Якщо погодитися з фактом, що насправді існує щось таке, як національна або суспільна свідомість, тобто набір життєвих цінностей, поведінкових патернів і психологічних установок, які більш-менш поділяє більшість людей у тій чи іншій країні, неможливо не улягти спокусі й не розібратися, врешті-решт, із цим питанням остаточно. А отже, визначити, що ми за одні, чого хочемо, на чому стоїмо і – головне – куди йдемо. Певна річ, остаточно розібратися з цим аж ніяк не вийде – це завдання з категорії утопічних. А от спробувати, безперечно, можна.
Одне слово, мусить бути дещо таке, що нас конструює та визначає, хоч, певна річ, і не вичерпує до кінця. Остання заувага здається мені як не важливою передумовою, що відкриває перспективу для уяви й уявлення (гадаю, як модерна нація силою історичних обставин ми ще себе до кінця не уявили), то просто захисною обмовкою, що дозволяє залишити для країни "under construction" простір для імпровізації. Завжди хочеться вірити в неостаточність діагнозів, якщо вони здаються невтішними, й у тимчасовість синдромів, якщо вони здаються вбивчими. І якби мене сьогодні запитали, що саме характеризує темний бік української "колективної психіки" сьогоднішнього дня, я би без особливих вагань назвав дві домінантні риси – "синдром короткої пам'яті" й катастрофізм.
Українська пам'ять – окрема драматична сторінка історії української душі часів незалежності. Саме коротка пам'ять дозволяє забувати значущі події ще зовсім недавнього минулого, витісняти або затирати позитивні моменти й навіть очевидні перемоги, залишати в актуальному обігу лише шлак і негатив сьогоднішнього інформаційного порядку денного, швидко вибачати негідників і – головне – нівелює здатність до порівняння.
Люди з короткою пам'яттю податливі на маніпуляції і легко вірять відвертим перекрученням. У це важко повірити, але після останнього великого інтерв'ю раптово воскреслого в телеефірі політичного мерця на літеру М. певна кількість людей у нашій країні легко взяла на віру, що Василь Стус таки справді сам у всьому винен (включно із власною смертю) і "порушив радянські закони". Ну, бо чимало з тих людей, що слухали маніпуляції Медведчука, нічого не пригадають і не перевірять. Просто історію Стуса вони або забули, або не пам'ятали. А пам'ятають вони сьогодні те, що сказав їм з екрана М. Хоч і ненадовго, але на виборчу кампанію його політсили цього позитиву може вистачити.
Маніпуляції подібного штибу – звична річ в нашому інформаційному просторі. На тлі нашої теперішньої перманентної турбулентності раптом з'ясувалося, що ідеальним президентом України був... Леонід Кучма, якого, думаю, вже сьогодні можна було би за певних умов завести на омріяний "третій термін". (Хтось пам'ятає, що така перспектива нам світила?) Його імідж на тлі цієї "найгіршої з усіх можливих" (тобто, звісно ж, сучасної) влади вже достатньо очищений, а всі контексти давно й успішно забуті, тож чому б оце сміливцям від політтехнологій не спробувати? Нині чи не добрим тоном вважається з легким романтичним придихом згадувати доленосну "багатовекторність", коли завдяки мудрому правлінню Кучми "не було війни з Росією". Чуються теж голоси, мовляв, саме він – батько нашого "громадянського суспільства", головною заслугою якого було те, що він "не заважав" ("не садив", "не стріляв" – респект і подяка за це тобі, звісно, батьку наш). І вже мало кому в голові, що саме Кучма – архітектор олігархічної системи та хрещений батько машинерії розкрадання країни, вже не кажучи про його повне безсилля й улягання перед пасіонарним донецьким криміналом, який згодом мало не призвів нас до цілком реальної і незворотної поразки.
Коротка пам'ять дозволяє легко забути тим, хто голосував за криваві закони 16 січня 2014 року, їхню фактичну співучасть у вбивствах на Майдані. Вони сьогодні не поза політикою і не в тюрмах, а на білбордах – готуються до чергового тріумфу демократії, яка поверне їм, як вони сподіваються, і впливи, і владу, і гроші. Їм мало хто про це згадує, бо вже й ніби нема кому згадувати, бо тепер – нові виклики й нові вороги при владі, які значно небезпечніші за далеких і забутих. А крім того, за останні роки так багато різного сталося, що всього вже й не пригадаєш.
