Демократія в ХХІ сторіччі. II

 

Відчуваєте вітер перемін (добре невідомо, яких), щось, що несе неспокій, тривогу, наче земля втікає нам з-під ніг? Мабуть, чимось схожим була паніка, викликана переходом у друге тисячоліття, із передчуттям навіть кінця світу, коли Західну Римську імперію заполонили чужоземці (варвари), які прибували з півночі, сходу, півдня; і хоча прибували вони верхи і з витягнутими із піхов мечами, а не на човнах і з простягнутою рукою, як прибувають нині, замішання, сум’яття, неспроможність Європи тепер такі самі. Старий порядок вже не діє, а новий ще не встановлено – і це змінює не лише протагоністів, а й самі начала суспільства, посилюючи тривогу. Ніхто ні в чому не впевнений, і безсумнівним є одне: як світ, так і політика змінилися настільки, що в багатьох випадках перевернулися з ніг на голову. Назву основні.

 

Максима Андреотті «якщо влада виснажує, то ще більше виснажує опозиція», яку застосовували в його країні і наслідували в решті світу, стала дуже популярною. Нині влада виснажує так само чи навіть більше, ніж опозиція, з огляду на все більшу складність управління і розвал вже не урядів, а партій. Це зумовлено прискоренням історії та центрифугуванням суспільства, з новими партіями і проблемами, через що важко знайти їхнє вирішення і створити альянси. Меншості замінити більшості в якості політичних протагоністів – це те, що ламає традиційну демократію. Педро Санчес, який завдяки цьому прийшов до влади, може втратити її з тієї самої причини.

 

Вислів Клінтона, адресований помічникові: «Це економіка, ідіоте!» – також дуже затерся. Ще донедавна навіть консерватори були марксистами – в тому сенсі, що тлумачили історію через утробу. Та вона вже не є визначальною. Найкращий приклад ми мали нещодавно в Іспанії: те, що Рахой витяг країну з банкрутства, не допомогло йому залишитися при владі. Можливо, ми стали занадто вимогливими і приймаємо як належне те, що уряд повинен гарантувати нам добробут – фатальна помилка. А можливо, ми забули, що багато урядів, гарантуючи нам добробут, доводять нас до краху. Чи вважаємо важливішими інші речі. Наприклад, каталонським прихильникам сецесії байдуже, що їхні підприємства забираються геть – лиш би здобути незалежність. Чи вони повірили в байку, що можна мати і те, і те?  Економіка вже не та, що була.

 

На третьому місці стоїть те, що глобалізація змінила правила практично у всіх сферах. Раніше найбільшими ворогами були сусіди. Нині вони мають бути найкращими друзями, якщо ми хочемо протистояти ризикам, які прибувають здаля – від дешевих продуктів аж до напливу іммігрантів. Протистояти проблемам, що їх тягне за собою глобалізація, навіть важче, ніж місцевим, бо вони зачіпають у людях найінтимніше. Існує страх втратити не тільки роботу – через конкуренцію працівників з іншого закутка світу із вдесятеро меншою платнею, але й своєрідність – через масове прибуття іммігрантів з іншими звичаями, релігією, поведінкою. Країни, створені емігрантами – наприклад, США – починають відчувати до них алергію; натомість в інших, де низький рівень народжуваності прирікає місцеве населення врешті-решт стати меншістю, різко спливають нагору ксенофобські партії, знаючи, що ведуть до апартеїду, який, на щастя, зник у Південній Африці. Між тим, в інших місцях результатом є парадокс, який був би сміховинним, якби не йшлося про настільки серйозну справу: в Каталонії націоналісти, відкидаючи все іспанське, віддали перевагу мусульманській імміграції перед латиноамериканською, гадаючи, що латиноамериканців буде важче асимілювати через мову. І нині вони мають найбільшу концентрацію ісламістів з їхніми мечетями, гетто і расизмами – як культурними, так і релігійними та етнічними.

 

Селя увів в моду вислів «Перемагає той, хто опирається», взятий зі збірки приказок. «Останні стануть першими», «Тихіше їдеш, далі будеш». Нині перемагає найбільший зух, найбільший відчайдух, той, хто розкаже найбільшу брехню – за умови, що має гарний імідж і відвагу її розповідати. Звідси й успіх популізму: прості рішення складних проблем. Є жадання «миттєвого результату»  – угноєне для демагогів поле. Вже не чекають переходу на інший світ, аби отримати те, чого бажають. Хочуть вже на цьому. 

 

Не є це добрі новини для демократії, яка заснована на консенсусі, відповідальності й повазі як до правил, так і до всіх решта. Люди квапляться, не вдовольняються тим, що випало їм на долю, чи тим, що їхні діти житимуть краще, ніж вони. Вони хочуть кращої долі для себе – дуже людське прагнення, але воно конфліктує з дійсністю, з іншими, які хочуть того самого. Те, що на європейському сході, який нещодавно вийшов з-під комуністичної диктатури, перемагають авторитарні уряди, як у Туреччині, свідчить про те, що демократія як «найменш погана з політичних режимів» переживає кризу. Шукають чогось кращого.

 

Та досвід застерігає нас, що небезпечною є як гіпердемократія, тобто відсутність закону і порядку, так і гіподемократія – відсутність свободи і громадянських прав. Помиляються і ті, хто кажуть, що «запорукою спокою є дубець», і ті, які заявляють, що «заборонено забороняти». Існує зло та існує добро – і не лише в кожному суспільстві, але в кожній людині, тому ніхто не може приписати собі монополію. Однак рішенням є не більша чи менша демократії, як пропонують одна чи інша крайнощі, а краща демократія. Це означає – більша відповідальність, особиста і колективна, яка робить нас великодушними, розсудливими, тактовними, вигадливими. Недарма «свідомий вік» починався з семи чи восьми років.

 

Іспанська демократія не є досконалою, як і будь-що в цьому світі. Вона має «виробничий брак», який можна назвати також «браком новачка». Бо більшість її авторів ніколи не жили при демократії. Першою її вадою було надати пріоритет партіям – можливо, тому що Франко їх заборонив – зламавши принцип балансу трьох гілок влади, наслідком чого стало запровадження радше партократії, ніж демократії, а результатом – корупція, бо якщо влада псує, то абсолютна влада псує абсолютно. Другою помилкою було перейти від штивного централізму Франко до надмірної децентралізації, надавши автономіям повноваження, які відповідають державі. Навіть були відроджені середньовічні привілеї, супротивні рівності громадян. Повний абсурд.

 

Останнє і, можливо, найважливіше зауваження: те, що демократія є тільки «найменш поганою» з усіх форм правління, означає, що народи також помиляються, коли голосують, про що свідчить історія: афінська демократія прирекла на смерть Сократа, а єврейський народ, найрозвинутіший, віддав перевагу Варавві перед Ісусом. Отож ми повинні і далі голосувати – але мати можливість позбутися того, кого ми вибрали, до того, як він чи вона покінчить з нами: прикладів цього також є більш ніж достатньо.

 


José María Carrascal
Democracia en el siglo XXI
ABC 07.082018
Зреферувала Галина Грабовська

22.08.2018