Він займається репортажною фотографією і, водночас, кохається в старих техніках. Завзято розповідає про фотографію, пояснює методику роботи (дуже обережно, щоб не розкрити всіх секретів) і відразу ж оголошує, що не бере учнів. Розчарувався в конкурсах як учасник і як член журі, але вірить в потенціал України в фотомистецтві. Про нього дуже мало інформації в мережі, але він радо погодився на розмову.
Йдемо з Олегом Огородником через кімнати, завішані живописом і графікою. З кухні можна стежити за рамками на мольбертах, обернутих до сонця. В них насвітлюються поки ще невидимі фотографії.
– Коли читала доступну в інтернеті інформацію про Вас, чи не перше, що зацікавило – техніки, в яких працюєте. На одному з ресурсів вказано: «…техніки, в яких працює Огородник, практикують в Україні ще троє майстрів…»
– Ні, в альтернативних техніках працює багато людей. Я використовую техніку альбумену, соляного друку і ціанотипії. Ціанотипію багато хто робить, бо вона не потребує срібла і дає чітке зображення. А для інших двох потрібне срібло, тому вони більш затратні. Соляний друк навіть у Львові робив один хлопець, але ті, хто бачили, казали, що «так собі…».
– Тобто сама якість зображень була недобра?
– Якість гарна, але сюжети зовсім нецікаві. Ці альтернативні техніки не під всі сюжети підходять, тому що машини, труби, чи щось таке сучасне стане в них недоречним. Це повинно бути повернення в тамте сторіччя. Можуть бути ню, натюрморт, пейзаж, портрет. І то, для портрету важливо, як вбрані натурники.
Проект «Nude by OGO OLE»
– А якщо говорити про цифрову фотографію? Вона доступна. В наш час більшість мають телефони з камерами і весь час фотографують…
– І телефони дають непогану якість. Хоча краще, звичайно ж, фотоапаратом виходить. Колись я робив на плівку кадри і казав, що ніколи не перейду на цифрову, хіба що по роботі. Але з часом, коли почали дорожчати матеріали, зрозумів, що потрібно щось міняти. Почав фотографувати на цифру, потім – робити великі негативи і з них вже працювати в альтернативних техніках.
– Є думка, що поширення цифрової фотографії знижує її цінність. Втрачається сама сутність мистецтва фотографії…
– Ну так, я до певної міри згідний. А ще потрібно пам’ятати, що є графічні редактори, як от фотошоп, з застосуванням якого можна робити фантастичні роботи. Але вони – вже не зовсім те, що по сутності своїй є фотографією. Колись бромо-срібна фотографія була цікава, бо більше зусиль потрібно було прикласти і менше людей займалося нею. Потрібно було купити плівки, папери, затратити час, сидіти з цим всім в ванні чи в лабораторії. Ось зараз в мене на балконі під світлом стоять рамки з негативами і паперами, і я не знаю, що буде вкінці. Приблизно знаю, що вийде, але точно – тільки коли висохне. Це той момент, який дуже відрізняє цю техніку від цифрової фотографії, в якій практично все відомо від початку. Її процес набагато простіший і, відповідно, є набагато більше неякісних не тільки в технічному, але й в ідейному плані речей.
– Ви брали участь в багатьох виставках і конкурсах…
– Брав, і займав перші місця. Останній раз – весною у Франківську, у Фотопортреті, і сказав, що після цього більше не буду. А в закордонних давно не беру участі, тому що весь світ накупив цифрових апаратів і шлють таке, що… Кажу так, бо бував часто в журі, їздив в Росію три рази на міжнародний салон членом журі в Нижній Новгород, був у нас в Рівному. І як бачу, що люди присилають… то жах. Для порівняння: колись в Токіо був салон, на який відбирали на виставку 130 фотографій, а присилали свої роботи понад 5000 фотографів. Але то була плівкова фотографія і було цікаво. На салон, де я недавно був членом журі, теж надіслали близько 5000 фотографій, але якщо на японському конкурсі були дуже потужні твори, то тут мало було на що дивитися.
