постмодерної епохи відбувся приблизно у 1968 році, коли почалася Студентська революція в Парижі. Саме відтоді ми можемо впевнено говорити про падіння метанаративів. Падіння метанаративів (великих дискурсів) – це термін, запропонований французьким філософом Жаном-Франсуа Ліотаром. Метанаративами Ліотар називав великі дискурси (філософські ідеї, релігії тощо), які претендували на абсолютну істинність і пояснення усього, що відбувається у світі.

Марксизм був останнім метанаративом. І якщо модерність намагалася замінити Бога (який «помер» іще у ХІХ столітті), шукаючи щось, за що можна вхопитися в цій ситуації абсолютної невизначеності за відсутності Бога, то постмодерн починається там, де ми полишаємо спроби замінити Бога. В такому випадку ми говоримо: якщо немає Бога, то немає і відсутності Бога, і немає нічого, що б мало Бога замінити.

Постмодерн – це скептицизм, який усіма силами намагається не допустити абсолютних істин великих наративів, які видозмінюють реальність. За Ліотаром, постмодерн – це недовіра.

Коли французький філософ Жак Дерріда говорить про свій метод деконструкції, він якраз говорить про заперечення абсолютної істини. Філософія деконструкції стверджує, що для вивчення чогось треба досліджувати не власне сенс цього чогось, а його співвідношення з іншими предметами в різних контекстах і умовах.

Значення, за Деррідою, ніколи не буває сталим і однозначно визначеним. Воно завжди пластичне, незавершене, складне і динамічне. Світ для нього – це гра, зокрема мовна гра. Дерріда наголошує на тому, що головною проблемою сучасного світу є не недостача сенсу, а його надлишок. В цих умовах світу, створеного мовою і дискурсами (розмовами на певні теми), людина втрачає опору, не відчуває твердої землі під ногами. В такому випадку знову постає питання про те, чи існує реальність узагалі.

Але Дерріда стверджує, що натомість відмова від абсолютної істини захищає від тоталітаризму, який, як ми пам’ятаємо, не існує без неї.

Правда як відповідальність

Інше рішення проблеми тоталітаризму пропонує наступник філософської традиції раніше згаданого Гуссерля – Вацлав Гавел, автор есе, яке надихнуло цю промову. Його головною тезою є нерозривний зв’язок між правдою та відповідальністю. Свою «Силу безсилих» він написав у 1978 році, і для тих, хто не читав цієї книги, я коротко перекажу її зміст.

У комуністичній країні живе продавець овочів. Цей абсолютно посередній продавець овочів щодня вішає на вікно свого магазину табличку «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!». Він не вірить у те, що написано на цій табличці. Його покупці у це не вірять. Більше того, навіть режим у це не вірить. І всі про це знають. Всі знають, що всі знають, що ніхто у це не вірить.

Але що він може зробити? Він безсилий. Якщо він одного разу не повісить таблички або, до прикладу, повісить її над гнилими помідорами, хтось на нього доповість. Його будуть допитувати, потім йому відмовлять у праві на відпустку, його дітей не візьмуть до університету – і врешті він потрапить до в’язниці. Він просто не має виходу. І ця його дія, зважаючи на усі наслідки, просто не має сенсу.

Однак, якщо всі продавці овочів в країні одночасно одного дня не повісять цих табличок, це вже початок революції. Поки цього не сталося, ці таблички, у які ніхто не вірить, дуже важливі для режиму. Поки цього не сталося, кожен продавець овочів живе в брехні, вірячи у злу долю і несправедливість, бреше сам собі. Він не бреше собі про те, що не вірить у комунізм. Він дійсно в нього не вірить. Він бреше собі про те, що не має сили.

Цінність цього есе полягає у розрізненні, онтологічному розділенні (відносно буття, яке відчувається через реальний досвід) між правдою і брехнею. І це розрізнення вирішує усі проблеми на епістемологічному рівні – проблеми визначення понять на мовному рівні. Це вже не мовна гра.

Брехня нікуди не прибирає правди, не знищує її. Вона лише деморалізує суб’єкт. У цьому конкретному випадку – продавця овочів. Гавел пропонує боротися з брехнею тоталітаризму, не відмовляючись від правди. Він наголошує на тому, що ми маємо усвідомлювати відповідальність за те, щоб жити у правді.

Іншим гарним прикладом постмодерного ставлення до правди може бути польський фільм «Допит» (1989) Ришарда Буґайского. Сюжет будується навколо того, що молоду жінку (Таня, її грає Кристина Янда) звинувачують у любовному зв’язку зі шпигуном. Протягом двогодинного допиту у фільмі вибудовується кілька версій подій, але всі вони зображуються таким чином, аби було зрозуміло, що вони неправдиві. Справжніх подій у фільмі не зображено. Але стрічка лишає стійке відчуття того, що ці справжні події, правдива версія, існують. Справжня реальність існує, навіть якщо ми її не знаємо.

Постправда, яка є темою цього форуму, з’являється якраз тоді, коли епістемологічна невизначеність (понять) перетворюється на онтологічну (невизначеність досвіду, те, що правди не можна відчути), коли невпевненість у певному знанні перетворюється на відмову вірити в існування правди як такої.

Постмодерн з’явився як антидот до тоталітаризму в середовищі лівих мислителів. Сьогодні ж постмодерн став зброєю правих. Пітер Померанцев описав сучасну Росію як країну, в якій ніщо не є правдивим і все є можливим. Зараз у нас є безліч альтернативних реальностей, які пояснюють все по-різному. І це створює таке відчуття, наче справжньої реальності просто не існує.

Юрко Прохасько після нашої дискусії в Києві щодо цієї книги написав статтю в «Критиці», де порівняв істину (емпіричну правду) з кордоном. І нездатність бачити істину, на його думку, означає відмову бачити цей кордон. Зараз це проявляється в Америці у відмові Трампа розпізнавати правду. Це означає те саме «все можливо».

Дерріда дуже часто використовував поняття фармакосу, яке означає одночасно отруту і протиотруту. І я можу довести, що постмодерна філософія Східної Європи, представником якої є Гавел, була антидотом до тієї отрути постправди, яка народилася з західноєвропейської постмодерної традиції. Філософія відповідальності Гавела – це продовження філософії чеха Яна Паточки, який говорив, що відповідальність має бути з нами завжди.

Роман Інґарден наполягає на тому, що правдива реальність є передумовою відповідальності. І він мислив героїчно для того, щоб дійти до цієї ідеї відповідальності.

Лешек Колаковський після своєї еміграції з Польщі любив говорити, що, можливо, ми ніколи не досягнемо мети філософії – абсолютної правди. Але відмова від правди означає відмову від етики.

Підготувала Валерія Залєвська