Ви прохаєте мене оповісти щонебудь цікаве з життя вязнів... Мені схлібляє ваше прохання і я не в силі вам відмовити!... Боюся однак, що епізод, який я вам оповім, не буде такий цікавий, як ви цього сподіваєтеся... Противно, ви могтимете назвати його навіть сумною та понурою історією, а мені, як співучасникові цього епізоду, закинете понад усякий сумнів, брак найпростішої етики. Тямте однак, що життя свобідної людини — це шовкова шата на чисто вимитому тілі... Життя вязня-ідейника, це важко ткане рядно на незагоєних ранах!...
Одну нитку з цього рядна хочу я пронизати перед вашими очима крізь колісце згадок...
До нашої келії привели його неждано так, як неждано та швидко приводили та брали від нас сотки інших вязнів.
Дещо більший, як середнього росту, з заляканими до краю очима та з клунком власних річей під одною, а з тюремною постіллю під другою пахою — представляв він непорадну та зворушливу картину, коли прохав тюремного службовика, що замикав за ним двері:
— „Пане Олійник, будь ласка, скажіть моїй матері, що я вже у новій келії!”...
Хвилину відтак найшовся новий гість у віддихокрузі нашої 115-ки.
У нашій келії було постійно тринацять жерунів повітря тоді, коли воно з правила було призначене для шістьох... Тепер було вже чотирнацять. Мушу однак згори застерегтися, немов би та остання обставина мала якийнебудь увплив на наше відношення до гостя!...
Кожний, хто має поза собою коротшу або довшу тюремну минувшину, знає, з яким зацікавленням, ба навіть ніжністю відносяться засудженні до інквізитів...1). (У звичайних злочинців виявляється та прикмета куди простіше та брутальніше: вони тішаться, що їхнє нещастя постигнуло і других...)
Говорю це тому, щоби охоронити від небажаних приміток ядерну оцінку, якою сформував свої вступні вражіння про нашого гостя ветеран нашої келії, Беґарук...
Оцінка звучала коротко та просто:
— „Мамин син!...”
Згодом ми всі погодилися з нею!...
Цікавим причинком до трагікомедій, що належав до щоденної хроніки життя, був без сумніву „прогріх” Хлєбіча (так звався наш гість).
Цілий „прогріх” цього тендітного хлопця, якому поза сухою порпаниною в книжках було, здається, все інше чуже, лежав у його звичці колекціонувати усякі можливі журнали та часописі. І ось у цілих стиртах тієї ґазетної макулятури знайдено у нього щось.
Що він сам не був у ніякому відношенні до якоїсь організації, то в цьому не було для нас двох слів, дарма, що він силкувався „на позу”.
Щирість та розоружуюча наївність, з якою оцей нефортунний вязень оповідав те все, не підходила ніяким робом до замкнутих вдач його досвідних товаришів, і тому нам ні раз не здавалося, щоби Беґарук помилявся у своїй нашвидку зробленій оцінці...
Хлєбіча кликали ми отверто „маминим сином!...” Инші просто: дурнем...
— — — — — — — — —
Проте дурним Хлєбіч не був... У наших вечірніх гутірках забирав він голос із великим успіхом... У нього було у відношенні до його девятнацяти років непересічно велике знання з усіх можливих ділянок... При тому він умів краще як хтонебудь другий передавати зміст перечитаного та думки авторів... Сам він був студентом на правничому виділі і ми прорікали йому охоче світле майбутнє, жартуючи, що наше місце на лаві обвинувачених, а його хіба за прокураторським столом...
При тім усім був це у повному розумінні слова: „мамин син“... Не було дня, щоби він не писав до матері листа. Тюремна влада забороняла надто часте писання листів, тому більшу половину його переписки завертали з дороги... Це його однак не бентежило, і він швидко находив через нашого „надворного голяря”²) спосіб, щоби заверненого листа передати на світ.
Найбільшою його турботою була без сумніву гадка, що його побут у тюрмі відбирає більше здоровля його матері, чим йому самому... Я не сумніваюся теж у тому, що кожне слівце його ранньої та вечірньої молитви було присвячене матері...
Її мали ми нагоду бачити що дня, завдяки одному з двох наших вікон, що виходило на міську площу, заставлену овочевими будками. Між двома крайніми зявлялася її дрібна чорна стать що дня в одній і тій самій пообідній порі дня... В одній руці була в неї невідступна торбина з начинням, а в другій невеличка палиця, що віддавала прислугу зревматизованим ногам...
На таких „побаченнях” постать її була завжди мертвою та маломовною, лише, як відходила, то в руці у неї постійно біліла хустина, яку вона судорожно прикладала до очей...
Чи на тлі сірих мурів вязниці бачила вона не менше сіре обличчя свойого сина, це було сумнівним з огляду на її старечі очі та відносно велику віддаль... Зате син розпізнавав на її лиці чи не кожну морщину, так пристрасно прилягав чолом до брудної ґрати, вимахуючи рівночасно рукою на знак, що він її бачить.