– На такі конкурси можуть подавати роботи всі бажаючі?
– Так, і це правильно. Я вважаю, що артистична фотографія – то аматорська робота. Аматор любить цю справу, має іскру і щось творить (Просить зупинити запис, бо сонце почало яскравіше світити і потрібно перевірити роботи, що насвітлюються).
– Є різниця між закордонними і українськими виставками та конкурсами?
– Ні. Є автор, він має список салонів, на які шле роботи. І в Англію, і у Францію, і навіть до Індії… Виходять гарні картинки. Але фотографія, то ж не «картинка».
– І це створює доволі однорідний простір?
– Так. Я й сам, бувало, слав на різні виставки одну роботу, яка проходила в експозиції, але нічого не вигравала. То тягнулося роками. Потім вирішив ставити ліміт часу на роботу, щоб з’являлися свіжі, бо дивишся, а в різних каталогах одна і та сама робота…
– Якщо опиратися на Ваш досвід члена журі, як би Ви спрогнозували розвиток фотографії в Україні?
– Не знаю, чи будуть поширюватися старі техніки, але переконаний, що в цифровій фотографії є цікаві тенденції, бо зараз багато талановитих фоторепортерів. Навіть по матеріалах з Майдану видно, наскільки стрімко розвивається репортажна і художня фотографія. Хоча репортажна фотографія у нас не цінується. Умови роботи часто можуть бути небезпечними чи важкими, потрібно мати хорошу техніку, щоб працювати з планами і при різному освітленні. Не менш важливо вміти орієнтуватися в потоках подій, які минають навколо, і які дуже просто проґавити; треба дуже швидко зорієнтуватись, що справді може стати репрезентативним кадром, а що є просто гарною картинкою. І це ексклюзивний матеріал. Тож всі ці параметри потрібно враховувати при визначенні вартості. Однак, повертаючись до фотографії в Україні, я вважаю, що вона сильна. І ось чому. Колись FIAP проводили бієнале і випускали альбом The best photography. Україна перше місце не займала, але потрапляла в трійку кращих, нижче шостого місця не опускалася. Україна – потужна фотографічна країна.
Проект «Олег Огородник Hand made»
– У багатьох українських фотографів, зокрема й у Вас, є концепції, ідеї, але інформації про це практично немає?
– Почнімо з того, що в Україні практично немає фотокритики. Мало в яких закладах вивчають фотографію на рівні як практики, так і теорії. Щойно в 2016 році в Київському університеті культури і мистецтв відкрили кафедру фотомистецтва, яку очолив відомий львівський фотограф (на жаль, вже покійний) Василь Пилипюк... Але ж зазвичай навіть історія фотографії не вивчається. І я, наприклад, просто роблю, що люблю. Але це потрібно вивчати! Якщо б фотографія викладалась хоча б в мистецьких вишах на рівні з іншими видами мистецтва, то і критичні статті були б.
– Ви не плануєте набирати учнів?
