Чоловік також може бути звичайною людиною

Джон Апдайк. Іствікські відьми. Переклад з англійської Бориса Превіра. – Харків: КСД, 2018. – 384 с.

Якщо ми хочемо довідатися щось трохи про Сполучені Штати, про життя середньостатичного американця, його внутрішній світ і світ, що його оточує, відчути Америку на нюх і на смак, побачити її зсередини, а не ззовні, без перебільшень, нагнітань, згущень, зміщень, ущільнень, спотворень – стилістичних чи ідеологічних, то придатнішої лектури за романи Джона Апдайка годі порекомендувати. Від своїх колег по перу Апдайк різниться тим, що ніколи не згущує барв, як Драйзер, але й не впадає у крайність солодкавості, ту наївність, що властива певному типові масового читва (незрідка доволі вправного), не піддається спокусі експресіоністичності, що подекуди межує з ґрунтівством, як у Стайнбека, не «грішить» модерністичністю Фіцджеральда й Трумена Капоте, експериментальністю Фолкнера чи Тоні Моррісон.

Апдайк цурається крайнощів і надмірностей, на яких зазвичай процвітає світова література і на яких здебільшого легше виїхати, хоча й легко збочити на манівці «голих кавалків» (термін Анни-Галі Горбач), що дуже виразно відчував Фолкнер, так що фактично все його письмо – протистояння цьому, пильнування тієї лінії, що її легко проґавити. Найважче писати про буденність – авторів, котрі з цим упоралися, небагато. Апдайк – один із них. Його твори приземлені, заземлені, закорінені. Водночас, Апдайкова приземленість – щось геть інакше, ніж ґрунтівство: приземленість – художній метод, тоді як ґрунтівство – політична ідеологія.

Апдайк – один із нечисленних письменників, в якого побут перетворюється на поезію – без очуднення, без ґротескування, без карикатурення. В якого не оминено увагою жодної хай найнезначнішої марнички, і хоча вони геть іншого калібру і призначення, ніж чеховська рушниця, всі вони відіграють роль, яку відведено предметам побуту, більшим і меншим дрібничкам, а саме: творення, подібно до інтерʼєру помешкання, віртуального інтерʼєру художнього простору – творення простору шляхом його наповнення. Всі вони, заакцентовані чи ні, виконують смислотвірну функцію, є тими семами, з критичної кількості яких і правильного поєднання в семеми формується семантичний простір художнього тексту. Їм відвідена їхня властива роль – така сама, як у реальному житті, і ця реальність розкриває себе зсередини себе самої, без жодних зовнішніх прийомів. Ми опиняємося в цьому інтерʼєрі, поруч із американцями, які його створюють і населяють, живемо їхнім життям, і все це дуже приземлено та намацувально.

Апдайка хочеться читати. Його Америка, радше містечкова, ніж великоміська, мовби зійшла з полотен американських гіперреалістів, втративши при цьому префікс «гіпер-», однак не позбувшись шарму – тієї лоскотливості, яку здатна мати лише щонайдостеменніша автентика і яка так сильно нагадує щем. Щось таке, що всі ці художні прийоми, стилістичні засоби й письменницькі ходи забивають і від чого відводять геть у спекулятивно-умоглядну, часом зворушливу, часом віртуозну бридню. Це не гра з життям (дійсністю): рафінована, мистецька, талановита, це – життя в його достеменності, виткане-переткане тонкою павутинкою мовлення. Ця павутинка виконує роль екрана, на якому спалахує світло подій.

Втім, немає правила, щоб не існувало винятка. «Іствікські відьми» – такий виняток, вони і вписуються в цю картину, і вибиваються з неї. Ніби все таке, як в інших романах (як в інших романах Апдайка), і не таке. Подібне й одночасно інакше. Це роман про безподієвість і занепад провінційного містечка, про те, як воно мовби застигло в занепаді, в ньому буквально закінчилася історія, дарма що десь поза ним вона триває і вітер приносить на крилах флюїди її солодкаво-кривавого запаху. Іствік у цій своїй застиглості скніє, аж потрібен дивак ван Горн, відьмак та екстраваґант, щоб розрухати його і наповнити безподієвість подіями, подібно до того, як простір без сенсу наповнюється сенсом. Ключовою при цьому є обставина, що без сенсу не може бути простору: наповнення сенсом – це і є творення простору, сенсотворення. Принаймні, в літературі це саме так.

Цей твір Джона Апдайка опинився між жанрами, та, на відміну від інших подібних творів, що належать одночасно до кількох жанрів, «Іствікські відьми» не належать вповні до жодного. Сам він завис, а його «відьомська» канва відчутно провисає. Водночас, не можна сказати, що експеримент не вдався. Питання варто сформулювати в іншій площині: «Нащо він узагалі був потрібен?»

