Павло Марійчин

 

Вже з першої хвилини дня, як лише крикливий голос раннього дзвінка продерся крізь ґрати замурзаного вікна, а світло припорошеної жарівки, що несміло приховалася під чорною стелею, прогнало останки сну з повік девятьох людей, вже з першої хвилини заносилося на „кампу”¹) між „берзівником²)” Іваном Сохою та сільським убийником Антоном Соколом.

 

На дві години до дзвінка не спав уже Іван Соха, роздумуючи над тим, що зробити із сук...им сином „капусем³)”. Бо що він, Антін Сокіл „капує”, це більш, як певно. „Ґрандяр⁴)” Буфі, ось цей, що лежить тут зараз при нім і хропе мов недорізаний віл, — бачив-же власними очима, як він передавав якийсь листок паперу заступникові⁵) Малині минулої суботи. Що це був за листок паперу?... — Очевидно, що це була „ксива⁶)“, яку передав йому він, Соха того самого дня з тим, щоби Сокіл передав її його любці Ксені на жіночий відділ. Для нього, для Сокола це не важко, бо він „посмітюх⁷)“ і швендається по цілім будинку.

 

Тоді була субота, а сьогодні є вже середа. Колиб Ксеня була одержала ксиву, то відповідь від неї булаб уже давно. Відповіди він не має, то й видно, що цидулка не була передана у властиві руки. Так, так!... Той стерво Сокіл!...

 

Нагадував собі зміст ксиви. Зміст її не був небезпечний ні для нього, ні для неї!... От така собі найзвичайніша ксива, де він їй пише, що йому без неї сумно, та що він рад би з нею одружитися після виходу на світ... Ага! — писав також, що йому подарують одну третю кари (таку надію робив йому „святий⁸)“) і писав теж, що вона мусіла мати добрих „рабінів⁹)“, бо дали її лише два місяці, а він думав, що її „засиплять” найменше на півтора року. Ні! — ксива рішуче не може пошкодити ні йому, ні їй!...

 

— Але чого собача кров капує!... Ні! — того він йому таки не подарує!... Він йому „дасть деки¹⁰)“... Капусь — це найгірша зараза в тюрмі. Чесний злодій не терпить капусів!...

 

Піднімалися з своїх лежанок, кляли та плювали чорною флєґмою на долівку, яка смерділа тиром... Ліниво надягали штани, брудні стопи завивали в онучі та взували їх у тверді і масивні черевики... Голосно поралися біля приладу до миття та вмиваючись порскали мов коні. Зачісувалися і вдягали незручні, важкі „китлі“. Коли під дверима задудонів казан, хапали за їдунки та підходили до порога, де в клубах пари брали свої паї. Сьорбаючи „кмінківку“ та заїдаючи чорним, сипким хлібом, важко сопіли...

 

Коли розходилися до роботи, то Іван Соха пригадував — грозив Соколові:

 

— „Пантруй, щоб я мав сьогодні відповідь!... Я цілий день ждатиму на неї! Не буде її, то тебе ясна троїста кров залиє!“...

 

Плюнув і вийшов до робітні.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

 

Підходили непомітно до нього, звірюючись йому шепотом, що в них також „свербить рука на капуся“. Бо-ж гонір криміналу вимагає, щоб капуся бив „кожний чесний злодій“!...

 

Мовчки заперечував головою. Він звик ладнати свої рахунки сам! Помічників йому не треба.

 

Підступив!...

 

Доки держався здалеку, доти був на виду спокійний. Коли-ж лице його знайшлося віч на віч противника, вираз лиця змінився. Ніздрі жадібливо роздулися, наче звітрили запах крови, яка мала незабаром политися, повіки збіглися з підочними зморщками у дві вузкі щілини, а в судорожно рознятих губах показалися жовті, великі зуби... Зуби собаки, яка намірилась кусати...

 

У другого-ж звіря були теж здорові й міцні зуби, що вміли відгризатися...

 

Змагалися мовчки. У них-жеж свій закон бійки, який не допускає вереску. Верещать бючись лише їхні коханки.

