Власне появила ся з друку нова "часть" Исторії літератури рускої проф. д-ра Омеляна Огоновского. Єсть се "2-ій віддїл, части ІІІ-ої", як читаємо на смирнім заголовку, але сей 2-ій віддїл ІІІ-ої части обіймає 636 сторін, т. є. 40 аркушів друку. Єсть отже спорим томом, а з огляду на попередні части вже томом пятим. На нову літературу припадають з того чотири томи, на стару один, самий першій; крім того друкує ся власне тепер в "Зорі" дальша часть [література наукова], а такжей література устна буде оброблена в осібній части.
Після загального суду критики, навіть пристрастно-неприхильної, єсть праця д-ра Ом. Огоновского першим всесторонним, систематичним оглядом исторії нашої літератури, богатим в цїнні, старанно зібрані, критично провірені подробицї, так що она значно улекшить не тілько огляд цїлого, але й подрібне оброблюванє поодиноких частей, не згадуючи вже єї великого значіня яко підручника для учителїв. Тож сміло можемо уважати єї не лиш прекрасним свідоцтвом професорскої дїяльности д-ра О. Огоновского, але й нашим спільним народним успіхом, ycпixoм руско-україньскої науки.
В згаданій повисше новій части обговорює автор літературну дїяльність і твори слїдуючих пиcaтeлїв повістей: 1) Панаса Мирного [псевдонім Українця], 2) Федора Заревича, 3) Володимира Барвіньского, 4) Анатоля Вахнянина, 5) Ивана Франка, 6) Ольги Косачевої [Олени Пчілки], 7) Льва Василовича [Сапогівского], 8) Василя Чайченка [псевдонім Українця] і 9) Наталї Кобриньскої, а крім того коротко ще кількох менше важних писателїв.
Кождий зрозуміє, що на сотки книжок і тисячі подробиць, що на них мусить звернути свою увагу автор такого твору, мусить лучитись і один-другій недогляд, переоченє якогось нового виданя або якась неточність, — особливо серед тих відносин, серед яких розвиваєсь наша наука в Галичинї. Сил робучих мало, порозуміня, орґанізації ледви початки, а ще й з инших причин контроля нових видавництв утруднена. Працї коло рускої бібліотеки "Народного Дому" поступають поволи, не говорячи вже про систематичне комплєтованє єї що-раз новими виданями; польскі бібліотеки дивлять ся цїлком природно передовсїм на се, що им потрібне. З старими виданями ще гірше: з Россії их спровадити звичайно годї; в Австрії их нема, а єсли є, то розкинені. Одну книжку треба спроваджувати з Відня, другу з Праги [н. пр. "Запорожска Старина" Срезневского], третю хиба з Пешту, і т. д. Бували вправдї щирі заходи деяких визначних Українцїв, щоби сяк-так поповнити деякі наші бібліотеки, н. пр. академічних товариств, але проби сі не мали бажаного успіху. Раз для того, що такі заходи Українцїв і поодиноких Галичан були більше принагідні несистематичні, залежали від случайних обставин. Яка доля постигла голосну бібліотеку "Січи", се знаємо из звістної і читателям "Дѣла" статьї "Народа"; про "Академичне Братство" нема від довшого часу взагалї нїякої вісти, то само про бібліотеку "Академического Кружка", — а "Ватра" недавно завязала ся. Впрочім многі из посиланих до Львова книжок лишили ся в руках приватних, то користь з них була мінімальна, коли не нїяка.
Тож тим більше дивуватись треба, як богато д-р Ом. Огоновскій зібрав цїнного матеріялу і як гарно ним оволодїв. Розумієсь также, що можна би тілько щиро подякувати кождому, хто в справжнім интересї науки подасть чи що-небудь нового, чи яке спростованє, чи вискаже свій осібний відмінний погляд. Тимчасом "ни чуть не бивало", не бачимо такого обєктивного, справдї наукового відношеня до совістних і цїнних праць проф. Огоновского навіть зі сторони таких знанєм, наукою і будь-що будь характером і патріотизмом визначних людей, як проф. М. Драгоманів, а причина сего — звичайнїсінька партійність!
Противно! Як кождий ycпix народовцїв, так і Исторія литератури проф. Ом. Огоновского — навіть спомин про неї — викликує прямо судороги радикальні трохи не в кождім числї "Народа." А властиво устроюєсь против проф. Огоновского цїла, дуже скомбінована кампанія, від разу з трех таборів: москвофільско-панслявістичного, радикального, і — з табору польских перевертнїв. "Критику" москвофілів і их принагідних помічників з Россії шкода й згадувати! Проф. Соболевскій вказав на якусь поминену книжку, а Пипин — почав попросту полємізувати сам з собою, зі своїми переднїйшими поглядами, як се єму у відповіди виказав проф. Огоновскій. П. Драгоманів властивої критики Исторії літератури й не пробував — така критика вимагала би довгенької студії! — за те кидаєсь він — час до часу — на наукові працї д-ра Огоновского з боку, пристрастно, чіпляєсь хоч-би якого небудь "пяного Кирика", рідко чогось важнїйшого. За те загальний суд п. Драгоманова і инших "трудовників" "Народа" — дуже рішучій, простий і ясний, а се, не більше нї менше, тілько — "неуцтво"! В чім? для чого? — ото в послїднім ч. "Народа" закидає якійсь зрештою соромливий aнoнiм проф. Огоновскому "неуцтво" длятого, що він поминув якесь нове виданє!... П. анонім промовчує при тім, що поминенє сего нового виданя можна би проф. Огоновскому закинути хиба аж тогдї, коли-б оно поминене було в исторії літератури устної... Зате впевняє п. анонім смирненько, що він зовсїм не думає утрудняти становиска д-ра Огоновского яко професора, нї!... Се-ж вже прецї звичайнїсїнька перфідія, і коли-б такого допустивсь народовець — ну! — але "Народови" можна... Закиди инших "фахових" сил "Народа" поминаємо; они є тілько примірчиками пристрасти, путаницї понять, по-при иґнорацію, і п. Драгоманів хоч мовчить, але певно нераз сам за них встидаєсь [він же взагалї, хоч критикує народовцїв, надзвичайно рідко солідаризує ся з "поглядами" наших радикалів, а підпирає их — мимо сумних досвідів від 1876-ого року почавши — з незнаня наших відносин].