– Ні, я планую тільки фотографувати і учнів не маю, слава Богу. Щодо роботи над сюжетами, то всі фотографи це і так знають та вміють. А от щоб вивчити техніки, треба було затратити багато грошей і часу. Не все відразу виходило добре. Техніка альбумену складна, але дає кращий результат, ніж з техніки з срібними емульсіями. Щоби було зрозуміло, в чому складність, просто розповім про процес. Щоби отримати альбумен, спершу потрібно знайти курячі яйця. Але купити не в магазині, а поїхати в село. Потім відділити жовтки від білків, додати в білок деякі хімікати і розвести з водою. Потім збитому безе дати постояти. За добу осяде чистий білок. Потім додаються ще реактиви і це залишається в спокої на тиждень. Тож підготовка лише суміші займає близько двох-трьох тижнів. Коли вже нарешті час покривати папір, то це ж не один листок. І ось, уявіть собі, о сьомій ранку встаєш, поки підготуєш білок, то в дев’ятій, може, почнеш покривати папір. Стоїш за столом і мажеш, мочиш, підсушуєш… носиш, вішаєш… І закінчиш о дванадцятій ночі. Це – з трьома перекурами. Потім, щоб вже робити фотографію, потрібно азотно-кисле срібло додати. А готові фотографії, щоб вони зберігалися довго, треба відтонувати в селені чи в хлорному золоті, щоб вберегти від зовнішнього впливу – покрити лаком. Цього мене навчив Петро Грицак, на десять років старший за мене. Закінчив нашу Львівську академію мистецтв, художник, живе не в Україні. Він би мене не вчив, якби не бачив, що в тому, що я роблю, щось є. Якщо б мені трапилась людина, в якій я би побачив «іскру» до старої фотографії, то я би, напевно, теж її навчив. Безкоштовно.
– При такому складному і тривалому процесі, мабуть, бувають і невдалі фотографії. Що з ними робите?
– Звичайно, назбиралась вже ціла купа, місце займають. Викину їх… Ні, спалю. Тут ще й багато чого залежить від матеріалів. Ось перед нами на столі лежать вже покриті альбуменом листки, які потрібно викинути, бо як стало видно в процесі, не підходить сам папір.
– Якщо говорити про критерії вдалої фотографії, то для Вас більше в техніці справа?
– Не тільки. Іноді дивишся на сюжет і думаєш, буде дуже вдало, шедевр. Віддрукував, а воно не так, як уявляв. Фотографується багато, а відбирається мало. Але як «багато»?… Я, як бачу щось гарне, то можу три-чотири рази сфотографувати, але барабанити на моторі, як всі барабанять – ні.
24 липня цього року в галереї «Дзиґа» відкрилась виставка Олега Огородника «My Olga» – серія тремтливо-ліричних світлин, де автор не побоявся оголити свій досвід втрати дорогої людини.
– Якщо порівняти ваші виставки «Nude» і «My Olga», кожна з них, у свій спосіб, дуже інтимна і, водночас, відверта. В кожній фігурує оголеність. Але у першій увага скерована на красу оголеного тіла, а в другій маємо красу оголених почуттів. Можна сказати, що для першої оголювалися натурниці, для другої – Ви?…
– Так воно десь і є.
Проект «My Olga»
– Більшість фото на виставці «My Olga» – розмиті, на побутовому рівні такі вважаються невдалими. Але для мене оце поєднання чіткого і нечіткого стало ключем до розуміння виставки. Чи це було частиною задуму, чи вийшло випадково?
– Справді, раніше розмитих фото не виставляв. В цю серію вони ввійшли, бо було важко знімати. По-перше, Оля не любила фотографуватися. Доводилося фотографувати вночі. Працював телевізор і світло було тільки від нього, а це важкі умови для зйомки. А ще там, мабуть, багато є страждань… іноді її голова не зупинялася… я фотографував і виходило розмито. Загалом, в творі не обов’язково повинна бути чіткість. В розмитості, в нечітких фотографіях так само щось є, але треба вміти їх подати. Наприклад, в цій експозиції я не закривав їх склом. Бо альтернативна фотографія під склом не виглядає так добре, як без нього. Скло скрадає нюанси.
Проект «My Olga» в галереї «Дзиґа»
– Серед фотографій на виставці була одна, на якій засохле листя чи квітка…
– Я весь час був з Ольгою. Коли засинала, бігав на балкон курити…, а це, здається, був останній день. Тут росла орхідея, квіти цвіли-цвіли і одна зав’яла. Я побачив, зразу взяв фотоапарат і сфотографував… Ще сфотографував останню секунду життя. А наступний кадр був зроблений через 4 хвилини. Вирішив його не давати, залишив тільки її руки.