 

В Сокола шипів віддих і низькою, уриваною нутою продирався час до часу глухий стогін крізь сопливу гортанку... Сільські парубки знають силу пястука. В синів міста силу пястука доповнює знайомість удару!...

 

Коли крізь подерту одіж почало просвічувати синє, мов боз тіло, а кров із розхитаних щок змішалася із тиром долівки, тоді щойно розголос бійки приманив сторожа, який повнив службу на коридорі.

 

Гомін похапцем відчинюваної колодки не розняв тісно сплетених тіл. Так само не сила було їх розняти клюшникові. Щойно кругла пятка покликаних до помочі тюремних доглядачів положила бійці край.

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

 

Пообдираних і поокровавлюваних посадили в казню...

 

— „Іване“!...

 

Забрязчав ланцюхами по бетоні, духом прискакуючи до візитирки.

 

— „Це ти, Чорнобіль?“...

 

— „Так, це я! Я від учера тут посмітюхом. Хапай!“...

 

Крізь одну із десятка дірок у візитирці просунувся звиток паперу мов тонко скручена „дзиґара“.

 

— „Ксива?“... — Миттю сіпнув і заховав у кишеню. „Від кого це?”...

 

— Від Ксені! Переказувала, що була хвора й тому аж тепер відписує. Сокіл відай потерпів від тебе ліву кампу. Він передав ксиву правильно... А Буфі — собака і тхір!... Він чув до тамтого уразу ще від торік!”...

 

Мов не свій розгорнув папірця: На вступі писала те, що вже переповів йому Чорнобіль. Мала горячку та боліла її голова. До шпиталя не писалася, але до писання таки було їй важко забратися. Посилала йому дощ поцілунків і погоджувалася на його плян. Ксиву віддав їй Сокіл у суботу на сходах, як вели її келію на прохід. (По проході поклалася в ліжко).

 

Старанно дер папір на дрібні кусні.

 

Дрібні кусні дер на ще дрібніщі опилки. А вони сипалися на брудні дошки причі...

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

 

Коли прокричався вечірний дзвінок і ніч, підійшовши підсувистими кроками, беззгучно загорнула місто в зорями ткану кирею, сидів, а радше стояв при віконній решітці засудженець Іван Соха та вслухувався...

 

Далеко вганялися по вулицях скороїздні авта та норовисто покрикували храпливими гудками, дзвонили електричні вози та широкою хвилею котився гомін міста, яке не любить кластися завчасу до сну...

 

Проте цей гомін, хоч і як приманчивий в луні рясних світел, здавався не доходив Сохових ух. Злодій — волоцюга, що на кожних 10 днів свойого зрілого життя, девять просиджує в тюрмі, невразливий на зов світа...

 

Іван Соха слідкував за иншими звуками. За лоскотом, що йшов від кроків вартового, який рівномірно проходжувався по подвірю, та брязкотом залізних пут у сусідній казні...

 

Підіждав, аж кроки вартового відізвалися на другому кінці подвіря. Тоді півшепотом — півголосом закликав у решітку:

 

— „Сокіл! Відізвися, юха!“...

 

Ланцюги перестали дзвонити.

 

— „Чуєш ти, сукин син Буфі дав тобі „ліву кампу!“...

 

Мовчанка....

 

„Сьогодні я дістав ксиву від своєї ляфіринди... Тамту ксиву від мене вона дістала — каже... Пише, що ти певний хлоп... А ляфіринди знаються на нас ліпше, ніж ми самі, ге ти?“....

 

Мовчанка...

 

— „Сокіл, я не винуватий і ти не затинайся на мене!... Ціле лихо накоїв цей Буфі, зараза злодійська!... (Що-б йому хатраки печінку відбили, клятому!...) Казав, що ти капусь та клявся, що на власні очі бачив, як ти передавав Малині мою ксиву!”...

 

Під вікном продудоніли кроки вартового. Заждав, поки віддалився.

 

Знову:

 

— „Чуєш юха! Їй-бо ти не винуй мене!... Ти знаєш сам яка в мене вдача!... Я горобця не зачіплю! Не зачіпивби і тебе, як щоб було знаття, що Буфі бреше!... А хиба-ж я міг це знати!... Хиба міг я підозрівати, що в його шкурі така злодійська „зараза“?... Кажи ти сам?...”