Крім того появились дві "критики" Исторії літератури в львівскім "Kwartalnik-y historyczn-ім". Перша з ряду — пряма, "Русина" п. Осипа Третяка. "Галичанин" єї, очевидно, не перепечатав, бо критика та була аж надто різким запереченєм єго прямосердечного запевнюваня, що... проф. Огоновскій пише після польских "wskazówek"... П. Третяк зробив проф. Огоновского нї більше нї менше тілько — гайдамакою, не можучи собі нїяк инакше вияснити єго провідної патріотичної гадки, що не сходить ся анї з "идеями" перевертнїв на московске, анї — пepeвepтнїв на польске. Piчeвиx закидів п. Третяк не зробив нїяких, і не міг зробити, бо-ж исторія рускої літератури для него поки-що tabula rasa, а знанє творів Мицкевича на се ще не вистає. Друга "критика", непряма, зайшла до Kwartalnik-a з — радикального табору; Kwartalnik помістив єї на чільнім місци [1892 р.]. В статьї п. заг. "Charakterystyka literatury ruskiej XVI—XVIII w." [більше там имен, заголовків і років, нїж якої-небудь "характеристики"] згадує п. Франко на вступі досить подрібно Исторію літератури проф. Огоновского. П. Франко признає вправдї й велику заслугу проф. Огоновского [по що-ж тодї єї громи в радикальнім "Народї"?], але закидає єму невідповідний "подїл" исторії літератури на періоди. Такі закиди що-до подїлу — взагалї дуже взглядні; опроче, щоб их так сміло робити, треба трохи більше знати рускої исторії, а ми доси не чули про якісь більші историчні студії п. Франка. Знанє етноґрафії, а навіть літератури XVI—XVIII. вв., ще не вистає. А вже що-найменше — треба-б уважнїйше читати й наводити се, що наведене у проф. Огоновского [з лїтописи львівскої, т. І., стор. 201. П. Франко зробив з гетьмана польского — "демонічного" козака, та ще й жерела не навів, бо чей до лїтописи не дививсь. Нехай би то таке лучилось проф. Огоновскому, тож-то би було в "Народї"!].
Як-раз власне-що видану часть Исторії літератури радили-б ми прочитати нашим радикалам. Єсть там обговорена дуже гарно дїяльність В. Барвіньского. Був се замітний талант, що в літературі і політицї умів відчути й найти се, що живе й дїйстне, yмiв стати і других повести на дорогу сеї реальної дїяльности, що єї доси все ще шукають наші радикали. Те живе і реальне вмiв він винайти у виданій в Женеві дуже замітній повісти Мирного ["Хиба ревуть воли"], і в самім житю ["Скошений цвіт"]; а в політицї піддержав такого помічника, як Володимир Навроцкій, що ледви слабим наслїдуванєм єго статей можна назвати всї й найлїпші економічні розвідки наших радикалів. І сей Навроцкій — идеал навіть радикальних "економістів" — якось містив ся в "Дѣлї", не то не кидав каменем на народовцїв, але сам був народовцем.
А радикали тимчасом все ще продовжують свою "емпірику" з 1876-ого року, не "вирікають ся" нїби й "давного" — і відразу якоїсь нової, "посередної", "галицкої" дороги шукають. Та ще коли-б хоч ся радикальна емпірика обходилась без тяжких втрат, то менше би о неї. Але-ж прецї хоч-би цїла, звістна й читателям "Дѣла" статья п. Франка про "Сїч" — се-ж одно велике радикальне "pater peccavi"! Сильнїйша й холоднїйша молодїж уміла і в "Сїчи", мимо всеї радикальної емпірики, вдержатись, добула собі науку й становиска, і єсть нинї цїнним добутком нашої, так радикально нераз гудженої суспільности. Она зуміє се й надальше, по розвязаню "Сїчи", без радикальних наук — та ще по нечасї... А слабші, горячійші? ті що були наче олицетворенєм "практичного" радикалізму?! Першій "Народ" кинув тепер за ними каменюкою! Звістно, сего радикального, у великій части навіть пересадженого осуду "Сїчи" не треба перецїнювати: правду сказати — се так собі один из звичайних радикальних фаєрверків, без дальшої мисли й системи. На жаль, дивно-"колїнкувата" льоґіка наших радикалів не подає надїї, щоб они зрозуміли позитивно хоч сю науку, що єї собі сами так різко дали. Они вміють тілько перечити й судити, особливо "братів"-народовцїв [і "неуки" й "брати" найшлись для народовцїв в послїднім ч. "Народа" нараз], а се не богато, що роблять позитивно, якось дивно сходить ся з роботою народовцїв...
В сїй-же части Исторії літератури обговорена й літературна дїяльність голови наших радикалів, п. Франка, обговорена всесторонне [стор. 915—1072], без пристрасти і — чемно! Тим дивнїйше вражають грубости з радикальної "криницї" "Народа" супротив проф. Огоновского, тим дивнїйше, що "неуцтво" показуєсь як-раз — не по сторонї "братів"-народовцїв та проф. Огоновского.
Дѣло
23.08.1893