Не пам'ятають уже і про "хі-хі" Юлії Володимирівни на посаді прем'єр-міністра під час зустрічі з Путіним. 2008 рік для сучасного українця – ранній палеоліт. Та й Путін тоді був не таким уже й кривавим. Ну, посміялася. Хто ж би оце не посміявся, коли так весело? Про ЄЕСУ і Лазаренка вже годі й нагадувати – повний мезозой.
Пам'ять у нас, наче в акваріумної рибки. Та й загалом характер, зрештою, теж. Ми швидко забуваємо минуле й постійно перебуваємо у стані загроженості. Жити в очікуванні катастрофи – важко й навіть іноді нестерпно. Особливо людям з короткою пам'яттю. Але ми навчилися. Й іноді здається, що по-іншому ми вже не вміємо. "Сьогодні" – це найгірший і найстрашніший пункт нашого життя, і, відповідно, все навколо теж є найгіршим.
А що ж у нас із "завтра"? А завтра буде катастрофа. Це вже майже доконаний факт – варто лише почекати, от побачите: катастрофа. У вигляді переможного наступу військ РФ, у вигляді "перемоги популістів на виборах 2019 року", у вигляді зради ЄС, у вигляді повного й остаточного зубожіння або у вигляді тотального вимирання – чимало є приводів для того, аби тримати себе в стані постійного очікування "ще гіршого".
Ми навіть вітчизняну категорію для свого катастрофізму вигадали – "зрада". Вона буквально в усьому, всюди є й усе наповняє. І у реформі охорони здоров'я ("ми всі помремо"), і у проекті нового правопису ("ми розучимося писати українською, а хто не вмів, так ніколи й не навчиться"), і у перемозі Тимошенко на виборах ("вона всіх нас продасть наступного ж дня"), і в безвізі ("всі виїдуть – нікого не залишиться, а ті, що залишаться, позаздрять тим, що не народилися"), і у промові президента на День незалежності ("він був нещирий і зажовував питому фонетику"), і у "Слава Україні – Героям слава!" на параді того ж дня ("злочинна влада привласнила святі гасла"), і в автокефалії українського православ'я ("Порошенко використає щирі поривання віруючих у виборчій кампанії") і т.д., і т.п.
Загальна налаштованість на сьогоднішнє "погане" і на завтрашнє "ще гірше", мабуть, від великого незадоволення собою і своїм життям, а також від ілюзії, що "все могло бути набагато краще, якби не...". Хоча, якщо добре подумати і спробувати бодай раз до кінця побути чесними з собою, то все, що сталося з нами останніми роками, – велике диво і справжній подарунок долі, ще один шанс, який нам дала історія. Ця ж таки історія ще ніколи не демонструвала зразків чудесного та миттєвого переродження постгеноцидного народу після кількох великих катастроф на прекрасного лебедя, точніше, на шаблезубого суб'єкта геополітики або регіонального лідера. І, зрештою, після всіх жахіть, які з нами сталися, нам годилося би бути вдячними за цей шанс і навчитися трохи оптимістичніше дивитися в майбутнє. Бо всі найгірші катастрофи – не попереду. Вони вже з нами сталися і стали фактом нашого буття. Голодомору, сталінізму, Другої світової та Голокосту мало би вистачити у якості прикладів наших справжніх катастроф?
Натомість те, що ми переживаємо сьогодні, попри війну, непевність, туманні перспективи, корупцію і ще бозна-що – не катастрофи. Це всього лише наш порядок денний. На щастя, ми його маємо. Катастрофи вже в минулому, і нам доведеться ще їх осмислити. А от те, що сьогодні відбувається з нами, має всі ознаки "хвороби росту" на тлі досить-таки, на жаль, несприятливої для нас світової політичної кон'юнктури. Але коли вона була для нас сприятливішою? Коли? В які роки і які віки?
Втім, це теж питання до людей з довшою пам'яттю, ніж в акваріумної рибки. Тому десь на дні мого серця жевріє надія, що ми тільки вдаємо акваріумних рибок – забудькуватих і вічно нашорошених. Хоча, з іншого боку, хто б оце знав, що в тієї рибки насправді в голові. Думаю, її теж неможливо вичерпати до кінця. Добре вже те, що співаємо ми набагато краще за них.
03.09.2018