 

Мовчанка...

 

— „Затявєсся тай мовчиш, як дитина!... Кажу до тебе в останнє: держиш зі мною „штаму”¹¹), чи ні?”...

 

Голос у нього звучав мягко та тепло. Не було в ньому ні сліду із звичайної брусоватости. Не позбувся лише легкого, задиристого тону...

 

В казні Сокола було тихо...

 

У друге перейшов вартовий. По хвилині звідтам:

 

— „Хто це той Буфі?”

 

Голос у Сокола звучав спокійно та рівномірно. Соха врадувався мов дітвак, коли почув, що невиразний тягар зісувається йому з грудей. Прихапцем:

 

— Зайда!

 

— Я так і знав!... В нашому селі поселився також такий, то не минуло й пів року, як запаскудив ціле село та до спілки з коршмарем поріжнив найкращих сусідів!...

 

Згодом:

 

— Копни тай плюнь на дорогу!...

 

Більше не відзивався того вечора...

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

 

Що оба „казьонники“ будуть мститися на клеветнику, про це знали злодії на всіх відділах. Це зрештою передповідав посмітюх Чорнобіль. Але до чого то допровадить, того несподівалися навіть оба мстителі...

 

Ціла „історія“ відбулася таки того самого дня, як Соху та Сокола пустили з казні.

 

У своїй старій келії його не застали. Він завчасу перенісся на инший відділ. Зате після обіду приловили його на подвірю біля дров...

 

Били його на очах кількох десятків тюремників, занятих ручною працею. А били його так, що „покиваний“¹²) Соха держав його за викручені на спину руки, а Сокіл валив без пощади пястуками. Пястуки-ж були в нього дужі, мозолисті..

 

Ті глядачі, що стояли близче казали відтак, що підчас виміру кари, Сокіл заєдно гунявив крізь затиснені зуби:

 

— „За мою „ліву” маєш тепер „праву“ кампу!... А-бис знав рихтельну справедливість“!... — І так у колісце...

 

Що „права“ кампа вимірена рукою сільського вбийника Сокола, була одною з найкращих „камп“, які лупаються між арештантами, це запротоколували власними очима заалярмовані дозорці:

 

Клеветник Буфі лежав без життя ниць... Руки були в нього розкинені. Голову держав перехилену на ліве рамя...

 

Лежав мов куря, якому скрутили голівку!...

 

.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .

 

Коли підчас проходу понуро бряжчали важкі ланцюхи на ногах обох прикованих до себе засудженців, старі тюремники показували їх із вікон „цуваксам“¹³) та розповідали їхню пригоду.

 

Це-ж була одна з рідких новин у тюремному королівстві будня...

 

Антін Сокіл розказував про свою ненависть до чужої кости, а Іван Соха снував невеселі думки про свою „третю кари“, яку йому вже з певністю не подарують.

 

Стали ще кращими приятелями, коли виявилося, що Соха пас малим хлопятем гуси в сусідстві рідного села Сокола, заки його мати — вдова продала свій огризок поля та перебралася до міста на службу...

 

7. IV. 1929.

 

__________________________

¹) Брехливий донос.

²) Залізничий злодій.

³) Донощик.

⁴) Злодій, який краде що попало.

⁵) Начальник відділу, себто якогось числа келій.

⁶) Записка.

⁷) Тюремний послугач з засудженців.

⁸) Священик.

⁹) Судя.

¹⁰) Побити.

¹¹) Згода.

¹²) Одурений.

¹³) Свіжозасуджений.

 

 

[Вістник, 1929, ч.10, с.846—850]

 

==========================

Павло Марійчин — справжнє ім'я Жиґмонт Процишин (1910-1945), галицький письменник і журналіст. Співробітник газети "Діло", у 1929 заарештований поліцією за належність до УВО. Наприкінці 1930-х разом з Богданом Кравцівим видавав політичний тижневик ОУН "Голос нації". В 1945 році був професором славістики Женевського університету.

 

 

06.08.2017