Раз на тиждень могли вони розмовитися із собою при слідчому судді... На годину перед таким побаченням ходив він схвильований до краю. Овочів і солодощів, які він приносив з побачень, а куплених мабуть матірю за останній заощаджений гріш — рідко коли їв... Наша тринацятка знаменито виручала його в тому милому заняттю...
Із біоґрафії його матері знали ми лише, що вона вдова по залізничому урядникові, та що емеритальна плата дає їй змогу удержувати себе та сина в троха більше, як скромному масштабі. Кожний з нас мав теж свою маму, або тету... Ті останні з правила псували нам кров на побаченнях своїми заводницькими жалями та безпомічними бідканнями, тому не мали ми і для матері Хлєбіча настільки сентименту, щоб зацікавитися дальшими подробицями її життєпису... Це завважив мабуть новий вязень і про свою матір не оповідав нам більше нічого, дарма, що мав до цього велику охоту, головно підчас своїх хронічних припливів зворушення...
Мабуть ця остання обставина і вплинула на те, що Хлєбіч позбувався з дня на день своєї балакучости та ставав поволі мовчуном — відлюдком...
В парі з цим зростав його душевний неспокій. Щораз важче доводилося йому найти місця на келії. Не розумів, чого його так довго держать, коли він нічим не провинився. Це і зміняло його зроджений сентимент у мелянхолію... Часописі та книжки, що і так з трудом добували собі приходу на нашу келію, а які він у перших дня свойого побуту між нами залюбки перечитував від дошки до дошки, записуючи свої зшитки заввагами та винятками — не цікавили його тепер ні трішки. До матері теж не писав так часто, як передше. На наші запрошування до гри в шахи, яку він теж любив, відмовляв тепер постійно. Просиджував зате цілими годинами на свойому ліжку, кладучись від часу до часу горілиць, та вивалюючи безвиразні очі прямовісь у стелю, або слідкуючи зизом за лінією носової хрястки... Як підводився з ліжка то хіба на те, щоб підійти до вікна та так само бездумно губити каламутний зір у далині навіть тоді, коли на міському майдані зявлялася чорна, дрібна стать матері в неодмінній пообідній порі... В таких хвилинах не доходили його навіть крики вартового, який зганяв із вікон „непосидючих“ вязнів...
Хлєбіч був надалі предметом наших дотепів і веселих дотинків. Не обороняла його перед цим мелянхолія, так само як не вплинула вона ні трішки на нашу звичку кликати його „маминим сином!“...
— — — — — — — — —
Згодом звязки між нашою „громадою” і Хлєбічем почали рватися. Виною був тільки він сам, як той, що не хотів придержуватися точно означеної „програми ладу” на нашій келії. Де далі Хлєбіча годі було спонукати навіть до обовязкової вечірної руханки, а на прохід, від якого не вільно було в нас відмовитися, перестав він взагалі виходити. Добавило мірки однак те, що Хлєбіч не брався за виконування дижуру тоді, коли приходила на нього черга... Робити йому викиди моральної натури, було те саме, що бити горохом об стіну...
На вечірній нараді ми рішили виключити Хлєбіча з поміж себе...
Хлєбіч здається недоцінював події... Так, як не дочував і не добачував від довшого часу нас усіх. Невідомо, чи лікар-психіятр не розпізнав би в дивній поведінці Хлєбіча психопатичної недуги!.,. Ми лікарями-психіятрами не були!...
— — — — — — — — —
Вночі спав Хлєбіч не більше двох-трьох годин... Відтак сідав на краю ліжка та своїм звичаєм понурював голову в долоні... Так просиджував до рана, кладучися лише час до часу горілиць так, як і вдень... Ліжко Хлєбіча стояло біч об біч мойого і буджений раптовними кивками мойого сусіда завважував це я мимоходом розіспаними очима, які зараз клеїлися до сну...
Нічною поведінкою Хлєбіча зацікавився я дещо більше, коли одної ночі, пробуджений раптовним рухом ліжка, помітив я, що мій сусід швидко звівся з ліжка та прудко, нервозно підійшов до віконної решітки, що виразною, чорною сіткою прорізувала прямокутний шмат вечірньої луни на місті...
Я мовчки глядів на силюет, який безшелестно повис на ґратах... Тямлю, що з мешкального дому, який стояв просто вікна, прилягаючи одним своїм до тюремної огорожі, широкою хвилею розкочував якусь крикливу оперну арію парльофон...
Те, що я в припливі нежданого, давно забутого вражіння нагадав собі чарівні вечорі, пробуті в театральних і таночних салях, музику, товаришів і дівчат, це була найзвичайніша, приступно пояснювана підручником льоґіки — асоціяція думок... Дивнішими зате були: горячка, яку я помітив у себе ранком, і неоправданий в мене нічим, раптовний сентиментально-співчуваючий тон у відношенні до Хлєбіча!... Заледви помітна гарячка швидко минула, зате сентиментально-співчуваючий тон велів мені вночі спертися біля Хлєбіча на ґратах...