– З Ольгою говорили, що буде така виставка?
– Ні-ні. Ми взагалі не говорили про смерть.
– Що будете робити з цими фотографіями? На своїй сторінці у Facebook написали, що їх ніхто більше не бачитиме.
– Нічого не буду робити. Я їх вчора разом з афішами і статтею в газеті в картон позаклеював і сховав до шафи. Ніде показувати не буду, хоч пропозицій вже було багато. Приїжджали друзі з Польщі, хотіли експонувати, запрошували презентувати в Страконіце в Чехії. Але я всім відмовив. Не буду я її більше експонувати. Це щось таке моє, я вилив у цій виставці зараз у Львові і все. Показувати це більше не треба. Можливо, через роки відкрию ту коробку. Взагалі, думаю, виставка вдалася. Петро Грицик, який вчив мене працювати в альбумені, подивився і сказав, що то надзвичайно. Я і сам це відчував.
Проект «My Olga»
– Працюєте зараз над якимось проектом?
– Підготував виставку, ще не знаю, де її покажу. Почав над нею працювати вже після смерті Олі. Зайшов за папером і купив… гіпсову маску. Почав її фотографувати… Це були якість такі перетворення, метаморфози, багато сфотографовано на цвинтарі. Можу Вам показати (Зауважую, що аркуші пахнуть квітами. Олег пояснює, що деякі покриті лаком з лавандою). Ця маска почала мене з розуму зводити. Врешті я закопав її, тепер вона десь під землею. (Показує фотографії і дозволяє зробити спойлер).
– Тож цей Ваш проект вже завершений?
– Майже. Є двадцять вісім фотографій. Деякі подібні треба відсіяти і буде добре.
– Як довго працювали над ним? Сам процес був стихійним чи спланованим?
– Працював десь рік і це було стихійно, спонтанно.
– Вже вирішили, де будете експонувати?
– Можливо в «Дзизі». Мені здається це найкраща галерея у Львові… Простір дуже багато значить. «My Olga» – це близько тридцяти трьох робіт, і я думав – буде замало, але якраз добре вийшло, бо між роботами залишилася відстань і в поле зору не потрапляли сусідні фотографії.
– А оці фотографії, що зараз проявляються? Вони для наступного проекту?
– Зараз… друкую будь-що… Якісь голі дівчатка (сміється). Назбирається певна кількість робіт і зроблю з того виставку. Не люблю робити тематичні. Остання такою була, але то зовсім інше. Краще, щоб був представлений і портрет, і ню, і пейзаж. Тоді це правдиво. Суть творчого процесу в тому, що побачив щось, сфотографував і тобі здається, що то є картина. А картини не можуть входити в якусь серію, як і в художників. Художник намалював картину і вона є, а серія формується вже постфактум. Я б сказав, що роблю цикл фотографій на одну тему. В серії ж мусить бути якийсь початок, кульмінація, завершення, як в оповіді. В нас часто цикли фотографій називають серіями.
– Помітила, що Ви не даєте назви роботам. Але ж назва часто допомагає передати задум?
– Не даю. Я їх нумерую. У мене пейзаж 1, пейзаж 2, пейзаж 30. Має бути довіра до глядача. Назва – це не суттєво в нормальному художньому творі. Людина, яка розбирається, чи хоч трохи налаштована сприймати, зрозуміє. А той, хто просто дивиться… навіщо йому щось пояснювати?
– Чи плануєте зараз якісь творчі подорожі?
– Треба десь їхати…, я засидівся у Львові. В мене є улюблене село в Карпатах – Дземброня. Там чудовий дім моїх друзів. Але коли я їду в гори, я невибагливий, до місцевості можу пристосовуватися. Ще мала бути поїздка до Китаю, але це відклалося до осені. Повезу туди виставку. Мені дозволили обрати тематику, і я вирішив зосередитися на етнічних мотивах.
Розмовляла Анастасія Холявка
22.08.2018