«Іствікські відьми» – роман, в якому обовʼязок – то не лише обовʼязок перед батьківщиною, а й також перед сечовим міхуром, де тіло – оптичніше і дотичніше і вже запевне не таке спекулятивне, як душа. Це простір, де не залишилося нічого іншого, ніж ліпити глиняні фігурки і злягатися, виконувати Бетховена і злягатися, збирати плітки і злягатися – з редактором видання, де вони з певними скороченнями і виправленнями його ж рукою публікуються. Це простір, де тіло відкидає всю спекулятивність умоглядної надбудови, всіх створених мозком умовностей, мов одягу, хіба що надворі зима і мороз сковує озерце товстою кригою, але тоді можна докинути в камін полінець. Якщо, звісно, на них вистачить грошей, бо продаються фігурки кепсько, ноти погано конвертуються, а плітки поширюються швидше, ніж їх опублікують у містечковій газеті, що живе, як і більшість подібних видань, навіть не з пліток, а з реклами – з джинси виробничої та політичної.

«Іствікські відьми» – данина сексуальній революції шістдесятих, та разом з розкутістю в простір роману і життя героїв приходить порожнеча. І, можливо, якби Апдайк пішов далі, скинув шати відьмомовлення, як звільняються від вбрання – верхнього одягу і спідньої білизни, наче від брехні, відьми роману, Александра, Зукі і Джейн, щоб зануритися в купіль разом із відьмаком Деррілом ван Горном (який спить з ними поперемінно, а деколи з трьома нараз), такий спосіб письма й надбав би жаданої леґітимації. Та не все зводиться лише до цього, герої багато спілкуються, зокрема, й про мистецтво, бо спілкування про мистецтво – інша форма тілесного зближення, сублімація, два боки медалі, збляклої, як опалий листок. А й справді: якщо це можна робити, то чому про це не можна писати?

Це твір, де правда – то і є порожнеча, й обидва слова – абсолютні синоніми; де істина – те, як її трактують, а не те, чим вона є (хіба можлива істина в порожнечі?). Схоже, Апдайк побоявся зробити це ґрандіозне відкриття або ж – хай вже з яких міркувань – відмовився. В кожному разі, правда надто щільно доторкається до порожнечі: не лише в «Іствікських відьмах», але в них передусім. Відьмацький дискурс не загострює і не акцентує, а відводить від гостроти, мов від самої правди. Хоч, може, Апдайк мав на меті пошкодувати читача. Цей автор за своєю вдачею не такий зухвалий, як той же Фолкнер. І десь там на другому плані війна – з тими, хто гине від вибухів (ген далеко), і тими, хто гине від вибуху власної дурості (близько), хоч це мало би бути протестом проти війни: Make love, not war. Та вони якось плутають одне з другим, поєднують love з виготовленням вибухівки в домашніх умовах: звісно, нічого втішного з того не виходить.

Одні гинуть, другі обкурюються, треті трахаються, причому другі і треті – це здебільшого ті самі. Хочеться сподіватися, що «Іствікські відьми» – Апдайкове опрацювання травми: тієї далекої, де палають багаття інквізиції – святої, наскільки може бути святою жорстокість, і тієї близької, що хоч і точиться у Вʼєтнамі, та забирає хлопців звідси, зблизька, з-під носа – файних, усміхнених парубків. Припустімо, що це саме так. Що саме це Апдайк і мав на меті сказати. До того ж, полювання на відьом хоч і перейшло з площини практичної в площину метафоричну, за стільки сторіч не змінило суті.

Хай там як, Кролик привабливіший і переконливіший, ніж ван Горн, а Кентавр, експериментування з мовою міфології вдаліше, ніж із відьмацтвом. Не потрібно роману, щоб донести, що за спалюванням відьом, як і за більшістю неподобств, які коїлися (кояться) в світі і з яких складається історія (аж незрідка здається, що лише з цього вона й складається), стояв (стоїть) економічний розрахунок – в цьому пункті: нищення цеху жінок-повитух на догоду чоловікам-шарлатанам (медикам); для цього досить невеличкого трактату.

«Іствікські відьми» – мов двигун, що деренчить, не так спричинюючи їзду, як їй опираючись. Якби вилучити відьомський дискурс, трагедія Клайда Ґебріела і його дружини постала би з усією безвихіддю й убивчістю, так само, як з усією невідворотністю постала би драма жінок-розлученок на роздоріжжі між фемінізмом та чоловічими обіймами. Схоже, Апдайк висміює фемінізм, однак це лише припущення.

Можливо, Апдайкові якраз залежало, щоб його твір не звучав аж настільки безвихідно і вбивчо; щоб наближався, доторкався до істини без надмірного ризику перетворитися у вогні її невблаганності на попіл. «Іствікські відьми» – роман про деконструкцію сімʼї, в ньому сімʼя постає великою брехнею: приватною і суспільною. Чи вона завше такою була, чи її зробили такою новітні ідеології, це питання автор залишає відкритим: «Іствікські відьми» – художній твір, а не науковий трактат. І лише іронія, неспроможна врятувати фігури, рятує цей текст Апдайка як власне художній твір; як порятує його пізній роман «Терорист» і виведених у ньому героїв – дует старого єврея-реаліста і юного араба-максималіста. Невдовзі після «Терориста» Апдайк повернеться до іствікської теми, створивши незадовго до своєї смерті «Іствікських удів».

Це дуже по-американському – привносити дрібку ірраціонального. Це робить усе, що відбувається, віддаленішим, а написане – комерційнішим. Як сказано, мовби загублено, десь там, на сторінках «Іствікських відьом»: «Чоловік також може бути звичайною людиною».