Не буду намагатися передати Вам ті душевні хвилювання, які я переживав ураз із Хлєбічем, бо втратив я багато з їхньої безпосередності!... Досить того, що:
...на грубих, латаних пасмах заліза хрестом поклалися дві молоді істоти. Далі мінилися цілі низки ясних світел, у яких заєдно рухалися чорні тіни... Ті рухливі тіни — це були ви, свобідні, вільні люди!... Для вас були незнайомі мури, огорожі та решітки, попри які ви щодня проходили... Зате аж надто знайомими були для нас бажання, турботи, несповнені (тому двічі дорогі) мрії, та „усмішки майбутнього”, що були біля вас!... Усмішки, що їх лише молоді руки вміють виловлювати поміж морщинами обличчя, якому на чолі: невідоме!... Усмішки, що з правила ніколи не дають обіцяного, проте і на старості людини не стратять своєї вартосте !... Оті усмішки громадами товпилися в цей час біля ваших вікон, облитих світлом... До них тягнулися дві пари невидимих прошацьких рук...
У мойому нутрі розївся на добре кошмар, що надточував моє здорове серце та плутав правильно прядені думки. Заразом, щораз частіше забувався я, та ломив правила бойкоту наложеного на Хлєбіча.
Дійшло до того, що й мені грозив бойкот, дарма, що я був уже засуджений та мав свої окремі права!...
— — — — — — — —
Тої ночі я пробудився, як звичайно, по двох-трьох годинах неспокійного сну, та замісць злізти негайно з ліжка, я рішився звести боротьбу з важкою потворою, що давила мені груди!...
На ґратах, що моторошно зазначувалися на ясному фоні міста, лежав, як звичайно, він: мелянхолік — Хлєбіч... Тим разом була однак його поведінка не буденна. Перше всього: він раз у раз хрестився, чого ніколи не бачив я в нього в таких хвилинах!... А далі: далі його руки заметушилися біля найвищого віконця в рішітці (ноги безшелестно опинилися на варцабі)...
Я помітив, що нашій келії судилося бути видовищем жахливої драми...
Не тому однак, що зашморгнутий на холодне заліззя мотуз повис долі петлею, в якій по десперацьки спочила голова Хлєбіча...
Ні, не тому!... Вершок драми крився у надлюдській упертості, яку я протиставив мойому сумлінню, що настирливо штовхало мене, негайно встати та прорізати мотуз!.,.
Упертість?... Ні, це не була упертість!... Це було розпачне зусилля позбутися з грудей нестерпного гнету, потвори, що розсівшися за освітленими вікнами міста, простягала свої мохнаті, розчепірені пальці крізь напнятий, мов струна, силюет самогуба та кігтями дусив... дусив... (радше: ранив...)
Або ще радше, я скажу вам просто, без поетичних обиняків :
Мені грозив бойкот і я мусів рубнути по костистих, мохнатих лапах!...
З повільною смертю шибеника конали костисті, мохнаті лапи... Тямлю, як із грудей уступав тягар, а зпід гортанки зісунулася сльозна, гаряча куля!...
Невжеж був я садистом!?..
— — — — — — — — —
Рано, ще перед киблюванням³), збудили нас крики та метушня дозорців. Кляли і були злі, мов пси... Боялися гарячої сливовиці від начальника за те, що потурали нашим проханням і не дразнили нас уночі світлом... Цього самого дня мене взяли до тюремного шпиталя з розгорілими висками !...
За тиждень був я знова той самий, що перед приходом висільника — Хлєбіча на нашу келію!...
Стара Хлєбічева не перестала ходити на місце своїх щоденних побачень... З кошиком, (у якому хто знає, чи й обіду не було) в одній руці та суковатою паличкою в другій, вистоювала вона на свойому пості до вечора та заєдно дивилася в наш бік... Часом махали ми руками так, як робив це її син, однак не робило воно ніякого вражіння на неї!... Так само ке завважили ми вже ніколи в неї білої хустини...
Від посмітюха Чорнобиля, який був для нас інформаційним бюром, довідалися ми, що вона неприумна та що нема ніякого вигляду на її подужання!...
*
Бачу, як ваші етичні прийоми осуджують мій „брак сумління'”... Та тямте, що тендитному законові людини із шовковою шатою на чисто вимитому тілі не сила змагатися з правом важко тканого рядна на незагоєних ранах!...
Одну нитку з цього рядна просунув я перед вашими очима крізь колісце згадок!...
__________________________________
1) слідчий вязень.
²) тюремний стрижій (вязень).
³) перша ранішня робота посмітюхів на келії.
[Літературно-науковий Вістник, 1930, ч.2, с.101—106]
==========================
Павло Марійчин — справжнє ім'я Жиґмонт Процишин (1910-1945), галицький письменник і журналіст. Співробітник газети "Діло", у 1929 заарештований поліцією за належність до УВО. Наприкінці 1930-х разом з Богданом Кравцівим видавав політичний тижневик ОУН "Голос нації". В 1945 році був професором славістики Женевського університету.